20 квітня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/12917/21 пров. № А/857/4213/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Шавеля Р.М.,
суддів Бруновської Н.В. та Хобор Р.Б.,
з участю секретаря судового засідання - Ільченко А.З.,
а також сторін (їх представників):
від відповідача - Слиш Г.С.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Львові апеляційну скаргу представника адвоката Головки Любомира Васильовича, діючого на підставі ордера на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 07.12.2021р. в адміністративній справі за позовом представника адвоката Головки Любомира Васильовича, діючого на підставі ордера на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , до Львівської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною, відшкодування матеріальної шкоди та інфляційних втрат (суддя суду І інстанції: Брильовський Р.М., час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 09 год. 19 хв. 07.12.2021р., м.Львів; дата складання повного тексту рішення суду І інстанції: 13.12.2021р.),-
03.08.2021р. представник адвокат Головка Л.В., діючий на підставі ордера на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом, в якому просив:
визнати бездіяльність відповідача Львівської обласної прокуратури, яка відповідно до ст.52 КАС України з 11.09.2020р. є правонаступником прокуратури Львівської обл., щодо неналежного розрахунку з позивачем, а саме невиплати йому частини заробітної плати (посадового окладу визначеного, надбавки за вислугу років) за ч.3 ст.81 Закону України «Про прокуратуру», за період з липня 2015 року по жовтень 2016 року протиправною;
зобов'язати відповідача сплатити на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду в розмірі 353268 грн. 51 коп., яка складається з наступного:
* 274321 грн. 92 коп. - сума несплаченого позивачу посадового окладу, розмір якого визначено на підставі ч.3 ст.81 Закону України «Про прокуратуру» за період з липня 2015 року по жовтень 2016 року;
* 78946 грн. 59 коп. - сума несплаченої позивачу надбавки за вислугу років у розмірі 30 відсотків посадового окладу на підставі ч.7 ст.81 Закону України «Про прокуратуру» за період з липня 2015 року по жовтень 2016 року;
зобов'язати Львівську обласну прокуратуру нарахувати та сплатити суму інфляційних втрат у зв'язку з затримкою термінів виплати ОСОБА_1 в розмірі 353268 грн. 51 коп. за період з липня 2015 року по жовтень 2016 року;
стягнути з Львівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 судові витрати, а саме: витрати на правничу допомогу у розмірі 20000 грн. (а.с.1-17).
Згідно ухвали суду від 28.09.2021р. розгляд справи проведено судом першої інстанції за правилами загального позовного провадження із викликом учасників справи (а.с.86-87).
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 07.12.2021р. у задоволенні заявленого позову відмовлено за безпідставністю (а.с.39-43).
Не погодившись із рішенням суду, його оскаржив представник адвокат Головка Л.В., діючий на підставі ордера на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , який покликаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення спору, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову, якою заявлений позов задовольнити (а.с.111-118).
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що позивач ОСОБА_1 працював з 1997 року до жовтня 2016 року в органах прокуратури Львівської обл. на різних посадах.
Починаючи з липня 2015 року, заробітна плата прокурорів повинна регулюватися виключно ст.81 Закону України «Про прокуратуру». Проте, з грудня 2015 року по дату звільнення позивача заробітна плата прокурорів регулювалася постановами Кабінету Міністрів /КМ/ України, тобто, підзаконними нормативно-правовими актами, що суперечить нормам Конституції України, Закону України «Про прокуратуру» та міжнародного права.
На момент звернення позивача до суду з відповідним позовом у діючому законодавстві є відсутніми норми, які б регулювали порядок відшкодування шкоди, завданої неконституційними актами. За таких обставин норми Конституції України повинні застосовуватись як норми прямої дії.
До того ж питання визначення співвідношення конкуруючих норм Конституції України слід вирішувати на користь ч.3 cт.152 Конституції України, оскільки шкода була завдана через застосування до позивача неконституційних нормативно-правових приписів. Цілком логічним є те, що не можна нанести шкоду після рішення Конституційного Суду України про неконституційність акта, оскільки даний акт вже втрачає чинність. Шкода виникає до його винесення, коли акт ще діяв, ще не був визнаний неконституційним.
При прийнятті оскаржуваного рішення від 07.12.2021р. вказані доводи судом не взяті до уваги та не спростовані.
Відповідач Львівська обласна прокуратура скерувала до апеляційного суду заперечення (відзив) на апеляційну скаргу, в якому вважає її необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції правильно застосував норми діючого законодавства та ухвалив законне і справедливе судове рішення (а.с.134-137).
Заслухавши суддю-доповідача по справі, заперечення представника відповідача, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, позивач ОСОБА_1 працював з 1997 року до жовтня 2016 року в органах прокуратури Львівської обл.
Зокрема, з 08.04.2014р. по 17.08.2015р. позивач обіймав посаду начальника організаційно-контрольного відділу прокуратури Львівської обл., з 17.08.2015р. до 19.01.2016р. перебував на посаді начальника управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Львівської обл., з 19.01.2016р. до 10.10.2016р. працював на посаді начальника управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Львівської обл. (а.с.23-31).
Як стверджує позивач, з липня 2015 року по жовтень 2016 року різниця між фактично нарахованим посадовим окладом та посадовим окладом, який повинен бути йому нараховано, відповідно до вимог Закону України «Про прокуратуру» становить 274321 грн. 92 коп.
Також позивач вважає, що йому не сплачено 78946 грн. 59 коп. надбавки за вислугу років за спірний період з липня 2015 року по жовтень 2016 року.
Виходячи з наведеного, відповідач повинен нарахувати та сплатити на користь позивача інфляційні втрати станом на час подання позовної заяви у зв'язку з затримкою термінів виплати позивачу 353268 грн. 51 коп. за період з липня 2015 року по жовтень 2016 року.
Заявлені позовні вимоги представник позивача обґрунтовує тим, що належним способом захисту прав позивача у спірних правовідносинах є застосування норми прямої дії ч.3 ст.152 Конституції України та стягнення на його користь матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного за ч.3 ст.81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями п.26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу /БК/ України, що в подальшому визнані неконституційними.
При вирішенні наведеного спору суд першої інстанції виходив з того, що оплата праці прокурорських працівників прокуратури Львівської обл. (регіональної та місцевих прокуратур) за період з 01.01.2015р. по 10.10.2016р. здійснювалася на підставі затверджених головним розпорядником - Генеральною прокуратурою - штатних розписів станом на 01 січня кожного року, які складено відповідно до постанови КМ України № 505 від 31.05.2012р. «Про упорядкування структур та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Закон України № 79-VIII від 28.12.2014р. «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» прийнятий пізніше Закону України № 1697-VII від 14.10.2014р., а тому в 2015-2016 роках норми і положення Закону України «Про прокуратуру» щодо заробітної плати прокурора застосовувались в порядку та розмірах, встановлених КМ України.
Отже, нарахування посадових окладів працівникам прокуратури на підставі постанови КМ України № 505 від 31.05.2012р. «Про упорядкування структур та умов оплати праці працівників органів прокуратури» відповідало приписам чинного на той час законодавства.
Також відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено постановою КМ України № 505 від 31.05.2012р. «Про упорядкування структур та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Щодо позовної вимоги зобов'язати Львівську обласну прокуратуру нарахувати та сплатити суму інфляційних втрат у зв'язку із затримкою термінів виплати з липня 2015 року по 10.10.2016р., то така є похідною від першої позовної вимоги, яка за висновком суду задоволенню не підлягає, відповідно у задоволенні цієї вимоги також слід відмовити.
Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окреме положення п.26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» БК України у частині, яка передбачає, що норми і положення ст.81 Закону України №1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених КМ України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Вказані положення втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення; також рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення.
Спірні правовідносини між сторонами виникли щодо нарахування та виплати частини заробітної плати за період з липня 2015 року по жовтень 2016 року, через що рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020р. № 6-р/2020 на такі правовідносини за період з липня 2015 по жовтень 2016 не впливає.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірних та обґрунтованих висновків щодо відсутності правових підстав для задоволення заявленого позову, з огляду на наступне.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України визначені Законом України № 1697-VII від 14.10.2014р. «Про прокуратуру».
Частиною 1 ст.81 цього Закону визначено, що заробітна плата прокурорів регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ч.2 цієї статті заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.
Згідно з ч.3 ст.81 вказаного Закону посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат (в подальшому розмір окладу змінювався). Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом прокурора регіональної прокуратури - 1,2.
Отже, з липня 2015 року відбулися зміни в оплаті праці працівників прокуратури.
Відповідно до ст.ст.8, 13 Закону України «Про оплату праці» умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті, та частиною першою статті 10 цього Закону. Оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України в межах бюджетних асигнувань. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
Вказане положення кореспондується з положеннями ч.9 ст.81 Закону України «Про прокуратуру», в якій встановлено, що фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Згідно з нормами ч.ч.1 і 2 ст.23 БК України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Частиною 1 ст.22 БК України передбачено, що для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Відповідно до ч.1 ст.51 БК України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.
За правилами ст.89 Закону України «Про прокуратуру» фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України. Фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період (ст.90 цього Закону).
Абзацами 2, 3 п.9 Прикінцевих положень Закону України № 80-VIII від 28.12.2014р. «Про Державний бюджет України на 2015 рік» встановлено, що Кабінетом Міністрів України затверджується порядок проведення індексації грошових доходів населення у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на 2015 рік; положення частини 2 статті 33, статті 81 Закону № 1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Закон про Державний бюджет України регулює відносини у сфері формування та використання фінансових ресурсів, затверджує повноваження органів державної влади здійснювати виконання бюджету. За своєю суттю він регламентує специфічну сферу суспільних відносин. Виключно ним визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, їх розмір і цільове спрямування. Дія закону про Державний бюджет України обмежена календарним роком, регулярно здійснюються звіти і контроль за його виконанням. Особливістю цього закону є і те, що при здійсненні бюджетного процесу нормативно-правові акти застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать його положенням.
Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 03.10.1997р. у справі № 18/183-97, конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.
Отже, за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час вирішення спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону у часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше та лишається діючою на момент протікання правовідносин.
Таким чином, Закон України Про Державний бюджет України на відповідний рік, як закон, яким регулюються бюджетні відносини, у тому числі й питання заробітної плати працівників органів прокуратури, як таких, що фінансуються з державного бюджету, надають повноваження КМ України визначати розмір та порядок виплати заробітної плати працівників органів прокуратури.
Рішення щодо неконституційності п.9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» Конституційним Судом України не приймалися.
На час виникнення спірних відносин схема посадових окладів працівників органів прокуратури була визначена постановою КМ України № 505 від 31.05.2012р. «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» із урахуванням відповідних змін, внесених постановами КМ України № 763 від 30.09.2015р. та № 1013 від 09.12.2015р.
Покладені згідно з п.13 розділу ХІІІ Закону України «Про прокуратуру» на КМ України обов'язки не були виконані останнім, зокрема, не були приведені нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом.
Оскільки КМ України зміни до постанови № 505 від 31.05.2012р. «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» щодо умов оплати праці, зокрема, розмірів окладів працівників, не внесені, а Законом України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» видатки на реалізацію положень ст.81 Закону України «Про прокуратуру» не передбачались, тому відповідач не мав правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено КМ України.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, що викладена у постановах від 04.11.2015р. в справі № 21-1461, від 30.03.2016р. в справі № 21-271а16, від 13.07.2016р. в справі № 21-1488а16, а також аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21.11.2018р. у справі № 808/2163/17 та від 16.01.2019р. у справі № 804/217/17, від 27.02.2019р. у справі № 809/982/16.
Отже, за пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», приписи якого станом на час виникнення спірних правовідносин неконституційними не визнавались, відповідач під час нарахування та виплати заробітної плати позивачу правомірно та на законних підставах застосовував постанову КМ України № 505 від 31.05.2012р.
Як встановлено під час судового розгляду, ОСОБА_1 за період з липня 2015 року по 10.10.2016р. нараховувався посадовий оклад:
* за посадою начальник організаційно-контрольного відділу прокуратури Львівської обл. в період з 01.01.2015р. по 26.08.2015р. - 2599 грн. згідно з постановою КМ України № 505 від 31.05.2012р.;
* за посадою начальник управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Львівської обл. в період з 27.08.2015р. по 30.11.2015р. - 2680 грн. згідно з постановою КМ України № 505 від 31.05.2012р.;
* за посадою начальник управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Львівської обл. в період з 01.12.2015р. по 10.10.2016р. - 3350 грн. згідно з постановою КМ України № 505 від 31.05.2012р. (зі змінами, внесеними постановою КМ України № 763 від 30.09.2015р.).
Оплата праці прокурорських працівників прокуратури Львівської обл. (регіональної та місцевих прокуратур) за період з 01.01.2015р. по 10.10.2016р. здійснювалася на підставі затверджених головним розпорядником - Генеральною прокуратурою штатних розписів станом на 01 січня кожного року, які складено відповідно до постанови КМ України № 505 від 31.05.2012р. «Про упорядкування структур та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Згідно з цією постановою заробітна плата працюючого прокурора прокуратури Львівської обл. за вказаний період складалася з посадового окладу який є фіксованим, надбавки за вислугу років, надбавки за класний чин та інших складових оплати праці (премія, надбавка за виконання особливо важливої роботи (з урахуванням надбавки та вислугу років), матеріальних допомог на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань тощо), які є індивідуальними і встановлюються роботодавцем щодо кожного працівника з урахуванням виконуваної роботи, результативності, особистого вкладу, виконання роботи, пов'язаної з допуском до державної таємниці та ін., в межах затверджених кошторисних призначень на оплату праці кожного року станом на 01 січня.
Зазначений вид виплат відсутній у ст.81 Закону України «Про прокуратуру».
Відповідно до ч.2 ст.81 вказаного Закону заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за вислугу років; виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.
Закон України № 79-VIII від 28.12.2014р. «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» прийнятий пізніше Закону України № 1697-VII від 14.10.2014р. «Про прокуратуру», а тому в 2015 та 2016 роках норми і положення Закону України «Про прокуратуру» щодо заробітної плати прокурора застосовувались в порядку та розмірах, встановлених КМ України.
Отже, нарахування посадових окладів працівникам прокуратури на підставі постанови КМ України № 505 від 31.05.2012р. «Про упорядкування структур та умов оплати праці працівників органів прокуратури» відповідало приписам чинного на той час законодавства.
За таких обставин відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено постановою КМ України № 505 від 31.05.2012р. «Про упорядкування структур та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Щодо позовної вимоги зобов'язати Львівську обласну прокуратуру нарахувати та сплатити суму інфляційних втрат у зв'язку із затримкою термінів виплати з липня 2015 по 10.10.2016р., то вона є похідною від першої позовної вимоги, яка задоволенню не підлягає, а тому відповідно в її задоволенні також слід відмовити з наведених мотивів.
Рішенням Конституційного Суду України №6-р/2020 визнано таким, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окреме положення п.26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» БК України у частині, яка передбачає, що норми і положення ст.81 Закону України № 1697-VII від 14.10.2014р. «Про прокуратуру» зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених КМ України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення передбачено, що положення п.26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» БК України, яке у вказаній частині визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Відповідно до ч.2 ст.152 Конституції України і ч.1 ст.91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Звідси, дія окремого положення п.26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» БК України згідно з вказаним рішенням втратила чинність 26.03.2020р.
У рішенні від 30.09.2010р. № 20-рп/2010 в справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України № 2222-IV від 08.12.2004р. «Про внесення змін до Конституції України» (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їхнього виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їхню неконституційність.
Таким чином, зі змістом ст.152 Конституції України випливає, що рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення.
Водночас, спірні правовідносини між сторонами виникли щодо нарахування та виплати частини заробітної плати за період з липня 2015 року по жовтень 2016 року.
Відтак, рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020р. № 6-р/2020 на спірні правовідносини за період з липня 2015 по жовтень 2016 не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.
Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач нараховував та виплачував заробітну плату позивачу за період з липня 2015 по жовтень 2016 правомірно з урахуванням законодавства про оплату праці працівників органів прокуратури.
В частині решти доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що всі конкретні, доречні та важливі доводи представника позивача, наведені в позовній заяві, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не встановив неправильного застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі, якими вимоги позивача відхилені.
Оцінюючи в сукупності обставини справи та враховуючи вищенаведені положення законодавства, колегія суддів приходить до переконання про відсутність правових підстав для задоволення заявленого позову, через останній є безпідставним та необґрунтованим, а тому не підлягає до задоволення, з вищевикладених мотивів.
При цьому, в розглядуваному випадку не доведено наявності підстав для відшкодування шкоди, завданої неконституційними актами. Твердження апелянта про те, що вказана шкода виникає до винесення відповідного рішення Конституційного Суду України, під час дії самого акту, який в подальшому був визнаний неконституційним, не ґрунтується на вимогах чинного законодавства.
З огляду на результат апеляційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку із переглядом справи в суді апеляційної інстанції, судові витрати відповідно до вимог ст.139 КАС України розподілу не підлягають.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.
Керуючись ст.139, ч.3 ст.243, ст.310, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу представника адвоката Головки Любомира Васильовича, діючого на підставі ордера на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 07.12.2021р. в адміністративній справі № 380/12917/21 залишити без задоволення, а вказане рішення суду - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку (зокрема, у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України), шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення; у випадку оголошення судом апеляційної інстанції лише вступної та резолютивної частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. М. Шавель
судді Н. В. Бруновська
Р. Б. Хобор
Дата складання повного тексту судового рішення: 21.04.2022р.