Справа № 328/2495/17
Провадження № 2/324/4/2022
10 лютого 2022 року Пологівський районний суд Запорізької області у складі:
головуючого судді Кацаренко І.О.,
при секретарі Божко В.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Пологи в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди,
Позивач звернувся до суду із вказаним позовом.
При цьому до відкриття провадження у справі позивач свої позовні вимоги уточнював.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, ОСОБА_1 посилається на те, що постановою Токмацької міської прокуратури Запорізької області від 28 липня 2013 року було закрито кримінальне провадження №12013080350000876 за ч.1 ст.358 КК України відповідно до п.3 ч.1 ст.284 КПК України за реабілітуючими підставами. Постановою прокурора Саврана О.М. від 04 квітня 2014 року ОСОБА_1 було відмовлено у відшкодуванні матеріальної шкоди без надання йому матеріалів щодо розгляду його заяви про відшкодування матеріальної шкоди і копії вказаної постанови.
Керівник Токмацької міської прокуратури Запорізької області Свистун О.В. постановою від 03 червня 2016 року також відмовив ОСОБА_1 у відшкодуванні шкоди.
Рішенням Пологівського районного суду Запорізької області від 15 липня 2016 року було скасовано постанову прокурора Саврана О.М. від 04 квітня 2014 року про відмову у відшкодуванні шкоди, а рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 27 травня 2017 року було скасовано постанову прокурора Свистуна О.В. від 03 червня 2016 року про відмову у відшкодуванні шкоди. Ці судові рішення новим керівником Токмацької міської прокуратури Запорізької області не виконуються, що, на переконання позивача, є порушенням вимог чинного законодавства.
ОСОБА_1 зазначає, що саме відповідач Держава, яка допустила безпідставне звинувачення його за ч.1 ст.358 КК України протягом більше ніж 136 місяців, повинна відшкодувати йому матеріальну шкоду у розмірі 889707,00 грн., а тоді стягнути виплачені йому суми з винних слідчих та прокурорів. При цьому, за твердженням позивача, саме з вини Держави загалом кримінальне переслідування його за ч.1 ст.358 КК України тривало до 15 квітня 2016 року, тобто більше 15 років, що виходить за межі розумних строків.
Внаслідок незаконного притягнення позивача до кримінальної відповідальності за ч.1 ст.358 КК України в період з 05 березня 2002 року по 28 липня 2013 року, тобто протягом 136 місяців 13 днів, і перебування з 15 квітня 2002 року під підпискою про невиїзд з м.Токмака він втратив щомісячний заробіток внаслідок неможливості займатися юридичною діяльністю в інших містах України.
При цьому, на переконання ОСОБА_1 , ст.ст.1-4, 11-13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» надають йому можливість вимагати відшкодування шкоди за кожним окремим пред'явленим йому обвинуваченням в рамках об'єднаного кримінального провадження.
У зв'язку із цим позивач просить суд ухвалити рішення про відшкодування йому матеріальних збитків - неотриманих та втрачених щомісячних грошових доходів під час незаконного звинувачення за ч.1 ст.358 КК України з 05 березня 2002 року по 28 липня 2013 року тривалістю 136 місяців 13 днів внаслідок неможливості займатися юридичною практикою і надавати юридичні послуги під час перебування під слідством, прокуратурою та судом в якості обвинуваченого, виходячи з розрахунку середньомісячного доходу (заробітку) 6518,00 грн., у загальній сумі 889707,00 грн.
У дане судове засідання позивач ОСОБА_1 не з'явився, про дату час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про що свідчить долучене до матеріалів справи поштове повідомлення про отримання ним судової повістки. У той же час, він неодноразово подавав до суду заяви, в яких уточнені позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив розгляд справи здійснювати без його участі і не заперечував проти ухвалення у даній справі заочного рішення за наявності для цього підстав.
Представник відповідача ОСОБА_2 у дане судове засідання також не з'явилася, про дату час і місце розгляду справи повідомлялася належним чином, про що свідчить долучене до матеріалів справи поштове повідомлення про отримання нею судової повістки. У той же час вона надіслала до суду клопотання, в якому проти задоволення позову заперечувала з підстав, викладених у відзиві, просила провести розгляд даної справи без застосування засобів технічної фіксації і відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Крім того, представник відповідача надіслала до суду письмові пояснення у даній справі, в яких також просила відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, зважаючи на таке.
Так, зокрема, за твердженням представника відповідача Державна казначейська служба України, яку залучено до участі у цій справі в якості відповідача, не в змозі у повній мірі використати визначені чинним законодавством права учасника судового процесу, оскільки згідно зі своїми функціональними обов'язками не є учасником спірних відносин і не володіє будь-якими фактичними даними, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Крім того, позивачем при зверненні до суду помилково ототожнено поняття «Держава» та «Державна казначейська служба України», оскільки у останній лише відкривається рахунок, на якому обліковуються кошти державного бюджету, передбачені на певну мету, у тому числі й для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.
У зв'язку з цим, на переконання представника відповідача, з урахуванням положень п.10.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» для забезпечення повного та об'єктивного розгляду справи позивач мав би залучити до участі у справі відповідний державний орган, діями або бездіяльністю якого, на думку позивача, йому завдано шкоди.
Крім того, стосовно вимоги позивача про стягнення матеріальної шкоди представник відповідача з посиланнями на вимоги ст.56 Конституції України, ст.ст.22, 1166, 1176 ЦК України зазначає, що будь-яких доказів на підтвердження позовних вимог до позовної заяви не додано. Так, зокрема, відсутнє посилання на конкретні факти щодо відмови позивачу у працевлаштуванні на посади юрисконсульта, нотаріуса, прокурора, судді. Докази подання позивачем документів для отримання свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю і отримання відповідної відмови також відсутні. Крім того, відсутні відомості щодо отримання позивачем у період відсутності роботи статусу безробітного та, відповідно, виплати допомоги по безробіттю. Факт завдання позивачу шкоди ґрунтується, за твердженням представника відповідача, лише на його особистих поясненнях та ствердженнях, що не можуть бути доказами у справі.
Тому представник відповідача наполягає на тому, що позовні вимоги не можуть бути задоволені у зв'язку з їх неналежним обґрунтуванням, а стягнення заявленої до відшкодування суми призведе до економічно необґрунтованих збитків Державного бюджету України.
У зв'язку з неявкою в судове засідання усіх учасників справи на підставі ч.2 ст.247 ЦПК України розгляд справи здійснюється судом за їх відсутності без здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Дослідивши матеріали справи та надавши оцінку доказам у їх сукупності та взаємозв'язку, суд знаходить позов таким, що не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Так, згідно зі ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Як було встановлено в ході судового розгляду даної цивільної справи, а також вбачається, зокрема, із листа Токмацької місцевої прокуратури від 29 липня 2019 року №34-2674вих-19 та додатків до нього, рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2013 року у справі №328/2789/13-ц, зміненого рішенням апеляційного суду Запорізької області від 17 грудня 2013 року в частині стягнення моральної шкоди, рішення Пологівського районного суду Запорізької області від 15 липня 2016 року у справі №324/6/15-ц, залишеного без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 19 січня 2017 року, рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 17 травня 2017 року у справі №328/4238/16-ц, залишеного без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 26 вересня 2017 року, де позивачем був ОСОБА_1 , 05 березня 2002 року слідчим СВ Токмацього МРВ УМВС України в Запорізькій області відносно ОСОБА_1 була порушена кримінальна справа за ознаками злочинів, передбачених ст.15 ч.4 ст.190, ч.1 ст.358, ч.3 ст.358 КК України.
31 травня 2002 року слідчим СВ Токмацького МРВ УМВС України в Запорізькій області Курдюковим В.М. ОСОБА_1 пред'явлено обвинувачення за ст.15, ч.4 ст.190, ч.1 ст.358, ч.3 ст.358 КК України.
04 листопада 2002 року, 16 травня 2003 року слідчим СВ Токмацького МРВ УМВС України в Запорізькій області Вараницею О.О. ОСОБА_1 пред'явлено обвинувачення за ч.1 ст.358, ч.3 ст.358 КК України.
02 грудня 2002 року слідчим СВ Токмацького МРВ УМВС України в Запорізькій області Вараницею О.О. ОСОБА_1 пред'явлено обвинувачення за ст.15, ч.4 ст.190, ч.1 ст.358, ч.3 ст.358 КК України.
У ході досудового слідства за правилами КПК України в редакції 1960 року кримінальне переслідування відносно ОСОБА_1 в частині кваліфікації його дій, а саме за ст. 5, ч.4 ст.190 КК України, було припинено постановою слідчого СВ Токмацького МРВ УМВС України в Запорізькій області Вараниці О.О. від 16 травня 2003 року.
11 грудня 2003 року слідчим СВ Токмацького МРВ УМВС України в Запорізькій області Войтенко А.В. в останній редакції винесено постанову про притягнення ОСОБА_1 в якості обвинуваченого за ч.1 ст.358, ч.3 ст.358 КК України.
Постановою Василівського районного суду Запорізької області від 02 квітня 2005 року ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності за ч.1, ч.3 ст.358 КК України у зв'язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 20 липня 2005 року постанова Василівського районного суду Запорізької області від 02 квітня 2005 року скасована і справа направлена прокурору Токмацької міжрайонної прокуратури Запорізької області для проведення досудового слідства.
Вироком Токмацького районного суду Запорізької області від 02 лютого 2007 року ОСОБА_1 визнаний винним у скоєні злочинів за ч.1, ч.3 ст.358 КК України, йому призначено покарання у виді штрафу у розмірі 70 неоподаткованих мінімумів доходів громадян та звільнено від відбування покарання за закінченням строків давності.
Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 11 липня 2007 року вирок Токмацького районного суду від 02 лютого 2007 року скасовано і направлено кримінальну справу на новий судовий розгляд.
Постановою Чернігівського районного суду Запорізької області від 17 грудня 2008 року ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності за ч.1, ч.3 ст.358 КК України у зв'язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 15 квітня 2009 року постанова Чернігівського районного суду Запорізької області від 17 грудня 2008 року скасована та направлено кримінальну справу на новий судовий розгляд.
Вироком Чернігівського районного суду Запорізької області від 28 лютого 2012 року ОСОБА_1 визнано винним за ч.1, ч.3 ст.358 КК України, призначено покарання у виді штрафу в розмірі 550 грн. та звільнено від відбування покарання у зв'язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 11 липня 2012 року вирок Чернігівського районного суду Запорізької області від 28 лютого 2012 року скасовано та направлено кримінальну справу на новий судовий розгляд.
03 вересня 2012 року кримінальна справа за підсудністю надійшла до Оріхівського районного суду Запорізької області за визначеною підсудністю в порядку ст.38 КПК України.
У подальшому ОСОБА_1 звернувся із заявою до апеляційного суду Запорізької області про зміну підсудності, в якій просив змінити підсудність кримінальної справи, порушеної щодо нього за ч.1 ст.358, ч.3 ст.358 КК України, та направити її до Токмацького районного суду Запорізької області за місцем його мешкання, а також за місцем мешкання потерпілого, цивільного відповідача та свідків.
Згідно ухвали апеляційного суду Запорізької області від 01 лютого 2013 року заяву ОСОБА_1 задоволено, змінено територіальну підсудність розгляду кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_1 за ст.358 ч.ч.1,3 КК України та направлено кримінальну справу до Токмацького районного суду Запорізької області.
28 лютого 2013 року кримінальна справа за підсудністю надійшла до Токмацького районного суду Запорізької області.
Постановою Токмацького районного суду від 20 березня 2013 року кримінальну справу відносно ОСОБА_1 за ч.ч.1,3 ст.358 КК України повернуто Токмацькому міжрайонному прокурору для провадження додаткового розслідування.
Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 10 червня 2013 року постанову Токмацького районного суду від 20 березня 2013 року залишено без змін.
28 липня 2013 року СВ Токмацького МВ ГУМВС України в Запорізькій області внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальні правопорушення за ч.1 ст.358 КК України за №12013080350000876 та за ч.3 ст.358 КК України за №12013080350000877, та об'єднані в одне кримінальне провадження за №12013080350000876.
Постановою заступника Токмацького міжрайонного прокурора Саврана О.М. від 28 липня 2013 року кримінальне провадження №12013080350000876 за ч.ч. 1,3 ст. 358 КК України закрито у зв'язку з невстановленням достатніх доказів винуватості ОСОБА_1 .
Постановою від 04 квітня 2014 року в.о.Токмацького міжрайонного прокурора Саврана О.М. відмовлено позивачу у відшкодуванні шкоди, передбаченої п.п.1,3,4 ст.3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
Рішенням Пологівського районного суду Запорізької області від 15 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 19 січня 2017 року, скасовано постанову в.о.Токмацького міжрайонного прокурора Саврана О.М. від 04 квітня 2014 року про розмір та порядок відшкодування шкоди в частині відмови ОСОБА_1 у відшкодуванні шкоди, передбаченої п.1 ст.3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 29 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 22 червня 2016 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України, Токмацького ВП ГУНП в Запорізькій області, ОСОБА_3 про відшкодування шкоди, завданої в результаті незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, було відшкодовано за рахунок Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з рахунку державного бюджету на користь ОСОБА_1 в сумі 4122,68грн. матеріальної шкоди, завданої в результаті незаконного притягнення до кримінальної відповідальності.
Ухвалою слідчого судді Михайлівського районного суду Запорізької області від 16 лютого 2016 року постанова від 28 липня 2013 року заступника Токмацького міжрайонного прокурора Саврана О.М. про закриття кримінального провадження №12013080350000876 за ч.1 ст.358 КК України та ч.3 ст.358 КК України у зв'язку з невстановленням достатніх доказів винуватості ОСОБА_1 скасована.
Постановою прокурора Токмацької місцевої прокуратури Запорізької області Дяченка М.М. від 15 квітня 2016 року об'єднане кримінальне провадження № 12013080350000876 за ч.ч.1,3 ст.358 КК України, за якими ОСОБА_1 було пред'явлено обвинувачення, в порядку КПК України в редакції 1960 року, закрито у зв'язку з невстановленням достатніх доказів винуватості ОСОБА_1 .
Постановою слідчого СВ Токмацького ВП Пологівського ВП ГУНП в Запорізькій області Скляра А.І. від 15 квітня 2016 року об'єднане кримінальне провадження №12013080350000876 за ч.ч.1,3 ст.358 КК України закрито у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення. Вказана постанова на теперішній час не скасована і кримінальне провадження після закриття не відновлювалося.
Постановою керівника Токмацької місцевої прокуратури Свистуна О.В. від 03 червня 2016 року позивачу відмовлено у відшкодуванні шкоди, передбаченої п.п.1,3,4 ст.3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
Ухвалою Токмацького районного суду Запорізької області від 08 листопада 2016 року постанову прокурора Токмацької місцевої прокуратури Запорізької області Дяченка М.М. від 15 квітня 2016 року про закриття кримінального провадження №12013080350000876 за ч.ч.1,3 ст.358 КК України у зв'язку з невстановленням достатніх доказів винуватості ОСОБА_1 скасовано.
Рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 17 травня 2017 року у справі №328/4238/16-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 26 вересня 2017 року, скасовано постанову керівника Токмацької місцевої прокуратури Свистуна О.В. від 03 червня 2016 року, якою позивачу відмовлено у відшкодуванні шкоди.
Зазначені обставини неодноразово встановлювалися судами також і під час розгляду інших справ за позовами ОСОБА_1 .
Судом враховано, що відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно зі ст.1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
Відповідно до п.1 ст.1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
Згідно із п.2 ч.1 ст.2 і ст.4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди виникає у випадку, зокрема, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Відшкодування шкоди проводиться за рахунок коштів державного бюджету.
Відповідно до п.1 ст.3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» громадянинові відшкодовуються (повертаються), зокрема, заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій.
Згідно із ч.1 ст.4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 цього Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення.
Відповідно до ст.12 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
Судом встановлено, що на час порушення кримінальної справи, пред'явлення обвинувачення за ст.15 ч.4 ст.190, ч.1 ст.358, ч.3 ст.358 КК України та обрання запобіжного заходу у виді підписки про невиїзд ОСОБА_1 займався юридичною практикою, на здійснення якої мав ліцензію від 23 липня 1999 року №2-4547, копія якої долучена до матеріалів справи. Даний факт встановлено також і рішенням Пологівського районного суду Запорізької області від 15 липня 2016 року у справі №324/6/15-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 19 січня 2017 року.
За твердженням позивача, внаслідок незаконного притягнення його до кримінальної відповідальності за ч.1 ст.358 КК України, перебування під слідством і судом у період з 05 березня 2002 року по 28 липня 2013 року він втратив щомісячний заробіток у зв'язку із неможливістю займатися юридичною діяльністю та надавати юридичні послуги.
Однак, у той же час, судом встановлено, що рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 29 березня 2016 року, яке залишене без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 22 червня 2016 року і в силу ст.18 ЦПК України є обов'язковим та підлягає виконанню, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України, Токмацького ВП ГУНП в Запорізькій області, ОСОБА_3 про відшкодування шкоди, завданої в результаті незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, було відшкодовано за рахунок Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з рахунку державного бюджету на користь ОСОБА_1 в сумі 4122,68 грн. - матеріальної шкоди, завданої в результаті незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, а в задоволенні позову в іншій частині було відмовлено.
З даного рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 29 березня 2016 року судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовними вимогами, в тому числі і про відшкодування втраченого заробітку у зв'язку з неможливістю займатися юридичною діяльністю, на заняття якою у нього була ліцензія, а також охоронною та будівельною діяльністю внаслідок незаконного притягнення його до кримінальної відповідальності по цій же кримінальній справі, однак у зв'язку із обвинуваченням лише за ст.15 ч.4 ст.190 та ч.1 ст.358 КК України, за час перебування під слідством на протязі 15 місяців за період з 05 березня 2002 року по травень 2003 року включно.
Таким чином, Михайлівським районним судом Запорізької області вже було вирішено питання щодо відшкодування позивачу ОСОБА_1 втраченого заробітку внаслідок незаконного притягнення його до кримінальної відповідальності за період з 05 березня 2002 року по травень 2003 року включно.
Тому позовні вимоги щодо повторно стягнення втраченого позивачем ОСОБА_1 заробітку за вказаний період є безпідставними і задоволенню не підлягають.
При цьому суд вважає необґрунтованим твердження позивача ОСОБА_1 про те, що положеннями п.1 ч.1 ст.1, п.2 ст.2 та п.1 ст.3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначається право на відшкодування матеріальних збитків, втрачених, не отриманих щомісячних грошових доходів по кожному факту притягнення в якості обвинуваченого по кожній окремій статті за час незаконного перебування під слідством та судом, оскільки зазначені положення Закону не містять таких приписів.
Крім того, суд звертає увагу на те, що 05 березня 2002 року слідчим СВ Токмацього МРВ УМВС України в Запорізькій області відносно ОСОБА_1 була порушена одна кримінальна справа за ознаками злочинів, передбачених ст.15 ч.4 ст.190, ч.1 ст.358, ч.3 ст.358 КК України, в ході проведення досудового розслідування по якій ОСОБА_1 було пред'явлено обвинувачення за ст.15 ч.4 ст.190, ч.1 ст.358, ч.3 ст.358 КК України та обрано запобіжний захід у виді підписки про невиїзд в рамках однієї і тієї ж кримінальної справи. В ході досудового слідства по цій же кримінальній справі відносно ОСОБА_1 в частині кваліфікації його дій за ст.15 ч.4 ст.190 КК України кримінальну справу було припинено постановою слідчого СВ Токмацького МРВ УМВС України в Запорізькій області від 16 травня 2003 року, а кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст.358, ч.3 ст.358 КК України було направлено для розгляду до суду.
Таким чином, незаконне порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_1 , пред'явлення обвинувачення за ст.15 ч.4 ст.190, ч.1 ст.358 КК України і ч.3 ст.358 КК України та обрання запобіжного заходу у виді підписки про невиїзд мало місце одночасно в рамках однієї кримінальної справи. Позивач ОСОБА_1 не довів, яким чином він міг одночасно втратити заробіток внаслідок незаконного його притягнення до кримінальної відповідальності окремо по кожній статті пред'явленого обвинувачення.
З огляду на викладене зазначені вимоги позивача ОСОБА_1 не узгоджуються із нормами Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», є безпідставними і не обґрунтованими.
При цьому суд приходить до висновку про необхідність саме відмови в задоволенні позову в цій частині, а не закриття провадження у справі на підставі п.3 ч.1 ст.255 ЦПК України, оскільки позивач ОСОБА_1 обґрунтовує свої вимоги на інших підставах, а саме: стягнення втраченого заробітку внаслідок незаконного його притягнення до кримінальної відповідальності окремо за ч.1 ст.358 КК України.
Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 20 грудня 2019 року у справі №324/6/15-ц (провадження №61-35668св18).
При визначенні підстав для відшкодування за рахунок Державного бюджету України позивачу ОСОБА_1 відповідно до п.1 ст.3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» втраченого заробітку у зв'язку із неможливістю займатися юридичною діяльністю внаслідок незаконного притягнення його до кримінальної відповідальності, перебування під слідством та судом за період із червня 2003 року по 28 липня 2013 року суд виходить із наступного.
Конвенція з прав людини та основоположних свобод 1950 року, яка ратифікована Україною, та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню національними судами.
В силу п.1 ст.6 Конвенції зміст права на справедливий суд полягає у праві кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Статтею 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
За приписами ст.17 Конвенції жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.
Крім того, мінімальні стандарти ефективності розслідування, встановлені практикою Європейського суду з прав людини, включають в себе вимоги того, що розслідування має бути незалежним, безстороннім та бути предметом уваги з боку громадськості, і при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою сумлінністю та оперативністю (рішення у справі «Менешева проти Росії»).
Рішеннями Європейського суду з прав людини у справах «Шаповалова проти України», «Волчкова проти України», «Соболев проти України», «Скороход проти України», «Щуров проти України», «Паламарчук проти України» встановлено порушення пункту 1 статті 6 «Право на справедливий суд» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку із незабезпеченням національними судами розгляду справи в розумний строк.
Таким чином, з урахуванням обставин справи, які стосуються часу вчинення злочину, його кваліфікації, тривалості досудового слідства та судового розгляду, фактичного припинення кримінального переслідування щодо особи позивача по справі, суд прийшов до висновку, що у позивача ОСОБА_1 виникло право на відшкодування шкоди на підставі ст.1176 ЦК України та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
Однак, у даному випадку позовні вимоги стосуються втраченого позивачем заробітку у зв'язку із неможливістю займатися юридичною діяльністю внаслідок незаконного притягнення його до кримінальної відповідальності, перебування під слідством та судом, а також застосування запобіжного заходу у виді підписки про невиїзд.
З долученої до матеріалів справи копії ліцензії на здійснення юридичної практики від 23 липня 1999 року №2-4547, виданої на ім'я позивача ОСОБА_1 , вбачається, що строк її дії був встановлений до 23 липня 2002 року. При цьому, строк дії ліцензії був встановлений при її видачі і не був пов'язаний із незаконним притягненням позивача ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності, перебуванням під слідством та судом.
У той же час, як слушно зазначає у поясненнях представник відповідача, позивач ОСОБА_1 не надав до суду жодних доказів на підтвердження того, що він звертався до компетентних органів державної влади з приводу продовження строку дії вказаної ліцензії і йому у зв'язку із притягненням до кримінальної відповідальності було відмовлено, або йому було відмовлено у працевлаштуванні на посади юрисконсульта, нотаріуса, прокурора, судді, або він мав інші перешкоди у працевлаштуванні, обумовлені незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, перебування під слідством та судом. Крім того, він не надав до суду відомостей щодо отримання ним у період відсутності роботи статусу безробітного та, відповідно, виплати допомоги по безробіттю.
У той же час, як було встановлено рішенням Пологівського районного суду Запорізької області від 15 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 19 січня 2017 року та постановою Верховного Суду від 20 грудня 2019 року, відповідно до інформації Токмацького об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 07 червня 2016 року №2776/02 ОСОБА_1 дійсно знаходиться на обліку у Токмацькому об'єднаному управлінні ПФУ в Запорізькій області і отримує пенсію з 02 червня 2003 року за віком при повному стажі. Тому, з огляду на викладене, суд прийшов до висновку, що з 02 червня 2003 року у зв'язку із досягненням пенсійного віку та виходом на пенсію позивач ОСОБА_1 став непрацездатним.
Вказані відомості станом на час розгляду даної справи сторонами не були спростовані.
У той же час, під час розгляду даної справи позивач ОСОБА_1 не надав до суду жодних доказів на підтвердження того, що він, будучи з 02 червня 2003 року непрацездатним у зв'язку із досягненням пенсійного віку та отриманням пенсії, мав намір продовжувати займатися юридичною діяльністю, однак у зв'язку із незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, перебуванням під слідством та судом, не мав можливості це зробити, тому втратив заробіток, а також того, що він мав намір продовжувати займатися юридичною діяльністю та отримувати заробіток аж до 28 липня 2013 року.
Крім того, позивач ОСОБА_1 не надав суду жодних доказів того, що він був позбавлений можливості займатися юридичною діяльністю і через застосування запобіжного заходу у виді підписки про невиїзд. При цьому суд звертає увагу, що саме по собі застосування такого запобіжного заходу як підписка про невиїзд не передбачає заборони на працевлаштування. Тобто, позивач ОСОБА_1 не був позбавлений права реалізувати своє право на працю у сфері надання юридичних послуг у період перебування під підпискою про невиїзд, оскільки слідчим та судом не приймалося рішень щодо відсторонення його від такої діяльності.
При цьому ОСОБА_1 не надав до суду жодних доказів того, що він намагався продовжувати займатися юридичною діяльністю у період із червня 2003 року по 28 липня 2013 року, однак не зміг цього зробити саме через незаконне притягнення його до кримінальної відповідальності, перебування під слідством та судом.
Крім цього, вимоги позивача ОСОБА_1 щодо визначення розміру втраченого ним заробітку виходячи із розміру середньомісячного заробітку громадян України за 2017 рік також є безпідставними і не ґрунтуються на Законі, оскільки згідно п.1 ст.3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» громадянинові відшкодовується (повертається) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій, тобто за період, коли ці незаконні дії відбувалися.
Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 20 грудня 2019 року у справі №324/6/15-ц (провадження №61-35668св18).
Тому, у зв'язку із не доведенням позивачем ОСОБА_1 обґрунтованості своїх вимог щодо відшкодування йому за рахунок Державного бюджету України відповідно до п.1 ст.3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» втраченого заробітку у зв'язку із неможливістю займатися юридичною діяльністю внаслідок незаконного притягнення його до кримінальної відповідальності, перебування під слідством та судом за період із червня 2003 року по 28 липня 2013 року, необґрунтованим визначенням розміру втраченого заробітку виходячи із розміру середньомісячного заробітку громадян України за 2017 рік, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову і в цій частині також.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.11-13, 81, 247, 259, 263-265, 273, 352, 354 ЦПК України, суд
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Запорізького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складений 18 лютого 2022 року.
Суддя: Кацаренко І. О.