9 березня 2022 року м. Чернівці
справа № 725/5113/21
провадження 822/150/22
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Перепелюк І. Б.
суддів : Владичана А.І., Лисака І.Н.
секретар Скрипка С.В.
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Першотравневого районного суду м.Чернівців від 06 грудня 2021 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення,
встановив:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.
Позов мотивовано наступним. Позивач є власником квартири АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі-продажу від 23.08.1996 року та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
В даній квартирі також зареєстрований та проживає з 13.02.2007 року її колишній чоловік - відповідач ОСОБА_2 .
Вказує, що починаючи з 2019 року відповідач почав постійно вчиняти перешкоди у користуванні її власністю, а саме вищевказаною квартирою.
Стверджує, що відповідач систематично вчиняє сварки з нею, ображає її нецензурною лайкою та погрожує фізичною розправою.
Посилається на те, що рішенням Першотравневого районного суду м.Чернівців від 22.10.2019 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та поділ майна задоволено частково та встановлено факт спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з лютого 2007 року по травень 2019 року. В іншій частині позову - відмовлено.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 25.02.2020 року, рішення Першотравневого районного суду м.Чернівців від 22.10.2019 року скасовано та у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та поділ майна відмовлено.
Вказує, що у липні 2020 року відповідач, без її згоди, як власника квартири, змінив замки вхідних дверей до вищевказаної квартири та ключі від нових замків їй не надав, та чинить перешкоди у користуванні квартирою.
Просила усунути їй перешкоди у користуванні належною їй квартирою за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_2 з вказаної квартири та звільнити квартиру від його особистих речей, а також стягнути з відповідача судовий збір.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Першотравневого районного суду м.Чернівців від 06 грудня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить скасувати рішення Першотравневого районного суду м.Чернівців від 06 грудня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позов до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
ОСОБА_1 апеляційній скарзі зазначає що виселення відповідача із квартири АДРЕСА_1 не є надмірним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конфенції, оскільки відповідає принципу пропорційності, з огляду на те, що виселення відповідача переслідує легітимну мету, зазначену у частині другій статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а саме захист права власності позивачки на квартиру АДРЕСА_1 , яка понад один рік не може користуватися та розпоряджатися нею через неправомірні дії відповідача.
Судом першої інстанції не взято до уваги письмовий доказ у справі, а саме довідку Чернівецького районного управління поліції ГУНП в Чернівецькій області №М-131 Аз123/39/01-2021 від 26.07.2021 року щодо звернень позивачки з приводу того, що відповідач самовільно змінив замки вхідних дверей до квартири та вона не має змоги потрапити до свого помешкання.
Вказані докази вказують на порушення відповідачем правил співжиття та наявності у позивачки, як власника майна перешкод зі сторони відповідача у користуванні належним їй на праві власності майном.
Оскільки кв. АДРЕСА_1 є однокімнатною, а відповідач і позивачка є колишніми членами сім'ї та є різнополими особами, то їхнє спільне проживання у однокімнатній квартирі є неможливим навіть з точки зору спільної моралі, що судом також безпідставно не взято до уваги.
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судом
Судом встановлено, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі-продажу від 23.08.1996 року та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У даній квартирі також зареєстрований та проживає з 13.02.2007 року колишній чоловік позивачки - відповідач ОСОБА_2 .
Рішенням Першотравневого районного суду м.Чернівців від 22.10.2019 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та поділ майна задоволено частково та встановлено факт спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з лютого 2007 року по травень 2019 року. В іншій частині позову - відмовлено. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 25.02.2020 року, рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 22.10.2019 року скасовано та у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та поділ майна відмовлено.
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Апеляційний суд вважає правильним висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).
У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).
Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Аналіз положень статей 64, 150, 156, 162 ЖК УРСР дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).
Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).
Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Отже, аналіз положень ЖК УРСР та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.
Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Права члена сім'ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження №14-181цс18).
У цій справі питання про усунення перешкод позивачу у користуванні квартирою шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування, у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції належним чином дослідив питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_3 та захистом права ОСОБА_2 на користування квартирою та дійшов правильного висновку про відмову в позові.
Помилковим є аргумент апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не з'ясував та не врахував дійсні обставини справи.
Як було встановлено судом ОСОБА_2 вселився та був зареєстрований у спірному житлі за згодою власника як колишній чоловік в 2007 році, вже після розірвання між сторонами шлюбу.
Встановлено, що ОСОБА_2 - зареєстрований, постійно проживає в спірній квартирі з моменту вселення та до теперішнього часу, тому право користування житлом відповідач не втратив.
Суд першої інстанції правильно врахував, що ОСОБА_2 у власності іншого житла немає та дійшов вірного висновку, що розірвання шлюбу із позивачкою не є підставою для звільнення житла відповідачем, оскільки припинення сімейних відносин не позбавляє його права користування займаним приміщенням.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до суб'єктивного тлумачення заявником чинних норм законодавства України та незгоди з висновком суду першої інстанції стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував, та не можуть бути підставами для скасування судового рішення.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Першотравневого районного суду м.Чернівців від 06 грудня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий І.Б. Перепелюк
Судді: А.І. Владичан
І.Н. Лисак