Ухвала
26 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 298/308/18
провадження № 61-2455св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», приватний нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Парамонов Олександр Вікторович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 11 червня 2019 року у складі судді Лютянської М. С. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 січня 2021 року у складі колегії суддів: Кожух О. А., Джуги С. Д., Мацунича М. В.,
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Парамонова О. В. (далі - приватний нотаріус Парамонов О. В.) про визнання незаконним рішення про перехід права власності на нерухоме майно.
На обґрунтування позову посилався на таке. 23 вересня 2016 року приватний нотаріус Парамонов О. В. здійснив державну реєстрацію права власності за Приватним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») на нерухоме майно - домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 28 березня 2006 року № 471. Державну реєстрацію проведено на підставі рішення державного реєстратора (нотаріуса) від 28 вересня 2016 року № 31609428. Про існування такої реєстрації йому стало відомо із претензії від 09 лютого 2018 року, надісланої йому ПАТ КБ «ПриватБанк».
Вважав, що перехід права власності до банку, а також реєстрація права власності є незаконною. Нотаріус при прийнятті рішення про державну реєстрацію права за ПАТ КБ «ПриватБанк» не перевірив наявності необхідних для цього документів та їх відповідність вимогам законодавства. Усупереч частини першої статті 35 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) іпотекодавець не отримував повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги. Відсутня інформація про те, за якою вартістю (визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності) іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність, оскільки вартість набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною та повинна погоджуватись із власником майна, чого не було зроблено. Нотаріус вчинив реєстрацію під час перебування майна під арештом згідно з постановами відділу державної виконавчої служби від 03 серпня 2009 року та від 06 листопада 2019 року. На час вчинення реєстрації між сторонами існував спір про розмір заборгованості, а справа перебувала на розгляді суду касаційної інстанції. Зокрема, рішенням Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 21 липня 2015 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 15 березня 2006 року у розмірі 130 073,67 грн було звернуто стягнення на предмет іпотеки. Вказане рішення було змінено рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 24 грудня 2015 року в частині визначеної суми заборгованості за кредитним договором, яку визначено у розмірі 53 344,65 грн.
З урахуванням наведеного позивач просив скасувати реєстрацію речових прав - права власності на нерухоме майно - домоволодіння, об'єкт житлової нерухомості, реєстраційний номер нерухомого майна 1039556821208, розташованої на вулиці без найменування в будинку АДРЕСА_1 ПАТ КБ «ПриватБанк», код ЄДРПОУ 14360570 на підставі договору іпотеки від 28 березня 2006 року № 471, посвідчений Великоберезнянскою райдержнотконторою, Державна реєстрація проведена приватним нотаріусом Парамоновим О. В., рішення індексний номер 31609428 від 28 вересня 2016 року 14:10:24; поновити у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на домоволодіння, об'єкт житлової нерухомості, що знаходиться на вулиці без найменування в будинку АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна 1039556821208 за ОСОБА_1 код НОМЕР_1 на підставі договору купівлі-продажу (чи його дублікату) від 23 березня 2006 року, посвідченого державним нотаріусом Великоберезнянської районної державної нотаріальної контори Гончар Т. І.
за № 447.
Рішенням Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 11 червня 2019 року позов задоволено. Скасовано реєстрацію речових прав - права власності на нерухоме майно - домоволодіння, об'єкт житлової нерухомості реєстраційний номер нерухомого майна 1039556821208, розташований на вулиці без найменування, будинок АДРЕСА_1 за АТ КБ «Приватбанк» на підставі договору іпотеки від 28 березня 2006 року за № 471, посвідченого Великоберезнянською райдержнотконторою, державна реєстрація проведена приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Парамоновим О. В. 28 вересня 2016, індексний номер рішення 31609428. Поновлено у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на домоволодіння, об'єкт житлової нерухомості що знаходиться на вулиці без найменування, будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна 1039556821208 за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу (чи його дублікату) від 23 березня 2006 року, посвідченого державним нотаріусом Великоберезнянської районної державної нотаріальної контори Гончар Т. І. за № 447.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що на час вирішення питання про позасудове звернення стягнення були відсутні правові підстави для прийняття рішення від 28 вересня 2016 року № 31609428 про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно - домоволодіння на вулиці без найменування в будинку АДРЕСА_1 за відповідачем, оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк» було обрано судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, за наявності судового рішення, він не мав достатніх правових підстав для використання позасудового порядку врегулювання питання звернення стягнення на предмет іпотеки.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 28 січня 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Мотивувальну частину рішення Великоберезнянського районного суду від 11 червня 2019 року змінено в частині правового обґрунтування підстав для задоволення позову. Резолютивну частину рішення Великоберезнянського районного суду від 11 червня 2019 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено як у судовому, так і в позасудовому порядку за вибором іпотекодержателя, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що ПАТ КБ «ПриватБанк» було обрано судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, за наявності судового рішення, він не мав достатніх правових підстав для використання позасудового порядку врегулювання. Проте нотаріус здійснив державну реєстрацію права власності та банк набув предмет іпотеки у власність без надання нотаріусу доказів щодо оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, що є порушенням абзацу 3 статті 37 Закону № 898-IV, а також належних і допустимих доказів щодо розміру заборгованості за основним зобов'язанням (розміру забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя), враховуючи преюдиційну обставину, встановлену судовим рішенням щодо розміру заборгованості ОСОБА_1 , а тому позов підлягає задоволенню саме із зазначених підстав.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У лютому 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 11 червня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 січня 2021 року скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
На обґрунтування касаційної скарги посилалося на те, що позивач не довів, що відсутність в матеріалах справи звіту про оцінку майна негативно вплинула на його права та є підставою для скасування державної реєстрації на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Суди попередніх інстанцій надали неправильну оцінку доказам, неправильно витлумачили та застосували норми матеріального права та не врахували висновки Верховного Суду в інших постановах.
Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 520/6819/14-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17; у постановах Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 756/14222/16-ц, від 10 квітня 2020 року у справі № 323/299/17, від 06 листопада 2019 року у справі № 488/4202/16-ц.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо:
1) після відкриття касаційного провадження особа, яка подала касаційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до касаційної скарги;
2) після відкриття касаційного провадження виявилося, що касаційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати;
3) після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося;
4) після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом;
5) після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційне провадження підлягає закриттю з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, суд переглядає у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Під час перегляду у касаційному порядку оскаржуваних судових рішень Верховним Судом встановлено, що висновки щодо застосування норми права, які викладені у постановах Верховного Суду України та на які посилалися заявники у касаційних скаргах, стосуються правовідносин, які не є подібними.
Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.
Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Як на підставу перегляду у касаційному порядку судового рішення заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 520/6819/14-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17; у постановах Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 756/14222/16-ц, від 10 квітня 2020 року у справі № 323/299/17, від 06 листопада 2019 року у справі № 488/4202/16-ц.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18), предметом спору у якій є усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення, зазначено, що Велика Палата Верховного Суду підтвердила висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 про те, що при вирішенні спорів за вимогами нового власника житла про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення колишнього власника житла, яке було предметом іпотеки, судам слід застосовувати положення статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 Житлового кодексу Української РСР.
Отже, зазначені правові висновки, на які посилається скаржник у касаційній скарзі як на підставу обґрунтування касаційної скарги, не стосуються питань переходу права власності на нерухоме майно відповідно до статей 36, 37 Закону № 898-IV.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-14-112цс19) та постанові Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 756/14222/16-ц (провадження
№ 61-47253св18) зазначено, що «частина друга статті 36 Закону, яка встановлює, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 520/6819/14-ц (провадження № 14-343цс18), предметом спору у якій є звернення стягнення на предмет іпотеки, зазначено, що «стаття 37 Закону № 898-IV не вказує про можливість визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Згідно з чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Разом з тим право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі), як вказано у частини першій статті 38 згаданого Закону. Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля іпотекодержателя та вчинення ним дій, передбачених законом. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону № 898-IV можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього».
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19) виснувала, що «позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача».
У постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 488/4202/16-ц (провадження № 61-11487св18) та від 10 квітня 2020 року у справі № 323/299/17 (провадження № 61-42951св18) зазначено, що «державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав. Тобто у випадку порушення основного зобов'язання для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля іпотекодержателя та вчинення ним дій, передбачених законом».
Верховний Суд у зазначених постановах за результатами тлумачення норм матеріального права, - статей 36, 37 Закону № 898-IV, дійшов висновку, що рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Згідно з чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Разом з тим, право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі), як вказано у частини першій статті 38 Закону № 898-IV. Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля іпотекодержателя та вчинення ним дій, передбачених законом. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону № 898-IV можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.
Проте зазначений висновок щодо застосування норми права, на який посилається заявник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі.
У наведених прикладах постанов Верховний Суд виснував, що звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено як у судовому, так і в позасудовому порядку, саме за вибором іпотекодержателя.
Проте у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції змінив мотивувальну частину рішення суду першої інстанції та задовольнив позов з підстав порушення нотаріусом правил державної реєстрації права власності, а саме здійснення нотаріусом державної реєстрації права власності та набуття банком у власність предмета іпотеки без надання нотаріусу доказів щодо оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, що є порушенням абзацу 3 статті 37 Закону № 898-IV, а також відсутності належних і допустимих доказів щодо розміру заборгованості за основним зобов'язанням (розміру забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя).
Таким чином, зазначені висновки щодо застосування норми права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, хоча і стосуються правовідносин щодо застосування статей 36, 37 Закону № 898-IV, проте у цій справі правовідносини не є подібними.
Касаційна скарга не містить інших доводів про недодержання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цивільно-правового спору по суті.
Отже, після відкриття касаційного провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновки щодо застосування норми права, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 520/6819/14-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17; у постановах Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 756/14222/16-ц, від 10 квітня 2020 року у справі № 323/299/17, від 06 листопада 2019 року у справі № 488/4202/16-ц та на які посилався заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, а тому відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України є підстави для закриття касаційного провадження.
Зважаючи на наявність підстав для закриття касаційного провадження, Верховний Суд правильність по суті вирішення судами попередніх інстанцій спору у цій справі не оцінює.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу (частина друга статті 396 ЦПК України).
Оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу Верховним Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Сербін А. В., у цій справі підлягає закриттю.
Керуючись статтями 389, 396 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 11 червня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Парамонова Олександра Вікторовича про визнання незаконним рішення про перехід права власності на нерухоме майно закрити.
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Яремко
А. С. Олійник
Г. І. Усик