09 березня 2022 рокуЛьвівСправа № 300/6738/21 пров. № А/857/21988/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.,
суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Комунального підприємства "Комунгосп" Долинської міської ради на ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2021 року про відмову у відкритті провадження, постановлену суддею Гундяком В.Д. у м. Івано-Франківську у справі № 300/6738/21 за адміністративним позовом Комунального підприємство "Комунгосп" Долинської міської ради до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Івано-Франківській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправною та скасування постанови,-
01 листопада 2021 року позивач - Комунальне підприємство "Комунгосп" звернувся до суду з позовом до відповідача - Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Івано-Франківській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, в якому просив визнати протиправною та скасувати постанову ВП №67190456 авід 19.10.2021 про стягнення виконавчого збору.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2021 року відмовлено у відкритті провадження у справі.
Ухвала мотивована тим, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Не погоджуючись з ухвалою суду, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржувана ухвала постановлена з неповним з'ясуванням обставин справи, з порушенням норм матеріального і процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу для продовження її розгляду до суду першої інстанції.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує невірним застосуванням судом першої інстанції ст.19 КАС України та зазначає, що спір відповідає критеріям адміністративного.
В апеляційній скарзі скаржник звертає увагу на сталу позицію Верховного Суду щодо розгляду аналогічних розглядуваним спірних правовідносин, згідно з якою юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції вони видані.
Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з наступних підстав.
Захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, відбувається шляхом пред'явлення позову у формі позовної заяви до суду першої інстанції. При цьому суд повинен перевірити належність справи до відповідної юрисдикції.
Закріплений у статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) принцип верховенства права суд застосовує з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, яка відповідно до вимог статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права в Україні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у ст.6 Конвенції спрямований на гарантування того, що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом (рішення у справі Занд проти Австрії (Zand v. Austria)). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. фраза встановленого законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, встановленим законом, національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Статтею 19 КАС України визначені справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Згідно з пунктом першим частини першої цієї статті встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Слід зазначити, що публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Відповідно до ч.1 ст.287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
За змістом п.7 ч.2 ст.17 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.
Згідно із ч.2 ст.74 наведеного Закону рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Отже, імперативною нормою закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.
За наведеного правового регулювання даний спір про стягнення виконавчого збору є публічно-правовим, і його слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, що відповідає висновкам, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 квітня 2019 року у справі № 370/1034/15ц, які є застосовними до спірних правовідносин.
Наведені обставини в своїй сукупності під час прийняття процесуального рішення залишилися поза увагою суду першої інстанції.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.170 КАС України, для відмови у відкритті провадження у адміністративній справі.
Слід зазначити, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися судом, встановленим законом у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Судом апеляційної інстанції також враховано, що адміністративний суд, керуючись принципом верховенства права, має розглядати право не як закон чи систему нормативних актів, а як втілення справедливості. Суд має спрямовувати своє провадження на досягнення справедливості, що і є правосуддям.
Європейський суд з прав людини вказує, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
У Рішенні Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» (Заява №377/02) у п.52 Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі право на суд , яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на розгляд спору судом (наприклад, рішення у справі Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ЕСПЛ 2002-ІІ) .
Так, у справі «Delcourt v. Belgium» Європейський Суд з прав людини зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.
У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Отже, відповідно до позиції Європейського Суду з прав людини основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Постановивши ухвалу про відмову у відкритті провадження, суд першої інстанції фактично позбавив позивача права доступу до суду, що свідчить про порушення її права на захист прав, свобод та інтересів і розгляд справи в адміністративному суді, гарантовані ст.5 КАС України.
Відповідно до ст.320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, інаправлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції вважає, що ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 242, 308, 309, 310, 320, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Апеляційну скаргу Комунального підприємства "Комунгосп" Долинської міської ради задовольнити, а ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2021 року про відмову у відкритті провадження у справі № 300/6738/21 - скасувати.
Направити справу для продовження її розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді О. І. Довга
І. І. Запотічний