Справа № 600/5059/21-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Боднарюк О.В.
Суддя-доповідач - Матохнюк Д.Б.
21 лютого 2022 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Матохнюка Д.Б.
суддів: Гонтарука В. М. Білої Л.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації в Чернівецькій області на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 15 грудня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації в Чернівецькій області, Державної судової адміністрації України, третя особа - Державна казначейська служба України в Чернівецькій області, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
у жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулась в суд з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області (ТУ ДСА в Чернівецькій області), Державної судової адміністрації України (ДСА України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Державна казначейська служба України в Чернівецькій області (ДКС України в Чернівецькій області), в якому просила:
-визнати протиправними дії ТУ ДСА в Чернівецькій області щодо нарахування та виплати - ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 11 червня 2020 року (за період перебування у відрядженні відповідно до рішення ВРП №1443/0/15-19 від 30 травня 2019 року) із застуванням ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік";
- зобов'язати ТУ ДСА в Чернівецькій області нарахувати суддівську винагороду - ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 11 червня 2020 року (за період перебування у відрядженні відповідно до рішення ВРП №1443/0/15-19 від 30 травня 2019 року), обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України та ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та виплатити недоотриману частину з відрахуванням загальнообов'язкових податків та зборів.
15 грудня 2021 року Чернівецький окружний адміністративний суд прийняв рішення про задоволення адміністративного позову.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, ТУ ДСА в Чернівецькій області подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вищевказане рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.
Заслухавши, суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги наявними в матеріалах справи письмовими доказами, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як встановлено судом першої інстанції, Указом Президента України "Про призначення суддів" №321/2016 від 01.08.2016 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Апостолівського районного суду Дніпропетровської області строком на п'ять років.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 30.05.2019 року №1443/0/15-19 відряджено для здійснення правосуддя суддю Апостолівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 до Шевченківського районного суду міста Чернівців строком на один рік із 14 червня 2019 року.
Наказом Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 04.06.2019 року №41-к відряджено для здійснення правосуддя суддю Апостолівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 до Шевченківського районного суду міста Чернівців строком на один рік із 12 червня 2019 року.
Наказом Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14.06.2019 р. №32-к допущено до здійснення правосуддя суддю Апостолівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 до Шевченківського районного суду міста Чернівці строком на один рік із 14 червня 2019 року.
Наказом Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 22.06.2020 року №60-к ОСОБА_1 вважати такою, що приступила до обов'язків судді Апостолівського районного суду Дніпропетровської області з 12 червня 2020 року, у зв'язку із закінченням терміну відрядження до Шевченківського районного суду міста Чернівці.
Так, у період з 18.04.2020 по 11.06.2020 ТУ ДСА в Чернівецькій області нараховувало та виплачувало позивачу суддівську винагороду відповідно до ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України", із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року, з урахуванням, допомоги на оздоровлення виплат за дні щорічної основної відпустки, що підтверджується розрахунковими листками ТУ ДСА у Чернівецькій області за квітень - червень 2020 року.
Не погодившись з правомірністю дій відповідача щодо нарахування та виплати у вказаний період суддівської винагороди в обмеженому розмірі, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що будь-які обмеження судової винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України "Про судоустрій і статус суддів", у зв'язку з чим при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України "Про судоустрій та статус суддів", при цьому застосування статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо суперечить статті 130 Конституції України.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Так, ст. 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 126 Конституції України, незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Так, ст. 130 Конституції України врегульовано, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 19, 42 Закону України "Про Державний бюджет України на 1999 рік" (справа про фінансування судів) від 24 червня 1999 року № 6-рп/1999, Конституційний Суд України зазначив :
"Однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів. Важливим механізмом забезпечення такої гарантії є встановлений ч. 1 статті 130 Конституції України обов'язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів шляхом окремого визначення у Державному бюджеті України видатків на утримання судів. Централізований порядок фінансування судових органів з Державного бюджету України в обсягах, які мають забезпечувати належні економічні умови для повного і незалежного здійснення правосуддя, фінансування потреб судів (витрати на розгляд судових справ, комунальні послуги, ремонт і охорону судових приміщень, придбання оргтехніки, поштові витрати тощо) має обмежити будь-який вплив на суд і спрямований на гарантування судової діяльності на основі принципів і приписів Конституції України" (абзац 3 п. 2 мотивувальної частини).
"Відсутність встановлених нормативів фінансування судів державою не може бути підставою для довільного визначення його обсягів органами законодавчої або виконавчої влади, оскільки необхідні витрати з Державного бюджету України на суди не можуть скорочуватися до рівня, який не забезпечує виконання вимог статті 130 Конституції України щодо фінансування судів.
Отже, видатки Державного бюджету України на утримання судової влади захищені безпосередньо Конституцією України і не можуть бути скорочені органами законодавчої або виконавчої влади нижче того рівня, який забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя згідно із законом" (абзаци 6, 7 п. 2 мотивувальної частини).
Зменшення (в тому числі шляхом зупинення дії окремих нормативних актів) видатків Державного бюджету на фінансування судів і суддів не забезпечує повного і незалежного здійснення правосуддя, нормального функціонування судової системи, що може призвести до зниження довіри громадян до державної влади, загрожувати реалізації гарантованого Конституцією України права людини і громадянина на судовий захист.
Згідно п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема судоустрій, судочинство, статус суддів.
Частиною 2 ст. 130 Конституції України передбачено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Наведений припис вказаної норми як норми прямої дії вказує на те, що розмір винагороди судді встановлюється виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів" № 1402-VIII.
Дана норма знаходить своє відображення і у положеннях ч. 1 ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" № 1402-VIII, згідно яких суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Тобто, зазначені норми є більш спеціальними по відношенню до будь-яких інших норм, які можуть визначати розмір суддівської винагороди, а тому при виборі норми, яка підлягає застосуванню у відносинах з виплати суддівської винагороди відповідні їх учасники, зокрема і розпорядник бюджетних коштів, мають віддавати перевагу згаданим вище нормам конституції та Закону України "Про судоустрій і статус суддів"№ 1402-VIII незалежно від того коли у часі були ухвалені будь-які інші норми інших нормативних актів.
Таким чином, з урахуванням положень Конституції України та Закону України "Про судоустрій і статус суддів" виключно цим законом встановлюється та регулюється розмір винагороди судді та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.
Законом України Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік від 13 квітня 2020 року № 553-IX внесено зміни до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", зокрема, доповнено статтями 28-32.
Так, статтею 29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік, установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Таке обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у ч. 1 цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
При цьому, зміни щодо розміру винагороди судді до Закону України "Про судоустрій і статус суддів", який є спеціальним законом, що регулює вказане питання у відповідності до норм Конституції України, не вносились.
Аналізуючи вищезазначені норми права, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що будь-які обмеження судової винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити про те, що у рішенні від 08.04.2016 № 4-рп/2016 у справі №1-8/2016 Конституційний Суд України вкотре зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.
Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема, надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.
У рішенні від 03.06.2013 № 3-рп/2013 у справі №1-2/2013, Конституційний Суд України зазначив про те, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить ч. 1 ст. 55 Конституції України.
У рішенні від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України вказав, що обов'язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.
Така позиція Конституційного Суду України співпадає з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у пп. 6.1 п. 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру суддівської винагороди є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
Відповідно до п. 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 01 січня 2001 року №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія За демократію через право (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року № 969/2019 (далі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосудця (ч. 1 ст. 124 Конституції України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.
Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 02.06.2016 року №1401-VIII, який набрав чинності 30.09.2016 року стаття 130 Конституції України була викладена у новій редакції і нею було визначено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Тобто, відповідні гарантії суддівської незалежності були захищені на більш високому - конституційному рівні, а тому з цього моменту при визначенні розміру суддівської винагороди слід застосовувати виключно Закон України "Про судоустрій і статус суддів" № 1402-VIII.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України "Про судоустрій та статус суддів", при цьому застосування статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо суперечить статті 130 Конституції України.
Вирішуючи даний спір, колегія суддів також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 03.03.2021 року у справі №340/1916/20, в якій зазначено наступне:
«Колегія суддів констатує, що обмеження виплати позивачеві, починаючи з 18 квітня 2020 року, суддівської винагороди (розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів) на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ; тут ці закони - у редакції, яка діяла на дату виникнення спірних відносин) було неправомірним".
Також, колегія суддів враховує і рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020, яким визнано неконституційними вказані положення частини першої і третьої статті 29 Закону України від 14 листопада 2019 року № 294-IX "Про Державний бюджет України на 2020 рік"; абзацу дев'ятого пункту 2 розділу Прикінцеві положення" Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-IX "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік".
При цьому, Конституційний Суд України зазначив, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України.
Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії підстави для їх застосування втрачені у зв'язку з цим обмеженням, а кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України.
Враховуючи вищевикладені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що обмежуючи розмір суддівської винагороди, шляхом внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", всупереч вимогам ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII, а також правовим позиціям Конституційного Суду України щодо незалежності суддів, законодавець створив ситуацію, з огляду на яку розпорядники бюджетних коштів, серед яких і відповідач у даній справі, виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України, вимушені вчиняти дії, що порушують права та гарантії незалежності суддів, в тому числі позивача по даній справі.
Проте, необхідність виконання відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, вимог чинного законодавства, не змінює правової природи таких дій, що за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії суддів.
Отже, положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити про те, що навіть до моменту ухвалення відповідного рішення Конституційного Суду України щодо визнання неконституційними положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, при виборі норми яку слід застосовувати до правовідносин виплати суддівської винагороди, відповідним розпорядникам бюджетних коштів слід було керуватися статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Наявність в Конституції України згаданої норми дає підстави для висновку, що для цієї групи правовідносин у сфері організації судової влади (йдеться про суддівську винагороду) закон про судоустрій є спеціальним законом, відповідно він має пріоритет над іншими нормативно-правовими актами не лише змістовний, але й певною мірою ієрархічний. Щодо останнього, то мається на увазі те, що позаяк Конституція України, відповідно до її статті 8, має найвищу юридичну силу, наявність в її тексті прямої вказівки на спосіб визначення суддівської винагороди слугує безапеляційним способом подолання будь-яких протиріч у правовому регулюванні правовідносин на кшталт тих, з яких виник цей спір, на користь спеціального закону (про судоустрій).
Крім того, норми Конституції України є нормами прямої дії, а отже, при вирішенні спору суд може застосовувати їх безпосередньо, особливо тоді, коли закон чи інший нормативно-правовий акт їм суперечить (ч. 4 ст. 7 КАС України).
Розмір суддівської винагороди визначено у ст. 135 Закону №1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.
Наведене вище виключає можливість застосовувати інші Закони чи нормативні акти до правовідносин стосовно нарахування та виплати суддівської винагороди.
Враховуючи викладене вище, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про наявність правових підстав для визнання протиправними дій ТУ ДСА в Житомирській області щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди з 18.04.2020 із застосуванням щомісячного обмеження її нарахування, згідно ч. 3 ст. 29 ЗУ "про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними ЗУ №553-IX від 13.04.2020 року. За таких обставин, позивач має право на отримання суддівської винагороди з 18.04.2020 у розмірі, передбаченому ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" .
Такі дії з нарахування та виплати суддівської винагороди відповідачем є протиправними, на що вірно вказав суд першої інстанції у своєму рішенні.
Враховуючи вище викладене колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими у справі обставинами.
Колегія суддів звертає увагу, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови дотримано норми матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги.
Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.6 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому відповідно до п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу судове рішення за результатами її розгляду судом апеляційної інстанції в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації в Чернівецькій області залишити без задоволення, а рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 15 грудня 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Головуючий Матохнюк Д.Б.
Судді Гонтарук В. М. Біла Л.М.