Справа № 147/61/22
Провадження № 2/147/130/22
15 квітня 2022 року смт Тростянець
Тростянецький районний суд Вінницької області в складі:
головуючого судді Борейко О. Г. ,
із секретарем Івасюк А.А.,
за участю:
представника позивача - адвоката Конякіна М. С.,
відповідача ОСОБА_1 ,
представника відповідача - адвоката Анісімової А. М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину земельної ділянки,
22 січня 2022 року позивач - ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до відповідача - ОСОБА_1 , в якому просить визнати право власності ОСОБА_2 на 36/100 частин земельної ділянки площею 0,0450 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0524155100:02:006:0119.
В обґрунтування позову зазначає, що позивач відповідно до договору купівлі-продажу частки нежитлового приміщення від 19.07.2017, є власником приміщення загальною площею 154,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яке на момент відчуження розташовувалось на земельній ділянці площею 0,0459 га, кадастровий номер 0524155100:02:006:0007, власником якої є відповідач - ОСОБА_1 . Згодом при відчуженні 2/100 частини нежитлової будівлі ОСОБА_3 відповідач здійснила відчуження земельної ділянки у розмірі 0,0009 га. Таким чином у відповідача у власності перебуває земельна ділянка площею 0, 0450 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0524155100:02:006:0119, що встановлено рішенням Тростянецького районного суду Вінницької області від 13.09.2021 у справі №147/1419/20 та не потребує доказуванню. Позивач стверджує, що відповідач всіляко уникає нотаріального оформлення переходу права власності на частину земельної ділянки, що спонукало звернутися з позовом до суду.
02 лютого 2022 року судом постановлено ухвалу про відкриття провадження у справі, призначено підготовче засідання на 28.02.2022.
З урахуванням заяви відповідача від 28.02.2022 підготовче судове засідання відкладено на 17.03.2022.
Ухвалою суду від 17.03.2022 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 01.04.2022.
ОСОБА_1 подано до суду відзив від 22.02.2022, у якому відповідач просить суд у позові відмовити. В обґрунтування своїх заперечень зазначає, зокрема, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0450 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0524155100:02:006:0119 та власником 62/100 нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці на першому поверсі, відтак її право власності на цю земельну ділянку не може бути припинено. Також вказує, що виділити позивачу 36/100 частин спірної земельної ділянки неможливо, оскільки не можливо виділити таку частку в окрему земельну ділянку. Крім того позивач не зазначає земельну ділянку якої площі, якої конфігурації і за яким кадастровим номером він бажає отримати у власність на підставі рішення суду про визнання за ним права власності на 36/100 частини спільної земельної ділянки. Також відповідач зазначає, що майно, яке належить позивачу, не розташоване безпосередньо на земельній ділянці, оскільки розташоване на другому поверсі будівлі по АДРЕСА_1 . Також вказано, що позивачем не доведено свого порушеного права та факту оспорення або невизнання права власності іншою особою, як обов'язкового елементу позову про визнання права власності. Зазначає також, що з урахуванням вимог ст. 140 ЗК України, припинення права власності на земельну ділянку в спосіб, яким позивач бажає захистити своє право законодавством не передбачено, а тому ніякими діями відповідача права позивача не порушуються щодо володіння, користування та розпорядження ним належних йому 36/100 частин будівлі за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідь на відзив до суду не надходила.
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Конякін М. С., позов підтримав в повному обсязі. Додатково зазначили, що оскільки позивач ОСОБА_2 не має правовстановлюючих документів на частину земельної ділянки, а відповідач не бажає укласти з позивачем цивільно-правову угоду щодо частини земельної ділянки, то єдиним способом набути право власності на частину земельної ділянки, а саме 36/100, що є пропорційною часткою, належної йому частки приміщення, можливо лише за рішенням суду. Представник позивача звернув увагу на тому, що позивачем не заявляються вимоги щодо виділення частини земельної ділянки в окрему частку. Посилаючись на вказані обставини, представник позивача просив позов задовольнити. Також представник позивача заявив про стягнення судових витрат з відповідача, в разі задоволення позовних вимог.
Відповідач та її представник в судовому засіданні проти задоволення позову заперечували з підстав наведених у відзиві, додатково зазначено про те, що в договорі купівлі-продажу частки нежитлового приміщення від 19.07.2017 не вирішено питання щодо переходу права власності на частину земельної ділянки позивачу, що відповідно до чинного законодавства є істотною умовою договору, а відтак позовні вимоги необґрунтовані і не підлягають задоволенню. Також представник відповідача заявила про стягнення з позивача на користь відповідача понесених і документально підтверджених судових витрат, пов'язаних з розглядом цієї справи та заяви про забезпечення позову у суді апеляційної інстанції, в разі, якщо суд дійде висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Перелік обставин, які є предметом доказування; та доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність даних обставин.
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно від 17.05.2005 ОСОБА_1 належало нежитлове приміщення загальною площею 432,4 кв.м (двоповерхове приміщення кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 »), що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Наведені обставини підтверджуються свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 (а.с.59) та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно серії СВО №183428 (а.с. 60).
Відповідно до Державного акту серії ВН №006895 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0459 га у межах згідно з планом, що розташована по АДРЕСА_1 . Цільове призначення (використання) земельної ділянки - комерційне використання (а.с.48).
19.07.2017 між ОСОБА_1 (іменована у договорі, як «Продавець») та ОСОБА_2 (іменований у договорі, як «Покупець») укладено договір купівлі-продажу частки нежилого приміщення серії НМЕ 541466, відповідно до п. 1.1. якого, за цим договором Продавець передав у власність (продав), а Покупець набув у власність (купив), належні Продавцю 36/100 часток нежилого приміщення, кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 », а саме: 15 - коридор, 16 - кабінет, 17 - зал, 18 - зал, 19 - коридор, 20 - кімната, 21 сан. Вузол, 22 - вб. Шафа, 23 - коридор, 24 - кабінет, 25 - кімната, 26 - сан.вузол, 27 - сан.вузол, 28 - кімната, 29 - сан.вузол, 30 - кімната, 31 - кімната, 32 -сан.вузол, загальною площею 154,6 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.10-11).
Відповідно до п. 1.4. договору відчужуване нерухоме майно розташоване на земельній ділянці, площею 0,0459 га, кадастровий номер 0524155100:02:006:0007, яка перебуває у власності Продавця.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 19.07.2017 ОСОБА_2 на праві приватної спільної часткової власності (розмір частки 36/100) належить частина нежитлового приміщення загальною площею 154,6 кв.м, нежилого приміщення, кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.12).
При відчуженні 2/100 частини нежитлової будівлі ОСОБА_3 відповідач здійснила відчуження земельної ділянки у розмірі 0,0009 га, що підтверджується відміткою нотаріуса ОСОБА_4 про те, що остання 24.10.2017 за реєстраційним номером 1469 посвідчила договір купівлі-продажу частини спірної земельної ділянки площею 0,0009 га (а.с.48).
Таким чином у відповідача у власності перебуває земельна ділянка площею 0,0450 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0524155100:02:006:0119, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 26.02.2020, номер витягу НВ-0518866932020. Вид використання земельної ділянки: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (а.с.49).
На цій земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 знаходяться приміщення першого поверху нежитлової будівлі, що належать відповідачу - ОСОБА_1 62/100 частин та ОСОБА_3 2/100 частин та приміщення другого поверху, що належить ОСОБА_2 36/100 частин.
Зазначені обставини визнаються учасниками справи та встановлені рішенням Тростянецького районного суду Вінницької області від 13.09.2021 у справі №147/1419/20 та не потребують доказуванню в силу вимог ч.1, ч. 4 ст. 82 ЦПК України (а.с. 19-26).
Згідно з технічним паспортом від 08.10.2021 власником 36/100 приміщення загальною площею 155,7 кв.м (ІІ поверх) по АДРЕСА_1 є позивач ОСОБА_2 (а.с. 13-15).
Як встановлено з витягу із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок від 19.01.2022 нормативна грошова оцінка земельної ділянки, кадастровий номер 0524155100:02:006:0119 становить 218349,00 грн. (а.с.16).
Норми права, застосовані судом, оцінка доказів (визнання більш вірогідними), аргументів, наведених учасниками справи, та висновки щодо порушення, не визнання або оспорення прав чи інтересів, за захистом яких мало місце звернення до суду.
Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (частина 1 статті 3 Земельного кодексу України).
Відповідно до статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права від порушень і протиправних посягань особи, яка припустилася правопорушення у спірних правовідносинах, із застосуванням відповідного способу захисту.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України. Зокрема, за змістом частин другої та третьої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Загалом, право власності набувається особами з підстав, що не заборонені законом, в тому числі, з правочинів (стаття 328 ЦК України). Якщо інше не випливає із закону, або не встановлено судом - право власності вважається набутим правомірно.
Оскільки набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні норми про визнання права власності (стаття 392 ЦК України) - повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту шляхом визнання права власності (стаття 392 ЦК України).
З досліджених судом доказів встановлено, що вимоги позивача у цій справі щодо визнання за ним права власності на частину спірної земельної ділянки, яка має індивідуально визначені характеристики, а саме площу та кадастровий номер і є об'єктом права власності, зумовлені набуттям ним права власності на частину нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Правомірність набуття ОСОБА_2 права власності на вказану частку нежитлового приміщення визнається учасниками справи, та в силу вимог ч. 1 ст. 82 ЦПК України, не підлягають доказуванню.
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Також відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004 Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Щодо порушеного права суд зазначає, що таким варто розуміти стан порушення права пов'язаний з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання права власності на частину земельної ділянки, спрямовані на подальшу можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Суд вважає, що звернення ОСОБА_2 за судовим захистом є обґрунтованим, оскільки у даному випадку ОСОБА_2 , як і відповідач - ОСОБА_1 , володіє нерухомим майном за адресою: АДРЕСА_1 , і право власності набуте позивачем правомірно, що ніким не спростовується.
Відповідно до положень ч. 1, 4 ст. 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (в редакції чинній на момент придбання позивачем частини нерухомого майна, відповідно до договору від 19.07.2017) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.
Стаття 377 ЦК України, у редакції чинній на момент придбання нерухомого майна позивачем, унормовувала, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків).
Водночас у ст. 125 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Передбачений ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України перехід права на землю (права власності чи права користування) у разі набуття права власності на нерухоме майно за цивільно-правовою угодою саме за наявності відповідного права у відчужувача нерухомого майна, оформленого і зареєстрованого належним чином.
Тобто, за загальним правилом, закріпленим у ч.1 ст.120 ЗК України особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності не будівлю і споруду та законодавства майнових відносин, що виникають при укладанні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності.
Наведене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 16.06.2020 у справі №689/26/17. Аналогічна позиція закріплена в постанові палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС ВС від 28.02.2020 N 913/169/18.
Як встановлено розглядом справи, позивач звертаючись з позовом до суду зауважував, що 36/100 часток нерухомого майна була набута ним у спільну часткову власність у зв'язку із укладенням договору купівлі-продажу частки нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , з відповідачем, а відповідачу ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 62/100 часток вказаної нежитлової будівлі.
На час укладення договору земельна ділянка на якій знаходиться нежитлова будівля за адресою: АДРЕСА_1 мала кадастровий номер 0524155100:02:006:0007 та належала на праві власності ОСОБА_1 , що не заперечується жодною із сторін.
Отже право власності на нерухоме майно ОСОБА_2 оформлено на підставі цивільно-правової угоди щодо купівлі частки приміщення, укладеної з ОСОБА_1 , однак сторони визнали ті обставини, що між Продавцем і Покупцем не досягнуто і не оформлено у нотаріальному порядку домовленість з приводу визначення часток у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку (кадастровий номер 0524155100:02:006:0007) відповідно до ідеальних часток належних кожному часток нежитлової будівлі за вказаною адресою.
Як встановлено судом та підтверджено рішенням суду у цивільній справі, яке набрало законної сили, на день розгляду справи в суді ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 0,0450 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0524155100:02:006:0119.
Відповідно до статті 86 ЗК України земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). Отже, в розумінні статті 86 ЗК України спільна часткова власність на земельну ділянку - це спільна власність з обов'язковим визначенням частки кожного з учасників спільної власності. Відповідно до статті 87 ЗК України право спільної часткової власності виникає у наступних випадках: при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок; при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами; за рішенням суду.
Підстави виникнення права спільної часткової власності, зазначені у статті 87 ЗК України, не є вичерпними та розширюються іншими положеннями ЗК України. Так, в силу ст. 120 ЗК України у разі наявності спільної часткової власності на будинок декількох власників, такі власники набувають право спільної часткової власності на земельну ділянку біля будинку. У разі наявності бажання кожен із співвласників спільної часткової власності має право на отримання особисто у власність частину земельної ділянки відповідно до частки, що йому належить.
Питання про виділення належної власнику частки в натурі (на місцевості) вирішується за угодою між усіма співвласниками, однак як випливає з позовної заяви та про це наголошено представником позивача у судовому засіданні, питання виділення частки спірної земельної ділянки в натурі не є предметом розгляду у цій цивільній справі.
Таким чином, не заслуговують на увагу доводи відповідача наведені у відзиві стосовно того, що виділити позивачу 36/100 частин спірної земельної ділянки неможливо, оскільки не можливо виділити таку частку в окрему земельну ділянку, адже це питання не є предметом розгляду спору, що виник між сторонами.
Стосовно доводів відповідача про те, що в договорі купівлі-продажу частки нежитлового приміщення від 19.07.2017 не вирішено питання щодо переходу права власності на частину земельної ділянки позивачу, що відповідно до чинного законодавства є істотною умовою договору, а тому позов не може бути задоволено, суд зазначає таке.
Згідно з ч. 2 ст. 377 Цивільного кодексу та з ч.6 ст. 120 Земельного кодексу (в редакції чинній на момент відчуження частки нежитлового приміщення) встановлено вимоги щодо обов'язковості зазначення в договорі, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, кадастрового номера земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на ці об'єкти, крім об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації.
При відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості слід враховувати те, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.
При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 1 січня 2002 року, варто виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об'єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об'єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об'єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.
Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
В той же час, положеннями ст. 120 ЗК України закріплено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.
Такі висновки знайшли своє відображення, у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20.01.2021 у справі №318/1274/18.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №910/18560/16, вказано, що чинне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Такий перехід відбувається відповідно до законодавства незалежно від волі особи - попереднього власника земельної ділянки. Принцип спільної юридичної долі нерухомого майна та земельної ділянки має на меті дотримання законних прав та інтересів власника нерухомого майна, а також забезпечення можливості реалізації ним відповідних правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження цим майном.
Враховуючи, що перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об'єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній власник земельної ділянки порядку припинення прав на земельну ділянку, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення (Суд у цьому висновку враховує mutatis mutandis висновки, викладені у пункті 8.11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №910/18560/16).
Таким чином, застосування принципу слідування землі за будівлею в цій справі, з урахуванням конкретних її обставин, є визначальним і покликано на визнання заявлених прав позивачем на частину земельної ділянки під належним йому на праві власності нежитловим приміщенням, яке нерозривно зв'язане із цим будинком (спорудою) та необхідна для його обслуговування, що повністю ґрунтується на викладених вище нормах Закону.
Здійснивши системний аналіз норм законодавства України, чинного на момент укладення між сторонами договору від 19.07.2017, суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності має належати 36/100 часток земельної ділянки (кадастровий номер 0524155100:02:006:0119), на якій розміщена належна йому частина нежитлового приміщення, тому відмова відповідача у нотаріальному оформленні такого права порушує права позивача на користування і обслуговування належної йому приватної власності. Наведені обставини спростовують доводи відповідача наведені у відзиві щодо необґрунтованості позовних вимог.
Доводи відповідача про те, що знаходження належної позивачу будівлі на другому поверсі унеможливлюють застосування положень ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України, а також правової позиції Постанови ВП ВС від 04.12.2018 у справі №910/18560/16, які визначено позивачем підставою його позовних вимог до ОСОБА_1 , як власниці приміщення, що знаходиться на першому поверсі і безпосередньо на спірній земельній ділянці, судом оцінюються критично, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 79 ЗК України, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
За приписами ч. 1 ст. 181 ЦК України (в редакції чинній на момент придбання позивачем частини нерухомого майна, відповідно до договору від 19.07.2017) до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
В силу вимог закріплених у ст. 187 ЦК України (в редакції чинній на момент придбання позивачем частини нерухомого майна, відповідно до договору від 19.07.2017) складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.
Відповідно до абзацу п'ятого частини першої ст. 4 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» будинки, будівлі, споруди будь-якого призначення, їх комплекси та частини, лінійні об'єкти інженерно-транспортної інфраструктури є об'єктами будівництва.
Також відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000:
Споруди - це будівельні системи, пов'язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт.
Будівлі - це споруди, що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несучо-огороджувальних) конструкцій, які утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення устаткування, тварин, рослин, а також предметів.
До будівель належать: житлові будинки, гуртожитки, готелі, ресторани, торговельні будівлі, промислові будівлі, вокзали, будівлі для публічних виступів, медичних закладів та закладів освіти тощо.
Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, установлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (ст. 380 Цивільного кодексу).
Тобто, житловий будинок, будівля або споруда не можуть бути відокремлені від земельної ділянки без їх пошкодження або істотного знецінення. Такі об'єкти є фактично складовою частиною земельної ділянки.
Водночас згідно з приписами ст. 188 ЦК України у зазначеній вище редакції, якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором.
Фізично земельна ділянка і будинок (будівля, споруда) ідентифікуються як окремі речі, які в сукупності є однією річчю. Адже будинок (будівлю, споруду) неможливо використовувати без земельної ділянки, і навпаки - земельна ділянка втрачає своє функціональне призначення при зміні (знищенні) того чи іншого об'єкта нерухомості, розміщеного на ній.
Правова доля такого об'єкта як єдиного цілого визначається виходячи із операцій, що здійснюються з земельною ділянкою (ухвала Верховного Суду від 30 липня 2020 року у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/32643/15).
За висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 921/158/18, згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається, зокрема, у статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України) особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Отже, відповідно до зазначених правових норм власники споруди мають право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована.
Враховуючи, що належна позивачу частина приміщення, яка знаходиться на другому поверсі будівлі, не може бути відокремлена ані від земельної ділянки з кадастровим номером 0524155100:02:006:0119 на якій розташована уся будівля, ані від приміщення першого поверху, яке належить відповідачу, без його пошкодження або істотного знецінення, то у позивача виникає право на нормальне використання за своїм функціональним призначенням та обслуговування приміщень співвласників вищевказаного об'єкта нерухомості, а відтак на користування спірною земельною ділянкою.
Крім того доводи відповідача про те, що позивач не зазначає земельну ділянку якої площі, якої конфігурації і за яким кадастровим номером він бажає отримати у власність на підставі рішення суду про визнання за ним права власності на 36/100 частини спільної земельної ділянки спростовуються прохальною частиною позовної заяви.
Спірна земельна ділянка має кадастровий номер та визначену площу, а також вона зареєстрована в реєстрі речових прав.
Щодо посилання відповідача на положення ст. 140 ЗК України, в силу якої, підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом, і висновку відповідача про те, що припинення права власності на земельну ділянку в спосіб, яким позивач бажає захистити своє право законодавством не передбачено, суд зазначає таке.
Наведеними вище приписами ст. 120 Земельного кодексу України (в редакції чинній на час розгляду і вирішення цієї справи) введена нова підстава припинення права власності на земельну ділянку, яка доповнює перелік таких підстав, що закріплені у ст. 140 Кодексу (Підстави припинення права власності на земельну ділянку). Суть цієї підстави полягає в тому, що якщо власник будівлі (споруди) відчужує її іншій особі, то таке відчуження тягне за собою такий юридичний наслідок, як припинення права власності цієї ж особи на земельну ділянку, на якій розташована будівля (споруда). Причому припинення права власності на землю в даному випадку слід розглядати не як примусове, а як добровільне. Власник, відчужуючи належну йому на праві власності будівлю (споруду), тим самим виражає свою волю на припинення належного йому права власності на земельну ділянку під даною будівлею (спорудою).
Саме ця особливість наведених правових приписів дає підстави говорити про задум законодавця забезпечити автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача будівлі (споруди) та про ефективність приписів ст. 120 Земельного кодексу України, ст. 377 Цивільного кодексу України та інших норм, які вимагають одночасно із відчуженням будівлі та споруди відчужувати і земельну ділянку.
Аналіз норм чинного законодавства України, яке регулює спірні відносини, дає право для висновку, що при відчуженні будівлі (споруди) земельна ділянка, на якій розташована будівля (споруда), поділяє юридичну долю (власнісний статус) останньої. Причому, на відміну від попередньої редакції даної норми, чинна її редакція не містить такого виключення із наведеного правила, яке дозволяє сторонам договору про відчуження будівлі (споруди) домовитися про іншу юридичну долю земельної ділянки.
Верховним Судом у своїй практиці чітко сформовано так званий «принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди».
Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 120 Земельного кодексу України, в редакції чинній на час розгляду та вирішення пору, у разі набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці приватної власності, право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від попереднього власника таких об'єктів до набувача таких об'єктів, без зміни її цільового призначення. Відповідно з переходом частки у будинку у праві спільної власності набувач набуває і частку власності земельної ділянки (зміни відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо єдиної правової долі земельної ділянки та розміщеного на ній об'єкта нерухомості" 2 лютого 2021 року № 1174-IX).
Тобто, сьогодні, Законом встановлено «автоматичність» переходу прав користування земельною ділянкою при переході права власності на розташовану на ній будівлю, споруду від землекористувача до нового власника майна.
Предметом регулювання ст. 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.
Суд вважає за необхідне також зазначити, що відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Верховенство права - це панування права в суспільстві, що вимагає від держави його втілення в правотворчу та правозастосовчу діяльність, зокрема в закони, зміст яких має відповідати критеріям соціальної справедливості, рівності тощо.
Справедливість - одна з основних засад права - є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальних вимірів права.
Верховний Суд у справі №521/17654/15-ц (постанова від 16 січня 2019 року) при вирішенні спору застосував загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керувався однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
При цьому Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.
Отже, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції.
Відповідно до частини першої ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
За положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Приписами ч. 1 ст. 82 ЦПК України унормовано, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Оцінка доказів має свій зміст: визнання допустимості, належності, достовірності, вірогідності, достатності і взаємозв'язку всієї сукупності доказів.
При аналізі доводів сторін суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, який у рішенні "Трофимчук проти України" зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не слід розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід (рішення від 28.10.2010, заява № 4241/03).
Враховуючи, що спірна земельна ділянка на момент відчуження перебувала у приватній власності ОСОБА_1 , відсутність окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході до ОСОБА_2 права власності на об'єкт нерухомості (частку нежилого приміщення), та загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди), то виникає право спільної часткової власності на земельну ділянку сторін, враховуючи визначення часток кожного з учасників спільної власності, а відтак позовні вимоги про визнання права власності за позивачем на 36/100 часток земельної ділянки є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню у повному обсязі.
Суд, вирішуючи питання про стягнення з відповідача судових витрат зі сплати судового збору керується ч. 1 ст. 141 ЦПК України, згідно з якою судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При подачі позову до суду позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 992,40 грн., згідно з квитанцією №ПН148 від 21.01.2022, оскільки позовні вимоги задоволено повністю, стягненню підлягає 992,40 грн.
Також, позивач просить стягнути з відповідача судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката в фіксованому розмірі 12000 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до ч.3 ст.141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін.
Згідно з ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку із розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів. Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі, або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів сторона зробила про це відповідну заяву.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
На підтвердження понесених витрат, ОСОБА_2 додає до матеріалів справи договір про надання правової допомоги у цивільній справі від 17.01.2022(а.с. 27), копію квитанції №0.0.2424983167.1 (а.с.17), копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю №766 (а.с.18) та договір про надання правової допомоги, який укладено позивачем з адвокатом 17.01.2022.
При цьому, аналізуючи розмір гонорару адвоката на дотримання вимог співмірності, суд, з урахуванням складності справи, обсягу виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), суд вважає, що розмір гонорару в 12000,00 грн. є необґрунтованим та явно завищеним.
Процес передбачає необхідність подачі до суду попереднього розрахунку суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи, разом з першою заявою по суті спору.
Окрім того, відповідачем у відзиві, з посиланням на вимоги ч. 2 ст. 134 ЦПК України, було зазначено, що в позові позивачем вказано, що судові витрати складаються з судового збору у розмірі 992,40 грн. та витрат на правову допомогу у розмірі 12000,00 грн. однак розрахунок суми судових витрат відсутній. Що розцінюється судом як незгода відповідача з розміром витрат на правову допомогу визначених позивачем.
Велика Палата ВС в постанові по справі №755/9215/15-ц 19.02.2020 висловилася, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Такі ж критерії застосовує ЄСПЛ у своїх рішеннях.
Суд бере до уваги висновки висвітлені у постановах Верховного Суду у справі №905/1795/18 та у справі №922/2685/19, де визначено, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 конвенції.
Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними й неминучими, а їх розмір обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 19 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є:
- надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Оцінюючи обґрунтованість, розумність і співмірність витрат на правову допомогу та пропорційність до предмету позову з урахуванням складності та значення справи для сторін, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, беручи до уваги доводи відповідача щодо відсутності розрахунку суми судових витрат, суд дійшов висновку про необхідність зменшення розміру компенсації витрат на правову допомогу до 3000 грн., яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Керуючись ст.ст. 259, 263-265, 268, 272, 273 ЦПК України, суд -
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину земельної ділянки - задовольнити.
Визнати право власності ОСОБА_2 на 36/100 частин земельної ділянки площею 0,0450 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадаствовий номер 0524155100:02:006:0119.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 здійснені ним судові витрати на оплату судового збору в сумі 992,40 грн. (дев'ятсот дев'яносто дві гривні 40 копійок) та 3000,00 грн. (три тисячі гривень 00 копійок) витрат на правову допомогу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Відомості про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП - НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 .
Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП - НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 .
Повний текст рішення суду виготовлено 20 квітня 2022 року.
Суддя О. Г. Борейко