Постанова
Іменем України
23 травня 2022 року
м. Київ
справа № 199/6798/20
провадження № 61-20141св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - Департамент патрульної поліції,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Департаменту патрульної поліції на ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 червня 2021 року у складі судді Мовчан Д. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2020 року Департамент патрульної поліції звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення вартості предметів однострою особистого користування.
Ухвалою Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 15 грудня
2020 року відкрито провадження у справі.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
Ухвалою Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 07 червня
2021 року провадження у справі за позовом Департаменту патрульної поліції до ОСОБА_1 про стягнення вартості предметів однострою особистого користування закрито.
Роз?яснено позивачу, що розгляд даної справи відноситься до юрисдикції адміністративного суду в порядку адміністративного судочинства.
Ухвала суду мотивовано тим, що даний спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки виник між державним органом та особою, яка займала посаду державного службовця.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції залишено без задоволення.
Ухвалу Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 07 червня
2021 року залишено без змін.
Залишаючи апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
08 грудня 2021 року Департамент патрульної поліції подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Ленінського районного суду
м. Дніпропетровська від 07 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано, що сам по собі факт проходження відповідачем публічної служби не перетворює будь-який спір за його участю на публічно-правовий та наявності однієї лише такої обставини не достатньо для висновку про належність певного спору до юрисдикції адміністративних судів. Зокрема, сам факт проходження відповідачем публічної служби жодним чином не змінює цивільного характеру правовідносин, що наявні в даному випадку між сторонами цього судового провадження. Посилання судів на практику Верховного Суду є безпідставним, оскільки правовідносини у цій справі та у справах, на які посилаються суди не є тотожними.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.
17 січня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Одним з елементів права на справедливий судовий розгляд є право на розгляд справи незалежним та безстороннім судом, створеним на підставі закону.
Надаючи оцінку аргументам, наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із такого.
У статті 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Вирішуючи питання про наявність або відсутність юрисдикції суду, необхідно з'ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.
За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин.
Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Згідно з пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Законодавець урегулював питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням) спеціальними нормативно-правовими актами.
Закон України «Про національну поліцію» визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про національну поліцію» Національна поліція України (поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції. Поліцейський має службове посвідчення та спеціальний жетон. Зразки та порядок видання службових посвідчень та спеціальних жетонів затверджує Міністр внутрішніх справ України (стаття 17 Закону України «Про національну поліцію»).
Отже, служба у Національній поліції є публічною службою.
Схожі за змістом правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 761/27364/17, провадження №14-21цс19; у постанові від 21 серпня 2019 року у справі
№ 711/10371/17, провадження № 14-344цс19.
Судами установлено, що відповідно до наказу Департаменту патрульної поліції від 23 червня 2020 року №437 о/с ОСОБА_1 займав посаду командира роти
№ 2 батальйону № 3 управління патрульної поліції в Дніпропетровській області Департаменту патрульної поліції. Із 01 липня 2020 року був звільнений із служби в поліції за пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням).
Звертаючись до суду із позовом, позивач зазначав, що на час звільнення ОСОБА_1 не відшкодував вартість предметів однострою особистого користування, строк експлуатації яких не закінчився, у сумі 2 682,09 грн.
Отже, ОСОБА_1 проходив службу в Національній поліції України, тобто перебував на публічній службі та через деякий час був звільнений за власним бажанням.
За правилами адміністративного судочинства розглядаються спори, пов'язані з проходженням публічної служби, одним з різновидів якої є служба в Національній поліції України.
У випадку зобов'язання особи, яка перебуває на посаді публічної служби, відшкодовувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом обов'язково постане питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди, а й оцінки правомірності дій такої особи.
У постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16, провадження
№ 11-892апп18, Велика Палата Верховного Суду відступила, зокрема, від правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 533/934/15, провадження № 14-62цс18, та зазначила, що у випадку зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом обов'язково постане питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу положень статті 19 КАС України, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення.
Позивач пред'явив вимоги, які стосуються правовідносин з відповідачем
щодо переданих останньому безоплатно матеріальних цінностей, а саме: предметів однострою поліцейського, для належного виконання обов'язків на посаді публічної служби та з'ясування обставин неповернення предметів однострою відповідачем позивачу після звільнення. Тобто спірні правовідносини стосуються з'ясування правомірності дій відповідача щодо неповернення предметів однострою позивачу, пов'язаних з проходженням відповідачем публічної служби, та стягнення компенсації вартості предметів однострою з відповідача в грошовому еквіваленті.
Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги, заявлені у цій справі, підлягають розгляду у порядку адміністративного, а не цивільного судочинства, оскільки безпосередньо пов'язані з закінченням проходження відповідачем публічної служби.
До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах: від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16, провадження
№ 11-892апп18; від 13 лютого 2019 року у справі № 636/93/14, провадження
№ 14-524цс18, а також Верховний Суд у постанові від 29 липня 2021 року у справі № 127/29/21, провадження № 61-6370св21.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційні скарги без задоволення, а ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу Департаменту патрульної поліції залишити без задоволення.
Ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Коротун
С. Ю. Бурлаков
М. Є. Червинська