Постанова
Іменем України
26 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 308/1169/20
провадження № 61-14139 св 21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс груп»
представник ОСОБА_2 - адвокат Андрейчук Олександр Михайлович,
треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Черленюх Людмила Василівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Андрейчука Олександра Михайловича, на постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 липня 2021 року у складі колегії суддів: Бисаги Т. Ю., Джуги С. Д., Кожух О. А.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом
до ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія» «Укрфінанс Груп» (далі - ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп»), треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Черленюх Л. В. (далі - приватний нотаріус Черленюх Л. В.), про визнання договору відступлення права вимоги та договору про відступлення прав
за договором іпотеки недійсними.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 11 квітня 2007 року
між ним та відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» укладено кредитний договір № 014/4070/82/32206, за яким банк надав йому кредит у розмірі 20 120,00 доларів США на строк до 10 квітня 2017 року включно. 04 липня 2012 року між ними укладено додаткову угоду,
за якою змінено дату остаточного погашення кредиту на 04 червня
2027 року.
На забезпечення виконання його зобов'язань за вказаним кредитним договором 11 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки за реєстровим № 583, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Єгер Н. Д. (далі - приватний нотаріус Єгер Н. Д.), за умовами якого ОСОБА_3 передала в іпотеку банку належну їй на праві власності квартиру
АДРЕСА_1 .
У подальшому банк відступив право вимоги за кредитним договором
та за договором іпотеки ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп», яке 27 липня 2019 року на підставі договору відступлення права вимоги № 29-07/19 відступило право вимоги за даним кредитним договором ОСОБА_2 . Крім того, того самого дня приватним нотаріусом Черленюх Л. В. посвідчено договір відступлення прав за іпотечним договором, за яким іпотекодержатель - ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп», відступило ОСОБА_2 право вимоги
за договором іпотеки на вищевказану квартиру. Тобто ОСОБА_2
набув статусу іпотекодержателя за договором іпотеки.
12 листопада 2019 року приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Кішкін Д. В. (далі - приватний нотаріус Кішкін Д. В.) здійснив державну реєстрацію права власності квартири
АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .
Вказував, що договір відступлення права вимоги від 27 липня 2019 року
№ 29-07/19 за своєю правовою природою є договором факторингу. ОСОБА_2 не є фінансовою установою й відповідно до положень
Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» він не може надавати фінансові послуги, зокрема
у формі факторингу, а тому цей договір суперечить вимогам
статті 203 ЦК України, що дає підстави визнати його недійсним
згідно з частиною першою статті 215 ЦК України. Крім того, підставою для недійсності вказаного договору є одержання новим кредитором прибутку
у формі різниці (8 773,82 грн) між реальною вартістю права вимоги,
яка відступається (133 774,82 грн), і ціною вимоги, що передбачена договором відступлення права вимоги (125 000,00 грн).
Посилаючись на статті 216, 236, 548 ЦК України, позивач зазначав,
що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання, відтак наявні підстави для визнання недійсним й договору про відступлення прав вимоги
за договором іпотеки, яким забезпечено кредитний договір.
При цьому вважав, що з метою реального захисту та відновлення своїх порушених прав необхідно також скасувати рішення приватного нотаріуса Кішкіна Д. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 16 листопада 2019 року, індексний номер 49709833, згідно з яким проведено державну реєстрацію прав власності на спірний об'єкт нерухомого майна.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд: визнати недійсним
договір відступлення права вимоги від 29 липня 2019 року № 29-07/19, укладений між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та ОСОБА_2 ;
визнати недійсним договір про відступлення прав за договором іпотеки
від 29 липня 2019 року, укладений між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп»
та ОСОБА_2 , який 29 липня 2019 року посвідчено приватним нотаріусом Черленюх Л. В., зареєстровано у реєстрі за № 1597; скасувати рішення приватного нотаріуса Кішкіна Д. В. про державну реєстрацію прав
та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 16 листопада 2019 року,
індексний номер 49709833, за яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1
за ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області
від 28 січня 2021 року у складі судді Дергачової Н. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при укладенні оспорюваних позивачем договорів сторони не керувалися положеннями глави 73 «Факторинг» ЦК України. Тобто укладений між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та ОСОБА_2 договір відступлення права вимоги від 29 липня 2019 року № 29-07/19 є договором відступлення права вимоги (цесія),
а не договором факторингу, а тому відсутні підстави, передбачені
статтями 203, 215 ЦК України, для визнання цього договору недійсним.
Суд першої інстанції також указав, що ОСОБА_2 не є суб'єктом підприємницької діяльності, як цього вимагають положення статті 1079
ЦК України стосовно особи клієнта, що також підтверджує факт укладення між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та ОСОБА_2 договору
про відступлення прав вимоги, а не договору факторингу.
Крім того, оскільки відсутні підстави для визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 29 липня 2019 року № 29-07/19,
то не підлягають до задоволення похідні позовні вимоги про визнання недійсним договору про відступлення прав за договором іпотеки
й про скасування рішення приватного нотаріуса Кішкіна Д. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 13 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 січня 2021 року скасовано, ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір про відступлення права вимоги № 29-07/19
від 29 липня 2019 року, укладений між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп»
та ОСОБА_2 .
Визнано недійсним договір про відступлення прав за договором іпотеки,
що посвідчений 29 липня 2019 року приватним нотаріусом Черленюх Л. В., за яким ТОВ «ФК «Укрфінанс груп» відступило ОСОБА_2 право вимоги за договором іпотеки, що посвідчений приватним нотаріусом Єгер Н. Д.
11 квітня 2011 року.
Скасовано рішення приватного нотаріуса Кішкіна Д. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 49709833, від 16 листопада 2019 року, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив із того, що за умовами оспорюваних договорів юридична особа - ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп», відступила фізичній особі - ОСОБА_2 , за плату належні кредитору права вимоги за кредитним договором від 11 квітня 2007 року
№ 014/4070/82/32206, а новий кредитор замінив кредитора як сторону - кредитора у кредитному договорі, приймає на себе всі його права
та обов'язки за кредитним договором. Новий кредитор сплатив кредитору вартість прав вимоги, що відступаються (відчужуються). У розділі 1 договору сторони погодили «межі» відступлення прав вимоги» - відступаються права вимоги за грошовими зобов'язаннями боржника ( ОСОБА_1 ) у національній валюті України, які виникли за умовами кредитного договору на дату укладення даного договору, крім можливості нарахування відсотків, комісій, штрафних санкцій (пені) як банківська (фінансова) установа, тобто відступається сума заборгованості боржника перед кредитором у повному обсязі, що вказана у додатку № 1 до договору.
Загальна вартість прав вимоги за договором становить 125 000,00 грн.
Суд апеляційної інстанції вказав, що ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп», будучи фінансовою установою, яку включено до Державного реєстру фінансових установ, набуло право вимоги за даним кредитним договором від банку. Разом із цим, ОСОБА_2 є фізичною особою, яка не має необхідних дозвільних документів для здійснення факторингових операцій.
Хоча сторони назвали договір, який оспорюється, договором відступлення права вимоги, чим намагалися легітимізувати свої взаємовідносини, проте він таким не являється, оскільки за правовою природою є договором факторингу, який передбачає отримання клієнтом фінансування (коштів)
за рахунок відступлення права вимоги до боржника, а ця послуга надається за певну плату фактору клієнтом.
Фактором виступає ОСОБА_2 , а клієнтом - ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп». При цьому плата за договором факторингу може бути у формі різниці
між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою у договорі, право вимоги за яким передається.
Апеляційний суд встановив, що відступлення відбулося за ціною
125 000,00 грн, як вказано у договорі. Проте відступилося право вимоги
на суму 133 774,82 грн, що відображено, зокрема, у розрахунку заборгованості за договором, який складено та погоджено ОСОБА_2
та ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп». Тобто винагорода ОСОБА_2 , як фактора, складає 8 773,82 грн, а тому укладено не договір цесії, а договір факторингу й наявні правові підстави для визнання договору недійсним, так як ОСОБА_2 не відноситься до фінансових установ у розумінні положень Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», що може надавати фінансові послуги, у тому числі,
у формі факторингу.
Суд апеляційної інстанції вказав про наявність правових підстав
для задоволення похідних позовних вимог про визнання недійсним договору про відступлення прав за договором іпотеки й про скасування рішення приватного нотаріуса Кішкіна Д. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Крім того, враховано правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-96гс18).
Додатковою постановою Закарпатського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Косаковського В. О., про ухвалення додаткового рішення відмовлено.
Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Косаковського В. О., про ухвалення додаткового рішення, у якій заявник просив ухвалити додаткове судове рішення, яким припинити право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру, оскільки позов подано до суду у лютому 2020 року, а зміни до Закону України
«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», на які посилається заявник, внесено у січні 2020 року, тобто раніше.
З вимогами про припинення права власності позивач до суду не звертався, не змінював і не уточнював свої позовні вимоги, а суд не може додатковим судовим рішенням змінювати зміст ухваленого судового рішення,
чи вирішувати питання, що не досліджувалися у судовому засіданні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Андрейчук О. М., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись
на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду,
а також належним чином не дослідив зібрані у справі докази,
що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі й витребувано цивільну справу № 308/1169/20 із Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області. У задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Андрейчука О. М., про зупинення виконання постанови Закарпатського апеляційного суду від 13 липня 2021 року відмовлено. Надіслано учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2022 року справу призначено
до судового розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними
у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що 29 липня 2019 року між ОСОБА_2 та ТОВ «ФК «Украфінанс Груп» було укладено договір факторингу, а не договір відступлення права вимоги (цесія). ОСОБА_2 набув на законних підставах статусу нового кредитора у спірних правовідносинах. Сферою застосування факторингу є коло підприємницьких відносин, а також спрямованість договору на усунення недостатності оборотних коштів.
Якщо право вимоги відступалося за «номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж
з урахуванням норм про зміну кредитора у зобов'язанні.
Крім того, вважає безпідставним посилання суду апеляційної інстанції
на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений
у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження
№ 12-96гс18), оскільки у даному спорі між сторонами договору не було передбачено стягнення додаткової плати на користь ОСОБА_2 ,
а «межі права вимоги» за договорами у цих справах різні.
Вказує, що оскільки відсутні правові підстави для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 29 липня 2019 року, укладеного між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та ОСОБА_2 , то й відсутні правові підстави для задоволення інших похідних вимог ОСОБА_1 ,
а тому висновки суду першої інстанції по суті вирішення спору
є правильними.
Посилається на відповідну судову практику Верховного Суду України
та Верховного Суду.
Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
11 квітня 2007 року між ОСОБА_1 і відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» укладено кредитний договір
№ 014/4070/82/32206, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 20 120,00 доларів США на строк до 10 квітня 2017 року включно.
На забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов'язань за вказаним кредитним договором 11 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки за реєстровим № 583, посвідчений приватним нотаріусом Єгер Н. Д., за умовами якого ОСОБА_3 передала в іпотеку банку належну їй на праві власності квартиру
АДРЕСА_1 (а. с. 15-17).
Відповідно до додаткової угоди № 014/4070/82/32206/81-1-0-00/391
до вказаного кредитного договору, укладеної 26 червня 2012 року
між банком та позичальником, з метою зменшення фінансового навантаження на позичальника в умовах кризових явищ сторони досягли згоди врегулювати заборгованість позивальника за кредитним договором, строк сплати якої настав у такому порядку: станом на дату укладення цієї додаткової угоди фактична заборгованість позичальника за кредитним договором по сплаті суми кредиту становить 11 737,66 доларів США; станом на дату укладення цієї додаткової угоди заборгованість позичальника
за кредитним договором, строк сплати якої настав, складає 3 870,03 доларів США, у тому числі: 2012,80 доларів США - заборгованість
з погашення суми кредиту та 1 857,23 доларів США - заборгованість
з погашення процентів (а. с. 18).
Відповідно до пункту 6.5. цієї додаткової угоди кредитор у встановленому законодавством України порядку має право без згоди позичальника відступити своє право за кредитним договором будь-якій особі, передати
це право у заставу або обтяжити ці права іншим чином.
04 липня 2012 року між сторонами укладено додаткову угоду
№ 014/4070/82/32206/81-1-0-00/392, згідно з якою змінено дату остаточного погашення кредиту на 04 червня 2027 року (а. с. 19-20). Сторони узгодили, що станом на дату укладання цієї додаткової угоди заборгованість
за кредитом складає 13 594,89 доларів США. З дати укладення цієї додаткової угоди сторони погодили змінити валюту виконання зобов'язань за кредитним договором із доларів США на гривні, у зв'язку з чим розмір заборгованості за кредитним договором становить - 108 657,16 грн,
та підлягає сплаті на умовах, передбачених цією додатковою угодою. Сторони узгодили, що з дати укладання цієї додаткової угоди проценти
за користування кредитом розраховуються на основі процентної ставки
у розмірі 10,50 % річних (а. с. 19-20).
У подальшому банк відступив право вимоги за кредитним договором
та за договором іпотеки ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп».
29 липня 2019 року між ТОВ «Фінансова компанія «Укрфінанс Груп» (кредитор) та ОСОБА_2 (новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги № 29-07/19 за вищевказаним кредитним договором (а. с. 23-24).
За умовами цього договору новий кредитор сплачує кредитору вартість прав вимоги, що відступаються (відчужуються). Відступаються права вимоги за грошовими зобов'язаннями ОСОБА_1 у національній валюті України, які виникли за умовами кредитного договору на дату укладення даного договору, крім можливості нарахування відсотків, комісій, штрафних санкцій (пені) як банківська (фінансова) установа, тобто відступається сума заборгованості боржника перед кредитором у повному обсязі, що вказана
у додатку № 1 до договору. Загальна вартість прав вимоги за договором становить 125000,00 грн.
Згідно з пунктом 8.6. договору цей договір є змішаним, що містить елементи договору відступлення права вимоги та договору про відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до додатку № 1 до договору відступлення права вимоги
№ 29-07/19 від 29 липня 2019 року ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп»
та ОСОБА_2 здійснили розрахунок заборгованості ОСОБА_1 (боржника) за кредитним договором № 014/4070/82/32206 від 04 квітня 2007 року та засвідчили, що станом на 29 липня 2019 року заборгованість боржника перед кредитором за кредитом становить 133 774,82 грн
й складається із заборгованості за кредитом - 98 949,21 грн, заборгованості за відсотками - 34 825,61 грн (а. с. 25).
29 липня 2019 року між ТОВ «Фінансова компанія «Укрфінанс Груп» (іпотекодержатель та/або кредитор) та ОСОБА_2 (іпотекодержатель та/або новий кредитор) укладено договір про відступлення прав
за договором іпотеки, який посвідчений приватним Черленюх Л. В. (а. с. 27).
Згідно з інформацією із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого мана (номер інформаційної довідки 189468883) власником квартири АДРЕСА_1
є ОСОБА_2 . Підставою виникнення права власності зазначено рішення іпотекодержателя на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку»
(а. с. 12-14).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно
у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката
Андрейчука О. М., підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає не повністю.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно
до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода
на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства,
що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом
чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512, статті 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора
у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).
Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України «Про банки
і банківську діяльність»,у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог
і прийом платежів.
Статтею 350 ГК України факторинг визначений як передання
чи зобов'язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.
У статті 1077 ЦК України зазначено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти
в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу
до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року
№ 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231»
до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій
з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір,
з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі, права вимоги, яке виникне в майбутньому,
до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими
у розпорядження клієнта, у тому числі, шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Отже, положеннями статей 512, 1077 ЦК України проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.
З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб'єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно
до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.
Разом з тим, із частини першої статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України
та частини п'ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України),
фактора, яким може бути банк або інша банківська установа,
яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг
чи товарів за первинним договором.
У статті 350 ГК України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого
є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди
й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких
є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг.
У частинах першій, другій статті 7 цього ж Закону зазначено, що юридична
особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися
до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.
У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним
до Державного реєстру фінансових установ.
Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг
є фінансовою послугою.
Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.
При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно.
За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.
Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора
за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями
про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора
у зобов'язанні (частина третя статті 656 ЦК України).
Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту
за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата
за надану останнім фінансову послугу.
Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.
Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі
у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.
Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги
та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Зазначене узгоджується із правовими висновками, які викладено
у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 11 вересня 2018 року
у справі № 909/968/16 (провадження № 12-96гс18); від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18).
При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) зазначила про відсутність підстав для відступу від вказаних вище правових висновків Великої Палати Верховного Суду.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня
2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) частково відступила від правових висновків Великої Палати Верховного Суду
від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) шляхом конкретизації висновку, вказавши, що відступлення права вимоги
за кредитними і забезпечувальними договорами є можливим не тільки
на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.
Заявник касаційної скарги посилається на вищевказаний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду.
У цій постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначає,
що відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов'язатись відступити факторові свою грошову вимогу
до боржника в рахунок виконання свого зобов'язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу.
Або клієнт може зобов'язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов'язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу.
Отже, договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов'язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору,
а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором
та отриманні клієнтом фінансової послуги.
З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет
та мета укладення суттєво відрізняються.
Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу.
Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.
Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови,
які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з'ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак.
Згідно зі статтею 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Відповідно до частини першої статті 178 ЦК України об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої
в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо
вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.
Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей,
а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами (стаття 190 ЦК України).
Право вимоги у зобов'язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України.
Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони
у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.
Зміст зобов'язання, у якому відступається право вимоги (оплата
за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо),
не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин
суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263
ЦПК України).
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ОСОБА_1 , виходив
із того, що між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та ОСОБА_2 укладено саме договір факторингу, а не оплатний договір відступлення права вимоги (цесія). Апеляційний суд уважав, що, уклавши 29 липня 2019 року договір відступлення права вимоги, товариство отримало фінансування у розмірі, визначеному у договорі, а ОСОБА_2 , у свою чергу, укладаючи вказаний договір, набув право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною відступлення,
що передбачена договором відступлення права вимоги.
З цим висновком Верховний Суд не погоджується з наведених вище міркувань.
При цьому ОСОБА_2 є фізичною особою, яка не має відповідних дозвільних документів для здійснення факторингових операцій. З цим висновком Верховний Суд погоджується.
Отже, колегія суддів вважає правильними висновки апеляційного суду по суті вирішення спору і зазначає таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня
2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), вирішуючи указаний спір, вказала, щоу постанові від 31 жовтня 2018 року у справі
№ 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок, який надалі застосувала у постанові
від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження
№ 14-16цс20), про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань,
які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа.
З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала
у постанові у справі № 906/1174/18, слід відступити від означеного загального висновку, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним
і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, не встановлено, щоб відкрите акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» чи ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» перебували у процедурі ліквідації.
Суд апеляційної інстанції, хоча й ухвалив вірне судове рішення по суті вирішення спору, проте на вказане уваги не звернув. При цьому апеляційний суд вказав про те, що попередній кредитор є фінансовою установою,
яку включено до Державного реєстру фінансових установ.
З урахуванням наведеного, відсутні правові підстави для укладення між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та ОСОБА_2 оплатного договору відступлення права вимоги (цесії).
Інші правові мотиви оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції
на правильність зробленого апеляційним судом висновку по суті вирішення спору не впливають, а судове рішення не може бути скасованим
з формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення
у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Підставами для скасування судових рішень повністю або частково
і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення
є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати
в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя, четверта статті 412 цього Кодексу).
За таких обставин постанову Закарпатського апеляційного суду
від 13 липня 2021 року необхідно змінити, шляхом зміни мотивувальної частини оскаржуваного судового рішення з урахуванням висновків, викладених у цій постанові Верховного Суду.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
З огляду на те, що суд касаційної інстанції змінює оскаржуване судове рішення виключно у частині мотивів його прийняття і залишає без змін резолютивну частину постанови апеляційного суду, то підстав для нового розподілу судових витрат у суді касаційної інстанції немає.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Андрейчука Олександра Михайловича, задовольнити частково.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 липня 2021 року змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови,
а у решті - залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець