"08" липня 2010 р. м. Київ К-11160/07
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
головуючого Гуріна М.І. (суддя-доповідач)
суддів Амєліна С.Є.
Кобилянського М.Г.
Ліпського Д.В.
Юрченка В.В.
секретар судового засідання Міненко І.М.,
за участю позивача, представника відповідача Хоми І.О.,
розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 січня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 05 квітня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Державної податкової адміністрації в Тернопільській області про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
У грудні 2006 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до Державної податкової адміністрації в Тернопільській області, в якому просив суд скасувати наказ Державної податкової адміністрації в Тернопільській області №279-о від 30 листопада 2006 року про звільнення його з посади начальника юридичного управління, поновити на займаній посаді та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Постановою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 січня 2007 року, яка залишена без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 05 квітня 2007 року, в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 січня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 05 квітня 2007 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, а у справі ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_5 з 1999 року працював в Державній податковій адміністрації в Тернопільській області.
Наказом Державної податкової адміністрації в Тернопільській області №128-о від 24 травня 2005 року його призначено на посаду начальника юридичного управління.
30 листопада 2006 року позивач написав заяву про звільнення із займаної посади за згодою сторін з 01 грудня 2006 року.
Наказом Державної податкової адміністрації в Тернопільській області №279-о від 30 листопада 2006 року звільнено з 01 грудня 2006 року начальника юридичного управління ОСОБА_5 з роботи за згодою сторін, п.1 ст. 36 КЗпП України. Підстава: заява ОСОБА_5
Крім цього, встановлено, що 01 грудня 2006 року на адресу відповідача надійшла заява від позивача про відкликання своєї попередньої заяви про звільнення у зв'язку з тим, що він перебуває на лікарняному. Дана заява датована 30 листопада 2006 року.
Відповідно до листка непрацездатності серії ААЇ №983661 ОСОБА_5 з 01 грудня 2006 року по 08 грудня 2006 року перебував на стаціонарному лікуванні в Тернопільській обласній комунальній клінічній лікарні.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з того, що звільнення проведено з дотриманням норм Кодексу законів про працю України.
Так, згідно з ч.1 ст. 21 Кодексу законів про працю України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до положень ст. 36 Кодексу законів про працю України однією з підстав припинення трудового договору є угода сторін, яка мала місце в даному випадку, оскільки позивач звернувся із заявою про припинення договору за угодою сторін.
У день прийняття відповідної заяви від позивача було видано наказ про його звільнення за п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, про що ОСОБА_5 було повідомлено.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 “Про практику розгляду судами трудових спорів”, при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки взаємної згоди про анулювання домовленості щодо звільнення за згодою сторін не було, а відкликання позивачем в односторонньому порядку своєї заяви про звільнення не може бути підставою для його поновлення на роботі.
Інші доводи позивача про незаконність свого звільнення є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи.
Відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування рішень є порушення судами норм матеріального чи процесуального права.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що при розгляді справи судами було допущено неправильне застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
За таких обставин, коли судом апеляційної інстанції не допущено порушень норм матеріального та процесуального права при ухваленні судових рішень та вчиненні процесуальних дій, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення -без змін.
Керуючись статтями 160, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення, а постанову Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 січня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 05 квітня 2007 року -без змін.
Ухвала є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
ГоловуючийМ.І. Гурін
СуддіС.Є. Амєлін
М.Г. Кобилянський
Д.В. Ліпський
В.В. Юрченко