Постанова
Іменем України
25 травня 2022 року
м. Київ
справа № 531/1443/20
провадження № 61-14370 св 21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - територіальна громада м. Карлівка в особі Карлівської міської ради Полтавської області,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Карлівської міської ради Полтавської області на постанову Полтавського апеляційного суду у складі колегії суддів: Триголова В. М., Лобова О. А., Дорош А. І. від 05 липня 2021 року,
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У вересні 2020 року територіальна громада м. Карлівка в особі Карлівської міської ради Полтавської області звернулася до суду з позовомдо
ОСОБА_1 про виселення з квартири без надання іншого житлового приміщення.
В обґрунтування позову зазначала, що територіальна громада в особі ради є власником квартири АДРЕСА_1 . 27 вересня 2017 року на підставі рішення виконавчого комітету Карлівської міської ради № 166 «Про надання службової квартири» ОСОБА_1 та його родині була виділена вищевказана квартира, як службова на час перебування відповідача у трудових відносинах з Карлівською міською радою (перший заступник міського голови) та видано ордер на житлове приміщення від 27 вересня 2017 року № 4454.
Позивач указував, що відповідно до пункту 1.5 Договору найму житлового приміщення від 27 вересня 2017 року договір укладено на строк трудових відносин із Карлівською міською радою Полтавської області. Відповідач перебував у трудових відносинах із позивачем з 12 жовтня 2016 року по 10 березня 2020 року на посаді першого заступника міського голови. Строк дії договору найму закінчився, тому відповідач не мав права користуватися спірною квартирою. Незважаючи на неодноразові звернення до відповідача з вимогою про добровільне виселення із займаного приміщення, останній вказані вимоги ігнорував. Разом з ним у квартирі незаконно проживає його дружина - ОСОБА_2 , яка також підлягає виселенню.
Ураховуючи викладене, територіальна громада м. Карлівка в особі Карлівської міської ради Полтавської області, посилаючись на норми ЦК України щодо захисту права власності, просила суд виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 та зняти їх із реєстрації місця проживання у вказаній квартирі.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області у складі судді Черняєвої Т. М. від 24 лютого 2021 року позов територіальної громади
м. Карлівка в особі Карлівської міської ради Полтавської області задоволено. Виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із квартири
АДРЕСА_1 із зняттям їх з реєстрації місця проживання у вказаній квартирі.
Додатковим рішенням Карлівського районного суду Полтавської області
від 12 травня 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 2 102,00 грн.
Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 на даний час не має трудових відносин із Карлівською міською радою Полтавської області, так як рішенням сесії від 10 березня 2020 року звільнений з посади першого заступника міського голови через незадовільну роботу, але спірне службове жиле приміщення, яке належить до комунальної власності, згідно з умовами договору найму, незважаючи на письмову вимогу, він не звільнив. Тому ОСОБА_1 та його дружину - ОСОБА_2 , яка також незаконно проживає й зареєстрована у квартирі, слід виселити із спірної службової квартири, оскільки обов'язок звільнити службове житлове приміщення є похідним від наявності трудових відносин із Карлівською міською радою.
Крім того, суд вказав, що виселення переслідує легітимну мету, є суспільною необхідністю, так як є черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло, пославшись при цьому на прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Суд застосував правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження 14-181 цс 18).
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 24 лютого 2021 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову територіальної громади м. Карлівка в особі Карлівської міської ради Полтавської області. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивач не довів, що виселення відповідача з дружиною з житла без надання іншого житлового приміщення переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), є необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним. При цьому, суд вказав, що позивачем не доведено та не встановлено в ході розгляду справи, що у відповідача наявне інше житло, у якому вони з дружиною можуть проживати. При цьому суд послався на відповідну прецедентну практику Європейського суд з прав людини.
Крім того, висновок районного суду про наявність черги працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло, ґрунтується на припущеннях й доказами не підтверджується.
По суті апеляційний суд застосував ту саму правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постановівід 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження 14-181 цс 18), що й районний суд, проте указав, що місцевий суд неналежним чином дослідив обставини справи та обґрунтував втручання у право особи на повагу до її житла.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2021 року Карлівська міська рада Полтавської області звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2021 року клопотання Карлівської міської ради Полтавської області про поновлення строку на касаційне оскарження судового рішення задоволено й поновлено цей строк, відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 531/1443/20 з Карлівського районного суду Полтавської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального та порушив норми процесуального права, невірно застосував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження 14-181 цс 18) у подібних правовідносинах щодо виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем. При цьому, посилається на відповідні рішення ЄСПЛ та статті 6, 8 Конвенції, так як виселення зі службового приміщення переслідує легітимну мету, відповідає суспільній необхідності та є пропорційним.
Також зазначає, що 24 вересня 2019 року спірна квартира виключена із числа службових, а тому з цього часу ОСОБА_1 самоправно зайняв жиле приміщення, без відповідного рішення про надання йому цього приміщення, без відповідного ордеру на це приміщення, тому повинен виселитися без надання йому іншого жилого приміщення, посилаючись на постанову Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-2010 цс 16.
Зазначається, що суд не звернув уваги на те, що з ОСОБА_1 укладено цивільно-правовий договір найму житла, строк дії якого закінчився, тому позов має бути задоволений.
Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Дванадцятої сесії Карлівської міської ради сьомого скликання
від 12 жовтня 2016 року було затверджено на посаду першого заступника міського голови Карлівської міської ради сьомого скликання
ОСОБА_1 з 12 жовтня 2016 року (а. с. 6).
Відповідно до рішення виконавчого комітету Карлівської міської ради
від 27 вересня 2017 року № 166, заяви ОСОБА_1 про надання службового житлового приміщення, виділено родині ОСОБА_1 , який працює першим заступником міського голови Карлівської міської ради, службову квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 46,9 кв. м, склад сім'ї - дві особи. Вирішено видати ордер на службову квартиру. Зобов'язано КП «Новатор» та ОСОБА_1 укласти безстроковий договір найму житлового приміщення терміном на строк трудових відносин із Карлівською міською радою (а. с. 8, 9).
Згідно з копії корінця ордеру на житлове приміщення від 27 вересня
2017 року № 4454, виданого ОСОБА_1 на сім'ю із 2 чоловік
( ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ), на право отримання житлового приміщення загальною площею 46,9 кв.м, кількість кімнат 2 за адресою:
АДРЕСА_1 . Підстава видачі ордера - рішення виконавчого комітету Карлівської міської ради від 27 вересня 2017 року №166 (а. с. 10).
Договором найму житлового приміщення від 27 вересня 2017 року, украденим між КП «Карлівка Новатор» в особі начальника Фуртаса В. М,
що діє на підставі статуту за яким закріплено право господарського відання (рішення виконавчого комітету №105 від 23 червня 2017 року) на квартиру АДРЕСА_1 та ОСОБА_1 , визначено, що він укладений строком на строк трудових відносин із Карлівською міською радою (пункт 1.5 договору) (а. с. 11-14).
Відповідно до додаткової угоди № 1 до Договору від 27 вересня 2017 року найму житлового приміщення, КП «Карлівка Новатор» та ОСОБА_1 дійшли згоди розірвати договір найму житлового приміщення, відповідно до пункту 1.5 Договору у зв'язку із закінченням строку трудових відносин із Карлівською міською радою. Вказана угода підписана начальником
КП «Карлівка Новатор» Фуртасом В. М. Проте ОСОБА_1 від її отримання, підпису та будь-яких пояснень відмовився, що підтверджується, складеним 25 березня 2020 року актом. Вказана угода також направлялася ОСОБА_1 поштою, про що свідчить поштове повідомлення та опис вкладення цінного листа (а. с. 18-20).
Рішенням Сорок третьої позачергової сесії сьомого скликання Карлівської міської ради від 10 березня 2020 року визнано незадовільною роботу першого заступника Карлівського міського голови ОСОБА_1 та звільнено його із займаної посади, виведено його зі складу виконавчого комітету Карлівської міської ради (а. с. 7).
30 липня 2020 року ОСОБА_1 направлено вимогу № 06-21/1479 протягом 2-х днів з моменту отримання даної вимоги, але не пізніше
02 серпня 2020 року, виселитися із займаного жилого приміщення у добровільному порядку (а. с. 21).
Вимоги пункту 1.5 Договору найму житлового приміщення
ОСОБА_1 не виконав та проживає у квартирі
АДРЕСА_1 , де також проживає й зареєстрована його дружина - ОСОБА_2 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального
кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року Карлівська міська рада Полтавської області посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України. Крім цього, апеляційним судом належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга Карлівської міської ради Полтавської області підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції
в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою
для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції
в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, § 82).
ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 рокуу справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».
Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43).
Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).
Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 2 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов'як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14.
Зазначене правове обґрунтування для вирішення справ подібної категорії про виселення навела Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження 14-181 цс 18).
Цю правову позицію застосував районний суд, який задовольнив позов, а також апеляційний суд, який скасував рішення місцевого суду й відмовив у задоволенні позову Карлівської міської ради.
Верховний Суд частково погоджується з висновком районного суду з таких підстав.
Як зазначено у наведеній вище постанові Великої Палати Верховного Суду, суд повинен обґрунтувати втручання держави у право на житло, чи не є це порушенням статті 8 Конвенції, чи здійснюється воно «згідно із законом», чи переслідує легітимну мету, чи є необхідним в демократичному суспільстві.
По суті, це є виконанням пункту 1 статті 6 Конвенції, згідно з яким кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Задовольняючи позов, районний суд щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідачів вірно вказав, що існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло. Також це є загальновідомим фактом. Також суд зазначив, що ОСОБА_1 припинив трудові відносини із радою, але спірне житло не звільнив.
Судами також встановлено, що з 24 вересня 2019 року рішенням виконавчого комітету Карлівської міської ради № 85 спірна квартира виключена із числа службових. Тому відповідні норми ЖК України щодо службового житла не підлягають застосуванню.
З урахуванням наведеного та тих обставин, що між сторонами був укладений цивільно-правовий строковий договір найму житла, який припинив свою дію, підлягають застосуванню норми ЦК України щодо захисту права власності, на які посилався позивач у своєму позові та які вірно застосував районний суд. При цьому на письмові вимоги звільнити квартиру відповідач не реагував (а. с. 17, 18, 21). Відповідно, доводи ОСОБА_1 , викладені в апеляційній скарзі, про те, що у цьому разі необхідно застосовувати норми ЖК України є безпідставними.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.
Верховний Суд також виходить із того, що для ОСОБА_1 відсутні й підстави для застосування концепції «правомірних очікувань» у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Так, для відповідача відсутні такі умови: як пов'язаність з наслідками, на виникнення яких він законно міг сподіватися, наявність підстав у праві для захисту його прав, усталена судова практика.
При цьому законні очікування є одним із проявів справедливості у праві й передбачають юридичну визначеність правового регулювання щодо суб'єктів права. Законні очікування - невід'ємна частина юридичної визначеності і полягають у тому, що якщо особа очікує досягнення певного результату, діючи відповідно до норм права, то має бути гарантований захист цих очікувань.
Дійсно, складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005; Рішення Конституційного Суду України від 31 березня 2015 року № 1-рп/2015).
З огляду на вказане Верховний Суд зазначає, що у ОСОБА_1 не було підстав для застосування принципу правомірних очікувань, а саме збереження за собою житла для проживання, оскільки ним добровільно укладено договір найму житлового приміщення саме на строк дії трудових відносин. Як наслідок, на інше він і не мав підстав очікувати.
Посилання ОСОБА_3 на те, що будинку, в якому знаходиться спірна квартира, більше 110 років, це будинок барачного типу і за 3 роки проживання у квартирі ним витрачено значні кошти на її ремонт і відновлення, приведення у порядок прибудинкової території, не є підставою для порушення права власності позивача. Як норми ЖК України, так і норми ЦК України, які регулюють договір найму житла чітко урегульовують, при яких умовах і кому (наймодавець, наймач) можливо здійснювати ремонт предмета оренди, які наслідки цього тощо. Відповідних вимог відповідач не заявляв.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що як позивач, так і районний суд у порушення вимог статей 175, 189, 197, 263, 265 ЦПК України не залучили до участі у справі в якості співвідповідача дружину ОСОБА_3 - ОСОБА_2 , 1977 року народження, яку суд виселив зі спірної квартири. Цивільний процесуальний закон, як і вимоги статті 6 Конвенції щодо справедливого судового розгляду, забороняють ухвалювати рішення щодо цивільних прав та обов'язків особи, яка має цивільну процесуальну правосуб'єктність, не залученої до участі у справі.
У зв'язку з цим рішення районного суду в частині задоволення позовних вимог Карлівської міської ради Полтавської області про виселення ОСОБА_2 підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні цих вимог. При цьому у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального й процесуального права.
Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Щодо клопотання про закриття касаційного провадження
У жовтні 2021 року до Верховного Суду надійшло клопотання
від ОСОБА_3 про закриття касаційного провадження, в якому зазначає, що відповідно до рішення 4 позачергової сесії Карлівської міської ради восьмого скликання від 06 квітня 2021 року повноваження секретаря Карлівської міської ради Василець Т. В. були припинені, тому подана
25 серпня 2021 року касаційна скарга підписана особою, яка не мала права її підписувати.
Таким чином, просить відповідно до пункту 2 частини першої статті 396 ЦПК України закрити касаційне провадження.
Колегія суддів вважає, що вказане клопотання є безпідставним та не підлягає задоволенню, оскільки до клопотання надано копію рішення 4 позачергової сесії Карлівської міської ради восьмого скликання від 06 квітня 2021 року, яке не є оригіналом, інших доказів не надано. При цьому касаційна скарга надрукована та подана на офіційному бланку Карлівської міської ради, підписана секретарем ради з накладенням мокрої гербової печатки міської ради й додано до касаційної скарги розпорядження міського голови
П. Світлика від 12 серпня 2021 року № 362, згідно з яким він розпорядився покласти на секретаря ради Василець Т. В. виконувати обов'язки міського голови з 16 серпня 2021 року до 31 серпня 2021 року, яке належним чином завірене.
Ураховуючи викладене, у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про закриття касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_3 про закриття касаційного провадження відмовити.
Касаційну скаргу Карлівської міської ради Полтавської області задовольнити частково.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року скасувати. Рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 24 лютого 2021 року скасувати в частині задоволення позову територіальної громади
м. Карлівка в особі Карлівської міської ради Полтавської області про виселення ОСОБА_2 та зняття її з реєстрації у квартирі. У задоволенні цих вимог відмовити.
У решті (щодо ОСОБА_3 ) рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 24 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Ю. В. Черняк