Справа № 580/10247/21 Суддя першої інстанції: Гайдаш В.А.
31 травня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Пилипенко О.Є.
суддів - Глущенко Я.Б. та Собківа Я.М.,
при секретарі - Ткаченко В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 02 лютого 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
У листопаді 2021 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, в якому просив:
- визнати протиправними дії Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо не виплати позивачу середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплати індексації грошового забезпечення) за період з 23.02.2021 року по 12.11.2021 року;
- зобов'язати Черкаський зональний відділ Військової служби правопорядку виплатити позивачу середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 23.02.2021 року по 12.11.2021 року, за 262 дні, виходячи з розрахунку 629 грн. 54 коп. в день, у розмірі 164939 грн. 48 коп.
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 02 лютого 2022 року адміністративний позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплати індексації грошового забезпечення) за період з 23.02.2021 року по 12.11.2021 року;
- стягнуто з Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби з 23.02.2021 року по день фактичного розрахунку 12.11.2021 року в сумі 4800 (чотири тисячі вісімсот) грн. 50 коп.;
- у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач - Черкаський зональний відділ Військової служби правопорядку звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржувану постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення було неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права.
Відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції не надходив.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст.. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що нормами спеціального законодавства, а саме, Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу», Законом України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовця, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, зокрема, його стаття 117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, що відповідає правовій позиції висловленій в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18.04.2019 року у справі №806/889/17.
Колегія суддів, враховуючи висновки Верховного Суду, вважає вказаний висновок суду першої інстанції обґрунтованим, з огляду на наступне.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходив військову службу в Збройних силах України та наказом начальника Головного управління персоналу Генерального штабу Збройних Сил України від 20.10.2020 року №150 звільнений з військової служби у запас за станом здоров'я та наказом начальника Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку від 27.10.2020 року №202 про виключення зі списків особового складу.
При звільненні позивача з військової служби у запас йому за період з січня 2016 року по лютий 2018 року не виплачено індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби у Черкаському зональному відділі Військової служби правопорядку.
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 22.04.2021 року у справі №580/894/21, яке набрало законної сили 25.05.2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено, зокрема, зобов'язано Черкаський зональний відділ Військової служби правопорядку нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з січня 2016 року по лютий 2018 року (включно).
На виконання вказаного рішення суду від 22.04.2021 року у справі №580/894/21 відповідач 12.11.2021 року нарахував та виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення за період з січня 2016 року по лютий 2018 року (включно) у сумі 5726 грн. 73 коп.
Позивач вважаючи, що відповідач зобов'язаний виплатити йому середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплати індексації грошового забезпечення), звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції, доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.ч.1-3 ст.9 Закону України від 20.12.1991 р. №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Однак, вищенаведені норми спеціального законодавства не містять норми щодо порядку та відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.
З цього приводу колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у п.27 постанови від 18.12.2018 року (справа №820/4619/16), що відповідно до ч.5 ст.242 КАС України підлягає врахуванню, згідно з якою за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми Кодексу законів про працю України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Тому наявні підстави застосувати для спірних правовідносин норми КЗпП, а доводи відповідача що до спірних правовідносин такі норми не застосовуються, колегія суддів вважає необґрунтованими.
Відповідно до ч.1 ст.116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 1 ст.117 КЗпП встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ трактує поняття «якість закону» таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria", заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), "Олександр Волков проти України" ("Oleksandr Volkov v. Ukraine", заява № 21722/11, § 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах "Кантоні проти Франції" від 11 листопада 1996 року "Cantoni v. France", заява № 17862/91, § 31-32, "Вєренцов проти України" від 11 квітня 2013 року "Vyerentsov v. Ukraine", заява № 20372/11, § 65).
Отже, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).
Як вбачається із рішення ЄСПЛ, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I).
Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
Разом з тим ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, постановах Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 16 липня 2020 року у справі № 812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 808/610/18.
Аналіз наведених правових норм та висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що у разі несвоєчасної виплати належних звільненому працівникові сум, таких як заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо, працівник має право на відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України.
Так, як було вказано вище, на виконання рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 22.04.2021 року у справі №580/894/21, яке набрало законної сили 25.05.2021 року, відповідач 12.11.2021 року нарахував та виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення за період з січня 2016 року по лютий 2018 року (включно) у сумі 5726 грн. 73 коп., отже період затримки розрахунку при звільненні є 23.02.2021 - 12.11.2021 року.
вирішуючи питання про розмір суми середнього заробітку, яка підлягає відшкодуванню, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Дані положення переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, враховуючи:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах,
- співмірність розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, вирішуючи питання про стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд повинен врахувати принцип співмірності ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Вказана позиція узгоджується із згаданими вище висновками Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду.
Із наданої позивачем до матеріалів справи довідки Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку від 27.10.2020 року №188 вбачається, що середньоденне грошове забезпечення позивача становить 446 грн. 88 коп. (18769 грн. 34 коп. (середнє грошове забезпечення за останні два календарні місяці перед звільненням позивача зі служби) / 42 (кількість робочих днів) = 446 грн. 88 коп.), оскільки період за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 року (з моменту виникнення спору та звернення до суду із позовом щодо виплати позивачу індексації грошового забезпечення) по 12.11.2021 року становить 262 календарних днів, відтак сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача становить 117085 грн. 56 коп. (446 грн. 88 коп. (середньоденний заробіток) х 262 днів затримки розрахунку при звільненні).
Разом з тим, як вірно зазначено судом першої інстанції, загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складає у сумі 134175 грн. 30 коп., виплачена індексація грошового забезпечення становить у сумі 5726 грн. 73 коп., що складає 4,1% (134175 грн. 30 коп. + 5726 грн. 73 коп. = 139902 грн. 03 коп.), як наслідок 5726 грн. 73 коп. / 139902 грн. 03 коп. х 100 = 4,09%), тому виходячи із критеріїв зменшення розміру відшкодування з огляду на їх співмірність суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що належна суми до виплати позивачу в якості компенсації за затримку розрахунку при звільненні становить у розмірі 4800 грн. 50 коп. (117085 грн. 56 коп. (сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 по 12.11.2021) х 4,1%.
Крім того, відповідачем не наведено жодного заперечення щодо вірності обрахунку належної до виплати позивачу суми компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку - залишити без задоволення, а рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 02 лютого 2022 року - без змін.
Керуючись ст..ст. 241, 242, 311, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів
Апеляційну скаргу Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку - залишити без задоволення.
Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 02 лютого 2022 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя: О.Є.Пилипенко
Суддя: Я.Б.Глущенко
Я.М.Собків
Повний текст виготовлено 31 травня 2022 року.