Іменем України
18 травня 2022 року
Київ
справа №500/423/19
адміністративне провадження № К/9901/17139/21, К/9901/20051/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів: Коваленко Н.В., Шарапи В.М., розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства оборони України,
третя особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
за касаційними скаргами Міністерства оборони України та ОСОБА_1
на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 7 жовтня 2020 року (ухвалене у складі головуючого судді Подлісної І.М.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 7 квітня 2021 року (прийняту у складі колегії: головуючого судді Бруновської Н.В., суддів Макарика В.Я., Улицького В.З.),
Короткий зміст позовних вимог
1. 11 лютого 2019 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся в суд з позовом до Міністерства оборони України, у якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив:
визнати протиправним та скасувати пункт 10 протоколу № 121 від 24 листопада 2017 року комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум;
зобов'язати призначити та виплатити одноразову грошову допомогу, у зв'язку з встановленням II групи інвалідності, внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, відповідно до підпункту 1 пункту 6 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 (далі - Порядок №975) та статті 16 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII») у розмірі - 413 400 гривень.
стягнути суму у розмірі 200 000 грн за завдану моральну шкоду.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2. Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 7 жовтня 2020 року адміністративний позов задоволено.
3. Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що порушене відповідачем право позивача на отримання одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням II групи інвалідності належить захисту шляхом скасування пункту 10 рішення Міністерства оборони України, оформленого протоколом комісії з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 24 листопада 2017 року № 121, про відмову ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням йому інвалідності II групи, внаслідок травми та захворювання, пов'язаних із захистом Батьківщини, як протиправного, та зобов'язання відповідача призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку із встановленням йому II групи інвалідності, внаслідок травми та захворювання, пов'язаних із захистом Батьківщини, у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня 2018 року, з урахуванням раніше виплачених сум.
4. При цьому суд першої інстанції зазначив, що покладення такого обов'язку на відповідача не є перебиранням функції іншого суб'єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб'єкта та зобов'язанням його приймати рішення, які входять до його компетенції чи до компетенції іншого органу, з огляду на обов'язковість ефективного механізму захисту порушеного права, який є основним завданням адміністративного судочинства відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
5. Також судом першої інстанції було зазначено, що з вини відповідача позивач не отримав належні йому грошові виплати, що, в свою чергу, завдає йому моральної шкоди, яка полягає в глибоких переживаннях у зв'язку з позбавленням реалізації своїх прав та життєвих планів, порушенні нормальних життєвих зав'язків, що вимагають додаткових зусиль для організації свого життя. Виходячи із встановлених у справі обставин, враховуючи вимоги розумності та справедливості, розмір моральної шкоди, судом визначено, що вимогу про стягнення моральної шкоди на користь позивача в розмірі 200 000 грн слід задовольнити повністю.
6. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 7 квітня 2021 року апеляційну скаргу Міністерства оборони України задоволено частково: рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 7 жовтня 2020 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позов задовольнити частково: визнано протиправним та скасовано пункт 10 рішення Комісії Міністерства Оборони України з розгляду питань, пов'язаних з призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, про відмову ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги, оформленого протоколом № 121 від 24 листопада 2017 року; зобов'язано Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу, у зв'язку з встановленням II групи інвалідності, внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби в розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на день встановлення інвалідності відповідно до Закону № 2011-XII» та Порядку № 975, з урахуванням раніше виплачених сум; стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 3000 грн за завдану моральну шкоду; стягнуто на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати в розмірі 10 990 грн (вартість проведеної експертизи) за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства оборони України. В решті позовних вимог відмовлено.
7. Ухвалюючи зазначене рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що 9 лютого 2016 року у зв'язку з встановленням позивачу II групи інвалідності, такий набув право на отримання одноразової грошової допомоги відповідно до статті 16 Закону №2011-XII та пункту 6 Порядку №975 у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності у разі встановлення інвалідності II групи.
8. Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що позовна вимога ОСОБА_1 про зобов'язання Міністерство оборони України призначити та виплати одноразову грошову допомогу в розмірі 413 400 грн є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, на що суд першої інстанції не звернув уваги.
9. Тому, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що правильним та ефективним способом захисту порушеного права є зобов'язання Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку з встановленням II групи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби в розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на день встановлення інвалідності відповідно до Закону №2011-XII та Порядку №975, з урахуванням раніше виплачених сум.
10. Стосовно позовної вимоги про відшкодування суми в розмірі 200 000 грн за завдану моральну шкоду, то суд апеляційної інстанції, виходячи з засад розумності, виваженості та справедливості, та враховуючи ті обставини, що у позивача були порушенні нормальні життєві зв'язки, а саме моральні страждання в зв'язку з невиплатою одноразової допомоги, що вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя, погодився з висновком суду першої інстанції та висновком експерта про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, однак в меншому розмірі 3000 грн замість 200 000 гривень.
11. Також суд апеляційної інстанції зазначив про відсутність правових підстав для стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства Оборони України суми в розмірі 5000 грн понесених витрат за надання правової допомоги у порядку статті 134 КАС України, оскільки довідка від 11 лютого 2019 року, яка видана адвокатом Янковим І.Є., про те, що ОСОБА_1 дійсно сплатив за надані/виконані роботи по Договору про надання правничої допомоги від 1 лютого 2019 року суми в розмірі 5000 грн, є неналежним, недопустимим та недостовірним доказом у розумінні статей 73-75 КАС України.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг
12. Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, Міністерство оборони України звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову повністю.
13. На підтвердження своїх доводів, у касаційній скарзі відповідач вказує, що у цій справі ключовим правовим питанням є те, коли у позивача вперше виникло право на отримання грошової допомоги по Закону №2011-XII та правильність застосування до спірних правовідносин частини другої статті 16 вказаного Закону, що діяла на час встановлення позивачу ІІІ групи інвалідності.
14. Відповідач зазначає, що інвалідність позивачу первинно встановлена 17 лютого 2012 року - ІІІ група інвалідності, а ІІ група інвалідності встановлена 9 лютого 2016 року. У той же час, згідно з пунктом 4 статті 16-3 Закону №2011-XII та пунктом 8 Порядку №975 у разі зміни групи інвалідності доплата одноразової грошової допомоги здійснюється за умови, якщо зміна відбулася протягом двох років після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності.
15. Вказане вище, на думку скаржника, свідчить, що судами попередніх інстанцій було безпідставно задоволено позовні вимоги позивача про виплату йому одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням ІІ група інвалідності після спливу дворічного строку з моменту первинного встановлення інвалідності.
16. Також в касаційній скарзі відповідач посилається на те, що оскаржувані судові рішення не відповідають правовим позиціям Верховного Суду, які висловлені у постановах від 15 липня 2020 року у справі № 240/10153/19 та від 2 грудня 2020 року у справі № 1.380.2019.006957.
17. Також, не погоджуючись з рішеннями суду апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, позивач звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, у якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити у силі рішення суду першої інстанції у повному обсязі.
18. На підтвердження своїх доводів, у касаційній скарзі позивач вказує на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно та упереджено зазначив, що довідка від 11 лютого 2019 року, яка видана адвокатом Янковим І.Є., про те, що ОСОБА_1 дійсно сплатив за надані/виконані роботи по Договору про надання правничої допомоги від 1 лютого 2019 року суми в розмірі 5000 грн є неналежним, недопустимим та недостовірним доказом в розумінні статей 73-75 КАС України. Позивач вважає, що довідка видана адвокатом Янковим І.Є. є належним доказом, який свідчить про оплату гонорару за надання правничої допомоги.
19. Також у касаційній скарзі позивач посилається на те, що оскаржуване судове рішення не відповідає правовим позиціям, які висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі №210/5258/16-ц та Верховного Суду від 1 квітня 2019 року у справі №646/3789/17, від 22 січня 2020 року у справі №560/798/16-а, від 16 квітня 2020 року у справі №727/4597/19, від 30 вересня 2020 року у справі №379/1418/18, в яких зазначені висновки щодо відшкодування витрат на правничу допомогу та моральної шкоди.
Позиція інших учасників справи
20. 18 липня 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив позивача на касаційну скаргу відповідача, в якому зазначається, що на час встановлення 17 лютого 2012 року Тернопільською обласною МСЕК ОСОБА_1 ІІІ групи інвалідності у зв'язку із захворюванням, пов'язаним із виконанням обов'язків військової служби, законом не обмежувався час протягом якого позивач має право реалізувати своє право на звернення за отриманням одноразової грошової допомоги, в тому числі у випадку, коли після первинного встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності. Позивач зазначає, що положення Закону №2011-XII в частині строків звернення за виплатою одноразової грошової допомоги не поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, тобто до 1 січня 2014 року.
Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи
21. Касаційна скарги Міністерства оборони України надійшла до Верховного Суду 11 травня 2021 року, а касаційна скарга ОСОБА_1 - 31 травня 2021 року.
22. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи від 11 травня 2021 року для розгляду справи №500/423/19 визначено колегію суддів у складі судді-доповідача Желєзного І.В., суддів: Берназюка Я.О. та Коваленко Н.В.
23. Ухвалами Верховного Суду від 16 червня 2021 року та 17 червня 2021 року відкрито касаційні провадження у справі №500/423/19 за зазначеними вище касаційними скаргами, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційні скарги.
24. У зв'язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Желєзного І.В. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 6 грудня 2021 року №15), що унеможливило його участь у розгляді касаційної скарги, призначено повторний розподіл.
25. Відповідно до повторного протоколу автоматизованого розподілу судової справи від 13 травня 2022 року для розгляду справи №500/423/19 визначено нову колегію суддів у складі судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів: Коваленко Н.В. та Шарапи В.М.
26. Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2022 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 18 травня 2022 року.
27. З касаційною скаргою Міністерством оборони України було подано клопотання про участь представника у розгляді справи у судовому засіданні, у задоволенні якого відмовлено ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2022 року.
Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи
28. Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що ОСОБА_1 в період з 5 серпня 1983 року по 31 липня 2003 року проходив службу в Збройних Силах, брав участь у бойових діях в Афганістані з 10 квітня 1988 року по 8 лютого 1989 року.
29. Наказом Головнокомандуючого Сухопутних військ Збройних Сил України № 169 від 9 липня 2003 року ОСОБА_1 звільнений у запас за пунктом 67 підпункту «б» (за станом здоров'я) Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України.
30. 17 лютого 2012 року орган медико-соціальної експертної комісії під час первинного огляду встановив позивачу III групу інвалідності у зв'язку з захворюваннями, пов'язаними з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні у країнах, де велись бойові дії, що підтверджується довідкою серія ТЕР № 0045555555365 від 27 квітня 2012 року.
31. 9 лютого 2016 року під час повторного огляду орган медико-соціальної експертної комісії встановив ОСОБА_1 II групу інвалідності у зв'язку із захворюваннями, пов'язаними з виконанням обов'язків військової служби в Афганістані, що підтверджується довідкою серії АА № 0617101 від 9 лютого 2016 року.
32. 30 вересня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до уповноваженого органу в особі Тернопільського обласного військового комісаріату Міністерства Оборони України із заявою про призначення та виплату одноразової грошової допомоги, у зв'язку із захворюванням пов'язаним з виконанням обов'язків військової служби в країнах, де велись бойові дії.
33. 24 листопада 2017 року Комісія Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою грошової допомоги та компенсаційних сум відмовила в призначені одноразової грошової допомоги, що підтверджується протоколом № 121.
34. Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
Оцінка висновків судів попередніх інстанцій і доводів учасників справи
35. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
36. Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
37. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
38. Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
39. Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 7 жовтня 2020 року та постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 7 квітня 2021 року не відповідають з огляду на таке.
40. Відповідно статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
41. Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
42. Зазначені норми означають, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
У той же час, суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
43. За приписами пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
44. Відповідно до статті 41 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
45. Статтею 16 Закону №2011-XII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
46. Вперше порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги запроваджений з 1 січня 2014 року шляхом доповнення Закону №2011-XII статтею 16-3 (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців» від 4 липня 2012 року №5040-VI).
47. З метою реалізації норм статті 16-3 Закону №2011-XII Кабінетом Міністрів України затверджено Порядок №975.
48. Відповідно до пункту 3 Порядку №975 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності є дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.
49. За приписами пункту 8 Порядку №975 якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов'язаному та резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії вищу групу чи іншу причину інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.
50. Згідно з пунктом четвертою статті 16-3 Закону №2011-XII, який набрав чинності з 1 січня 2014 року, якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов'язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.
51. Положення пункту четвертого статті 16-3 Закону № 2011-XII застосовується до правовідносин, що виникли після набрання ним чинності, тобто після 1 січня 2014 року.
52. У подальшому Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 грудня 2016 року №1774-VIII (набрав чинності з 1 січня 2017 року) частину четверту статті 16-3 Закону №2011-XII доповнено абзацом другим такого змісту: «У разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв'язку із змінами, що відбулися, не здійснюється».
53. Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 15 липня 2020 року у справі №240/10153/19 зазначив наступне: «Змістовно абзац другий пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII є конкретизацією правової норми, яка міститься в абзаці першому даної статті. Якщо в абзаці першому передбачено умови, коли здійснюється виплата допомоги, то абзац другий передбачає умови, за відсутності яких виплата допомоги не здійснюється. Окрім того, абзац другий пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII встановлює обмеження дворічним строком не лише для зміни групи інвалідності або ступеня втрати працездатності, а також і для зміни причини інвалідності. Обидві ці норми (абзац перший та другий пункту 4 статті 16-3 Закону) передбачають дворічний строк, протягом якого зміна групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності можуть бути підставою для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі. Зазначені правові норми є нормами прямої дії і поширюються на всіх військовослужбовців».
54. Приймаючи вказану постанову, Судова палата відступила від правового висновку, зробленого у постановах Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі №295/3091/17, від 21 червня 2018 року у справі № 760/11440/17, від 30 вересня 2019 року у справі № 825/1380/18 та інших, де його застосовано, та дійшла наступного висновку про застосування пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII: право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі у зв'язку із встановленням військовослужбовцю під час повторного огляду вищої групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду; передбачені пунктом 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі дворічним строком після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності застосовуються починаючи з 1 січня 2014 року; зазначений дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, незалежно від дати, коли їх встановлено вперше (до 1 січня 2014 року чи після).
55. Крім того, Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 2 грудня 2020 року у справі №1.380.2019.006957 зазначив наступне: «Дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, а наслідок, який спричинило ушкодження здоров'я після дворічного строку, відповідно до рішення МСЕК (встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності) для обчислення строку самостійного правового значення не має. Дворічний строк для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі застосовується з моменту рішення компетентного органу (МСЕК), яким вперше встановлено ступінь ушкодження здоров'я особи (незалежно від його виду: інвалідність або ступінь втрати працездатності без встановлення інвалідності), внаслідок травми або захворювання. Такий підхід (застосування дворічного строку) має на меті гарантування принципу правової визначеності для особи та запобігання можливих помилок з боку суб'єктів (органів МСЕК), які встановлюють причинно-наслідковий зв'язок між отриманою травмою або захворюванням та ступенем зумовленого ними погіршення стану здоров'я, визначивши, що лише протягом дворічного проміжку часу це можливо встановити достовірно».
56. За встановлених у даній справі обставин, з дня встановлення позивачеві ІІІ групи інвалідності (17 лютого 2012 року) до встановлення ІІ групи інвалідності (9 лютого 2016 року) минуло понад два роки, а тому позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги.
57. Подібний правовий висновок відповідає позиції, викладеній у постанові Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 15 липня 2020 року у справі № 240/10153/19, у постановах Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 240/1623/20, від 4 серпня 2021 року у справі №0640/4043/18, від 17 серпня 2021 року у справі №484/295/17, від 20 вересня 2021 року у справі №240/8153/19, від 21 вересня 2021 року у справі №580/676/20, від 22 вересня 2021 року у справі №806/2241/18, від 6 жовтня 2021 року у справі №814/2283/16 та постанові від 25 січня 2022 року у справі №200/11976/19-а і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від такої.
58. З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач має право на отримання вказаної допомоги без обмеження дворічним терміном після первинного встановлення групи інвалідності за наведеного вище правового регулювання та встановлених обставин у справі є помилковими.
59. Таким чином, рішення відповідача (пункт 10 протоколу № 121 від 24 листопада 2017 року комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум), яким позивачу відмовлено у призначенні одноразової грошової допомоги, прийняте у спосіб та в межах повноважень, визначених Конституцією та законами України, а тому не підлягає скасуванню.
60. Позовні вимоги про зобов'язати відповідача призначити та виплатити одноразову грошову допомогу, у зв'язку з встановленням II групи інвалідності у розмірі 413 400 гривень та стягнути з відповідача на користь позивача суму у розмірі 200 000 грн за завдану моральну шкоду, є похідними від позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 24 листопада 2017 року № 121. Оскільки не підлягає задоволенню основна вимога, то відповідно, не підлягають задоволенню і похідні позовні вимоги.
61. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, третя особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
62. Таким чином, доводи касаційної скарги відповідача щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема, пункту 4 статті 16-3 Закону №2011-XII та пункту 8 Порядку №975 та незастосування судами до спірних правовідносин позицію Верховного Суду, яка міститься у постановах від 15 липня 2020 року у справі № 240/10153/19, від 2 грудня 2020 року у справі № 1.380.2019.006957, знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду рішень судів попередніх інстанцій.
63. Водночас колегія суддів не бере до уваги доводи позивача про те, що суд апеляційної інстанції надав неправильну оцінку довідці від 11 лютого 2019 року, яка видана адвокатом Янковим І.Є., оскільки такі доводи фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 341 КАС України.
64. Більше того, колегія суддів зазначає, що з аналізу статті 139 КАС України вбачається, що судові витрати стягуються на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача тільки при задоволенні позову. Однак, з огляду на результати розгляду цієї справи, підстави для стягнення судових витрат з відповідача відсутні, а тому необґрунтованими є і вимоги позивача щодо необхідності відшкодування на його користь витрат на правничу допомогу.
65. З приводу доводів касаційної скарги щодо стягнення на користь позивача 200 000 грн за завдану моральну шкоду, то як було зазначено вище, така вимога є похідною від вимоги про визнання протиправним та скасування рішення відповідача про відмову у призначенні позивачу одноразової грошової допомоги. Оскільки судом було встановлено, що спірне рішення відповідача від 24 листопада 2017 року № 121 прийняте у спосіб та в межах повноважень, визначених Конституцією та законами України, то відповідно відсутні будь-які підстави для стягнення з суб'єкта владних повноважень моральної шкоди відповідно до статті 56 Конституції України.
66. З огляду на вищезазначене, доводи касаційної скарги позивача щодо необхідності врахування у спірних правовідносинах позиції Верховного Суду, висловленої у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі №210/5258/16-ц та Верховного Суду від 01 квітня 2019 року у справі №646/3789/17, від 22 січня 2020 року у справі №560/798/16-а, від 16 квітня 2020 року у справі №727/4597/19, від 30 вересня 2020 року у справі №379/1418/18, в яких зазначені висновки щодо відшкодування витрат на правничу допомогу та моральної шкоди, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи у касаційній інстанції.
67. Розглядаючи цю справу в касаційному порядку суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами статі 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.
68. Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
69. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
70. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
71. У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (Spacek, s.r.o. v. The Czech Republic» № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).
72. Як зазначено у пункті 28 рішення у справі «Молдавська проти України» (заява № 43464/18), Суд враховує те, що закон, який застосований у цій справі не містить жодного положення, яке могло б ввести в оману заявника щодо його чинності та релевантності до відповідних правовідносин, а тому обмеження щодо реалізації відповідних прав скаржника було передбачуваним і обґрунтованим
73. Аналізуючи поняття «якість закону» Європейський суд з прав людини у пункті 111 рішення у справі «Солдатенко проти України» (заява № 2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.
74. Згідно з уже сталою практикою Європейського суду з прав людини закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності», «передбачуваності» та «зрозумілості»; громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному випадку; норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку; громадянин повинен мати можливість - у разі необхідності за належної правової допомоги - передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія; у внутрішньому праві повинні існувати загороджувальні заходи від довільного втручання влади в здійснення громадянами своїх прав (рішення у справах «Сєрков проти України», заява № 39766/05, пункт 51; «Редакція газети «Правоє дело» та Штекель проти України», заява № 33014/05, пункт 51, 52; «Свято-Михайлівська Парафія проти України», заява № 77703/01, пункт 115; «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom), заява № 18139/91, пункт 37; «Санді Таймс» проти Об'єднаного Королівства» (№ 1) («SundayTimes v. The United Kingdom (№ 1)»), серія А, № 30, пункти 48-49; «Мелоун проти Об'єднаного Королівства» («Malone v. The United Kingdom»), серія А, № 82, пункт 66); «Маргарета і Роджер Андерссон проти Швеції» («Margareta and Roger Andersson v. Sweden»), серія А, № 226-А, п. 75; «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France), № 11801/85, п. 27; «Ювіг проти Франції» (Huvig v. France), серія А № 176-В, пункт 26; «Аманн проти Швейцарії» (Amann v. Switzerland), заява № 27798/95, пункт 56).
75. Суд враховує також положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, які може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
76. Важливо наголосити, що низка рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) дійсно містить, розвиває та удосконалює підхід до обґрунтованості (мотивованості) судових рішень.
77. ЄСПЛ наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі «Якущенко проти України», заява № 57706/10, пункт 28). До того ж, принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах «Garcнa Ruiz v. Spain» [GC] (заява №30544/96, пункт 26), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23), «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58), «Бендерський проти України» (заява № 22750/02, пункт 42)).
78. Крім того, у пункті 60 рішення «Helle v. Finland» (заява №20772/92) ЄСПЛ наголосив також і на тому, що суд обов'язково повинен мотивувати рішення, а не просто погоджуватися з висновками рішення суду попередньої інстанції. Вмотивованість рішення можна досягти або шляхом використання мотивів суду попередньої інстанції, або шляхом наведення власних мотивів щодо розгляду аргументів та істотних питань у справі.
79. Також у пункті 71 рішення у справі «Peleki v. Greece» (заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене мотивувань або якщо зазначені ним мотиви ґрунтуються на порушенні закону, допущеного національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (рішення у справі «Moreira Ferreira v. Portugal» (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов'язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.
80. До того ж, у пункті 80 рішення у справі «Perez v. France» (заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (рішення у справі «Artico v. Italy», заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов'язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (рішення у справі «Van de Hurk v. The Netherlands», заява № 16034/90, пункт 59).
81. Однак, варто наголосити, що в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні, ЄСПЛ також неодноразово зазначав, зокрема у рішенні «Garcнa Ruiz v. Spain» [GC] (заява №30544/96, пункт 26) про те, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте вказаний підхід не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справах «Van de Hurk v. The Netherlands» (заява № 16034/90, пункт 61), «Шкіря проти України» (заява № 30850/11, пункт 43). Разом з тим, у вказаному рішенні Суд звертає увагу на те, що ступінь застосування обов'язку викладати мотиви може варіюватися в залежності від характеру рішення і повинно визначатися у світлі обставин кожної справи.
82. Подібних висновків щодо необхідності дотримання вказаного зобов'язання виключно з огляду на обставини справи ЄСПЛ дійшов також у рішеннях «Ruiz Torija v. Spain» (заява №18390/91, пункт 29), «Higgins and others v. France» (заява № 20124/92, пункт 42), "Бендерський проти України" (заява №22750/02, пункт 42) та «Трофимчук проти України» (заява № 4241/03, пункт 54).
83. Так, у пункті 54 рішення «Трофимчук проти України» (заява № 4241/03) ЄСПЛ зазначив, що не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявника, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими.
84. Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному важливому аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
85. Відповідно до статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
86. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
87. За таких обставин, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що у зв'язку із неправильним застосуванням норм матеріального права рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі підлягають скасуванню, касаційна скарга відповідача задоволенню, а позивача частковому задоволенню.
Висновки щодо розподілу судових витрат
88. Враховуючи, що рішення суду приймається на користь суб'єкта владних повноважень, підстави для розподілу судових витрат, відповідно до статті 139 КАС України, відсутні.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Суд
Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 7 жовтня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 7 квітня 2021 року скасувати.
Прийняти нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, третя особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії відмовити повністю.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.
Суддя-доповідач Я.О. Берназюк
Судді: Н.В. Коваленко
В.М. Шарапа