Номер провадження: 22-ц/813/4481/22
Номер справи місцевого суду: 522/10814/20
Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В.
Доповідач Комлева О. С.
21.02.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
Головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Гірняк Л.А., Сегеди С.М.,
з участю секретаря Стадніченко А.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 червня 2021 року, постановленого під головуванням судді Домусчі Л.В., повний текст судового рішення складений 12 липня 2021 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Українська залізниця», філії «Пасажирська компанія» акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення оплати вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі, -
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом акціонерного товариства «Українська залізниця», філії «Пасажирська компанія» акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі АТ «Українська залізниця», філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця») про стягнення оплати вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі, в якому просила стягнути з відповідача кошти у розмірі 177 235,43 грн., розраховані за період із 01.10.2018 року по 28.08.2019 року як стягнення оплати вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі та судові витрати.
В обґрунтування свого позову позивачка зазначила, що постановою Одеського апеляційного суду від 09.08.2018 року (справа №522/21536/16-ц) були задоволенні її вимоги до ПАТ «Українська залізниця» Пасажирське вагонне депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця». Визнано незаконним та скасовано Наказ від 26 серпня 2016 року №ЛВЧДК-3-07/98 виконуючого обов'язки начальника пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна служби пасажирських перевезень регіональної філії «Одеська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності працівника пасажирського вагону ОСОБА_1 ».
Приморським районним судом м. Одеси рішенням від 01.10.2018 року (справа № 522/15583/17) було розглянуто та задоволено її позов: скасовано наказ виконуючого обов'язки виробничого підрозділу пасажирського вагонного депо станції Одеса-головна Регіональної філії «Одеська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» №259\ОС від 31.05.2017 року про припинення трудового договору та звільнення ОСОБА_1 із посади провідника поїзду пасажирського депо станції Одеса-Головна Служби пасажирських перевезень регіональної філії «Одеська залізниця» на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП у зв'язку із закінчення строку контракту. Поновлено ОСОБА_1 із 31 травня 2017 року на посаді провідника поїзду пасажирського депо станції Одеса-Головна Служби пасажирських перевезень регіональної філії «Одеська залізниця». Стягнуто з ПАТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31.05.2017 року до моменту поновлення на роботі.
На роботі ОСОБА_1 була поновлена лише 28.08.2019 року відповідно до наказу №1274/ОС, тобто через 11 місяців після винесення судового рішення суду. Проте, у наказі знову було допущено помилку та зазначено, що поновлення на роботі здійснено із закінчення терміну дії контракту №629 від 18.07.2007 року, лише 12.09.2019 року, відповідно до наказу №1377/ОС було змінено підстави «з закінченням терміну дії контракту №5 від 11.01.2012 року» та помилку у наказі добровільно відповідач ухилявся виправити.
Протягом тривалого часу в добровільному порядку відповідач ухилявся від виконання рішення суду в частині виплати їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та лише 05 вересня 2019 року (після поновлення на роботі) ОСОБА_1 , було виплачено кошти у сумі 223 303,72 грн., проте на думку позивача виплата була здійснена не в повному обсязі, у зв'язку з чим вона звернулася до Печерського ДВС м. Київ та лише в 2020 році на її користь державним виконавцем стягнуто решту суми відповідно до розрахунку середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу із моменту звільнення, з 31.05.2017 року, до винесення рішення суду, тобто 01.10.2018 року.
За вказаних обставин, позивачка вважає, що відповідач повинен сплатити їй середній заробіток з моменту ухвалення відповідного рішення суду про поновлення її на роботі (01.10.2018 року) по день винесення наказу про поновлення її на роботі (28.08.2019 року) у визначеному розрахунку розмірі, який становить 177 235, 43 грн.
Представник АТ «Укрзалізниця» звернувся до суду з заявою, в якій просив застосувати до позовної заяви строки позовної давності.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30червня 2021року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено за пропуском строку позовної давності.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи.
В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що строк звернення до суду з позовом ОСОБА_1 не пропустила, оскільки дізналася про порушення свого права з дати закриття виконавчого провадження та судом не було прийнято ніяких мір щодо встановлення строку звернення до суду та на підтвердження того, що строк пропущений не був до суду була надана медична документація, яка зазначає, що ні з моменту поновлення на роботі (12.09.2019 року), ні з моменту, коли вона дізналася про порушення свого права (20.02.2020 року) строк звернення до суду з позовом пропущений не був.
Відзиву на апеляційну скаргу до суду надано не було.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судове засідання призначене на 16 лютого 2022 року учасники справи не з'явилися, були сповіщені належним чином (а.с. 61-63 т. 2).
Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає за можливе розглянути справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (21 лютого 2022 року).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 жовтня 2018 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ПАТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця», скасовано наказ виконуючого обв'язки виробничого підрозділу пасажирського вагонного депо станції Одеса-головна Регіональної філії «Одеська залізниця» ПАТ «Українська залізниця»№259\ОС від 31.05.2017 року про припинення трудового договору та звільнення ОСОБА_1 з посади провідника поїзду пасажирського депо станції Одеса-Головна Служби пасажирських перевезень регіональної філії «Одеська залізниця» на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП у зв'язку із закінчення строку контракту, поновлено ОСОБА_1 із 31 травня 2017 року на посаді провідника поїзду пасажирського депо станції Одеса-Головна Служби пасажирських перевезень регіональної філії «Одеська залізниця», стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31.05.2017 року до моменту поновлення на роботі, стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь держави судові витрати у розмірі 704,80 грн.
22.03.2019 року Одеським апеляційним судом постановлено ухвалу, відповідно до якої апеляційну скаргу АТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 01 жовтня 2018 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» про скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, повернуто апелянту.
21 листопада 2018 року на виконання вищевказаного рішення Приморського районного суду м. Одеси судом були видані два виконавчі листи.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 14 листопада 2019 року у задоволенні заяви ПАТ «Укрзалізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» про роз'яснення судового рішення у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ПАТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» про скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.
При цьому в ухвалі суду зазначено про те, що судом встановлено, що у рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 01 жовтня 2018 року зокрема стягнуто з ПАТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31.05.2017 року до моменту поновлення на роботі, однак суму яка повинна бути стягнута вказано не було. Проте, підстав для роз'яснення рішення суду не було.
У лютому місяці 2019 року ОСОБА_1 звернулась до відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції в місті Києві із заявою про прийняття до виконання вищевказаних виконавчих листів та відкриття відповідного виконавчого провадження.
19 березня 2019 року позивачка отримала повідомлення державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції в місті Києві - Коваль Л.І.: про повернення виконавчого листа про поновлення ОСОБА_1 з 31 травня 2017 року на посаді провідника поїзду пасажирського депо станції Одеса-Головна Служби пасажирських перевезень регіональної філії «Одеська залізниця» у зв'язку із тим, що у даному виконавчому листі відсутні повне ім'я та по батькові посадової особи яка його видала; про повернення ОСОБА_1 виконавчого листа про стягнення з ПАТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31.05.2017 року до моменту поновлення на роботі, у зв'язку із тим, що у даному виконавчому листі відсутні повне ім'я та по батькові посадової особи яка його видала , а також не зазначено суму стягнення грошових коштів тобто ж не зазначено зобов'язальний характер виконання відповідного рішення суду, який передбачено ст. 63 закону України: «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 21 червня 2019 року було розглянуто скаргу ОСОБА_1 на дії державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції в місті Києві Коваль Л.І., боржник ПАТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії Одеська залізниця, а саме:
- визнано неправомірними дії державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції в місті Києві Коваль Л.І. які полягають у поверненні виданих ОСОБА_1 21.11.2018 року Приморським районним судом м. Одеси виконавчих листів у цивільній справі № 522/15583/17;
- скасовано повідомлення державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції в місті Києві Коваль Л.І. про повернення без прийняття до виконання, виданих ОСОБА_1 21.11.2018 року Приморським районним судом м. Одеси виконавчих листів у цивільній справі № 522/15583/17;
- зобов'язано державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції в місті Києві Коваль Л.І. або будь-яку іншу відповідальну уповноважену посадову особу Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції в місті Києві прийняти до виконання видані ОСОБА_1 21.11.2018 року Приморським районним судом м. Одеси виконавчих листів у цивільній справі № 522/15583/17.
Постановою державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Коваль Л.І. від 19.07.2019 року відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 522/15583/17 (ВП № 59600167) про стягнення з АТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31.05.2017 року до моменту поновлення на роботі. Згідно заяви стягувача заборгованість складає 366920,78 грн.
До Приморського районного суду м. Одеси 18 лютого 2020 року надійшло клопотання АТ «Українська залізниця», в порядку ст.451 ЦПК України, в якому заявник просив постановити ухвалу та визнати державного виконавця неправомірними та зобов'язати його усунути порушення, в частині, що стосується суми компенсації, а саме зазначити суму у розмірі 290164,85 грн., замість 366920,78 грн.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 11.03.2020 року було задоволено скаргу АТ «Українська залізниця» в частині зобов'язання державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Коваль Л.І. скасувати у п. 1 постанови від 19.07.2019 року про відкриття виконавчого провадження (ВП № 59600167) з виконання виконавчого листа № 522/15583/17 про стягнення з АТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 у частині зазначення суми заборгованості 366920,78 грн., яка зазначена згідно заяви стягувача.
Постановляючи вказану ухвалу суду від 11.03.2020 року суд виходив із того, що зазначені відомості щодо стягнення заборгованості в розмірі 366920,78 грн. у постанові державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Коваль Л.І. від 19.07.2019 року про відкриття виконавчого провадження (ВП № 59600167) з виконання виконавчого листа № 522/15583/17 про стягнення з АТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 не знайшли свого підтвердження саме щодо розміру заборгованості, яка підлягає стягненню на виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 жовтня 2018 року.
Також судом встановлено, що ОСОБА_1 було поновлено на посаді провідника пасажирського вагону у пасажирському вагонному депо станції Одеса-Головна наказом №1274/ОС від 28.08.2019 року, з яким вона була ознайомлена 28.09.2019 року. Таким чином рішення суду в частині поновлення позивача на роботі вже виконано.
Також, у результаті протокольного рішення від 28.08.2019 року за №ПКВЧД-3-16/440 видано - наказом ПКВЧД-3-04/1281 від 30.08.2019 року про виплату с/м заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 », відповідачем погоджено виплату суми 277 395,85 грн. за період із 22.06.2017 року (оскільки з 30.05.2017 року по 21.06.2017 року ОСОБА_1 перебувала на лікарняному) по день поновлення на роботі, тобто по 28.09.2019 року.
Виплата вказаної суми у розмірі 277395,85 грн. визнана сторонами та підтверджена копією меморіального ордеру від 06.09.2019 року №2450816.
Окрім того, платіжним доручення №6282 від 16.03.2020 року на рахунок стягувача у примусовому порядку перераховано залишок нестягнутої заборгованості у розмірі 143617, 06 грн.
20 березня 2020 року державним виконавцем було закінчено виконавче провадження ВП №59600167 на підставі п.9 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження».
Отже, за розглядом справи судом встановлено, що станом на 20.03.2020 року на користь позивача з відповідача було списано заявлену нею суму у розмірі 366920,78 грн..
Звертаючись до суду з дійсним позовом позивачка просила стягнути на її користь середньомісячний заробіток за час затримки виконання рішення суду, починаючи із 01.10.2018 року по 28.08.2019 року у сумі 177 235, 43 грн.
Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_1 про стягнення оплати вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі, суд першої інстанції виходив з наступного.
У відповідності до частини другої статті 129 Конституції України обов'язковість судових рішень є однією із основних засад судочинства.
Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд справи судом; право на судовий захист є гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
Визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.
Належним виконання судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі, і цей обов'язок полягає в тому, що у роботодавця обов'язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.
Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
За змістом положень статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.
Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід'ємною складовою верховенства права.
Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.
Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).
Припинення, розірвання трудового договору пов'язано зі звільненням працівника.
З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.
До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв'язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.
Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та у постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18).
Враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина перша статті 233 КЗпП України).
Відповідний правовий висновок висловлено Верховним судом у постанові від 21.04.2021 року по справі № 461/1303/19.
Судом встановлено, що позивача було поновлено на посаді наказом від 28.08.2019 року, виплачено у добровільному порядку суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу 06.09.2019 року.
Отже, дійсно рішення суду від 01.10.2018 року не було виконано відповідачем своєчасно.
Проте, з даним позовом позивачка звернулась до суду лише 07.07.2020 року, тобто через 10 місяців із моменту отримання від відповідача коштів на виконання рішення суду 01.10.2018 року. Отже, позивачем було пропущений 3х місячний строк звернення до суду з відповідним позовом.
При цьому, поважність причин пропуску такого строку позивачем не повідомлено.
З урахуванням викладеного, суд оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному їх дослідженні прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволені позову за відсутністю підстав для поновлення пропущеного позивачем строку звернення до суду.
Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.
Також судом при прийнятті рішення були взяті до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що строк звернення до суду з позовом пропущений не був, оскільки про порушення свого права ОСОБА_1 дізналася з дати закриття виконавчого провадження та судом не було прийнято ніяких мір щодо встановлення строку звернення до суду є безпідставними, оскільки з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 до суду з позовом звернулася лише 07.07.2020 року, через 10 місяців із моменту отримання від відповідача коштів на виконання рішення суду 01.10.2018 року, тобто пропустила передбачений законодавством 3х місячний строк звернення до суду з відповідним позовом.
Крім того, доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об'єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.
Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.
Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Керуючись ст.ст.368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 червня 2021 року- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 21 лютого 2022 року.
Головуючий _________________ _____________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ Л.А. Гірняк
______________________________________ С.М. Сегеда