Номер провадження: 22-ц/813/1696/22
Справа № 2/1522/12775/11
Головуючий у першій інстанції Науменко А. В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
23.05.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,
при секретарі: Хухрові С.В.
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 квітня 2013 року у справі за позовом Першого заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Управління Державного комітету України із земельних ресурсів у м. Одеса, ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування майна з чужого незаконного володіння, -
27 травня 2011 року перший заступник прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до суду із позовом до Управління Державного комітету України із земельних ресурсів у м. Одеса, ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що рішенням Приморського районного суду
м. Одеси від 03 вересня 2007 року було визнано за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку площею 0,0751 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі цього рішення суду ОСОБА_3 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, який зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» за №210750502142.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 травня 2008 року
рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2007 року було скасовано за нововиявленими обставинами, а ухвалою суду від 16 травня 2008 року позовну заяву ОСОБА_3 залишено без розгляду.
22 травня 2008 року земельна ділянка площею 0,0751 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , була продана ОСОБА_3 ОСОБА_2 , у зв'язку з чим останній було видано державний акт на право власності на цю земельну ділянку.
Оскільки вказана земельна ділянка вибула з володіння власника на підставі
судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але у подальшому воно було скасовано, перший заступник прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради просив суд:
витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0751 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 010350501408;
визнати недійсним і скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0751 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , виданий ОСОБА_2 , який зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» за №0010350501408.
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 квітня
2013 року позов першого заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради задоволено.
Суд витребував з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0751 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 010350501408;
визнав недійсним і скасував державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0751 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , виданий ОСОБА_2 , який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» за №0010350501408.
11 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції із заявою про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 квітня 2013 року.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 вересня 2019 року повернуто заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 квітня 2013 року без розгляду.
Не погодившись із заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 квітня 2013 року, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на це судове рішення, вказуючи на те, що він не брав участі у справі, однак суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов'язки, оскільки на час ухвалення оскаржуваного судового рішення власником спірної земельної ділянки була ОСОБА_4 , яка на підставі договору дарування від 25 квітня 2017 року подарувала цю земельну ділянку ОСОБА_5 , яка є його дружиною, отже це майно, яке набуто за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року відмовлено у
прийнятті апеляційної скарги ОСОБА_1 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 квітня 2013 року та повернуто її заявнику.
ОСОБА_1 оскаржив ухвалу суду апеляційної інстанції в касаційному порядку.
Постановою Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі №2/1522/12775/11 (провадження №61-20397св19) касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу Одеського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року скасовано, справу передано до апеляційного суду для продовження розгляду.
Звертаючись до апеляційного суду із апеляційною скаргою, ОСОБА_1
вказував на те, що він не брав участі у справі, однак суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов'язки, оскільки на час ухвалення оскаржуваного судового рішення власником спірної земельної ділянки була ОСОБА_4 , яка на підставі договору дарування від 25 квітня 2017 року подарувала цю земельну ділянку ОСОБА_5 , яка є його дружиною, отже це майно, яке набуто за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя. ОСОБА_1 також просив суд поновити строк на апеляційне оскарження судового рішення.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року поновлено строк на апеляційне оскарження судового рішення та відкрите апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 квітня 2013 року (т. 2, а.с. 55).
Згідно із пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з
основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 8 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року №11-рп/2007
у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини та громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано положеннями глав 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.
Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь - якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, що «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Європейський суд з прав людини вказує, що відповідно до пункту 1 статті 6
Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року).
ЄСПЛ наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним.
Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише формальним, але і реальним (рішення Європейського суд з прав людини у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» (De Geouffre de la Pradelle v. France, заява №12964/87, § 28).
У частині 1 статті 352 ЦПК України встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
За змістом зазначеної статті та правового висновку Верховного Суду України у постанові від 03 лютого 2016 року у справі №6-885цс15, право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують, або припиняють права або обов'язки цих осіб.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №521/12093/19 (провадження №61-20975 св 19) зробив наступний правовий висновок: «незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області ОСОБА_1, апеляційний суд не врахував, що він звернувся до суду як особа, яка не брала участі у справі, вважаючи, що суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки (частина перша статті 352 ЦПК України).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
Тлумачення наведених вище норм процесуального права свідчить про
те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість дійти висновку щодо вирішення, чи невирішення судом першої інстанції питань про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу. При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю.
Тобто апеляційному суду необхідно було відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Парфьонова Г.В., а у разі з'ясування, що судовим рішенням питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
До подібних правових висновків дійшов Касаційний цивільний суд
у складі Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №235/2452/16-ц, провадження №61-3433св19».
Отже, первинним для розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 - особи, яка не брала участь у цій справі, є з'ясування апеляційним судом тієї обставини, чи вирішив суд оскаржуваним рішенням питання про права, інтереси та (або) обов'язки вказаної особи.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 стверджував, що на момент винесення заочного рішення від 04 квітня 2013 року ОСОБА_2 вже не була власником спірної земельної ділянки, адже відповідно до договору купівлі-продажу від 30 червня 2009 року, ОСОБА_2 продала та передала у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,0751 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:54:006:0240, площею 0,0751 га, в тому числі по угіддях: 0, 0751 га - рілля.
Відповідно до договору про поділ спільного майна подружжя від 03 березня 2015 року, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 , право власності на земельну ділянку площею 0,0751 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:54:006:0240, площею 0,0751 га перейшло до ОСОБА_7 .
Відповідно до договору дарування від 25 квітня 2017 року,
ОСОБА_7 передав безоплатно у власність земельну ділянку (дарунок)
ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,0751 га, розташовану за адресою:
АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:54:006:0240.
Тобто законним власником спірної земельної ділянки на даний час є
ОСОБА_5 , а на час винесення заочного рішення -
ОСОБА_4 .
Між ним та дружиною ОСОБА_5 відсутній спір щодо режиму сумісної власності подружжя на земельну ділянку площею 0,0751 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:54:006:0240, площею 0,0751 га, тому земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя й судове рішення також стосується його прав та обов'язків.
За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що у даному випадку вважається, що ухвалене судове рішення завдає ОСОБА_1 шкоди, що виражається у несприятливих для нього наслідках, тому у нього наявне право на апеляційне оскарження вказаного судового рішення.
На підставі ст. 29 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», на виконання рішень зборів суддів Одеського апеляційного суду від 02.03.2022р. та 16.03.2022р., у зв'язку із введенням на території України воєнного стану відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022р., керуючись статтею 26 ЗУ «Про правовий режим воєнного стану», враховуючи рішення Ради суддів України №9 від 24.02.2022р. та рекомендації Ради суддів України від 02.03.2022р. щодо роботи судів в умовах воєнного стану, з метою вжиття невідкладних заходів для забезпечення безперебійного функціонування Одеського апеляційного суду, головою суду видано Розпорядження №1 від 02 березня 2022 року, до якого внесені зміни розпорядженням №2 від 16 березня 2022 року, відповідно до п.п. 3-4 якого:
Зважаючи на те, що велика кількість учасників судових процесів не завжди мають змогу подати заяву про відкладення розгляду справи через задіяння до функціонування критичної інфраструктури, вступ до лав Збройних сил України, підрозділів територіальної оборони, добровольчих воєнних формувань та інших форм протидії збройної агресії проти України, або не можуть прибути в суд у зв'язку з небезпекою для життя, розгляд цивільних справ продовжити без участі учасників провадження в приміщенні Одеського апеляційного суду.
Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи.
11 травня 2022 року електронною поштою до суду надійшла заява адвоката Корнілової Л.І., що діє в інтересах ОСОБА_1 , про розгляд справи за їх відсутності.
12 травня 2022 року електронною поштою від Одеської міської ради надійшла заява про відкладення судового засідання у звязку із запровадженням на території України воєнного стану та неможливістю прибути у судове засідання.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Суд наголошує на тому, що вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком осіб, які беруть участь у справі.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, період знаходження справи на розгляді у суді, неодноразове призначення справи до розгляду апеляційний судом, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, відсутність завчасно поданих клопотань, зокрема про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, колегія суддів вважає необхідним відхилити клопотання про відкладення розгляду справи, справу розглянути за відсутності її учасників.
Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення виготовлене 23 травня 2022 року.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 є прийнятною та підлягає задоволенню частково за таких підстав.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.
Статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України визначено, що право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов'язує, держава не втручається в здійснення власником права власності
Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Незаконне володіння - це володіння без відповідної правової підстави; як незаконне розцінюється і таке володіння, коли особа, набуваючи річ, не знала і не могла знати, що набуває її не від власника (добросовісний набувач).
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України)
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2007 року було визнано за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку площею 0,0751 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі цього рішення суду ОСОБА_3 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, який зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» за №210750502142.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 травня 2008 року
рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2007 року було скасовано за нововиявленими обставинами, а ухвалою суду від 16 травня 2008 року позовну заяву ОСОБА_3 залишено без розгляду.
22 травня 2008 року земельна ділянка площею 0,0751 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , була продана ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , у зв'язку з чим останній було видано державний акт на право власності на цю земельну ділянку.
Задовольняючи позов Першого заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради, суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки вказана земельна ділянка вибула з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але у подальшому воно було скасовано.
Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.
Згідно зі статтею 33 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення оскарженого рішення суду першої інстанцій) суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку.
Відповідно до статті 51 ЦПК України, в редакції чинної на час апеляційного перегляду заочного судового рішення, суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що «пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».
У постанові Верховного Суду від 01 вересня 2021 року в справі №335/5136/19 (провадження №61-18942св20) зазначено, що «пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, підтверджують, що цей спір виник між ОСОБА_1 та банком. Тому державний реєстратор є неналежним відповідачем, і у зв'язку з цим у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора необхідно відмовити із зазначеної підстави. Тому постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в їх задоволенні».
У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, підтверджують, що цей спір виник між Одеською міською радою та ОСОБА_4 , яка на момент ухвалення заочного рішення від 04 квітня 2013 року була власником спірної земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу від 30 червня 2009 року. Тому ОСОБА_2 є неналежним відповідачем у справі.
Ні позивач, Одеська міська рада, ні, Перший заступник прокурора м. Одеси, клопотань про залучення до участі у справі ОСОБА_4 як співвідповідача, яка є належною стороною спору, що розглядається, не заявляли, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення позову.
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, правової висновок Верховного Суду України, правові висновки Великої палати Верховного Суду та Верховного Суду, з'ясовуючи приведені вище обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідивши наявні у справі докази, у тому числі додані до апеляційної скарги, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що у даному випадку наявні підстави для відмови у задоволенні позову через пред'явлення позову до неналежного відповідача.
Порушення судом норм процесуального права, а саме, статті 51 ЦПК України, у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову Першого заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 квітня 2013 року скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову Першого заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Управління Державного комітету України із земельних ресурсів у м. Одеса, ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування майна з чужого незаконного володіння, відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 23 травня 2022 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дришлюк
Р.Д. Громік