12 травня 2022 року
м. Київ
справа № 314/1061/20
провадження № 51-1362 ск 22
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 20 січня 2022 року,
встановив:
Вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29 березня 2021 року
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Запоріжжя, зареєстрованого у АДРЕСА_1 та проживаючого у АДРЕСА_2 , раніше не судимого в силу вимог ст. 89 КК України,
засуджено за ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 125 КК України на підставі ч. 1 ст. 70 КК України, до остаточного покарання у виді позбавлення волі строком на 15 років.
За вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 125 КК України, а саме, в згвалтуванні, вчиненому щодо особи, яка не досягла чотирнадцяти років, незалежно від її добровільної згоди та в умисному легкому тілесному ушкодженні, що спричинило короткочасний розлад здоров'я, за обставин, викладених у вироку.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 20 січня 2022 року апеляційні скарги засудженого ОСОБА_5 та його захисника ОСОБА_4 залишено без задоволення, а вирок районного суду залишено без зміни.
Захисник звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою на рішення суду апеляційної інстанції та клопотанням про поновлення строку його оскарження.
Розглянувши наведені у клопотанні захисника причини пропуску ним строку на касаційне оскарження рішення суду апеляційної інстанції, колегія суддів Верховного Суду визнає такі причини поважними, а тому вважає за необхідне поновити цей строк.
У касаційній скарзі захисник, не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації дій засудженого, порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість. При цьому посилається на ту обставину, що апеляційним судом не взято до уваги доводи сторони захисту про наявність у винного постійного місця проживання, дружини та трьох малолітніх дітей на утриманні, стійкі соціальні зв?язки з родиною. Крім того, на думку захисника, апеляційним судом не враховано того те, що винний щиро розкаявся, на обліку і лікаря психіатра чи нарколога не перебуває, має задовільну характеристику. При цьому зазначає, що апеляційний суд належним чином не оцінив доводи сторони захисту та необгрунтовано вирок районного суду залишив без зміни.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи касаційної скарги, дослідивши додану до неї копію судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права при ухваленні судових рішень у тій частині, в якій їх було оскаржено.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Висновки суду про винуватість ОСОБА_5 та кваліфікація його дій у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень в касаційній скарзі не оспорюються.
Доводи касаційної скарги захисника щодо суворості призначеного засудженому покарання, є непереконливими.
Відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами та не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації таке покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Як убачається зі змісту касаційної скарги, захисник фактично порушує питання про недотримання судами визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання та пов'язані із суддівським розсудом.
Поняття суддівського розсуду або судової дискреції у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи з цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин кримінального провадження, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції, принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оцінюючі поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (ст. 66, ст. 67 КК України), визначенні «інші обставини справи» або ж «інші обставини кримінального провадження», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК України, тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Залежно від конкретних обставин справи, особи засудженого, дій, за які його засуджено, наслідків протиправної діяльності суд вправі призначити такий вид та розмір покарання, який у конкретному випадку буде необхідним, достатнім, справедливим, слугуватиме виправленню засудженої особи та відповідатиме кінцевій меті покарання в цілому.
Судами першої та апеляційної інстанцій зазначені вимоги кримінального процесуального закону було дотримано, про що свідчить нижченаведене.
Як вбачається із копії судового рішення, суд першої інстанції, обґрунтовуючи висновок щодо виду і розміру покарання ОСОБА_5 , призначаючи йому покарання у виді позбавлення волі, згідно з вимогами ст. 65 КК України з достатньою повнотою врахував ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, характер їх вчинення та особу винного. Судом не встановлено обставин, які пом'якшують покарання винному та встановлено обставину, яка обтяжує йому покарання.
На підставі цих даних в їх сукупності та взаємозв'язку, а саме, тяжкості скоєних кримінальних правопорушень, один з яких є особливо тяжким, особи винного, який в силу ст. 89 КК України раніше не судимий, під час судового провадження уклав шлюб з ОСОБА_6 , є батьком чотирьох неповнолітніх дітей, на обліку у лікаря нарколога та психіатра не перебуває, за місцем фактичного мешкання характеризується формально позитивно, відсутність пом?якшуючих обставин та з урахуванням вчинення кримінального правопорушення у відношенні малолітньої потерпілої в стані алкогольного сп?яніння, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення засудженому покарання у виді позбавлення волі у межах санкцій ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 125 КК України, при цьому за ч. 4 ст. 152 КК України - у виді позбавлення волі на максимальний строк. При призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів суд обгрунтовано застосував принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим.
Щодо доводів касаційної скарги захисника про те, що апеляційним судом не взято до уваги доводи сторони захисту про наявність у винного постійного місця проживання, дружини та трьох малолітніх дітей на утриманні, то вони не заслуговують на увагу, оскільки, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, при призначенні покарання засудженому належним чином врахував особу винного та надав оцінку всім доводам сторони захисту.
При цьому, судом першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановлено, що стороною захисту не доведено того факту, що винний утримував свою родину, оскільки він не працював, а також шлюб уклав під час судового провадження у цій справі.
Крім того, стороною захисту не вказано, яким чином наявність на утриманні у засудженого малолітніх дітей може вплинути на розмір призначеного йому покарання за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 125 КК України.
Також доводи касаційної скарги захисника про те, що апеляційним судом не взято до уваги доводи сторони захисту про щире каяття засудженого, не заслуговують на увагу, з наступних підстав.
Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування завданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
Каяття передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, відверту негативну оцінку своєї злочинної поведінки, визнання тих обставин, які ставляться в провину, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
Так, апеляційний суд встановив, що доводи сторони захисту про необхідність врахування як пом'якшуючої покарання обставини щирого каяття ОСОБА_5 є необґрунтованими, оскільки судом першої інстанції встановлено відсутність визнання вини або щирого каяття зі сторони винного, що випливає з його позиції, яка була непослідовною, оскільки на початку судового слідства він свою вину у вчиненні кримінальних правопорушень заперечував, а потім вказав, що вину визнає, але відмовився від надання показань.
При цьому апеляційний суд прийшов до висновку, що з боку засудженого ОСОБА_5 не вбачається щирого осуду своєї протиправної поведінки та готовності нести кримінальну відповідальність та відповідне покарання, а формальне визнання ним вини під тиском зібраним доказів у справі не свідчить про його щире каяття у вчиненні кримінальних правопорушень, з чим погоджується і колегія суддів.
При розгляді апеляційних скарг сторони захисту суд апеляційної інстанції перевірив доводи скарг, належним чином вмотивував своє рішення з наведенням докладних мотивів з яких апеляційні скарги залишив без задоволення, а вирок районного суду без зміни. Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 419 КПК України.
Таким чином, враховуючи, що в касаційній скарзі захисника відсутнє таке обґрунтування необхідності пом?якшення призначеного засудженому покарання, яке б вказувало на істотну диспропорцію між визначеним судами покаранням та вчиненими злочинними діями, колегія суддів вважає, що призначене покарання, не порушує загальних засад його призначення, встановлених КК України та відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості і не виходить за межі дискреційних повноважень суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування. У зв'язку з цим, колегія суддів не вбачає підстав вважати таке покарання явно несправедливим через суворість.
Тому колегія суддів вважає, що призначене ОСОБА_5 остаточне покарання за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 125 КК України, на підставі ч. 1 ст. 70 КК України, у виді позбавлення волі строком на 15 років є справедливим, необхідним та достатнім для його виправлення й попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень. Воно відповідає загальним засадам призначення покарання, визначеним статтями 50, 65 КК України.
Отже, обґрунтування касаційної скарги захисника не містить переконливих доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та доданої до неї копії судового рішення вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, а тому у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України.
Враховуючи викладене та керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Поновити захисникуОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 строк касаційного оскарження ухвали Запорізького апеляційного суду від 20 січня 2022 року.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 20 січня 2022 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3