17 березня 2022 року м. Чернівці
Справа № 727/7375/21
Провадження №22-ц/822/176/22
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Литвинюк І. М.,
суддів: Височанської Н.К., Лисака І.Н.,
секретар - Петранюк Ю.Т.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідачі - Чернівецька обласна прокуратура, Головне управління національної поліції в Чернівецькій області, Державна казначейська служба України,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , Головного управління Національної полії в Чернівецькій області, Державної казначейської служби України, Чернівецької обласної прокуратури на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 листопада 2021 року, головуючий у І-й інстанції - Слободян Г.М.,
У липні 2021 року позивач звернувся до суду з позовом до Чернівецької обласної прокуратури, Головного Управління Національної поліції України в Чернівецькій області, Чернівецької обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про відшкодування немайнової (моральної) шкоди, завданої незаконним повідомленням про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що 05 листопада 2018 року позивача було затримано за нібито збут наркотичної речовини, вчинений повторно. 06 листопада 2018 року ОСОБА_1 було повідомлено про підозру у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018260090000050 від 17.02.2018 року.
07 листопада 2018 року слідчий суддя Шевченківського районного суду м. Чернівці прийняв рішення про задоволення клопотання старшого слідчого СУ ГУНП в Чернівецькій області Пославського А.А., яке було погоджене прокурором відділу нагляду за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю прокуратури Чернівецької області Вудвудом А.М., та до позивача було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою терміном до 24 грудня 2018 року. Під час проведення досудового розслідування та судового розгляду по суті вказаного кримінального провадження відносно ОСОБА_1 неодноразово продовжувався даний запобіжний захід.
Вказував на те? що 19 лютого 2019 року прокурор відділу нагляду за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю прокуратури Чернівецької області Вудвуд А.М. виніс постанову про виділення матеріалів досудового розслідування в окреме провадження, відповідно до якої матеріали досудового розслідування за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2 ст. 307 КК України, виділено з кримінального провадження № 12018260090000050 від 17.02.2018 року в окреме кримінальне провадження. Після виділення матеріалів кримінального провадження були внесені відомості до ЄРДР за № 12019260000000086 від 19.02.2019 року.
17 квітня 2019 року слідчим СУ ГУНП в Чернівецькій області Трохимчуком С.А. було складено обвинувальний акт у кримінальному провадженні №12019260000000086, відомості щодо якого 19 лютого 2019 року внесені до ЄРДР, який затверджено прокурором відділу нагляду за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю прокуратури Чернівецької області Вудвудом А.М., та скеровано для розгляду по суті до Шевченківського районного суду м. Чернівці.
27 березня 2020 року Шевченківський районний суд м. Чернівці у кримінальному провадженні №12019260000000086 ухвалив вирок, відповідно до якого ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст.307 КК України, і призначено йому покарання у вигляді чотирьох років позбавлення волі; визнано невинуватим у пред'явленому обвинувачені за ч. 1 ст. 307 КК України (за епізодом від 02.07.2018 року) та виправдано його, оскільки не доведено, що це кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; запобіжний захід до вступу вироку в законну силу залишено у вигляді тримання під вартою і строк відбування покарання відраховано з 05.11.2018 року.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 26 травня 2020 року вирок Шевченківського районного суду м. Чернівці від 27 березня 2020 року щодо ОСОБА_1 (по епізоду від 05.11.2018 року) скасовано; кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 , обвинуваченого за ч. 1 ст. 307 КК України закрито за невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпанням можливості їх отримання, відповідно до ст. 284 ч. 1 п. 3 КПК України; в частині визнання ОСОБА_1 невинуватим у пред'явленому обвинувачені за ст. 307 ч. 1 КК України (за епізодом від 02.07.2018 року) й виправдуванні, залишено без змін; міру запобіжного заходу утримання під вартою скасовано; звільнено ОСОБА_1 з-під варти в залі суду негайно.
Не погоджуючись із вказаною ухвалою Чернівецького апеляційного суду, прокурором відділу нагляду за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю прокуратури Чернівецької області Сілічевою А.В., було подано касаційну скаргу до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
23 лютого 2021 року Другою судовою палатою Касаційного кримінального суду Верховного Суду було винесено постанову, відповідно до якої ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 26 травня 2020 року залишено без змін, а апеляційну скаргу прокурора - без задоволення.
Отже, позивач в рамках вище зазначеного кримінального провадження незаконно перебував під вартою в умовах Чернівецького слідчого ізолятора в період з 05 листопада 2018 року по 26 травня 2020 року, тобто 1 рік 6 місяців та 21 день.
Зазначав, що під час знаходження в СІЗО ОСОБА_1 зазнав фізичного та психологічного тиску з боку працівників правоохоронних органів, позбувся нормальних життєвих стосунків, був позбавлений родини, можливості працювати, більшість друзів та знайомих відвернулись від нього, перестали з ним спілкуватись, родичі перестали спілкуватись, вважали його злочинцем, позивач вимушений був доводити свою непричетність до злочину.
Посилався на те, що незаконні дії правоохоронних органів та прокуратури під час здійснення кримінального переслідування завдали позивачу моральних втрат, оскільки він був обмежений у здійсненні своїх прав та свобод - права на повагу людської гідності, на свободу та особисту недоторканість, свободу пересування, свободу ведення професійної діяльності, суспільної діяльності, свободу спілкування, був порушений звичний спосіб його життя, він незаконно утримувався під вартою 1 рік 6 місяців та 21 день, позбувся можливості спілкуватися з родиною. Це спричинило позивачу тяжкі психоемоційні переживання, хвилювання, нервування і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Вважає, що перебування під кримінальним переслідуванням, кінцевим результатом якого стало виправдування ОСОБА_1 , є достатнім доказом незаконності дій державних органів, що негативно вплинуло на його психічний та емоційний стан.
Просив стягнути з Державного бюджету України в особі Державної казначейської служби України немайнову (моральну) шкоду в розмірі 750 000 грн, заподіяної внаслідок незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою у кримінальному провадженні №12019260000000086, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 19.02.2019 року.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 листопада 2021 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з Державного бюджету України, в особі Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 немайнову (моральну) шкоду в розмірі 200 000 (двісті тисяч) грн заподіяної внаслідок завданої незаконним повідомленням про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою. В іншій частині заявлених вимог відмовлено.
На рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 листопада 2021 року подали апеляційну скаргу: Снігур С.В. , який діє в інтересах ОСОБА_1 , Головне управління Національної поліції в Чернівецькій області, Головне управління Державної казначейської служби України у Чернівецькій області, Чернівецька обласна прокуратура.
В апеляційній скарзі Снігур С.В. , який діє в інтересах ОСОБА_1 , посилається на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим і таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.
Зазначає, що норми закону не зобов'язують суд визначити розмір відшкодування моральної шкоди в межах мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, а лише встановлює найнижчу межу розміру такого відшкодування.
Розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом може бути визначений у сумі більшій ніж один мінімальний розмір заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля необхідні для відновлення попереднього стану.
При вирішенні даного спору суду також слід враховувати положення частини 5 статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до яких кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
Просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 листопада 2021 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, стягнувши на його користь з Державного бюджету України в особі Державної казначейської служби України немайнову моральну шкоду, заподіяну внаслідок незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, у розмірі 750 000 грн.
В апеляційній скарзі Головне управління Національної поліції в Чернівецькій області посилається на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим і таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Посилається на те, що позивач перебував під слідством та судом, починаючи з 06 листопада 2018 року та до 26 травня 2020 року (ухвалення апеляційним судом виправдувального вироку), тобто фактично півтора роки, а не понад два роки. Аналогічно і у випадку обрахунку терміну перебування позивача під вартою. В даному випадку період, протягом якого розглядалась касаційна скарга, не враховується до періоду перебування позивача під слідством та судом, оскільки рішення суду апеляційної інстанції набрало законної сили з моменту проголошення та підлягає негайному виконанню (зокрема в частині звільнення позивача з-під варти в залі суду).
Разом з цим, судом першої інстанції не було враховано, що ухвалою Шевченківського районного суду від 07 листопада 2018 року та ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 15 листопада 2018 року по справі №727/12094/18 стосовно обрання позивачу міри запобіжного заходу, було встановлено, що позивач не був офіційно працевлаштованим та не має постійних джерел доходу. Також зазначено, що позивач був неодружений, раніше судимий за вчинення тяжкого злочину та підозрювався у вчиненні тяжкого злочину в період не знятої та не погашеної судимості. Зазначені рішення набрали законної сили та не були скасовані.
Також звертають увагу на те, що під час розгляду кримінальної справи в судах першої та апеляційної інстанції позивач визнав факт, що він вживає наркотичні засоби, що було встановлено в ухвалі Чернівецького апеляційного суду від 26 травня 2020 року.
За таких умов, доведення факту втрати позивачем нормальних життєвих стосунків та інших чинників, що впливають на розмір моральної шкоди, потребує більш поглибленого дослідження, а ніж визнання того факту виключно на підставі того, що позивач перебував певний період під вартою та відповідно під слідством і судом.
Не доведено будь-якими належними та допустимими доказами наявність у позивача будь-яких моральних страждань, психічних розладів, пов'язаних з незаконним засудженням та з перебуванням під вартою. Заявник вважає безпідставним посилання суду виключно на інтерпретацію позиції позивача, викладеної його представником у позовній заяві. Позивач є зацікавленою особою, оскільки бажає збагатитися за рахунок коштів державного бюджету. Саме тому, у відповідності до принципу змагальності сторін в цивільному судочинстві, викладені в позовній заяві обставини мають бути доведені належними та допустимими доказами, а не обмежуватися власною суб'єктивною думкою.
Позивач не звертався до відповідних медичних спеціалістів (психолога та/або невролога) для отримання медичних висновків про погіршення його психоемоційного стану, що відповідно слугувало б належним доказом наявності заподіяної позивачу моральної шкоди та відповідно наявності причинного зв'язку між такою шкодою та подіями, пов'язаними з перебуванням позивача під вартою та під слідством і судом.
Просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 листопада 2021 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В апеляційній скарзі Головне управління Державної казначейської служби України у Чернівецькій області посилається на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим і таким, що не підтверджене жодним доказом, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В своїй апеляційній скарзі зазначає, що у позивача відсутні законні підстави для відшкодування за рахунок державного бюджету моральної шкоди, заподіяної діями органів досудового слідства та суду у зв'язку із необґрунтованістю та недоведеністю.
Відповідно до матеріалів справи позивач незаконно перебував під вартою в умовах Чернівецького слідчого ізолятора в період з 05 листопада 2018 року по 26 травня 2020 року, тобто 1 рік 6 місяців та 21 день, що суперечить твердженням суду першої інстанції про перебування під слідством та судом понад 2 роки.
Згідно з постановою Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі №727/4442/19 «отримані в результаті проведення оперативної закупки та інших слідчих дій докази є недопустимими в розумінні статей 86, 87, 94 КПК, оскільки зібрані неуповноваженими слідчими під наглядом і процесуальним керівництвом неуповноваженого прокурора, тобто отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини».
Однак, з показань самого обвинуваченого в суді першої та апеляційної інстанції, позивач «зазначав, що дійсно сам вживав наркотичні засоби, але ніколи цілеспрямовано не займався збутом наркотичних засобів. Саме покупець неодноразово просив його продати йому наркотичний засіб і згодом він погодився». Тобто, позивач не заперечував, що наркотичний засіб він придбав, а потім його продав.
Приймаючи таке рішення, судом першої інстанції також не взято до уваги, що позивач був неодружений, судимий за вчинення тяжкого злочину, підозрювався у вчиненні двох тяжких злочинів, які йому інкриміновано в період незнятої та непогашеної судимості.
Постановлення виправдувального вироку надало позивачу лише право ставити питання про відшкодування шкоди відповідно до вимог Закону, однак позитивне вирішення такого питання залежить від підтверджуючих фактів заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру (доказової бази).
Просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 листопада 2021 року в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В апеляційній скарзі Чернівецька обласна прокуратура посилається на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим і таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Посилаються на те, що задовольняючи позов частково, суд виходив з доведеності факту незаконного перебування позивача під вартою упродовж 1 року 6 місяців та 21 дня, а відтак - з наявності правових підстав для відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди, як такому, якого незаконно притягнуто до кримінальної відповідальності.
Прокуратура погоджується з висновком суду про те, що у позивача виникло право на відшкодування моральної шкоди на підставі п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки щодо нього постановлено виправдувальний вирок.
Однак, судом не враховано, що право на відшкодування шкоди за нормами чинного законодавства не є матеріальною гарантією, оскільки жоден закон не встановлює імперативний обов'язок компенсації. Зазначене право на відшкодування - це процесуальна вимога надати можливість довести наявність шкоди, визначити її розмір та отримати через судовий розгляд цього питання відповідну компенсацію.
Окрім того, прокуратура не погоджується і щодо висновків суду першої інстанції стосовно розміру суми відшкодування моральної шкоди, яка є більшою від мінімального розміру моральної шкоди, розрахованої відповідно до вимог закону.
Позивач повинен був обґрунтувати та надати належні докази на підтвердження факту заподіяння йому моральних чи фізичних страждань, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі заявник оцінює заподіяну йому моральну шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення справи. Також він повинен надати суду обґрунтований розрахунок суми, яку він просить стягнути.
Обов'язок довести ті обставини, на які ОСОБА_1 посилався, як на підставу своїх вимог, згідно зі ст. ст. 12, 81 ЦПК України, покладався саме на нього.
Отже, при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди суд повинен встановити розмір шкоди згідно з вимогами ч. 3 ст. 13 Закону, а якщо є підстави для стягнення шкоди у більшому розмірі, повинен обґрунтувати такий розмір шкоди, але з обов'язковим виконанням наведеної норми права.
Просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 листопада 2021 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 .
Позивач своїм правом, передбаченим положеннями статті 360 ЦПК України щодо подачі відзиву на апеляційну скаргу, не скористався.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви, доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційні скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції посилався на те, що позивач в рамках кримінального провадження незаконно перебував під вартою в умовах Чернівецького слідчого ізолятора в період з 05 листопада 2018 року по 26 травня 2020 року, тобто 1 рік 6 місяців та 21 день, та встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.
З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції, керуючись статтею 367 ЦПК України, переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
На підставі статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
В силу статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно з частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що 05 листопада 2018 року о 18 год. 40 хв. Позивач був затриманий як підозрюваний у збуті наркотичної речовини, повторно, що підтверджується протоколом затримання особи, підозрюваної у вчинення злочину. 06 Листопада 2018 року ОСОБА_1 було повідомлено про підозру у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12018260090000050 від 17 лютого 2018 року.
Відповідно до ухвали Шевченківського районного суду м. Чернівці від 07 листопада 2018 року до підозрюваного ОСОБА_1 було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в Державній Установі «Чернівецькій слідчий ізолятор» терміном до 24 грудня 2018 року.
Відповідно до ухвали Чернівецького апеляційного суду від 15 листопада 2018 року в задоволенні апеляційної скарги захисника Снігур С.В. відмовлено, а ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 07 листопада 2018 року залишено без змін.
Відповідно до постанови прокуратури Чернівецької області від 19 лютого 2019 року матеріали досудового розслідування за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1, ч.2 ст.307 КК України, виділено з кримінального провадження №12018260090000050 від 17 лютого 2018 року в окреме кримінальне провадження. Після виділення матеріалів кримінального провадження були внесені відомості до ЄРДР за № 12019260000000086 від 19 лютого 2019 року.
17 квітня 2019 року слідчим СУ ГУНП в Чернівецькій області Трохимчуком С.А. було складено обвинувальний акт у кримінальному провадженні №12019260000000086, відомості щодо якого 19 лютого 2019 року внесені до ЄРДР, який затверджено прокурором відділу нагляду за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю прокуратури Чернівецької області Вудвудом А.М.. та скеровано для розгляду по суті до Шевченківського районного суду м. Чернівці.
27 березня 2020 року Шевченківський районний суд м. Чернівці у кримінальному провадженні №12019260000000086 ухвалив вирок, відповідно до якого, ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 307 КК України і призначено йому покарання у вигляді чотирьох років позбавлення волі; визнано невинуватим у пред'явленому обвинувачені за ч. 1 ст. 307 КК України (за епізодом від 02.07.2018 року) та виправдано його, оскільки не доведено, що це кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; запобіжний захід до вступу вироку в законну силу залишено у вигляді тримання під вартою і строк відбування покарання відраховано з 05 листопада 2018 року; стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судові витрати за проведення експертиз від в сумі 1 859 грн.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 26 травня 2020 року у справі №727/4442/19 вирок Шевченківського районного суду м. Чернівці від 27 березня 2020 року щодо ОСОБА_1 (по епізоду від 05.11.2018 року) скасовано; кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 , обвинуваченого за ч. 1 ст. 307 КК України закрито за не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпанням можливості їх отримання, відповідно до ст. 284 ч.1 п. 3 КПК України; в частині визнання ОСОБА_1 невинуватим у пред'явленому обвинувачені за ст. 307 ч.1 КК України (за епізодом від 02.07.2018 року) й виправдуванні, залишено без змін; міру запобіжного заходу утримання під вартою скасовано; звільнено ОСОБА_1 з під варти в залі суду негайно.
Постановою Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі №727/4442/19 ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 26 травня 2020 року щодо ОСОБА_1 залишено без змін, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтями 3, 56 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон) підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 2 Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
Відповідно до пунктів 1, 5 статті 3 Закону України у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується (повертається) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій, моральна шкода.
Статтею 4 Закону передбачено, що відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 цього Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення.
Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Пунктом 8 Положення про застосування Закону передбачено, що розмір сум, які передбачені п. 1 ст. 3 Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, неодержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення.
Розмір цих сум обчислюється виходячи з середньомісячного заробітку громадянина до вчинення щодо нього незаконних дій з заліком заробітку (інших відповідних доходів), одержаного за час відсторонення від роботи (посади), відбування кримінального покарання або адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт.
Статтею 13 Закону України Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду визначено, що розмір відшкодування повинен бути не меншим одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням конкретних обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом.
Відшкодування моральної шкоди в цих випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету, незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що діє на час розгляду справи. Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат.
Шкода, завдана громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, підлягає відшкодуванню шляхом її стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку.
Розмір відшкодування слід розраховувати, виходячи з установленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 03 грудня 2020 року у справі № 335/9784/19.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Зазначене законодавство передбачає відшкодування такої шкоди (збитків) у повному обсязі, що відповідає положенню статті 22 ЦК України.
Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до вимог частини 2 статті 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності.
Згідно з вимогами частин 1, 2, 7 статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Крім того, право на відшкодування шкоди в повному обсязі гарантоване й ч.5 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, норми якої згідно із ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом національного права.
Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику по справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 року під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних або фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб.
У пункті 9 вказаної Постанови судам роз'яснено, що розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Згідно з роз'ясненнями, які містяться в пункті 14 наведеної Постанови розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом. Відшкодування моральної шкоди в цих випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету, незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.
Шкода, завдана громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, підлягає відшкодуванню шляхом її стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку.
Враховуючи конкретні обставини справи, характер спірних правовідносин, тривалість моральних страждань позивача у зв'язку з необхідністю докладення додаткових зусиль для доведення своїх вимог щодо розгляду його звернень, колегія суддів погоджується з висновком районного суду про те, що відшкодування моральних збитків повинно бути визначено у грошовому виразі.
Межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеної законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування.
При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять розумність та справедливість при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях Європейського Суду, який при цьому виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, рішеннях Тома проти Люксембургу, Калок проти Франції (2000) та Недбала проти Польщі , Європейський Суд дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.
Визначаючи розмір моральної шкоди, судом першої інстанції враховано перебування ОСОБА_1 протягом тривалого часу під слідством та судом протягом 1 року 6 місяців і 21 дня, що призвело до порушення нормальних життєвих зв'язків, йому було завдано моральної шкоди, що мало для нього негативні наслідки та суттєво вплинуло на його психоемоційний стан, а також вимагало додаткових зусиль для організації його життя.
Апеляційний суд вказує, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Отже, при вирішенні питання щодо конкретного розміру відшкодування спричиненої моральної шкоди, суд першої інстанції врахував обставини даної справи, характер, обсяг, тривалість та наслідки заподіяних позивачу моральних страждань, та з урахуванням вимог розумності і справедливості та наявних в матеріалах справи доказів, прийшов до обгрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги Головного управління Національної полії в Чернівецькій області, Державної казначейської служби України, Чернівецької обласної прокуратури зводяться як до недоведеності моральних страждань та негативних наслідків, спричинених діями органів досудового слідства, а також відсутність встановленого Законом порядку відшкодування шкоди саме Державною казначейською службою України, однак такі доводи належними та допустимими доказами не підтверджено.
Крім того, визначаючи зазначену суму до стягнення, суд першої інстанції чітко врахував, що її розмір має бути не більшим, ніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
В доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначив, що розмір стягнутої шкоди не відповідає обставинам справи, є замалим, однак суд апеляційної інстанції погоджується з висновком районного суду про те, що розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 200 000 грн є достатнім та співмірним із тривалістю порушень прав позивача та характером завданої йому з боку уповноважених органів держави немайнової шкоди. Стягнення у такому розмірі не є надто мізерним та надто надмірним, враховує інтереси держави, не призведе до порушення балансу прав та інтересів конкретного громадянина і суспільного інтересу.
Доводи апеляційних скарг висновків суду першої інстанції не спростовують та не містять достатнього обґрунтування, що могло би стати підставою для скасування і ухвалення нового, зміни рішення, а лише обмежуються доводами, які містяться у відзивах на позов та яким була надана належна правова оцінка.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що постановлене у справі рішення є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування за наведеними у апеляційних скаргах доводами, не вбачає.
На підставі викладеного, керуючись статтями 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Головного управління Національної полії в Чернівецькій області, Державної казначейської служби України, Чернівецької обласної прокуратури залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повна постанова складена 21 березня 2022 року.
Головуючий І.М. Литвинюк
Судді: Н.К. Височанська
І.Н. Лисак