Справа № 755/15801/21
"23" лютого 2022 р. м. Київ
Дніпровський районний суд м. Києва в складі:
Головуючого судді САВЛУК Т.В.
секретаря Бурячек О.В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - адвокат Поливода В.Д.,
відповідач - не з'явилася,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва, в залі суду, в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовомОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та визначення порядку користування житловим приміщенням,
ОСОБА_2 , звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_3 , просила встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 : - у користування ОСОБА_2 виділити кімнату площею 14,9 кв.м., позначена на плані за №4 та балкон площею 0,8 кв.м., що позначений на плані літерою «І»; -у користування ОСОБА_3 виділити кімнату, площею 14,7 кв.м., позначену на плані за №5; - в загальному користуванні залишити: коридор площею 4,5 кв.м., (позначений на плані №1), санвузол площею 3,1 кв.м., (позначений на плані №2), кухня площею 8,2 кв.м. (позначена на плані №3)
Зобов'язати ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_2 перешкод у користуванні власністю, а саме Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 »
04 листопада 2021 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відкриття провадження у цивільній справі та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Положеннями ст.174 Цивільного процесуального кодексу України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
06 січня 2022 року відповідач ОСОБА_3 подала до суду відзив на позов з викладенням своїх міркувань по суті предмету позову з посиланням на норми чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, та просила відмовити в задоволені позову в повному обсязі.
11 січня 2022 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про залишення без розгляду відзиву на позов, який подано відповідачем ОСОБА_3 , через канцелярію суду 06 січня 2022 року (вх. № 895/1)
11 січня 2022 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про залишення без розгляду заяву відповідача ОСОБА_3 про залучення Служби у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації, яка подана через канцелярію суду 06 січня 2022 року (вх.№891/1)
23 лютого 2022 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відмову у задоволенні заяви відповідача ОСОБА_3 про поновлення процесуального строку для прийняття відзиву на позов. Відзив на позовну заяву, поданий відповідачем ОСОБА_3 через канцелярію суду 22 лютого 2022 року (вх.№ 9821/1), залишено без розгляду.
Виходячи з положень ч.8 ст.279 Цивільного процесуального кодексу України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.
Позивач ОСОБА_2 та представник позивача - адвокат Поливода Володимир Дмитрович в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили позов задовольнити, пояснили, що позивачу належить на праві власності 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 , на підставі Свідоцтва про право власності на житло виданого Органом приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації згідно з розпорядженням від 18 вересня 1998 року № 43-171, іншим співвласником квартири є ОСОБА_3 . З моменту набуття права власності, відповідач разом з дітьми, проживає у спірній квартирі та перешкоджає позивачу здійснювати свої повноваження як співвласника квартири. Крім того, позивач тривалий час проживає в цьому ж будинку, однак в іншому під'їзді, весь час намагалася потрапити до своєї квартири, але відповідач свідомо чинить перешкоди для вселення позивача до квартири, що призводить до порушення права володіння та користування частиною квартири, що належить позивачу.
Відповідач ОСОБА_3 , в судове засідання не з'явилася, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.
Таким чином, вислухавши учасників процесу, наведенні позивачем доводи підстави щодо підстави та предмету позову, засувавши фактичні обставини, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що надані позивачем докази та повідомленні ним обставини, на яких вони грунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дають підстави для ухвалення судового рішення, виходячи з наступного.
Згідно з частиною 1 статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Виходячи з положень ч.1 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до статті 319 цього ж Кодексу власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. (ст. 328 Цивільного кодексу України)
Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , належить на праві спільної часткової власності по Ѕ частини кожному, ОСОБА_2 на підставі Свідоцтва про право власності на житло виданого Органом приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації згідно з розпорядженням від 18 вересня 1998 року № 43-171та ОСОБА_3 , на підставі Договору дарування, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Орловою М.А. від 25 лютого 2020 року.
Як передбачено частинами 1-3 статті 358 Цивільного кодексу України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
За нормою частини першої ст. 360 Цивільного кодексу України співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.
Дана правова норма кореспондується з положеннями ст. 150 Житлового кодексу України, відповідно до якої визначено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатись цією власністю на свій розсуд: проживати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Як роз'яснено в п.14 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 року №20, квартира, якає спільною сумісною чи спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення із самостійними виходами, які можуть використовуватись як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщенням квартири, якщо про це заявлено позов.
Виходячи з предмету позовних вимог, позивач ОСОБА_2 просить встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 наступним чином: у користування ОСОБА_2 виділити суміжну житлову кімнату площею 14,9 кв.м., та балкон площею 0,8 кв.м.; -у користування ОСОБА_3 виділити ізольовану житлову кімнату, площею 14,7 кв.м.; - в загальному користуванні залишити: коридор, санвузол, кухню.
Відповідно до частини першої ст. 159 Житлового кодексу УРСР предметом договору найму в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, може бути як ізольоване, так і неізольоване жиле приміщення (кімната, зв'язана з іншою кімнатою спільним входом, а також частина кімнати. Не можуть бути самостійним предметом договору найму приміщення, непридатні для проживання (підвали тощо), а також підсобні приміщення (кухня, коридор, комора та ін.).
Таким чином, не можуть бути самостійним предметом договору найму: жиле приміщення, яке хоч і є ізольованим, проте розміром менше від встановленого для надання одній особі, частина кімнати або кімната, зв'язана з іншою кімнатою спільним входом, а також підсобні приміщення (кухня, коридор, комора).
Відповідно до даних технічного паспорту - квартира АДРЕСА_1 складається з двох кімнат житловою площею 29,6 кв.м, у тому числі: 1-а кімната -47,9 кв.м, 2-а кімната - 14,7 кв.м., та місць загального користування: коридор - 4,5 кв.м., санвузол - 3,1 кв.м., кухня - 8,2 кв.м., балкон - 0,8 кв.м. (а.с.42-44)
Виходячи з положень статті 358 Цивільного кодексу України, первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.
При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 Цивільного кодексу України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.
Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв'язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.
Такий правовий висновок наведено в постанові Верховного Суду України від 17.02.2016 року у справі № 6-1500цс15, який є обов'язковим для судів.
Встановлення порядку користування приміщеннями квартири між співвласниками, відповідно до змісту статей 319, 358 Цивільного кодексу України є складовою здійснення ними права спільної часткової власності та не змінює розміру часток належних на праві власності кожному із співвласників (постанова Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 363/928/16-ц).
Відповідно абз. 2 п. 6 постанови пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування відособленими приміщеннями (квартирами, кімнатами) такого будинку. У цьому разі окремі підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені в загальному користуванні учасників спільної часткової власності. Порядок користування жилим будинком може бути встановлено також і між учасниками спільної сумісної власності.
За змістом предмету позову, позивач просить виділити в користування жилу суміжну кімнату площею 14,9 кв.м. т а балкон площею 0,8 кв.м., у зв'язку з чим ізольована кімната площею 14,7 кв.м., залишається у користуванні іншого співвласника.
Аналізуючи зібрані у справі докази у їх сукупності, судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 є співвласниками, в рівних частках, тобто по 1/2 кожний, квартири АДРЕСА_1 , співвласники не можуть домовитись про порядок користування майном, що є їх спільною частковою власністю, питання щодо виділення в натурі частки кожного з співвласників сторонами не вирішувалось, однак виходячи з предмету позовних вимог суд не вбачає підстав для визначення порядку користування квартирою у спосіб визначений позивачем, оскільки виділення позивачу кімнату площею 14,9 кв.м., яка є суміжною з окремою житловою кімнатою 14,9 кв.м та проходом до місць загального користування, тобто є прохідною, є неможливим з технічної точки зору, в той же час при розгляді такої категорії спорів, що пов'язанні з визначенням порядку користування житловим приміщенням, визначальним є розмір житлової площі, яка припадає на кожного з співвласників житлового приміщення, технічні характеристики жилих приміщень, оскільки виділене у користування жиле приміщення має бути ізольоване та не пов'язане з іншою кімнатою спільним входом, що враховано судом в межах даного спору.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання відповідача ОСОБА_3 не чинити позивачу ОСОБА_2 перешкод у користуванні власністю, а саме: Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , суд приходить до наступного.
Відповідно до частини першої ст.358 Цивільного кодексу України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є їх спільною частковою власністю.
За нормою частини першої ст.360 Цивільного кодексу України співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.
Відповідно до частини першої ст.383 Цивільного кодексу України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має право використовувати його для промислового виробництва.
Кожна особа має право звернутись за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, серед інших, припинення дії, яка порушує право. (ст. 16 Цивільного кодексу України)
Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним."
Захист права власності - це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), а по-друге - застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.
Захист права власності здійснюється в передбаченому законом порядку, тобто шляхом застосування належної форми, засобів і способів захисту. Для захисту застосовується юрисдикційна форма захисту, тобто діяльність уповноважених державних органів, які здійснюють комплекс організаційних заходів для захисту порушених прав.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 Цивільного кодексу України). Вказаний спосіб захисту може бути реалізований шляхом подання негаторного позову.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Відповідно до цієї статті, власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та/або розпорядженню своїм майном. Підставою звернення за захистом в судовому порядку є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або/та користування належним йому майном, за умови відсутності між сторонами спірних правовідносин договірних відносин. Характерною ознакою такого порушення права власності є протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або/та користування належним йому майном.
Статтею 391 Цивільного кодекссу України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 р. відповідно до Закону від 17 липня 1997 р. N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів N 2, N 4, N 7 та N 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316, 317, 319, 321 Цивільного кодексу України).
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 Цивільного кодексу України.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatismutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. theUnitedKingdom»), заява № 66746/01, § 82).
ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («KryvitskaandKryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».
Судова практика Європейського суду на виконання ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнала права будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном (рішення по справі «Маркс проти Німеччини»), та визначила основні вимоги стосовно застосування ст. 1 Протоколу №1 щодо захисту права власності (рішення у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції»). Як встановив Суд, положення ст. 1 Протоколу № 1 передбачають такі правила захисту права власності: перша норма, виражена в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і встановлює принцип безперешкодного користування майном, друга норма, зафіксована в другому реченні того ж абзацу, регулює випадки позбавлення власності, встановлюючи певні умови, у третій нормі, що зафіксована в другому абзаці, за державами-учасницями визнається право контролю над володінням власністю відповідно до загальних інтересів та право на запровадження законів, необхідних для цього.
Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні майна за його власниками без обмежень.
Відповідно до положень статті 391, 396 Цивільного кодексу України, позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.
За змістом положень ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно із ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорювань право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнані права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Процесуальний закон також містить норми, відповідно до яких судовому захисту підлягає порушене, невизнане або оспорюване право, свобода чи інтерес (статті 1-4 Цивільного процесуального кодексу України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Як роз'яснення у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частина перша та друга статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорюванні права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Зі змісту ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права або інтереси позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав чи інтересів позивач звернувся до суду.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов'язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб'єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб'єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. ( ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України)
Відповідно до ч. 3 ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 3 ст. 77 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. (ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України)
Відповідно до ч.2 та 3 ст. 83 Цивільного процесуального кодексу України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви; відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Відповідно до ч.2 та 3 ст. 83 Цивільного процесуального кодексу України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви; відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
Частиною 3 ст. 77 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Виходячи зі змісту п. 2 ст. 78 Цивільного процесуального кодексу України, згідно якої обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. (ст.90 Цивільного процесуального кодексу України)
Для доведення обставин щодо чинення з боку відповідача перешкоди у користуванні квартирою,позивачем заявлено клопотання про виклик свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , якібули запрошені позивачем з метою зафіксування її наміру зайти в квартиру АДРЕСА_1 , де проживає відповідач разом з дітьми, однак відповідач двері до квартири не відчиняла, тому намагання позивача заселитися були без результатними. Свідки наголосили, що позивач тривалий час проживає в цьому ж будинку, однак в іншому під'їзді, весь час намагалася потрапити до своєї квартири, але відповідач свідомо чинить перешкоди для вселення позивача до квартири.
Статтею 89 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Надаючи оцінку наявним у справі доказам у їх сукупності, суд вважає доведеним позицію позивача щодо чинення з боку відповідача перешкоди у користуванні квартирою, оскільки позивач, володіючи на праві власності 1/2 частини спірної квартири, у вказаній квартирі проживати не має змоги, внаслідок неприязних стосунків, які склалися між позивачем та відповідачем, остання не надає позивачу доступу до квартири, що призводить до порушення права володіння та користування частиною квартири, яка належить позивачу, у зв'язку з чим заявлені позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю, а саме Ѕ частиною квартири АДРЕСА_1 , є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
В порядку ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України, суд ухвалюючи рішення щодо часткового задоволення позовних вимог, присуджує до стягнення з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 908 гривень 00 копійок, який сплачений позивачем при зверненні до суду з даним позовом.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 133 Цивільного процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно положень ч. 1, 2 статті 137 Цивільного процесуального кодексу України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. (ч. 3 ст. 137 Цивільного процесуального кодексу України)
Відповідно до частин 4-6 ст. 137 Цивільного процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Таким чином, розмір витрат на оплату правничої допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правничу допомогу.
Витрати на правничу допомогу, які мають бути документально підтверджені та доведені, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правничої допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій тощо).
Склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
28 лютого 2020 року між ОСОБА_2 та адвокатом Паливода Володимиром Дмитровичем укладено Договір про надання професійної правничої допомоги №9, відповідно до умов якого адвокат приймає від клієнта доручення щодо надання професійної правничої (правової) допомоги, а клієнт зобов'язується сплатити адвокату гонорар, розмір якого визначається за домовленістю сторін. Види професійної правничої допомоги, визначені п. 2.3 Договору, можуть надаватися як окремо так і в сукупності в залежності від доручення клієнта, яке підтверджується оплатою замовленої послуги на умовах визначених пунктом 3 цього Договору. Види професійної правничої допомоги за даним договором можуть надаватися в будь-яких справах клієнта, як у тих, що вже існують на момент підписання цього договору так і в тих, які можуть виникнути в майбутньому. Професійна правнича допомога надається клієнту впродовж всього строку дії договору до моменту його припинення або розірвання відповідно до переліку підстав визначених положеннями цього договору.
20 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та адвокатом Паливода Володимиром Дмитровичем укладено Додаткову угоду № 1 до Договору про надання професійної правничої допомоги № 9 від 28 лютого 2020 року, відповідно до якого сторони дійшли взаємної згоди про укладення Додаткової угоди, яка визначає розмір, порядок і строки оплати винагороди (гонорару) клієнтом адвокату та є невід'ємною частиною Договору з моменту її підписання відповідно до положення п. 3.2.1. Договору , що надаються адвокатом.
Судом встановлено, що позивачем понесено витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 500,00 грн, що підтверджено Додатковою угодою №1 до Договору про надання професійної правничої допомоги № 9 від 28 лютого 2020 року, Актом здачі-прийняття виконаних робіт від 21 вересня 2021 року, квитанцією № 0.0.2275734962.1 від 21 вересня 2021 року в розмірі 3 500,00 гривень.
Враховуючи те, що позивачем сплачено витрати на професійну правничу допомогу у розмір 3 500,00 грн. відповідно до Квитанції № 0.0.2275734962.1 від 21 вересня 2021, вказані витрати підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача на користь позивача.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 16, 317, 319, 321, 358, 360, 383, 391 Цивільного кодексу України, статтями 150, 159 Житлового кодексу УРСР, статтями 2-5, 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 280, 284, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та визначення порядку користування житловим приміщенням, - задовольнити частково.
Зобов'язати ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_2 перешкод у користуванні власністю, а саме Ѕ частиною квартири АДРЕСА_1 .
В іншій частині заявлених вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 908 гривень 00 копійок та витрати на правову допомогу, пов'язаних з підготовкою та розглядом справи, в розмірі 3500, 00 гривень, а всього на загальну суму 4408 (чотири тисячі чотириста вісім) гривень 00 копійок.
Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційна облікова картка платника податків - НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 .
Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційна облікова картка платника податків - дані відсутні, місце реєстрації: АДРЕСА_2 .
Відповідно до положень ч.1 та ч.2 ст.354 Цивільного процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Заочне рішення може бути переглянуте Дніпровським районним судом м. Києва за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення (ст. 284 ЦПК України).
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до п.15.5 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону №2147-VІІІ від 03.10.2017 року, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.