18 травня 2022 рокуЛьвівСправа № 140/9068/21 пров. № А/857/23212/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Іщук Л. П.,
суддів - Обрізка І. М., Онишкевича Т.В.,
за участю секретаря судового засідання - Смолинця А. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Волинської митниці Держмитслужби на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року (ухвалене головуючим суддею Костюкевичем С. Ф. об 11.29 год у м. Луцьку) у справі № 140/9068/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Волинської митниці ДФС, Державної фіскальної служби України, Державної митної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Волинська митниця Держмитслужби, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до Волинської митниці ДФС, Державної фіскальної служби України, Державної митної служби України, в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 30 липня 2021 року №1131- о «Про звільнення ОСОБА_1 », поновити його на посаді заступника начальника Волинської митниці ДФС - начальника управління протидії митним правопорушенням та міжнародної взаємодії з 31 липня 2021 року, стягнути з Волинської митниці ДФС середній заробіток за час вимушеного прогулу, зобов'язати Державну митну службу України прийняти на роботу на рівнозначну посаду державної служби у Волинську митницю, як відокремлений структурний підрозділ Державної митної служби України, в порядку переведення із Волинської митниці ДФС.
Позов обґрунтовує тим, що на підставі оскаржуваного наказу Державної фіскальної служби України припинено державну службу та звільнено його 30.07.2021 з посади заступника начальника Волинської митниці ДФС - начальника управління протидії митним правопорушенням та міжнародної взаємодії у зв'язку із реорганізацією, скороченням штатної чисельності та штату державних службовців на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Вважає вказаний наказ протиправним, а своє звільнення незаконним у зв'язку з порушенням процедури (порядку) припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, а саме, оскільки мала місце реорганізація, то позивачу разом із попередженням про звільнення повинно було бути запропоновано рівнозначну посаду у реорганізованому державному органі, чого зроблено не було і не доведена відсутність можливості запропонувати посади.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року адміністративний позов задоволено: визнано протиправним та скасовано наказ Державної фіскальної служби України від 30 липня 2021 року №1131- о «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Волинської митниці ДФС - начальника управління протидії митним правопорушенням та міжнародної взаємодії з 31 липня 2021 року; стягнуто з Волинської митниці ДФС на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 55716,82 грн; зобов'язано Державну митну службу України прийняти на роботу ОСОБА_1 на рівнозначну посаду державної служби у Волинську митницю, як відокремлений структурний підрозділ Державної митної служби України, в порядку переведення із Волинської митниці ДФС.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Волинська митниця Держмитслужби подала апеляційну скаргу, в якій з покликанням на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що позивач правомірно, з дотриманням процедури, передбаченої Законом України «Про державну службу», звільнений з роботи у зв'язку з реорганізацією Державної фіскальної служби України та її територіальних органів. Також вказує, що реорганізація державного органу є достатньою самостійною підставою для прийняття суб'єктом призначення рішення щодо припинення державної служби по відношенню до відповідних державних службовців і не обов'язково факт реорганізації має тягнути зміни в організації праці та скорочення чисельності чи штату працівників для того, щоб були підстави для звільнення державних службовців. Вказує, що судом першої інстанції помилково застосовано до спірних правовідносин порядок розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), і не досліджено належним чином процедуру реорганізації Державної фіскальної служби України, Державної митної служби України та їх територіальних органів.
Також скаржник зазначає, що вимоги про обов'язок роботодавця запропонувати позивачу вакантні посади разом із попередженням про звільнення законом не було передбачено. Оскільки посада заступника начальника митниці віднесена до номенклатури посад Голови ДФС України, то тільки голова ДФС України, як суб'єкт призначення, може попереджати про звільнення і пропонувати посади позивачу. Звернень від ДФС та від самого позивача ні до скаржника - Волинської митниці Держмитслужби, ні у Волинську митницю не надходило. Апелянт звертає увагу, що позивач перебував у трудових відносинах саме з Волинською митницею ДФС, яка була реорганізована шляхом приєднання до Волинської митниці Дермитслужби, що перебуває з 27.11.2019 в стані припинення, а тому саме у зв'язку із цим та скороченням посади ОСОБА_2 і вручено попередження про звільнення. Крім того, щодо задоволення судом вимоги про зобов'язання Державної митної служби України прийняти позивача на рівнозначну посаду у Волинську митницю, вказує, що Державна митна служба України не порушувала жодних прав позивача, тому не може мати такого обов'язку. Крім того, Законом України «Про державну службу» передбачені випадки, коли державного службовця може бути переведено і таке може бути зроблено лише суб'єктом призначення і є його винятковою компетенцією, і суд, як орган, що розглядає трудовий спір, не може втручатися у здійснення дискреційних повноважень державного органу. Крім того, зазначає про порушення порядку нарахування середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки він, у зв'язку з перебуванням позивача у довготривалій відпустці без збереження заробітної плати, має вираховуватися з установленого йому посадового окладу.
Позивач подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує на обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги і залишити судове рішення без змін.
Під час апеляційного розгляду представник скаржника підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити, покликаючись на викладені у ній доводи.
Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представника скаржника, проаналізувавши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується письмовими доказами, які знаходяться в матеріалах справи, позивач ОСОБА_2 обіймав посаду заступника начальника Волинської митниці ДФС - начальника управління протидії митним правопорушенням та міжнародної взаємодії з 13 червня 2018 року по 30 липня 2021 року.
25.06.2021 ОСОБА_2 попереджено у зв'язку з реорганізацією Волинської митниці ДФС про скорочення посади, яку він обіймає, та про наступне звільнення з посади по закінченню 30 календарних днів з моменту вручення повідомлення на підставі пункту 1 частини першої та пункту 3 частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» з припиненням державної служби та виплатою вихідної допомоги.
Наказом Державної фіскальної служби України від 30.07.2021 №1131-о припинено державну службу та звільнено ОСОБА_2 30.07.2021 з посади заступника начальника Волинської митниці ДФС - начальника управління протидії митним правопорушенням та міжнародної взаємодії у зв'язку із реорганізацією, скороченням штатної чисельності та штату державних службовців на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Як вбачається з наказу, нормативним обґрунтуванням його винесення є постанова Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 №1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України», постанова Кабінету Міністрів України від 02.10.2019 №858 «Про утворення територіальних органів Державної митної служби», постанова Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 №1074 «Про затвердження Порядку здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади».
Не погодившись із своїм звільненням, позивач оскаржив його до суду.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що процедура звільнення позивача з посади є порушена, а тому він має бути поновлений на роботі. Як зазначив суд, сам факт реорганізації державного органу, що фактично не потягнув зміни в організації праці та скорочення штатної чисельності працівників, не може бути підставою для беззаперечного звільнення з роботи без пропозиції рівнозначної посади. Оскільки відповідачем не було запропоновано позивачу жодної посади та не забезпечено можливість переведення позивача на рівнозначну вакантну посаду державної служби до реорганізованого державного органу, яку позивач міг обіймати відповідно до своєї кваліфікації, професійної підготовки та професійної компетентності, враховуючи також і те, що позивач працює в фіскальних органах з 1994 року та виходячи з повноважень адміністративного суду, передбачених статтею 245 КАС України, суд прийшов до висновку про зобов'язання Державної митної служби України прийняти на роботу ОСОБА_2 на рівнозначну посаду державної служби в порядку переведення із Волинської митниці ДФС відповідно до вимог статті 87 Закону України «Про державну службу».
Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції і визнається сторонами, пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 №1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України» утворено Державну податкову службу України, Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу України.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 04.12.2019 №1217-р погоджено пропозицію Міністерства фінансів України щодо можливості забезпечення здійснення з 08.12.2019 Державною митною службою покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 06.12.2019 №227 «Про затвердження положень про Державну податкову службу України та Державну митну службу України» функцій і повноважень Державної фіскальної служби, що припиняється, з реалізації державної митної політики, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань державної митної справи.
Постановою Кабінету Міністрів України від 02.10.2019 №858 «Про утворення територіальних органів Державної митної служби» утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної митної служби за переліком згідно з додатком 1, згідно з яким утворено Волинську митницю Держмитслужби, а також реорганізовано деякі територіальні органи Державної фіскальної служби шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної митної служби за переліком згідно з додатком 2, згідно якого Волинську митницю ДФС реорганізовано шляхом приєднання до Волинської митниці Держмитслужби.
Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб- підприємців, 15.11.2019 проведена державна реєстрація як юридичної особи - Волинської митниці Держмитслужби, а з 27.11.2019 Волинська митниця ДФС перебуває в процесі припинення.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 № 895 «Деякі питання територіальних органів Державної митної служби» реорганізовано територіальні органи Державної митної служби України шляхом їх приєднання до Державної митної служби України. Зокрема, Волинську митницю Держмитслужби приєднано до Державної митної служби України.
Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб- підприємців, з 03.11.2020 Волинська митниця Держмитслужби перебуває в процесі припинення.
Відповідно до наказу Державної митної служби України від 19.10.2020 № 460 «Про утворення територіальних органів Державної митної служби України як відокремлених підрозділів» з метою забезпечення належного здійснення митної політики в частині реалізації концепції єдиної юридичної особи та визначення умов належного її функціонування, серед інших, утворено Волинську митницю як відокремлений підрозділ Державної митної служби України.
Слід зазначити, що згідно з частиною першою статті 80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Частиною другою статті 81 ЦК передбачено, що юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом (частина третя статті 81 ЦК).
Відповідно до положень частини першої статті 104 ЦК юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Законом України «Про центральні органи виконавчої влади» (далі - Закон № 3166-VI) регламентовано організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади України.
Згідно із приписами частини першої статті 5 Закону № 3166-VI міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України.
Відповідно до положень частини першої статті 13 вказаного Закону територіальні органи міністерства чи іншого центрального органу держави (наприклад, Служби) утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерства, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра Кабінетом Міністрів України.
Територіальні органи центрального органу держави можуть утворюватися, ліквідовуватися, реорганізовуватися міністром як структурні підрозділи апарату міністерства, що не мають статусу юридичної особи, за погодженням із Кабінетом Міністрів України.
Виходячи з вищевикладеного, апеляційний суд звертає увагу, що ліквідація/реорганізація органу держави (як підстава для звільнення, передбачена частиною першою статті 87 Закону № 889-VIII) не є аналогічною чи тотожною ліквідації чи реорганізації територіальних органів відповідного органу держави (міністерства чи служби) і погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у даному спорі відбулася саме реорганізація державного органу - ДФС України, зокрема, і шляхом ліквідації його територіальних органів та утворення нових територіальних органів у правонаступника ДФС - Державної митної служби України і передання їм відповідних повноважень.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, регламентовані приписами Закону № 889-VIII.
Відповідно до частин другої, третьої статті 5 Закону № 889-VIII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 34 Закону № 889-VIII призначення на посаду державного службовця здійснюється безстроково, крім випадків, визначених цим та іншими законами України.
Згідно із частиною першою статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
1-1) ліквідація державного органу;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
Апеляційний суд звертає увагу на те, що змінами до Закону № 889-VIII, внесеними згідно із Законами України від 14.01.2020 №440-IX та від 23.02.2021 №1285-IX, законодавець урегулював особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.
Відповідно до частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII (в редакції, яка діяла на час попередження позивача про звільнення та на час його звільнення) суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому, враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
Отже, встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування державних службовців, які попереджуються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе припинення державної служби.
Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі № 826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18).
При цьому, такий обов'язок покладається на власника з дня попередження про звільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з'явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.
Вказана правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 807/3588/14 та від 27 травня 2020 року у справі № 813/1715/16.
Суд першої інстанції дійшов мотивованого висновку, що при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших своїх територіальних органів (реорганізації) Державна фіскальна служба була зобов'язана додержуватися встановленого статтею 87 Закону № 889-VIII порядку звільнення державних службовців з цієї підстави, в основу якої покладено вимогу щодо пропонування державному службовцю, з яким припиняються трудові відносини, рівнозначної посади, а також врахування переважного права на залишення на роботі.
Натомість, як встановлено судом першої інстанції, позивачу не запропоновано жодної вакансії, незважаючи на те, що з моменту попередження про наступне звільнення і до фактичного його звільнення вакантні посади були наявні; не доведено суб'єктом призначення врахування переважного права на залишення на роботі, як і не доведено відсутність можливості запропонувати відповідні посади чи відмову від переведення на запропоновану посаду.
За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що порушення установленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого, що відповідно є підставою для визнання протиправним та скасування оскаржуваного ОСОБА_1 наказу про його звільнення.
Разом з цим, слід звернути увагу, що Верховний Суд України у постанові від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14 визначив правову позицію, за якою, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
Подібний правовий висновок міститься також у постанові Верховного Суду від 10 травня 2019 року у справі № 826/11746/16 та від 20 листопада 2019 року у справі № 200/1085/19-а.
Тому обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про поновлення позивача на посаді заступника начальника Волинської митниці ДФС - начальника управління протидії митним правопорушенням та міжнародної взаємодії.
Рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу також повністю відповідає закону, а тому апеляційний суд погоджується з ним. Покликання скаржника на неправильність обчислення середнього заробітку позивача у зв'язку з відсутністю заробітку за два попередні місяці роботи через перебування ОСОБА_2 у відпустці без збереження заробітної плати і застосуванням в такому випадку для проведення розрахунку посадового окладу позивача, є необґрунтованими і такими, що суперечать абзацу 4 пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, яким передбачено, що розрахунковим періодом є попередні перед звільненням два місяці роботи. Суд першої інстанції цілком правомірно встановив, що розрахунковим періодом є червень-липень 2020 року, а тому говорити про відсутність в розрахунковому періоді заробітної плати для застосування пунктів 2, 4, 8 Порядку немає підстав.
Щодо задоволення судом вимоги позивача про зобов'язання Державної митної служби України прийняти на роботу ОСОБА_1 на рівнозначну посаду державної служби у Волинську митницю, як відокремлений структурний підрозділ Державної митної служби України, в порядку переведення із Волинської митниці ДФС і відповідних доводів апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.
Метою адміністративного судочинства є захист прав, свобод та охоронюваних законом інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, а тому, вирішуючи спір по суті, необхідно встановити факти порушення прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів позивача, а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені приписами чинного законодавства, чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Як встановлено апеляційним судом, факт порушення прав позивача при звільненні його з посади є доведеним. Також доведеним є факт припинення органу, в якому працював позивач - Волинської митниці ДФС і передання відповідних повноважень з виконання її функцій Волинській митниці. Тому поновлення позивача на посаді у органі, який припинився, не відновить порушене право позивача на працю.
Також апеляційний суд звертає увагу, що правонаступником суб'єкта призначення - ДФС України є Державна митна служба України, на яку, відповідно, покладений обов'язок відновлення порушених прав колишніх працівників (державних службовців) ДФС України.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 13 січня 2011 року по справі "Чуйкіна проти України" (заява № 28924/04), яке набуло статусу остаточного 13 квітня 2011 року, установив, що ліквідація державної установи без правонаступництва не може звільнити державу від необхідності виконання рішення щодо ліквідованого органу. Суд також зазначив, що "інший висновок дозволить державі використовувати такий підхід, щоб уникати сплати боргів своїх органів, особливо беручи до уваги те, що потреби, які змінюються, змушують державу часто змінювати свою організаційну структуру, включаючи формування нових органів та ліквідацію старих".
У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 2а-15057/09/2670 Верховний Суд висловив позицію, що публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов'язків одного суб'єкта права іншому. При цьому, обов'язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов'язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.
У цьому разі, при реорганізації до правонаступника переходять права та обов'язки юридичної особи, які стосуються не лише майнових правовідносин, але і правовідносин з приводу проходження публічної служби, зокрема, в частині продовження дії трудового договору з працівниками.
Такий підхід ґрунтується на конституційних принципах безперервності процесу державного управління та відповідальності держави перед людиною за свою діяльність.
Частиною другою статті 245 КАС України передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
У разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні (ч. 3-4 ст. 245 КАС України).
Оскільки судом першої інстанції встановлено очевидну протиправність звільнення позивача з органу, який припинився, то апеляційний суд вважає, що для прийняття правонаступником рішення відповідно до статті 245 КАС України про призначення позивача на рівнозначну посаду, виконані всі умови. А тому погоджується з висновком суду першої інстанції, який, обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, зобов'язав Державну митну службу України прийняти позивача на роботу на рівнозначну посаду державної служби у Волинську митницю, як відокремлений структурний підрозділ Державної митної служби України, в порядку переведення із Волинської митниці ДФС.
Покликання скаржника на те, що переведення може бути зроблено лише суб'єктом призначення і є його винятковою компетенцією, і суд, як орган, що розглядає трудовий спір, не може втручатися у здійснення дискреційних повноважень державного органу, не ґрунтуються на законі та на принципі верховенства права, які передбачають, зокрема, відновлення порушеного права позивача на працю, а стаття 245 КАС передбачає відповідні повноваження суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В частині решти доводів апеляційних скарг колегія суддів враховує, що, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені сторонами, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.
Апеляційний суд зазначає, що право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Апеляційний суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58), відповідно до якої принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів із вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судом на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Всі інші доводи апеляційної скарги, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді.
За наведених обставин, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, що відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін.
З огляду на результат апеляційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, відповідно до частини шостої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподіл судових витрат судом не змінюється.
Керуючись статтями 310, 315, 316, 321, 322, 328 Кодексу адміністративного судочинства України,
Апеляційну скаргу Волинської митниці Дермитслужби залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року у справі № 140/9068/21 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Л. П. Іщук
судді І. М. Обрізко
Т. В. Онишкевич
Повне судове рішення складено 26.05.2022