П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
24 березня 2022 р.м.ОдесаСправа № 420/11032/21
Головуючий І інстанції: Танцюра К.О.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Димерлія О.О., Скрипченко В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одесі апеляційні скарги ОСОБА_1 та Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Миколаєві на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2021 року (м. Одеса, дата складання повного тексту рішення - 03.09.2021 р.) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві та директора Територіального управління Державного бюро розслідувань розташованого у місті Миколаєві Титор Дмитра Павловича, про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
29.06.2021 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до директора ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві Титор Д.П. та ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність директора ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві Титора Д.П. по ненаданню публічної інформації на його запит від 18.05.2021р. на надання інформації щодо надання копії розрахунково-платіжної відомості про нарахування та виплату заробітної плати начальнику Другого СВ ТУ ДБР у м.Миколаєві ОСОБА_2 від часу зарахування на посаду по теперішній час;
- зобов'язати ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві, надати йому копію розрахунково - платіжної відомості про нарахування та виплату заробітної плати начальника Другого слідчого відділу ТУ ДБР у м. Миколаєві ОСОБА_2 від часу зарахування на посаду по теперішній час та з дня набрання судовим рішенням законної сили надати до суду звіт про виконання судового рішення.
Також, позивач одночасно просив суд стягнути на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача і судові витрати, пов'язані із наданням правничої допомоги адвоката в сумі 5434 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 18.05.2021 року позивач звернувся до ТУ ДБР, розташованого у м.Миколаєві із запитом на інформацію, в якому просив надати йому копію розрахунково-платіжної відомості про нарахування та виплату заробітної плати начальника Другого СВ ТУ ДБР у м. Миколаєві ОСОБА_2 за період зарахування його на посаду по час звернення, однак запитувана інформація, яка відноситься до публічної з вільним доступом і її надання регулюється Законами України «Про інформацію» та «Про доступ до публічної інформації», відповідачем йому надана так і не була.
Представник відповідачів подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позову та, в свою чергу, посилаючись на вимоги ст.ст.6,9,22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та «Інструкції про порядок ведення обліку, зберігання, використання і знищення документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію у центральному апараті Державного бюро розслідувань та його територіальних органах» (затв. наказом ДБР від 09.09.2019р. №250, наказом ДБР від 20.08.2020р. №434), вказав, що відомості щодо встановлення розміру, нарахування і виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу органу ДБР, становлять інформацію «з обмеженим доступом», а тому, відповідно, заявнику було цілком правомірно відмовлено у наданні такої інформації.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність директора ТУ ДБР у м.Миколаєві Титора Д.П. щодо надання публічної інформації на запит на інформацію ОСОБА_1 від 18.05.2021р. Зобов'язано ТУ ДБР у м.Миколаєві (код ЄДРПОУ 42341034, м. Миколаїв, вул. Погранична,9) надати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) запитувану інформацію у запиті від 18.05.2021р.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду 1-ї інстанції, ОСОБА_1 24.09.2021 року подав апеляційну скаргу (на 1 арк.), в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення порушено норми матеріального та процесуального права, просив змінити рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03.09.2021р. та стягнути з відповідача на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати, пов'язані із наданням правничої допомоги адвоката в сумі 5434 грн.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду 1-ї інстанції, представник відповідача 26.19.2021 року подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення порушено норми матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03.09.2021р. та ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
24.09.2021р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04.10.2021р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2021р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.
Згідно приписів п.п.1,2 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю та/або неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи і доводи апеляційних скарг сторін, колегія суддів приходить до висновку про відсутність належних підстав для її задоволення.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
18.05.2021 року ОСОБА_1 звернувся до ТУ ДБР у місті Миколаєві, із запитом на інформацію, в якому просив розпорядника інформації надати йому копію розрахунково-платіжної відомості про нарахування та виплату заробітної плати начальника Другого слідчого відділу ТУ ДБР у м. Миколаєві ОСОБА_2 від часу зарахування на посаду по час звернення (а.с.5).
Не отримавши бажану інформацію та вважаючи, що відповідачем фактично було допущено протиправну бездіяльність, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з часткової обґрунтованості заявлених позовних вимог та відповідно, з протиправної бездіяльності відповідача.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи, в цілому погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх обґрунтованими та заснованими на законі, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.
Як передбачено ч.2 ст.34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
А згідно із ст.40 Конституції України, усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації безпосередньо визначено у Законі України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011р. №2939-VI.
Так, як слідує зі змісту приписів ст.1 Закону України «Про доступ до публічної інформації», публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
У відповідності до положень ст.3 цього ж Закону, право на доступ до публічної інформації гарантується: 1) обов'язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом; 2) визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє; 3) максимальним спрощенням процедури подання запиту та отримання інформації; 4) доступом до засідань колегіальних суб'єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством; 5) здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації; 6) юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації.
Як чітко визначено ст.5 Закону України «Про доступ до публічної інформації», доступ до інформації забезпечується шляхом:
1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет; на єдиному державному веб-порталі відкритих даних; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом;
2) надання інформації за запитами на інформацію.
Так, статтею 12 даного Закону визначено, що суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб'єкти, визначені у ст.13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.
А як встановлено ст.13 зазначеного вище Закону, розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються, окрім іншого:
1) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб'єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов'язаної з виконанням їхніх обов'язків;
2) суб'єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.
Як видно зі змісту приписів ст.19 цього ж Закону, запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Письмовий запит подається в довільній формі та повинен містити: 1) ім'я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв'язку, якщо такий є; 2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо; 3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.
А у відповідності до змісту ст.20 Закону України «Про доступ до публічної інформації», розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту. Клопотання про термінове опрацювання запиту має бути обґрунтованим. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
Також згідно ч.1-5 ст.20 Закону України «Про доступ до публічної інформації», розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках:
1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;
2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до ч.2 статті 6 цього Закону;
3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені ст.21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком;
4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною 5 ст.19 цього Закону.
У відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено: прізвище, ім'я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; дату відмови; мотивовану підставу відмови; порядок оскарження відмови; підпис. Відмова в задоволенні запиту на інформацію надається в письмовій формі.
Таким чином, діючим законодавством України чітко встановлено обов'язок розпорядника інформації надати мотивовану відповідь на запит у визначений Законом строк.
Так, як встановлено судами обох інстанцій з матеріалів справи та вже зазначалось вище, позивач 18.05.2021р. звернувся до ТУ ДБР у м.Миколаєві із письмовим запитом, в якому, не зазначаючи своєї мети та без будь-якого обгрунтування, просив надати йому інформацію про розмір нарахованої та виплаченої заробітної плати начальника Другого слідчого відділу ТУ ДБР у м. Миколаєві ОСОБА_2 (а.с.23).
Далі, як свідчать матеріали справи, відповідач, за підписом директора ТУ ДБР у м.Миколаєві Титора Д., у встановлений законом строк, надав на вказаний вище запит відповідь від 25.05.2021р. №Т-1617/16-14.2/21 - про неможливість надання запитуваної інформації, оскільки остання, згідно із п.2.2 Переліку №434 від 20.08.2020р., відноситься до інформації з обмеженим доступом. Вказана відповідь була направлена на зазначену у запиті електронну адресу позивача (а.с.25,26).
Так, як вбачається зі змісту п.2.2. «Переліку відомості, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях ДБР» (затв. наказом ДБР від 20.08.2020р. №434), до «службової» інформації віднесено відомості щодо встановлення розміру, нарахування і виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу органу ДБР.
Разом з тим, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, вважає за необхідне з цього приводу зазначити про те, що можливість віднесення інформації до «конфіденційної», «таємної» чи «службової» не слід розуміти як єдину достатню підставу для обмеження доступу до конкретної інформації, що містить ознаки будь-якого із названих видів інформації. Запровадження обмеження доступу до конкретної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається виключно лише тільки за умови застосування вимог п.п.1-3 ч.2 ст.6 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Ці вимоги ще називають «трискладовим тестом», який повинна пройти публічна інформація для визначення її «відкритою» чи «обмеженою». Тобто, виключно за умови додержання сукупності всіх цих трьох підстав може бути «обмежено» доступ до інформації.
Крім того, судова колегія також наголошує й на тому, що відмова у наданні інформації є обґрунтованою лише у разі, якщо розпорядник в листі-відповіді конкретно вказує, якому ж саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому саме полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, і чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.
Як вже зазначалося вище, згідно із ч.1 ст.6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», інформацією з «обмеженим» доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.
А як передбачено ч.2 ст.6 цього ж Закону, обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
Поряд з цим, приписами ч.ч.5,6 ст.6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» чітко встановлено, що не може бути обмежено доступ до інформації про складання, розгляд і затвердження бюджетів, кошторисів розпорядників бюджетних коштів та плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів, а також їх виконання за розписами, бюджетними програмами та видатками (крім таємних видатків відповідно до ст.31 Бюджетного кодексу України), взяття розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів бюджетних зобов'язань або здійснення розпорядження бюджетними коштами у будь-який інший спосіб, планування, формування, здійснення та виконання закупівлі товарів, робіт і послуг за бюджетні кошти, у тому числі оборонних закупівель (крім випадків, якщо окрема інформація про закупівлі товарів, робіт і послуг становить державну таємницю відповідно до Закону України "Про державну таємницю"), володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. Не підлягає обмеженню також доступ до інформації про стан і результати перевірок та службових розслідувань фактів порушень, допущених у сферах діяльності, зазначених у цій частині. Доступ до зазначеної інформації забезпечується розпорядниками інформації відповідно до положень ст.5 цього Закону.
Не належать до інформації з обмеженим доступом відомості, зазначені у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, поданій відповідно до Закону України "Про запобігання корупції", крім випадків, визначених зазначеним Законом.
Підпунктом "е" п.1 ч.1 ст.3 Закону України «Про запобігання корупції» встановлено, що суб'єктами, на яких поширюється дія цього Закону, є, зокрема, посадові та службові особи органів Державного бюро розслідувань.
До того ж, як варто зауважити й про те, що згідно із положеннями ст.46 Закону України "Про запобігання корупції", у декларації зазначаються відомості про отримані доходи суб'єкта декларування або членів його сім'ї, у тому числі доходи у вигляді заробітної плати (грошового забезпечення), отримані як за основним місцем роботи, так і за сумісництвом, гонорари, дивіденди, проценти, роялті, страхові виплати, благодійна допомога, пенсія, доходи від відчуження цінних паперів та корпоративних прав, подарунки та інші доходи.
Таким чином, враховуючи вищевикладені обставини та норми діючого у цій сфері законодавства, інформація щодо нарахування та виплати заробітної плати, що зазначена у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, якою, в свою чергу, є ОСОБА_2 щодо якого запитувалась публічна інформація, не належить до інформації з обмеженим доступом або службової інформації.
Також, в свою чергу, за аналогічних обставин, не може бути обмежено і доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. Вказана інформація може бути обмежена у доступі лише при дотриманні вимог, визначених ч.2 ст.6 Закону України №2939-VI.
Враховуючи вищевказані обставини, запитувана позивачем інформація (т.б. розрахунково-платіжна відомість про нарахування та виплату заробітної плати начальника Другого СВ ТУ ДБР у м.Миколаєві ОСОБА_2 від часу зарахування на посаду по теперішній час) не є інформацією з обмеженим доступом/службовою інформацією та відповідно, не може бути обмежена в доступі умовами жодних підзаконних нормативно - правових актів (в т.ч. наказами ДБР), які повинні бути прийняті компетентними органами державної влади чи уповноваженими державою іншими суб'єктами на підставі закону, відповідно до закону і в порядку його виконання, оскільки доступ до такої інформації вже санкціонований законом.
Отже, за таких обставин, судова колегія вважає, що суд 1-ї інстанції, в даному випадку, дійшов обґрунтованого висновку про те, що запитувана позивачем інформація є відкритою та публічною, а тому, відповідно, наявні усі законні підстави для задоволення позову в цій частині.
Що ж стосується інших п/вимог щодо зобов'язання відповідача надати до суду звіт про виконання даного судового рішення, то судова колегія з цього приводу вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, приписами ч.2 ст.14 КАС України чітко визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Дійсно, відповідно до ч.1 ст.382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Однак, при цьому слід звернути увагу на той факт, що зазначені вище процесуальні дії фактично є диспозитивним правом суду (а не обов'язком), яке може використовуватися в залежності від наявності об'єктивних обставин, які підтверджені належними та допустимими доказами.
Таким чином, враховуючи не надання представником позивача будь-яких вагомих аргументів на переконання необхідності вжиття таких процесуальних заходів та ненадання останнім жодних доказів на підтвердження наміру відповідача на ухилення від виконання судового рішення, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, не вбачає підстав для задоволення цих вимог позивача щодо встановлення судового контролю.
Крім того, як свідчать матеріали справи, 25.08.2021р. до суду 1-ї інстанції від представника позивача надійшла заява про стягнення з відповідача витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката у розмірі 5 434 грн.
Так, в обґрунтування підстав для стягнення з відповідачів вказаної суми витрат на правничу допомогу представник позивача надав до суду:
- договір про надання правничої (правової) допомоги від 20.06.2021р., укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Єрмолатіним В.І.;
- акт про надання правничої (правової) допомоги, відповідно до Договору №14 від 20.06.2021р., з якого вбачається, що в рамках адміністративного судового провадження Одеського окружного адміністративного суду по справі №420/11032/21 (суддя Танцюра К.О.) при виконанні Договору про надання правничої (правової) допомоги від 20.06.2021р. адвокатом було своєчасно та у повному обсязі виконані всі необхідні роботи із супроводу адміністративної справи. А згідно п.п.4.1., 4.1.1., 4.2., 4.3 договору, розмір гонорару адвоката, який необхідно сплатити клієнту становить - 27,1712 х 200 = 5434 грн.
Як передбачено ч.1 ст.134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно із п.3 ст.134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Як визначено приписами ч.ч.4,5 ст.134 КАС України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Крім того, положеннями ч.3-5 ст.143 КАС України передбачено, що якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше 15 днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, передбаченому ч.3 цієї статті, суд виносить додаткове рішення в порядку, визначеному ст.252 цього Кодексу.
У відповідності ж до вимог ч.ч.6,7 ст. 134 КАС України, у разі недотримання вимог ч.5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Таким чином, судова колегія зазначає, що вирішуючи питання про визначення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, суд має враховувати складність справи, час витрачений адвокатом на виконання робіт, обсяг наданих послуг та ціну позову.
Визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, усі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Так, Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (п.21 додаткової постанови ВП ВС від 19.02.2020р. у справі №755/9215/15-ц).
В свою чергу, наданий до суду акт про надання правничої допомоги від 25.08.2021р. не містить детального опису конкретних послуг, їх погодинної вартості та затрачений час на їх виконання.
Крім того, до суду не надано і жодних доказів на підтвердження фактичної сплати суми, визначеної в договорі, зарахування такої на корить представника позивача.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
А у відповідності до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява №71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява №72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява №66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, при цьому також слід звернути увагу й на те, що у п.154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява №58442/00) зазначено, що згідно зі ст.41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
Отже, враховуючи вищевикладені обставини та вище перелічені норми процесуального закону, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, виходячи з принципу співмірності та розумності судових витрат, а також враховуючи конкретні обставини справи та відсутність належних доказів реального понесення витрат на правову допомогу в розмірі 5434 грн., вважає, що в даному випадку відсутні законні підстави для задоволення заяви представника позивача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
До того ж, ще суд вказує і на те, що відповідно до приписів ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
А відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, відповідно до ст.316 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Миколаєві - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2021 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено 24.03.2022р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: О.О. Димерлій
В.О. Скрипченко