15 квітня 2022 року Справа № 480/10067/21
Суддя Сумського окружного адміністративного суду Гелета С.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін у приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Управління Служби безпеки України в Сумській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся з позовною заявою до Служби безпеки України, в якій просить визнати протиправною бездіяльність Служби безпеки України ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період проходження військової служби з 01.12.2014 по 30.12.2016; зобов'язати Службу безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби з 01.12.2014 по 30.12.2016.
Представник Служби безпеки України подав клопотання про залишення позову без розгляду, у зв'язку із пропуском строку звернення до суду. Зазначає, що позивача звільнено зі служби відповідно до наказу від 30.12.2016 №1600-ос, а до суду позивач звернувся лише 25.10.2021, тобто майже через 5 років з дня виникнення спірних правовідносин, а тому позивачем пропущено строк звернення до суду.
Дослідивши матеріали справи та клопотання відповідача, суд вважає, що клопотання про залишення адміністративного позову без розгляду не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною 3 статті 122 КАС України визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ч.6 ст.7 КАС України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.
Верховний Суд України у постанові від 17 лютого 2015 року (справа №21-8а15), з-поміж іншого, зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Так, спеціальним законодавством, не врегульовано питання строків звернення до суду у зв'язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення), однак такі питання регулює Кодекс законів про працю України.
Згідно із ч.2 ст.233 Кодексу законів про працю України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У статті 23 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, закріплено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Конституцією України (частина третя статті 43) встановлено право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
У частині першій статті 1 Закону України "Про оплату праці" визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу (частина перша статті 1); в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством (стаття 33).
Індексація заробітної плати у встановленому законодавством порядку передбачена також частиною п'ятою статті 95 КЗпП України.
Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін (пункт 3 частини першої статті 18 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії".
Конституційний Суд України, у Рішенні від 15 жовтня 2013 року N 9-рп/2013, дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги (пункт 2.2), працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Це право працівника відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим конституційного принципу верховенства права та не порушує балансу прав і законних інтересів працівників і роботодавців (пункт 2.3).
Таким чином, індексація заробітної плати є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці. Проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язковою для всіх юридичних осіб - роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи. Невиплата індексації заробітної плати є обмеженням права позивача на майно, що є незаконним.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 8 листопада 2015 року у справі "Кечко проти України" висловив правову позицію, що поняття "власності", яке міститься в першій частині статті 1 Протоколу N Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як "майнові права", і, таким чином, як "власність" в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Протоколу N 1.
Предметом спору у даній справі є зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексації грошового забезпечення, без обмеження будь-яким строком звернення до суду.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що посилання відповідача на пропуск позивачем строку звернення до адміністративного суду є необґрунтованими, позивачем не пропущено строк звернення до суду із даним позовом, а тому підстави для залишення позовної заяви без розгляду відсутні.
Керуючись ст.ст. 122,123,240 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні клопотання Служби безпеки України про залишення позовної заяви без розгляду по справі №480/10067/21 за позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Управління Служби безпеки України в Сумській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя С.М. Гелета