Провадження № 22-ц/803/1636/22 Справа № 202/8004/19 Суддя у 1-й інстанції - Бєсєда Г. В. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р.
05 квітня 2022 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - Куценко Т.Р.,
суддів: Демченко Е.Л., Макарова М.О.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу
ОСОБА_1
на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення компенсації вартості майна, належного на праві спільної сумісної власності , -
У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення компенсації вартості майна, належного на праві спільної сумісної власності.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те що, з 06 червня 2009 року він перебував в зареєстрованому шлюбі з відповідачем, який було розірвано рішенням суду від 23 червня 2016 року. В період шлюбу ними було придбано автомобіль марки HYUNDAI ACCENT, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який є спільним сумісним майном подружжя та яким одноособово користувалась відповідач та який було протиправно відчужено відповідачем, а тому просив суд ухвалити рішення яким стягнути грошову компенсацію 1/2 частину вартості автомобіля.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію за 1/2 частину автомобіля HYUNDAI ACCENT, тип кузова - седан, кузов НОМЕР_2 , 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , у сумі 117 200 грн. Вирішено питання стосовно судових витрат (а.с.206-211).
Не погодившись з таким рішенням відповідач ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що суд повинен був закрити провадження по справі на підставі п.3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, оскільки позивач вже звертався з позовом про поділ майна подружжя та йому було відмовлено. Крім того, позивачем пропущено строк позовної даності (а.с.215-220).
25 листопада 2021 року позивач ОСОБА_2 надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначаючи про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції просив залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Наголошував на тому, що всі доводи апеляційної скарги є надуманими.
25 листопада 2021 року позивач ОСОБА_2 надав заяву про слухання справи за його участі та участі його представника, яка задоволенню не підлягає оскільки справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін, як малозначна.
Клопотання про розгляд справи в порядку загального провадження позивачем не подавалось.
Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями встановленими цією главою.
Для цілей цього кодексу малозначними справами є: справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п.1 ч.6 ст.19 ЦПК України).
Зважаючи на те, що ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін.
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що сторони по справі з 06 червня 2009 року по 23 червня 2016 року перебували у зареєстрованому шлюбі.
За час перебування позивача та відповідача у шлюбі, за відповідачем ОСОБА_1 04 жовтня 2011 року зареєстровано право власності на автомобіль HYUNDAI ACCENT, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Відповідач повідомила позивача про те, що вирішила індивідуально користуватись автомобілем.
14 травня 2016 року ОСОБА_1 продала автомобіль ОСОБА_3 , який 20 вересня 2016 року продав його ОСОБА_4 .
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 червня 2017 року, яке набрало законної сили та не може бути поставлене під сумні, договір купівлі-продажу укладений 14 травня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 визнано недійсним.
Відповідно до висновку експертизи № 117-21 від 10 квітня 2021 року середня ринкова вартість автомобіля HYUNDAI ACCENT, тип кузова - седан, кузов НОМЕР_2 , 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , складає 234 400 грн.
Таким чином, 1/2 частка позивача у спільному майні подружжя складає 117 200 грн.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції вважав доведеним факт того, що автомобіль є спільним сумісним майном подружжя та з врахуванням того, що позивач погоджується на компенсацію 1/2 частини вартості автомобіля вважав вимоги обґрунтованими.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначена правова позиція також висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843 цс 17.
Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Тлумачення положень статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п'ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку.
Принцип обов'язкового отримання згоди особи на присудження їй грошової компенсації, крім випадків, передбачених ЦК України (стаття 365 цього Кодексу), у першу чергу застосовується до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до суду з вимогами про припинення права іншого з подружжя на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації. Гарантуючи, що компенсація буде виплачена, позивач вносить необхідну суму на депозитний рахунок суду.
У пунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим.
Правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються статтею 364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки.
Отже, у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач, не вимагається обов'язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 03 лютого 2020 року у справі № 235/5146/16-ц (провадження № 61-37616 св 18); від 03 червня 2020 року у справі № 487/6195/16-ц (провадження № 61-46326св18); від 30 вересня 2020 року у справі № 552/1514/19 (провадження № 61-21084 св 19).
Колегія суддів звертає увагу на те, що спірний автомобіль був зареєстрований за відповідачкою та перебував у її користуванні (та був нею відчужений без згоди іншого з подружжя, що встановлено рішенням суду яке набрало законної сили), є неподільною річчю, позивачем, як іншим з подружжя, не використовується, а тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку про поділ транспортного засобу, який є спільним майном подружжя, саме шляхом стягнення з відповідача на користь позивача вартості належної йому 1/2 частки у спільному майні подружжя.
Відповідно до висновку експертизи № 117-21 від 10 квітня 2021 року середня ринкова вартість автомобіля HYUNDAI ACCENT, тип кузова - седан, кузов НОМЕР_2 , 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , складає 234 400 грн.
Доводи апеляційної скарги в частині того, що суд повинен був закрити провадження по справі на підставі п.3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, оскільки позивач вже звертався з аналогічним позовом про поділ майна подружжя та йому було відмовлено, є хибними оскільки у дані справі позивач ставить питання про стягнення компенсації вартості майна, належного на праві спільної сумісної власності, а у справі № 202/3126/16-ц ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в якому, з урахуванням уточнень, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля марки HYUNDAI ACCENT, тип кузова - седан, кузов НОМЕР_2 , 2011 року випуску, укладений 14 травня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; скасувати державну реєстрацію вказаного автомобіля за ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля, укладений 20 вересня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; скасувати державну реєстрацію вказаного автомобіля за ОСОБА_4 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля, укладений 05 листопада 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ; скасувати державну реєстрацію автомобіля за ОСОБА_5 ; визнати за ним право власності на 1/2 частину зазначеного автомобіля; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вказаного автомобіля; установити режим спільного користування вказаного авто між ним та ОСОБА_1 , вилучити спірний транспортний засіб у останньої та передати йому. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 червня 2017 року (яке набрало законної сили постановою Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року) рішення суду першої інстанції скасовано. Позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу автомобіля марки HYUNDAI ACCENT, тип кузова - седан, кузов НОМЕР_2 , 2011 року випуску, укладений 14 травня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 недійсним.
Посилання на пропуск строку позовної давності також не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зверненням до суду з позовом у 2016 році по справі вказаній вище, строк позовної давності було перервано.
Інші доводи не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.
Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий: Т.Р. Куценко
Судді: Е.Л. Демченко
М.О. Макаров