Справа № 206/26/22
Провадження № 2/206/376/22
05.05.2022 Самарський районний суд м. Дніпропетровська
у складі:
головуючий суддя Маштак К.С.
за участю:
секретаря судового засідання Різниченко Я.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа: Вільна профспілка залізничників України про поновлення конституційного права на працю та на заробітну плату,-
І. Стислий виклад позиції позивача та представника відповідача.
Позивач звернувся до суду із даною позовною заявою, яка з урахуванням позовної заяви після усунення недоліків, обґрунтована тим, що позивач працює машіністом електровозу цеху експлуатації в АТ «Українська залізниця» Регіональна філія «Придніпровська залізниця» структурний підрозділ «Локомотивне депо Нижньодніпровськ-Вузол». У листопаді 2021 року у позивача вимагали на роботі медичну інформацію щодо вакцинації від респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. 24.12.2021 позивачу відповідачем було вручено наказ № 448/ос про відсторонення позивача від роботи з підстав відсутності щеплення від вказаної хвороби. Позивач отримав наказ про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати. Позивач вважає, що наказ є незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки відповідач не врахував той факт, що станом на теперішній час вакцинація від Covid-19 є добровільною. Роботодавець не має права застосовувати будь-які заходи впливу до працівника, якщо останній не бажає її проходити. Крім того, відсторонення працівника від роботи можливе тільки з підстав, що визначені законодавством. Відповідач порушив право позивача на працю, а також право на заробітну плату, яка є складовою права на працю. Крім того, у зв'язку з тим, що вакцини проти Covid-19, які зараз застосовуються в Україні, ще не пройшли повний цикл клінічних випробувань в частині виявлення побічних ефектів та довгострокових наслідків вакцини, тому позивач прийняв рішення тимчасово утриматись від щеплення проти Covid-19. Також, щеплення проти Covid-19 відсутнє в переліку обов'язкових щеплень, визначених законодавством. Крім того, ні в трудовому контракті, ні в посадових інструкціях, ні в будь-якому іншому документі, що підписано між позивачем та відповідачем такого зобов'язання з боку позивача немає, так само як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення позивача від роботи з підстав відсутності щеплення від Covid-19. Також, позивач має право на оплату за час вимушеного прогулу з 24.12.2021. Враховуючи викладене, позивач просив поновити конституційне право ОСОБА_1 на працю (скасувати наказ від 24.12.2021 № 448/ос «Про відсторонення від роботи» позивача та поновити його на роботі, поновити конституційне право позивача на заробітну плату (стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу) (а.с. 1-12, 23-34).
Не погоджуючись з зазначеним у позовній заяві, представником відповідача було подано відзив, який обґрунтований тим, що дія наказу МОЗ України від 04.10.2021 № 2153 розповсюджується на працівників АТ «Українська залізниця» та всіх підпорядкованих йому підрозділів. Твердження позивача про те, що нормативні документи про обов'язковість щеплення незаконні є вільним тлумаченням чинного законодавства України та особистою думкою позивача. Позивач не наводить та не надає жодних доказів визнання наведених вище нормативних документів такими, що не відповідають Конституції України, законодавству, тощо. Крім того, позивач був відсторонений від роботи через не підтвердження ним факту щеплення від Covid-19, що свідчить про його відмову або ухилення від такого щеплення, а тому його твердження, що відсторонення від роботи відбулось лише на підставі листа-ознайомлення про обов'язкове щеплення є безпідставним та необґрунтованим. Також, тимчасове увільнення працівника від виконання ним його трудових обов'язків в порядку відсторонення від роботи за своєю суттю не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом. Застосовується такий захід у виняткових випадках, і має на меті відвернення та/або попередження негативних наслідків. Призупинення трудових відносин в такому випадку не тягне за собою обов'язкове припинення самих трудових відносин. На період відсторонення від роботи за працівником зберігається його робоче місце. А відтак, ні про розірвання трудового договору, ні про дисциплінарне стягнення не йдеться. В даному випадку, відсутнє порушення права позивача на працю, оскільки за ним зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, обмеження позивача є правомірним та відповідає пріоритету забезпечення безпеки життя, здоров'я і безпеки людини. Окремо, представник відповідача зазначив, що у зв'язку з призупиненням дії наказу МОЗ України № 2153 від 04.10.2021, позивач допущений на роботу з 28.02.2022. Таким чином, представник відповідача вважає, що відповідач, на якого покладено обов'язок забезпечення безпеки всіх працівників підприємства, правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення від роботи позивача. Враховуючи викладене, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог позивача в повному обсязі (а.с. 43-49, 60-61).
Позивач просив розгляд даної цивільної справи проводити без його участі (а.с. 70).
ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.
10.01.2022 позивач звернувся до суду з даною позовною заявою з додатками (а.с. 1-18).
12.01.2022 ухвалою судді позовну заяву залишено без руху (а.с. 21).
21.01.2022 до суду від позивача надійшла позовна заява після усунення недоліків (а.с. 23-35).
07.02.2022 відкрито провадження по справі та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 09.03.2022 (а.с. 37).
09.03.2022 судове засідання відкладено на 05.04.2022 у зв'язку з неявкою сторін (а.с. 40).
25.03.2022 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позов з додатками (а.с. 43-57).
05.04.2022 судове засідання відкладено на 28.04.2022 (а.с. 58).
15.04.2022 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позов з додатками (а.с. 60-68).
28.04.2022 судове засідання відкладено на 05.05.2022 у зв'язку з неявкою сторін (а.с. 69).
05.05.2022 до канцелярії суду від позивача надійшла заява про розгляд справи без його участі (а.с. 70).
05.05.2022 досліджено письмові докази, що містяться в матеріалах справи (а.с. 71).
05.05.2022 складено вступну та резолютивну частини рішення (а.с. 72).
ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
Згідно копії посвідчення № 1876 Державної адміністрації залізничного транспорту України виданого 21.12.2016, ОСОБА_1 працює помічником машиніста електровозу (а.с. 5).
Відповідно до копії наказу № 448/ОС від 24.12.2021 Структурного підрозділу «Локомотивне депо Нижньодніпровськ-Вузол» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця», ОСОБА_1 машиніста електровоза цеха експлуатації, відсторонено від роботи з 24.12.2021 без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти COVID-19 або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 (а.с. 17).
ОСОБА_1 були подані письмові пояснення начальнику ВП № 12 ДРУП ГУНП в Дніпропетровській області, відповідно до яких зазначено, що ОСОБА_1 вважає, що його конституційні права порушео та з наказом № 448/ОС він не згоден (а.с. 18).
За період з липня 2021 року по грудень 2021, ОСОБА_1 , який працює в Структурному підрозділі «Локомотивне депо Нижньодніпровськ-Вузол» регіональної філії «Придніпровська залізниця» на посаді машиніст електровоза, нараховано заробітну плату, без урахування податку з доходів фізичних осіб, 119882,99 грн., що підтверджується довідкою про доходи № 11876 від 03.01.2022 (а.с. 16).
Згідно з копією наказу № 102/а від 28.02.2022 Структурного підрозділу «Локомотивне депо Нижньодніпровськ-Вузол» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця», ОСОБА_1 , машиніста електровозу цеху експлуатації, з 28.02.2022 допущено до роботи (а.с. 62).
ІV. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Згідно із ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Частиною 1 статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Під визначенням - «відсторонення працівника від роботи» необхідно розуміти один із випадків передбачених законодавством призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов'язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасове увільнення роботодавця від обов'язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.
Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов'язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.
У визначенні поняття «законодавством» суд враховує рішення Конституційного Суду України від 09 липня 1998 року № 12-рп/09 (справа про тлумачення терміну «законодавство»).
Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», що вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.
Судом встановлено, що на підставі наказу відповідача № 448/ОС від 24.12.2021, позивача було відсторонено від роботи з 24.12.2021 до моменту усунення причин відсторонення, а саме: отримання ним обов'язкового профілактичного щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 або надання медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19.
При видачі оспорюваного наказу відповідач, окрім ст. 46 КЗпП України, керувався ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» та пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Згідно з приписами пунктів а, б частини першої статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» громадяни України зобов'язані: піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.
Нормами статті 12 Закону України «Про захист від інфекційних хвороб» передбачено таке.
Профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень.
Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, що вбачається з пункту 1 Положення про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24.01.2020 № 90), передбачено, що Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Виходячи з норм пункту 1 Положення МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань, забезпечує формування та реалізує державну політику декількох сферах, у тому числі, у сфері епідеміологічного нагляду (спостереження), імунопрофілактики, промоції здорового способу життя та запобігання факторам ризику, реагування на небезпеки для здоров'я та надзвичайні стани в сфері охорони здоров'я, а також забезпечення формування державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення.
Згідно з пунктом 8 Положення, накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов'язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами.
Наказом МОЗ України від 04.10.2021 № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). Цей перелік доповнено наказом МОЗ № 2393 від 01.11.2021.
Відповідно до Переліку № 2153 з доповненнями, обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 № 83.
Відповідно до примітки до Переліку № 2153 обов'язкове профілактичне щеплення проводиться в разі відсутності у працівника абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16.09.2011 № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899.
Пунктом 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», яка набрала чинності з 08.11.2021, на керівників державних органів, керівників підприємств, установ та організацій покладено обов'язки забезпечити: 1) контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 04 жовтня 2021 року № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються.
Системний аналіз вищенаведених норм законодавства дає підстави для висновку, що відмова або ухилення від профілактичних щеплень працівників професій, виробництва та організацій, для яких таке щеплення є обов'язковим, як підстава для відсторонення працівника від роботи у відповідності до ч. 1 ст. 46 КЗпП України відноситься до інших випадків, передбачених законодавством.
Судом встановлено, що позивач працює на посаді машиніста електровоза цеха експлуатації у Структурного підрозділу «Локомотивне депо Нижньодніпровськ-Вузол» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця», тобто входить до визначеного Переліку наявності обов'язкового профілактичного щеплення.
Однак, в супереч вимогам чинного законодавства, позивач свідомо відмовився від щеплення та не надав відповідний медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19.
До того ж, позивач не надав до суду жодного медичного документу (довідка, висновок, акт, тощо) на підтвердження наявності в нього відповідного діагнозу та протипоказань до щеплення.
Законодавство України - це система нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України, іншими органами, які наділені компетенцією видання нормативно-правових актів.
У свою чергу нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні нормативно-правові акти Президента України, уряду, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та інші.
Отже, «до інших, передбачених законодавством випадків», у цьому разі, належить відмова або ухилення від профілактичних щеплень працівників професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов'язковим, а до законодавства, яким передбачено такі випадки, належить віднести Закон України «Про захист від інфекційних хвороб», Наказ МОЗ України від 04.10.2021 № 2153, Постанову Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», Закон України «Основи законодавства про охорону здоров'я».
Згідно з частиною 2-3 ст. 12 Закону України «Про захист від інфекційних хвороб», у разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об'єктах можуть проводитися обов'язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.
Доводи позивача про порушення конституційного права на працю, недопустимість обмеження такого права, не інакше, як в умовах воєнного або надзвичайного стану, дискримінаційний характер наказу, суд вважає безпідставними, оскільки такі твердження ґрунтуються на вибірковому тлумаченні норм чинного законодавства.
Зокрема, відповідно до статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Статтею 43 Конституції України гарантовано право кожного на працю.
Отже, не праця, а саме, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнається найвищою соціальною цінністю, а тому не має підстав визнати пріоритетність права особи на працю та домінування інтересів однієї особи над інтересами суспільства, а саме в інтересах суспільства було прийнято нормативно-правові акти, які забезпечували захист проти гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, шляхом встановлення обов'язкового щеплення для певної категорії працівників, отже в інтересах суспільства відповідно до законодавства, видано оскражуваний наказ відповідачем.
У рішенні від 08 квітня 2021 року у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» ЄСПЛ вкотре зазначив, що обов'язковість щеплень є втручанням у право на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції. Разом з тим, щоб визначити, чи призвело таке втручання до порушення статті 8 Конвенції, суд повинен обґрунтувати доцільність виправдання таких дій відповідно до абзацу другого цієї статті, тобто встановити: чи є втручання виправданим» відповідно до закону»; чи має воно на меті законні цілі; чи були вони виправданими в демократичному суспільстві.
Виходячи з того, що унаслідок тимчасового відсторонення позивача від роботи відбулось у певній мірі втручання у право позивача на працю, суд вважає, що таке втручання було доцільним і виправданим, оскільки, рішення про відсторонення ґрунтується на національному законодавстві, яке чітко визначає підстави для обов'язкового профілактичного щеплення, Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, наслідки ухилення від обов'язкового профілактичного щеплення, а тому є «виправданим відповідно до закону», має на меті законні цілі, оскільки проводиться з метою охорони здоров'я населення країни та необхідності контролювати поширення гострої респіраторної хвороби COVID-19, є виправданим в демократичному суспільстві з огляду на домінування інтересів держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров'я її громадян.
Стаття 1 Протоколу № 12 Конвенції передбачає заборону дискримінації. Відповідно до такого протоколу здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою. Дискримінація полягає в застосування різного поводження щодо осіб, які перебувають в однаковому становищі, без об'єктивного й розумного обґрунтування, водночас різниця в поводженні не має за легітимну мету або різниця в поводженні не є пропорційною поставленій меті (єдиною підставою різниці є особистісна характеристика), під час користування будь-якими правами, передбаченими національним законом.
Тимчасове обмеження права позивача на працю, який відмовився від вакцинації за власним бажанням, а тому був відсторонений від роботи, не є проявом дискримінації, оскільки такі дії вчинені в інтересах суспільства, які превалюють над інтересом однієї особи, ґрунтуються на законі та переслідують законні цілі.
У справі «Соломахін проти України» у рішенні від 15 березня 2012 року ЄСПЛ сформулював правовий висновок, за змістом якого примусова вакцинація як примусове медичне лікування означає втручання в право на повагу до приватного життя, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи. Втручання у фізичну недоторканність заявника можна вважати виправданим міркуваннями охорони здоров'я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційних захворювань у регіоні.
Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров'я її громадян.
Інші доводи позивача зводяться до суб'єктивного тлумачення норм законодавства.
Таким чином, суд прийшов до обґрунтованого висновку, що виходячи із системного аналізу зазначених нормативно-правових актів, тимчасове відсторонення позивача від роботи проведено відповідно до вимог законодавства і в порядку, встановленому законом.
Позивач не дотримався загальних правових обов'язків, спрямованих на охорону здоров'я людей, і держава визначила законодавством захисний захід - відсторонення від роботи.
На підставі досліджених у справі доказів та норм чинного законодавства суд дійшов висновку, що відсторонення позивача від роботи було здійснено відповідачем у відповідності до норм чинного законодавства, тому підстави для визнання незаконним і скасування наказу № 448/ОС від 24.12.2021 відсутні, як і тим паче, відсутні підстави для поновлення конституційного права позивача на працю.
Що стосується вимоги позивача щодо стягнення з відповідача середньої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи, слід зазначити наступне.
Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не може виконувати роботу, то за загальним правилом працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується. Чинним законодавством не передбачено обов'язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.
Тимчасова втрата заробітної плати це прямий наслідок свідомого рішення позивача обрати саме такий шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов'язку, метою якого є захист здоров'я та суспільства в цілому.
У спірних правовідносинах суд не вбачає порушення права позивача на працю, визначене ст. 43 Конституції України, оскільки за ним зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя, здоров'я і безпеки людей, зокрема, інших працівників Структурного підрозділу «Локомотивне депо Нижньодніпровськ-Вузол» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця».
З огляду на те, що наказ про відсторонення від роботи позивача не підлягає скасуванню, суд дійшов висновку про безпідставність вимог позивача щодо стягнення середньої заробітної плати за час відсторонення його від роботи.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Таким чином, суд не може з власної ініціативи збирати докази на підтвердження тих чи інших обставин, оскільки в такому випадку порушується принцип незалежності суду. Кожна сторона повинна довести обставини, які на її думку мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу свої вимог. Суд може лише оцінювати ті докази, які подані під час розгляду справи учасниками процесу.
Так, згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, рішення ЄСПЛ в справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, рішення ЄСПЛ у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010).
Отже, враховуючи встановлені судом обставини справи, вищевикладені норми матеріального та процесуального права, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити повністю.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі відмови в позові - на позивача.
У зв'язку з тим, що у задоволенні позовних вимог має бути відмовлено повністю, судовий збір, сплачений позивачем необхідно покласти на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 3, 43 Конституції України, ст.ст. 3, 4, 46 КЗпП, ст. 12 Закону України «Про захист від інфекційних хвороб», ст.ст. 1-4, 10, 12, 13, 76-89, 95, 134, 137, 141, 175, 258, 259, 264, 265 ЦПК України,
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа: Вільна профспілка залізничників України про поновлення конституційного права позивача на працю (скасування наказу від 24.12.2021 № 448/ОС «Про відсторонення від роботи» ОСОБА_1 та поновлення його на роботі) та про поновлення конституційного права позивача на заробітну плату (стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу)- відмовити повністю.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено 10.05.2022.
Головуючий суддя: К.С. Маштак