Справа № 307/849/18
Іменем України
23 лютого 2022 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.
суддів: Готра Т.Ю., Кондора Р.Ю.
з участю секретаря судового засідання: Терпай С.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 13 січня 2021 року, ухвалене головуючим суддею Чопик В.В., за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Тячівського районного нотаріального округу Чербаник Флоріна Михайловича, Публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк» про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ такого майна, визнання недійсними правочинів щодо майна спільної сумісної власності подружжя та визнання права власності на це майно
встановив:
У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Тячівського районного нотаріального округу Чербаник Ф.М., ПАТ «Креді Агріколь Банк» про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ такого майна, визнання недійсними правочинів щодо майна спільної сумісної власності подружжя та визнання права власності на це майно.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 04 травня 1999 року між нею та відповідачем ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб у виконавчому комітеті Вільхівської сільської ради, актовий запис № 20. Рішенням Тячівського районного суду від 19 липня 2016 року вказаний шлюб, розірвано.
Стверджує, що за період проживання у зареєстрованому шлюбі ними набуто в спільну сумісну власність нерухоме майно, а саме: житловий будинок та земельну ділянку площею 0.2435 га із кадастровим номером 2124485801:07:01060056 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходяться в АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,3351 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0008 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, що знаходиться в АДРЕСА_2 ; земельну ділянку площею 0,02 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0052 та цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3 .; торговий комплекс та офіс, площею 1631,2 м.кв., що знаходиться в АДРЕСА_2 .
Відповідач ОСОБА_1 без її згоди за договорами дарування від 01 квітня 2016 року, посвідченими приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Чербаник Ф.М. за НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, відчужив частину спільно набутого майна (подарував) батькові ОСОБА_3 , а саме: земельну ділянку площею 0,3351 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0008 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, що знаходиться в АДРЕСА_2 , земельну ділянку площею 0,02 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0052 та цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3 , та торговий комплекс та офіс, площею 1631,2 м.кв., що знаходиться в АДРЕСА_2 .
ОСОБА_3 , відповідно до договору іпотеки №5-01/07 від 14 червня 2017 року укладеного з ПАТ «Креді Агріколь Банк», передав у іпотеку торговий комплекс та офіс, площею 1631,2 м.кв. та земельну ділянку площею 0,3351 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0008 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, що знаходяться в АДРЕСА_2 ,
З врахуванням вищенаведеного та посилаючись на вимоги ст. 60,ч.ч.3,4 ст.61, ст.65 СК України ст.ст. 203, 215,216,236, 330,355,388,368,369,370,388 ЦК України, збільшивши позовні вимоги ОСОБА_2 просила суд:
1) визнати частки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у спільній сумісній власності подружжя - рівними;
2) визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами та на Ѕ частину земельної ділянки площею 0.2435 га із кадастровим номером 2124485801:07:01060056 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходяться в АДРЕСА_1 ;
3) визнати недійсним з моменту укладення договір дарування від 01 квітня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 предметом якого виступає земельна ділянка площею 0,02 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0052 та цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3 , який посвідчено нотаріально приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Чербаник Ф.М. за НОМЕР_1;
4) визнати недійсним з моменту укладення договір дарування від 01 квітня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 предметом якого виступає земельна ділянка площею 0,3351 га. із кадастровим номером 2124485801:07:010:0008 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, що знаходиться в АДРЕСА_2 , який посвідчено нотаріально приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Чербаник Ф.М. за НОМЕР_2;
5) визнати недійсним з моменту укладення договір дарування від 01 квітня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 предметом якого виступає торговий комплекс та офіс, площею 1631,2 м.кв., що знаходиться в АДРЕСА_2 , який посвідчено нотаріально приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Чербаник Ф.М. за НОМЕР_3;
6) витребувати від ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,3351 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0008 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, що знаходиться в АДРЕСА_2 , земельну ділянку площею 0,02 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0052 та цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3 , та торговий комплекс та офіс, площею 1631,2 м.кв., що знаходиться в АДРЕСА_2 ;
7) визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину земельної ділянки площею 0,3351 га. із кадастровим номером 2124485801:07:010:0008 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, що знаходиться в АДРЕСА_2 , земельної ділянки площею 0,02 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0052 та цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3 , та торгового комплексу та офісу, площею 1631,2 м.кв., що знаходиться в АДРЕСА_2 .
8) визнати не дійсним з моменту укладення договір іпотеки № 5-01/07 від 14 червня 2017 року укладений між ПАТ «Креді Агріколь» та ОСОБА_3 , згідно якого предметом іпотеки виступає торговий комплекс та офіс, площею 1631,2 м.кв. та земельну ділянку площею 0,3351 га. із кадастровим номером 2124485801:07:010:0008 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, що знаходяться в АДРЕСА_2 .
Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 13 січня 2021 року позов задоволено.
Визнано частки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у спільній сумісній власності подружжя - рівними.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами та на Ѕ частину земельної ділянки площею 0.2435 г. із кадастровим номером 2124485801:07:01060056 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходяться в АДРЕСА_1 .
Визнано недійсним з моменту укладення договір дарування від 01 квітня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 предметом якого виступає земельна ділянка площею 0,02 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0052 та цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3 , який посвідчено нотаріально приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Чербаник Ф.М. за НОМЕР_1.
Визнано недійсним з моменту укладення договір дарування від 01 квітня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 предметом якого виступає земельна ділянка площею 0,3351 га. із кадастровим номером 2124485801:07:010:0008 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, що знаходиться в АДРЕСА_2 , який посвідчено нотаріально приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Чербаник Ф.М. за НОМЕР_2.
Визнано недійсним з моменту укладення договір дарування від 01 квітня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 предметом якого виступає торговий комплекс та офіс, площею 1631,2 м.кв., що знаходиться в АДРЕСА_2 , який посвідчено нотаріально приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Чербаник Ф.М. за НОМЕР_3.
Витребувано від ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,3351 га. із кадастровим номером 2124485801:07:010:0008 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, що знаходиться в АДРЕСА_2 , земельну ділянку площею 0,02 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0052 та цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3 , та торговий комплекс та офіс, площею 1631,2 м.кв., що знаходиться в АДРЕСА_2 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину земельної ділянки площею 0,3351 га. із кадастровим номером 2124485801:07:010:0008 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, що знаходиться в АДРЕСА_2 , земельної ділянки площею 0,02 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0052 та цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3 , та торгового комплексу та офісу, площею 1631,2 м.кв., що знаходиться в АДРЕСА_2 .
Визнано недійсним з моменту укладення договір іпотеки № 5-01/07 від 14 червня 2017 року укладений між ПАТ «Креді Агріколь» та ОСОБА_3 , згідно якого предметом іпотеки виступає торговий комплекс та офіс, площею 1631,2 м.кв. та земельну ділянку площею 0,3351 га. із кадастровим номером 2124485801:07:010:0008 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, що знаходяться в АДРЕСА_2 .
Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Тячівського районного нотаріального округу Чербаник Ф.М., ПАТ «Креді Агріколь Банк» на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі по 2 202,5 грн з кожного.
ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на рішення суду в якому просить таке скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 . Вказує, що суд першої інстанції є необгрунтованим, ухваленим внаслідок неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, а отже, відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України - підлягає скасуванню.
З висновками суду першої інстанції погодитись не можливо, враховуючи наступне. З 4 травня 1999 року по 19 липня 2016 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі. До шлюбу він набув у власність житловий будинок та земельну ділянку в АДРЕСА_1 . Також у період шлюбу він набув у власність Торговий комплекс та офіс, об'єкт нежитлової нерухомості загальною площею і 631,2 м. кв., що розташований в АДРЕСА_2 та земельну ділянку площею 0,3351 га в АДРЕСА_2 , кадастровий номер земельної ділянки 2124485801:07:010:0008 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.
Посилаючись правові висновки, які викладені в постановах від 3 червня, 16 грудня 2015 року, 18 травня 2016 року 7 грудня 2016 року Верховний Суд України вважає, що судом першої інстанції не оцінено докази, подані ним на підтвердження його пояснень, які повинні бути досліджені судом апеляційної інстанції, а саме: довідку Вільховецької сільської ради про будівництво будинку; свідоцтво про державну реєстрації ФОП ОСОБА_4 ; претензії ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , розписки про часткове повернення коштів; довідки AT «Креді Агріколь Банку» про суми зобов'язань; трудові книжки та довідки ОСОБА_3 , витяг з Єдиного державного реєстру ОСОБА_3 ; договір купівлі-продажу від 17.06.2005 року; договір купівлі-продажу від 22.02.2012 року; договори оренди земельної ділянки від 19.06.2006 року; договору купівлі-продажу від 08.04.2015 року; заяви ОСОБА_2 за р.н. 2641 тощо
Судом безпідставно не взято до уваги твердження ОСОБА_4 та представників про те, що вказане майно набуте за його особисті кошти, оскільки такі отримані в позику від банку та фізичних осіб, а також від підприємницької діяльності, якою він займався одноособово.
Вважає, що Тячівським районним судом взагалі не проаналізовано зазначені обставини, незважаючи на те, що як документальними доказами, так і показами свідків чітко стверджується, що ОСОБА_1 займався підприємницькою діяльністю разом із своїм батьком ОСОБА_3 , а позивачка жодної участі у такій діяльності не приймала. Про це також свідчить той факт, що Відповідач неодноразово звертався до суду з проханням допитати як свідка позивачку, за її згодою, але жодного разу позивачка не була присутня у судовому засіданні та жодних пояснень ні як свідок, ні як сторона по справі не надавала.
Кім того, судом першої інстанції не взято до уваги, що у 2005 році ОСОБА_1 без участі дружини, на свій власний ризик, під забезпечення виконання вказаного власними коштами позичив від ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 70 000 євро для створення бізнесу, в тому числі придбання для цієї діяльності нерухомого майна, що підтверджується як розпискою, що є у ОСОБА_5 , так і наступними претензіями з його боку про необхідність сплати ним боргу, який відповідач зобов'язувався повертати частинами та завершити повне погашення боргу до 15 травня 2018 року, але до цього часу зазначений борг відповідачем повернуто лише частково, погашено борг на суму 11 000 євро, більша частина запозичених коштів ще не повернута.
Також, Тячівським районним судом безпідставно не взято до уваги покази сторін та свідків про те, що батько відповідача, ОСОБА_3 , постійно виїжджав на заробітки до Російської Федерації, де працював на лісозаготівельних роботах та отримував високу заробітну плату, що також підтверджується записами у трудових книжках та довідками про заробітну плату, а з 1997 року зареєстрований як приватний підприємець та у 2005 році був перереєстрований і основну частину зароблених ним коштів надавав відповідачу для будівництва його житлового будинку, створення ним власного бізнесу, будівництва та проведення благоустрою біля належного йому житлового будинку. Те, що батько відповідача неодноразово надавав йому грошові кошти саме для здійснення відповідачем підприємницької діяльності підтвердили як він сам, так і свідки, які були присутні у момент передачі коштів та були допитані у судовому засіданні.
Апелянт вказує, що значну частину із зароблених від підприємницької діяльності коштів, він використовував на утримання своєї сім'ї, жодних збережень не відкладав, а для розвитку створеної справи потрібно було вкладати грошові кошти, а також потрібно було повертати борг ОСОБА_5 та погашати кредитну заборгованість, за які він заснував свій бізнес, у зв'язку з чим 01 червня 2014 року для розбудови його справи і одночасного погашення боргу перед ОСОБА_5 та кредитної заборгованості перед банком, відповідач знову, не погоджуючи цього питання із дружиною, на власний ризик і під власну відповідальність, позичив грошові кошти в сумі 75 000 від ОСОБА_7 , які також зобов'язувався повертати частинами із оборотних коштів від підприємницької діяльності, а кінцевий термін повернення боргу обумовлений ними - 01 червня 2019 року, цей борг погашено лише частково в сумі 7 000 євро, більшу частину боргу ще не повернуто.
За період проживання у зареєстрованому шлюбі, відповідач неодноразово брав на своє ім'я як приватний підприємець кредити у банку, значну частину з яких у тому числі було витрачено в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК). Жодної участі у поверненні позичених для мети здійснення та розвитку підприємницької діяльності відповідача коштів позивач не приймала.
З наведеного слідує, що спірне нерухоме майно було, як побудоване так і придбане ним за його особисті кошти, які він брав у борг на своє ім'я як від приватних осіб, так і від банку і на сьогоднішній день борги ще не повернуті ним у повному обсязі, тобто відповідач досі боргує основну частину запозичених коштів, що підтверджується претензіями, які направлені йому позичальниками з вимогами повернути позичені йому кошти та довідкою банку та із незрозумілих обставин взагалі не взято до уваги Тячівським районним судом при ухваленні оскаржуваного рішення суду.
Отже, майно фізичної особи-підприємця, яке придбане за кошти від своєї діяльності підприємця і не в інтересах сімї та використовується в його підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до ст.57 СК України, а не як об'єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. 60, 61 СК України.
По-друге, у рішенні суду зазначено, що ОСОБА_4 без згоди позивачки ОСОБА_2 за договорами дарування від 01 квітня 2016 року посвідченими приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Чербаник Ф.М. за №№ НОМЕР_1, НОМЕР_2. НОМЕР_3 відчужив частину спільно набутого майна, та взято до уваги лише доводи позивачки, яка стверджувала, що не надавала згоду на вчинення правочину щодо розпорядження майном.
Вказані твердження є неправдивими та такими, що не відповідають обставинам об'єктивної дійсності з огляду на таке.
А саме, 01 квітня 2016 року ним дійсно укладено договори дарування на ім'я ОСОБА_3 , предметами яких виступили торговий комплекс та офіс, що розташовані в АДРЕСА_2 площею 1631,2 м.кв.; земельна ділянка в АДРЕСА_2 площею 0,3351 га, кадастровий номер земельної ділянки 2124485801:07:010:0008 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, земельна ділянка в АДРЕСА_3 , кадастровий номер земельної ділянки 2124485801:07:010:0052 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка). Дані договори засвідчено приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Чербаник Флоріном Михайловичем, який при посвідченні договору дарування ретельно перевірив усі документи, подані для укладення договоруів, відсутність арештів і заборон на відчуження майна, що фігурували в договорах, а також перевірив наявність всіх документів, які необхідні для оформлення договорів дарування.
Твердження позивачки про те, що вона не надавала згоду на вчинення правочину щодо розпорядження майном є неправдивими, оскільки, проти укладення таких договір ніколи не заперечувала, що також підтверджується і документально, а саме: ОСОБА_2 надала заяву на ім'я відповідача, ОСОБА_1 про те, що дає свою згоду на укладення договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки, укладеного між ПАТ «Креді Агріколь Банком» та ОСОБА_1 від 15 серпня 2012 року, на умовах, визначених на його власний розсуд, в тому числі укладення/вчинення будь-яких договорів/правочинів щодо нежитлової будівлі загальною площею і 631.2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , а також укладення та підписання будь-яких інших документів, а також вчинення будь-яких інших дій, пов'язаних з розпорядженням майном.
Із чого стверджується, що позивачка завжди була обізнана про справи відповідача, які вони обговорювали, тому надавала передбачені законодавством заяви-згоди на розпорядження майном відповідачу, на підставі такої заяви за реєстровим № 2641 і було укладено 01.04.2016 року ОСОБА_1 на ім'я ОСОБА_3 договори дарування за №№ НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, і цим самим опосередковано визнавала за відповідачем право розпоряджатися належним йому майном, не надаючи цьому майну статусу спільного майна подружжя.
Також зазначив, що такі договори були укладені ним за рахунок повернення батькові грошових коштів, які останній надав йому для розрахунку з боргами перед фізичними особами та банком.
Звертає увагу на те, що Тячівським районним судом безпідставно не взято до уваги рішення виконавчого комітету Вільховецької сільської ради за № 85 від4 07.06.2010 року на ім'я відповідача, ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 , а також відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 635152, виданого 30.11.2012 року Вільховецькою сільською радою, відповідачу належить право власності на земельну ділянку в АДРЕСА_1 , на якій розміщено житловий будинок.
Цей житловий будинок побудований ОСОБА_1 та його батьком у 1997 році, до укладення шлюбу з позивачкою, що підтверджується довідкою сільської ради та підтверджено свідками у судовому засіданні, зокрема будівельниками, які побудували зазначений будинок із самого початку і до повної готовності даного будинку. Тобто, житловий будинок за адресою в АДРЕСА_1 , на підставі ч. і ст. 57 Сімейного кодексу України належить йому, як майно, яке є особистою приватною власністю, яке набуте ним до шлюбу.
Також, Тячівським районним судом взагалі не надано оцінку тому факту, що земельна ділянка площею 0,2435 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер земельної ділянки 2124485801:07:010:0056 в АДРЕСА_1 є також особистою власністю відповідача, оскільки набута ним шляхом приватизації земельної ділянки, що перебувала у його користуванні та зареєстрована на нього, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку, серія та номер: ЯК 635152, виданий 30.11.2012 року Вільховецькою сільською радою та Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тобто, зазначена земельна ділянка належить йому на підставі ч. 5 ст. 57 Сімейного кодексу України, оскільки законодавець у даній статті чітко визначив, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
В той час, Тячівський районний суд посилається на частину 2 ст. 331 ЦК України, де зазначено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна), що взагалі свідчить про те, що Тячівський районний суд безпідставно посилається на дану норму статті, оскільки у даній позовній заяві розглядається спір подружжя про право власності, що регулюється із врахуванням саме норм Сімейного кодексу України.
Звертаю увагу суду, що у жодному судовому засіданні позивачка присутня не була, жодних пояснень ні як сторона по справі ні як свідок про факти, які мають важливе значення для справи та є доказами у справі не надавала.
Крім того, у позовній заяві позивачка не зазначила про автомобіль Volkswagen Passat СС 2010 року випуску, який куплений відповідачем на її ім'я 09.11.2013 року за 20 тисяч доларів США, який по теперішні час перебуває у користуванні позивачки та належить до спільного сумісного майна подружжя.
З боку позивачки не надано жодних доказів про те, що вона хоча б в якійсь мірі спрямовувала чи мала намір спрямувати власні матеріальні зусилля на погашення зазначених вище боргових зобов'язань.
Тобто, із урахуванням вартості внесеного ОСОБА_1 внеску і наявності непогашених зобов'язань вважаю, що хоч частина із зазначеного вище майна і була набута у період перебування у шлюбі з позивачкою, але за його особисті кошти, в тому числі і від діяльності як приватного підприємця, та не являється спільною сумісною власністю подружжя, а по праву належить йому на праві особистої приватної власності з моменту придбання, про що позивачка завжди знала і надавала лише передбачені законодавством формальні заяви-згоди на розпорядження майном відповідачу.
ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Шпуганич В.П., подала відзив на апеляційну скаргу в якому просить відмовити в задоволення апеляційної скарги та залишити без змін рішення суду першої інстанції.
За період проживання у зареєстрованому шлюбі сторонами набуто у спільну сумісну власність спірне нерухоме майно, яке відповідач без законних на те підстав та без її згоди відчужив ОСОБА_3 . Установивши, що позивач при укладенні оспорюваних договорів не надавала своєї згоди на відчуження спірного майна, яке є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України, суд дійшов правильного висновку про недійсність оспорюваних правочинів з підстав, передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України.
Відповідач по справі ОСОБА_4 заперечуючи проти позову обставини набуття майна у період та віднесення такого до спільної сумісної власності не спростував. Судом вірно надано оцінку та відхилено доводи відповідача/апелянта про належність йому спірного нерухомого майна на праві особистої приватної власності. В якості згоди дружини ОСОБА_2 нотаріусом Чербаник Ф.М. засвідчено справжність підпису ОСОБА_8 який діяв від імені ОСОБА_2 по довіреності від 09.10.2015 р. № 6456. Однак як вбачається з довіреності у представника ОСОБА_9 не було повноважень на вчинення дій щодо передачі належного мені на праві власності майна безоплатно в дар третім особам. Наявна у матеріалах справи заява ОСОБА_2 від 09 липня 2014 року посвідчена нотаріусом Боднар Е.Ш. не може вважатися згодою на вчинення правочину якими були договори дарування від 01 квітня 2016 року за № НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3 так як у цій згоді позивачка надавала дозвіл на внесення змін до іпотечного договору.
Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги вірно визначився з характером правовідносин та ухвалив законне і обґрунтоване рішення.
Також суд першої інстанції встановивши порушення прав та законних інтересів правомірно задовольнив збільшену позовну вимогу та визнав недійсним договір іпотеки незалежно від наслідків виконання умов кредитного договору.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши підстави апеляційної скарги, доводи відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів, вважає що така не підлягає до задоволення, виходячи з наступних мотивів.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов таких висновків, що житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 , торговий комплекс та офіс, що знаходиться в АДРЕСА_2 та земельна ділянка площею 0,02 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0052 та цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться в АДРЕСА_3 , є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , і підлягають поділу та/або виділенню часток. Також судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 без згоди позивачки ОСОБА_2 за договорами дарування від 01 квітня 2016 року зареєстрованих в книзі реєстрації нотаріальних дій під №№ НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3 відчужив частину спільно набутого майна, а саме: земельну ділянку площею 0,3351 га. із кадастровим номером 2124485801:07:010:0008, що знаходиться в АДРЕСА_2 , земельну ділянку площею 0,02 га із кадастровим номером 2124485801:07:010:0052, що знаходиться в АДРЕСА_3 , та торговий комплекс та офіс, площею 1631,2 м.кв., що знаходиться в АДРЕСА_2 , шляхом дарування такого майна своєму батькові ОСОБА_3 .
З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів внаслідок наступних доводів.
З матеріалів справи вбачається що 04 травня 1999 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб який було зареєстровано у виконавчому комітеті Вільхівської сільської ради, Тячівського району про що зроблено запис за № 20. Та рішенням Тячівського районного суду від 19.07.2016 року зазначений шлюб між сторонами розірвано.
Водночас за період спільного проживання у зареєстрованому шлюбі сторонами набуто у спільну сумісну власність нерухоме майно, а саме:
- житловий будинок та земельну ділянку в АДРЕСА_1 . Право власності на будинок та земельну ділянку зареєстровано на ім'я відповідача ОСОБА_1 та підтверджується Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно про що здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 27 березня 2018 року;
- земельну ділянку площею 0.3351 га, яка розташована в АДРЕСА_2 , кадастровий номер земельної ділянки 2124485801:07:010:0008 цільове призначення для будівництва та обслуговування будівель торгівлі;
- земельну ділянку площею 0,02 га, яка розташована в АДРЕСА_3 , кадастровий номер земельної ділянки 2124485801:07:010:0052 цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка). Дана земельна ділянка набута у власність на підставі договору купівлі-продажу від 22.02.2012 року посвідченого нотаріально про що зроблено запис за №7;
- торговий комплекс та офіс, які є об'єктом нежитлової нерухомості загальною площею 1631.2 м.кв., що розташований в АДРЕСА_2 . Право власності було зареєстровано 06.08.2013 року за ОСОБА_1 на підставі Свідоцтва про власності на нерухоме майно, що видано 20.12.2010 року.
Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану.
У статті 60 СК України зазначено підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Також в частинах 1, 3 ст. 61 СК України вказано, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
З цього можна зробити висновок, що за загальним правилом майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
Конституція України у статті 41 гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля.
Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції», пункти 69 і 73).
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу №1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.
Із системного аналізу норм статей 57, 60, 63, 66-68,70 СК України вбачається, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю незалежно від участі кожного з подружжя у її виникненні, і право визначати порядок здійснення права спільної сумісної власності та частки кожного з подружжя при поділі майна є рівними.
Проте в супереч даних вимог ОСОБА_1 01 квітня 2016 року уклав на користь ОСОБА_3 договори дарування спільного сумісного майна подружжя, яким виступало майно: земельна ділянка площею 0,02 га, кадастровий номер 2124485801:07:010:0052, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка), яка розташована в АДРЕСА_3 , яке нотаріально посвідчено під № НОМЕР_1 ;
земельна ділянка площею 0.3351 га, кадастровий номер 2124485801:07:010:0008, цільове призначення для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, яка розташована в АДРЕСА_2 , яке нотаріально посвідчено під № НОМЕР_2 ;
торговий комплекс та офіс, які є об'єктом нежитлової нерухомості загальною площею 1631.2 м.кв., що розташований в АДРЕСА_2 , яке нотаріально посвідчено під № НОМЕР_3.
Згідно статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Та як йдеться в частинах 1, 3, ст. 65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Проте, відповідачем ОСОБА_1 на виконання вимог ч. 3 ст. 65 СК України не надано суду першої інстанції нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_2 про надання нею своєї згоди на здійснення відчуження ним спільної сумісної власності, шляхом дарування такої ОСОБА_3 .
Долучена відповідачем ОСОБА_1 до матеріалів справи довіреність ОСОБА_2 про уповноваження ОСОБА_8 представляти її інтереси від 09.10.2015 р. № 6456 у якості згоди дружини не може бути взятою до уваги колегією суддів через те, що зміст даної довіреності не містить повноважень ОСОБА_8 на здійснення надання згоди від імені ОСОБА_2 на вчинення правочину щодо укладення договору дарування стосовно нерухомого майна, що являється спільною сумісною власністю. За цих обставин така довіреність не може вважатись належним доказом так-як не стосується предмету доказування.
Також не являється належним доказом у даній справі і наявна в матеріалах справи нотаріально посвідчена заява ОСОБА_2 від 09 липня 2014 року через те, що позивачка надала таку заяву для внесення змін безпосередньо до іпотечного договору, а не для укладення договорів дарування від 01.04.2016 року за №№ НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3.
Зокрема у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15.06.2020 року у справі № 430/1281/14-ц зазначено, що розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження їм майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до ч. 4 ст. 369, ст. 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
А звідси, установивши, що позивачка при укладенні оспорюваних договорів не надавала своєї згоди на відчуження спірного майна, яке є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає ч. 3 ст. 65 СК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недійсність оспорюваних правочинів з підстав, передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України.
При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого подружжя слід передусім визначитись з об'єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об'єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважне право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо ж об'єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об'єкт, відтак передати у власність можна лише об'єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому. Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.11.2018 року у справі № 372/504/17.
Оскільки за матеріалами справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як подружжя за час перебування у шлюбі набули значну кількість нерухомого майна, то правовий статус такого права власності - це право спільної сумісної власності, та при відчуженні такого майна потрібна взаємна згода подружжя. А позаяк встановлено, що згоди ОСОБА_2 не було на відчуження такого нерухомого майна, то суд першої інстанції правильно визнав недійсними договори дарування такого нерухомого майна в цілому.
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а згідно з частиною першою цієї статті кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
У ході судового розгляду ОСОБА_1 стверджував, що хоч нерухоме майно і набуте подружжям за час перебування у шлюбі, проте таке набуто за його особисті кошти.
Але ж матеріали справи не містять належних беззаперечних доказів того, що ОСОБА_1 на банківських рахунках мав особисті грошові кошти за які було придбано зазначене майно. А посилання ОСОБА_1 на те, що такі кошти ним було отримано від ОСОБА_5 як позика у 2005 році, від ОСОБА_10 отримання позики, від банку отримання кредитних коштів то зазначені кошти хоч і брались за твердженням відповідача на здійснення підприємницької діяльності проте зазначені дії здійснювались в інтересах сім'ї, родини для забезпечення матеріального благополуччя, що не заперечується відповідачем.
У ч. 1 ст. 57 СК України наведені підстави віднесення майна до особистої приватної власності дружини, чоловіка, зокрема: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (п.3). Хоч ОСОБА_1 і посилається на те, що майно набуте ним за час шлюбу за кошти, які належали йому, але такі доводи відповідача не можуть бути взятими до уваги через те, що ним не надано доказів того, що мав кошти набуті до шлюбу, які б належали йому особисто і що за такі кошти набув спірне майно.
Крім цього, ОСОБА_1 розпочав свою підприємницьку діяльність саме під час перебування у шлюбі, а не до цього, яка розпочата за рахунок майна яке має статус спільного сумісного. Поміж тим, таке майно є таким, що набуте і належить подружжю на праві спільної сумісної власності не дивлячись на те, що ОСОБА_2 після укладення шлюбу здійснювала догляд за дітьми, які народились у 2000 і 2004 роках та здійснювала ведення домашнього господарства до моменту розпочаття зайняття підприємницькою діяльністю у травні 2009 року в силу імперативної вказівки ч. 1 ст. 60 СК України.
Доводи ОСОБА_1 з приводу того, що його батько ОСОБА_3 основну частину зароблених ним грошових коштів надавав ОСОБА_1 для здійснення будівництва спірного житлового будинку, створення власного бізнесу. Про те, що батько відповідача неодноразово передавав йому грошові кошти для здійснення підприємницької діяльності підтверджується як самим ОСОБА_3 так і свідками, які були присутніми при передачі грошей і допитані у судовому засіданні. Однак такі твердження ОСОБА_1 та покази свідків не мають правового значення у спірних правовідносинах так-як не можуть бути взятими до уваги через те, що прямо суперечать вимогам п.3 ст. 208, ст. 1047 ЦК України, якими передбачено, що у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. А також, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
В силу вимог ч. 4 ст. 82 ЦПК України колегія суддів зважує на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 13 травня 2021 року у справі № 307/3919/19, що набрало законної сили, яким встановлено обставини стосовно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які пов'язані з тим, що судом відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання майна набутого у шлюбі, особистою приватною власністю, Т.4, а.с. 5-10. Судом встановлено що ОСОБА_2 починаючи з 08.05.2009 року значиться як фізична особа-підприємець та нею подавались податкові декларації платника податку фізичної особи-підприємця. Також судом зазначено, що набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності.
Разом з наведеним в той же час, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).
Враховуючи даний висновок ЄСПЛ, колегія суддів навела обґрунтування доводів сторін в тих межах, які дають можливість суду дійти певних юридичних висновків у світлі того, щоб судове рішення відповідало критерію обґрунтованості судового рішення.
За наведених обставин, апеляційний суд дійшов до висновку, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не спростовують висновків суду першої інстанції. А звідси, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, тоді як саму апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Виходячи з наведеного та керуючись нормами статей 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 13 січня 2021 року, залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови суду складено 04 березня 2022 року.
Суддя-доповідач:
Судді: