Постанова
Іменем України
21 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 752/3394/19
провадження № 61-14975св20
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року в складі судді Чередніченко Н. П. та постанову Київського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року в складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. І.,
Описова частина
Короткий зміст вимог
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про витребування майна.
Позовна заява мотивована тим, що на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 02 листопада 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Звєрьковою Н. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 4525, він набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 12 грудня 2012 року у справі № 2601/21713/12 звернуто стягнення на предмет іпотеки: квартиру АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 , а саме: визнано право власності на зазначену квартиру за Компанією «ТІ.І.І. Крісто ЛТД» (T.E.E. KRISTO LIMITED). Зобов'язано комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації права власності на об'єкти нерухомого майна» здійснити реєстрацію права власності на зазначену квартиру за Компанією «ТІ.І.І. Крісто ЛТД» Кіпр (T.E.E. KRISTO LIMITED).
Відповідно до договору купівлі-продажу, 16 листопада 2016 року Компанія «ТІ.І.І. Крісто ЛТД» (T.E.E. KRISTO LIMITED) відчужила спірну квартиру ОСОБА_2 .
У 2016 році ОСОБА_1 звернувся до Апеляційного суду міста Києва із апеляційною скаргою на вказане рішення суду. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 29 серпня 2018 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 грудня 2012 року було скасовано, а провадження у справі № 2601/21713/12 закрито, у зв'язку із припиненням діяльності Компанії «ТІ.І.І. Крісто ЛТД» (T.E.E. KRISTO LIMITED).
Посилаючись на те, що майно, яке належало ОСОБА_1 на праві власності, вибуло з його володіння, користування та розпорядження поза його волею (на підставі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 грудня 2012 року, що в подальшому було скасоване апеляційним судом), позивач просив витребувати на свою користь спірну квартиру у ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна, відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна квартира вибула із власності позивача за його волею, оскільки судом встановлено, що на час ухвалення судом рішення у справі № 2601/21713/12 ОСОБА_1 забезпечив явку свого представника - ОСОБА_3 , який діяв від його імені на підставі належним чином оформленої довіреності та визнав позов Компанії «ТІ.І.І. Крісто ЛТД» (T.E.E. KRISTO LIMITED) про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім цього, відповідач ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної квартири, оскільки доказів її обізнаності про те, що вона купує майно не у власника, матеріали справи не містять.
Постановою Київського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволено частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року змінено у мотивувальній частині з викладенням її в редакції цієї постанови, а в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивоване тим, що спірна квартира вибула із власності позивача поза його волею. Однак, оскільки судом встановлено, що відповідач є добросовісним набувачем спірної квартири (вона не могла знати, що спірна квартира вибула із власності позивача поза його волею), а тому відсутні підстави для її витребування.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 надіслав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року.
У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 17 грудня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставами касаційного оскарження рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року зазначено необхідність відступу відвисновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 16 жовтня 2019 року у справі № 522/23155/16-ц, у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 2/1522//12319/11, у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 2-3872/11.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
У січні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. Також зазначив, що рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 грудня 2012 року в справі № 2601/21713/12, на підставі якого із власності позивача спірна квартира перейшла у власність Компанії «ТІ.І.І. Крісто ЛТД» (T.E.E. KRISTO LIMITED), а від неї до відповідача (нинішнього власника) є чинним згідно постанови Верховного Суду від 02 вересня 2020 року. У зв'язку із цим він просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів - без змін.
Фактичні обставини, встановлені судами
02 листопада 2010 року ОСОБА_1 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Звєрьковою Н. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 4525.
17 листопада 2010 року комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації права власності на об'єкти нерухомого майна» здійснено державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_1 .
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 12 грудня 2012 року у справі № 2601/21713/12 задоволено позов Компанії «ТІ.І.І. Крісто ЛТД» (T.E.E. KRISTO LIMITED) до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за договором позики від 11 лютого 2011 року, з урахуванням штрафних санкцій - 1 042 694,05 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки: квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 02 листопада 2010 року, а саме, визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за Компанією «ТІ.І.І. Крісто ЛТД» (T.E.E. KRISTO LIMITED) з поточною ціною реалізації предмета іпотеки 967 739,00 грн.
Зобов'язано комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації права власності на об'єкти нерухомого майна» вчинити реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за Компанією «ТІ.І.І. Крісто ЛТД» (T.E.E. KRISTO LIMITED).
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 16 листопада 2016 року Компанія «ТІ.І.І. Крісто ЛТД» (T.E.E. KRISTO LIMITED)відчужила (продала) квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 за ціною 4 680 000,00 грн.
Постановою апеляційного суду міста Києва від 29 серпня 2018 року у справі № 2601/21713/12 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 грудня 2012 року скасовано, провадження у справі № 2601/21713/12 за позовом Компанії «ТІ.І.І. Крісто ЛТД» (T.E.E. KRISTO LIMITED) до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки закрито.
Постановою Верховного Суду від 02 вересня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 серпня 2018 року скасовано та залишено в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва
від 12 грудня 2012 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.
Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Такий правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Отже, враховуючи, що спірна квартира вибула із власності ОСОБА_1 на підставі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 грудня 2012 року, яке було скасоване (зокрема, на день постановлення апеляційним судом рішення у справі яка переглядається), суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що спірна квартира вибула з володіння позивача ОСОБА_1 поза його волею.
У статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
За змістом статті 330 ЦК України виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їхні рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).
Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Апеляційним судом установлено, що на день придбання відповідачем ОСОБА_2 спірної квартири, вона не могла проявити розумну обачність та не могла знати про те, що квартира вибула з власності ОСОБА_1 поза його волею, оскільки Компанія «ТІ.І.І. Крісто ЛТД» (T.E.E. KRISTO LIMITED) відчужувала квартиру на підставі чинного рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 грудня 2012 року, тобто на підставі акта реалізації легітимної судової влади.
Тобто, ОСОБА_2 є добросовісним набувачем відповідної квартири.
Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов'язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.
Із наведених підстав апеляційни суд дійшов правильного висновку, що задоволення віндикаційного позову і витребування спірної квартири у ОСОБА_2 як добросовісного набувача, призведе до порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.
У даному випадку слід також зазначити, що відповідно до постанови Верховного Суду від 02 вересня 2020 року, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 грудня 2012 року в справі № 2601/21713/12 є чинним, що додатково свідчить про законність набуття у власність спірної квартири відповідачем ОСОБА_2 , та відповідно вказує на безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 .
Доводи касаційної скарги щодо необхідності відступу від правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, викладеного у наведених заявником постановах, є безпідставними, враховуючи наступне
Відступ від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов'язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20).
Отже, з урахуванням викладеного, відсутні підстави для відступу від правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду у спірних подібних правовідносинах: від 16 жовтня 2018 року в справі № 522/23155/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 2/1522//12319/11, у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 2-3872/11.
Разом із цим слід враховувати, що рішення суду, на підставі якого із власності позивача вибуло спірне майно, є чинним, що додатково свідчить про необґрунтованість заявлених позовних вимог ОСОБА_1 у цій справі.
Наведені у касаційній скарзі інші доводи зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, в той час як в силу статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.
Верховним Судом враховано усталену практику ЄСПЛ який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанова апеляційного суду відповідають критерію обґрунтованості.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції в незміненій частині рішення та постанови суду апеляційної інстанції.
Перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судом першої інстанції в незміненій частині рішення та апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року в незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук