Постанова
Іменем України
16 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 522/10782/17
провадження № 61-4150св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва Алла Михайлівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Колесніченко Богдан Володимирович, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 січня 2020 року у складі судді Шенцевої О. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 19 січня 2021 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Князюка О. В.,
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва А. М., про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування записів про державну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_2 .
На обґрунтування позову посилалася на те, що вона є майновим поручителем та іпотекодавцем за кредитним договором, укладеним між ОСОБА_3 та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»). На забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором вона передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 , що належить їй на праві власності. У березні 2017 року вона дізналася, що її квартира на праві власності належить ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 08 грудня 2016 року, укладеного з ТОВ «Кей-Колект». Державну реєстрацію права власності проводила приватний нотаріус Кобелєва А. М . Вважала, що дії нотаріуса є незаконними, оскільки на спірні правовідносини поширюється дія Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII). Вона не була повідомлена про заміну кредитора та не отримувала від нього досудової вимоги про виконання зобов'язання, що є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування записів про реєстрацію права власності на спірну квартиру за відповідачем.
З урахуванням наведеного просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 08 грудня 2016 року, укладений між ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Кобелєвою А. М.; скасувати всі записи про реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 .
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що укладення договору купівлі-продажу та подальша реєстрація права власності на іпотечне майно за ОСОБА_2 відбулось з додержанням вимог законодавства. Звернення стягнення на спірне майно здійснено на підставі застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тому відчуження майна вважається таким, що здійснене за згодою власника, отже, положення Закону № 1304-VIIдо спірних правовідносин не застосовуються
Постановою Одеського апеляційного суду від 19 січня 2021 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 січня 2020 рок змінено в частині підстав обґрунтування відмови у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про те, що до спірних правовідносин не застосовується Закон № 1304-VIIє помилковим, оскільки підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог.
Закон № 1304-VІІ ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження. Водночас суд апеляційної інстанції, маючи доступ до Єдиного державного реєстру права власності на нерухоме майно, витребував інформацію про наявність нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано за ОСОБА_1 за її ідентифікаційним кодом. Відповідно до витребуваної інформації з Єдиного державного реєстру права власності на нерухоме майно ОСОБА_1 , крім спірної квартири, належить також 52/100 частини будинку АДРЕСА_2 . Тому, враховуючи наявність у позивачки зареєстрованого на праві власності іншого нерухомого житлового майна, апеляційний суд дійшов висновку, що положення Закону № 1304-VII на спірні правовідносини не поширюються.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У березні 2021 року ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Колісніченко Б. В., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, не врахував висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а. Водночас суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову з інших підстав, вийшов за межі своїх повноважень. Без повідомлення учасників справи безпідставно витребував відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо майна заявниці чим порушив принцип змагальності та позбавив ОСОБА_1 можливості спростувати висновок суду щодо наявності у неї іншого житлового майна. Апеляційний суд надав правову оцінку недопустимим доказам, що призвело до ухвалення незаконного рішення, не врахував наявності рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 червня 2016 року, яким скасовано свідоцтво про право власності ОСОБА_1 на 52/100 частини об'єкта нерухомого майна, що розташоване на АДРЕСА_2 . Зазначеним рішенням також встановлено, що заявниця, як власник 52/100 частини житлового будинку відчужила свої частки шляхом укладення договорів купівлі-продажу.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Колесніченко Б. В.
Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржуване рішення суду апеляційної інстанцій не відповідає.
Суди встановили, що 02 жовтня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 укладений договір про надання споживчого кредиту № 11047555000, відповідно до умов якого позичальнику видано кредит у розмірі 10 000,00 дол. США на строк з 02 жовтня 2006 року до 02 жовтня 2016 року. Згідно з пунктом 2.1 зазначеного договору на забезпечення виконання зобов'язання приймається застава нерухомості - однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та порука фізичної особи ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 121-125);
Додатковою угодою від 27 лютого 2009 року № 1 до договору про надання споживчого кредиту від 02 жовтня 2006 року № 11047555000 внесені зміни в частині схеми погашення кредиту (т. 1, а. с. 126).
02 жовтня 2006 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Главацьким В. А., реєстровий № 2507, відповідно до пункту 1.4 якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 35,8 кв. м, житловою площею 15,1 кв. м. Квартира передана в іпотеку на забезпечення виконання зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту від 02 жовтня 2006 року № 11047555000, укладеного між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 . Право власності позивачки на предмет іпотеки, відповідно до пункту 1.5 договору іпотеки, підтверджувався договором купівлі-продажу від 24 листопада 2003 року, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левченко Н. А. за реєстровим № 8777. Відповідно до пункту 4.1-5.2 договору іпотеки сторони дійшли згоди, що задоволення вимог іпотекодержателя може здійснюватися на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься у тексті самого договору іпотеки. Таке задоволення вимог іпотекодержателя за домовленістю сторін повинно відбуватися відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», та спрямувати виручену суму на погашення заборгованості за основним зобов'язанням (т. 1, а. с. 117-119).
03 квітня 2009 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладений договір про зміну іпотечного договору від 02 жовтня 2006 року з урахуванням зміни умов основного зобов'язання - договору про надання споживчого кредиту № 11047555000 відповідно до додаткового договору від 27 лютого 2009 року (т. 1, а. с. 120).
03 серпня 2007 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 укладений договір про надання споживчого кредиту № 11193893000, відповідно до умов якого позичальнику виданий кредит у розмірі 50 000,00 дол. США на строк до 03 серпня 2012 року. Згідно з розділом 2 зазначеного договору на забезпечення виконання зобов'язання приймається застава нерухомості - однокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , та порука фізичної особи - ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 131-133).
Додатковою угодою від 27 лютого 2009 року № 1 до договору про надання споживчого кредиту від 03 серпня 2007 року № 11193893000 внесені зміни в частині схеми погашення кредиту та строку виконання зобов'язання, який встановлений до 03 серпня 2022 року (т. 1, а. с. 134).
11 червня 2012 року відбулася заміна первісного кредитора ПАТ «УкрСиббанк» на ТОВ «Кей-Колект» шляхом укладення договору про відступлення права вимоги за договорами про надання споживчого кредиту від 02 жовтня 2006 року № 11047555000 та від 03 серпня 2007 року № 11193893000, а також укладенням договору факторингу від 11 червня 2012 року № 4 за договорами іпотеки від 02 жовтня 2006 року та від 03 серпня 2007 року.
01 листопада 2016 року ОСОБА_1 отримала повідомлення від ТОВ «Кей-Колект» про існування заборгованості станом на 01 серпня 2016 року за договором про надання споживчого кредиту від 02 жовтня 2006 року № 11047555000 у загальному розмірі 8 500,31 дол. США та за кредитним договором від 03 серпня 2007 року № 11193893000, яка станом на 01 серпня 2016 року становила 43 903,25 дол. США.
Зокрема, ТОВ «Кей-Колект» повідомило про свій намір звернути стягнення на предмет іпотеки самостійно, обравши один із способів звернення стягнення передбачених іпотечним договором: або шляхом набуття права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання у порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку», або шляхом продажу від свого імені предмета іпотеки на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку» (т. 1, а. с. 136-137).
08 грудня 2017 року приватний нотаріус Кобелєва А. М. посвідчила договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 , між ТОВ «Кей-Колект» (продавець та правонаступник іпотекодержателя) та ОСОБА_2 (покупець), зареєструвавши право власності на квартиру за ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 113-114, 166).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції в Одеській області, приватного нотаріуса Кобелєвої А. М., треті особи: ОСОБА_2 , ТОВ «Кей-Колект», про визнання протиправним рішення про реєстрацію права власності у задоволенні позову відмовлено.
Зазначеним судовим рішенням, встановлено, що на підтвердження спливу 30-денного строку від моменту отримання повідомлення ТОВ «Кей-Колект» надало приватному нотаріусу Кобелєвій А. М. два рекомендовані повідомлення про вручення вимоги: ОСОБА_3 - 02 листопада 2016 року та ОСОБА_1 - 01 листопада 2016 року. У поштовому повідомленні позначка у графі «за довіреністю» відсутня, зазначене прізвище « ОСОБА_1 ». Тому твердження представника ОСОБА_1 про отримання повідомлення іпотекодержателя не позивачем, а іншою особою адміністративний суд вважав таким, що не підтверджене доказами. Також адміністративний суд зазначив, що оскільки договір купівлі-продажу з ОСОБА_2 посвідчений приватним нотаріусом Кобелєвою А. М. 08 грудня 2016 року, то є очевидним, що з часу отримання іпотекодавцем ( ОСОБА_1 ) та боржником ( ОСОБА_3 ) повідомлень про намір звернути стягнення на предмет іпотеки сплинув 30-денний строк. Останнім днем цього строку є 02 грудня 2016 року (т. 2, а. с. 33-47).
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2018 року - без змін.(т. 2, а. с. 25-31).
Щодо доводів про застосування до спірних правовідносин Закону № 1304-VII
Відповідно до Закону № 1304-VII, який набрав чинності 07 червня 2014 року протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку (пункт 1).
Зазначений закон встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться.
Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження.
Мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).
Велика Палата Верхового Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) виклала правовий висновок про те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку», отже, зазначений договір є одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від наявності згоди іпотекодавця. Звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі) є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог, а тому такий спосіб стягнення підпадає під дію Закону № 1304-VII.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц (провадження
№ 14-45цс20).
З урахуванням наведеного апеляційний суд дійшов правильного висновку, що до спірних правовідносин застосовуються норми Закону 1304-VII.
Щодо доводів про вихід апеляційним судом за межі своїх повноважень
Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, маючи доступ до Єдиного державного реєстру права власності на нерухоме майно, самостійно витребував інформацію про наявність нерухомого майна, право власності на яке зареєстроване за ОСОБА_1 , за її ідентифікаційним кодом.
Відповідно до цієї інформації ОСОБА_1 , крім квартири АДРЕСА_1 , належить також 52/100 частини будинку АДРЕСА_2 .
З урахування наведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню норми Закону 1304-VII, оскільки позивачці на праві власності, крім спірної квартири належить ще одне житлове майно.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до частин першої, третьої статті 12, частин першої, п'ятої, шостої статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Одним із засад (принципів) цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). За змістом частини першої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За загальними правилами доказування, визначеними статями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України)
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Матеріально-правовий зміст обов'язку подавати докази полягає в тому, що у випадку його невиконання суб'єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалася заінтересована сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства: суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом.
У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 лютого 2022 року у справі № 539/3212/19 (провадження № 61-15069св21).
Водночас відповідно до частини сьомої статті 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
ЄСПЛ у своїх рішення неодноразового наголошував на тому, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Ці принципи, які охоплюють усі аспекти процесуального законодавства Договірних Сторін, також застосовуються в конкретній сфері вручення сторонам судових документів, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції не може тлумачитись як такий, що визначає конкретну форму вручення документів (рішення у справі «Avotins v. Latvia» (Авотіньш проти Латвії)). Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони матимуть змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (рішення у справі «Beer v. Austria» (Беер проти Австрії)).
З матеріалів справи відомо, що про витребування доказів з власної ініціативи суд апеляційної інстанції сторін не повідомив, а в день прийняття оскаржуваної постанови, сторони в судове засідання не з'явилися.
Отже, суд апеляційної інстанції, витребовуючи з власної ініціативи довідку з Єдиного державного реєстру права власності на нерухоме майно щодо нерухомого майна ОСОБА_1 , не врахував думки учасників справи щодо залучення зазначеного доказу до матеріалів справи та не надав можливості позивачці спростувати зазначену інформацію.
Водночас ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на те, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 червня 2016 року у справі № 523/13827/13-ц скасовано свідоцтво про право власності ОСОБА_1 на 52/100 частини будинку, що розташований на АДРЕСА_2 .
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
З урахуванням наведеного необхідно дійти висновку, що суд апеляційної інстанції під час розгляду справи не вжив усіх необхідних заходів для виконання завдання цивільного судочинства, визначеного у статті 2 ЦПК України. Витребувавши з власної ініціативи докази, суд не заслухав думки учасників справи щодо можливості залучення зазначеного доказу до матеріалів справи та не надав можливості позивачці спростувати отриману інформацію, а отже, не дослідив докази з урахуванням думки сторін, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Заявниця у касаційній скарзі як на підстави касаційного оскарження посилалася на пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, проте за своєю суттю ці підстави зводяться до недослідження зібраних у справі доказів та встановлення обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункти 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема суд апеляційної інстанції, витребувавши з власної ініціативи докази, не надав можливості учасникам справи висловити свої міркування щодо отриманої судом апеляційної інстанції інформації, не дослідив докази з урахуванням заперечень позивачки, що є порушенням принципу змагальності та підставою для направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене у цій постанові, належним чином дослідити всі зібрані у справі докази з урахуванням думки учасників справи, дати відповідну правову оцінку цим доказам і встановленим на їх основі дійсним обставинам справи та вирішити спір з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Суду апеляційної інстанції необхідно також врахувати висновки Верховного Суду щодо ефективного способу захисту у спірних правовідносинах.
Висновки щодо ефективного способу захисту у подібних правовідносинах викладені Верховним Судом у постановах від 23 червня 2020 року у справах 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, відповідно до яких з 16 січня 2020 року і на час вирішення спору матеріально-правове регулювання реєстраційних відносин істотно змінилося. Зокрема, необхідно звернути увагу на те, що належним способом захисту порушеного права у цьому аспекті є не скасування записів, а скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірне майно.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Колесніченко Богдан Володимирович, задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 19 січня 2021 року скасувати.
Справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко