Житомирський апеляційний суд
Справа №295/9216/21 Головуючий у 1-й інст. Полонець С. М.
Категорія 66 Доповідач Галацевич О. М.
16 лютого 2022 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Галацевич О.М.,
суддів: Григорусь Н.Й., Микитюк О.Ю.,
з участю секретаря судового засідання Гарбузюк Ю.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі справу №295/9216/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження власністю шляхом позбавлення права користування житловим приміщенням,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 ,
на рішення Богунського районного суду м. Житомира ухвалене 23 вересня 2021 року суддею Полонцем С.М. у м. Житомирі, повний текст рішення складено 23 вересня 2021 року,
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася в суд до ОСОБА_2 із позовом (а.с.2-5, 22-25), у якому просила усунути їй перешкоди в користуванні та розпорядженні власністю, а саме, двокімнатною квартирою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування вказаним житловим приміщенням. В обґрунтування позову зазначила, що вона є власником вказаної квартири на підставі договору дарування від 08 вересня 2008 року. Під час шлюбних відносин з її дозволу, як власника, відповідач був зареєстрований і проживав у даній квартирі. Однак, після розірвання шлюбу останній значний час не проживає у її квартирі, добровільно не знявся з реєстрації, не оплачує комунальні послуги, не несе інших витрат по утриманню квартири та вже більше одного року їй не відомо його місцезнаходження. Вважає, що відповідач набув право користування чужим майном, що по своїй суті є сервітутом, оскільки останній проживав у її квартирі як її чоловік, тобто, як член сім'ї власника квартири. Отже, після розірвання між ними шлюбу, відповідач припинив бути членом її сім'ї, а тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на її вимогу, як власника майна, на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України.
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 23 вересня 2021 року позов залишено без задоволення.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове - про задоволення її позовних вимог.
Крім доводів, викладених у позовній заяві ОСОБА_1 зазначила, що при вирішенні справи суд першої інстанції помилково застосував ст. 405 ЦК України та ст.ст. 71, 72, 116 ЖК України, оскільки вона, як власник житла, надала відповідачу дозвіл на користування своєю квартирою під час перебування з ним у шлюбі, а після розірвання шлюбу, відповідач припинив бути членом її сім'ї. Отже, право відповідача щодо користування чужим майном підлягає припиненню на її вимогу, як власника цього майна, на підставі ч.2 ст. 406 ЦК України.
Також у своїх доводах послалася на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постанові від 16.01.2012 у справі №6-57цс11 та постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №766/12748/16-ц і від 16.01.2019 у справі №243/7004/17-ц (провадження №61-25371св18).
Відзив на апеляційну скаргу не надійшов.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 апеляційну скаргу підтримала із зазначених у ній підстав.
Належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи сторони в судове засідання не з'явились, а тому суд апеляційної інстанції розглянув справу у їх відсутність, що відповідає положенням ч. 2 ст. 372 ЦПК України.
Заслухавши пояснення представника позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування квартири від 08 вересня 2008 року (а.с.6-8, 9, 10).
Зі змісту довідки, виданої Житлово-будівельним кооперативом №2 від 16 липня 2021 року №737 вбачається, що до складу сім'ї ОСОБА_1 входять та зареєстровані у квартирі: ОСОБА_2 (чоловік), ОСОБА_6 (дочка), 2017 р.н. та ОСОБА_7 (брат) (а.с.14).
Заочним рішенням Богунського районного суду м.Житомира від 08 червня 2021 року розірвано шлюб між сторонами у справі (а.с.11-13).
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
У статті 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що відповідач є колишнім членом сім'ї позивачки, вселився в жиле приміщення, що належить останній на праві власності, з її згоди та має право користуватися цим житлом. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надала суду жодних належних, допустимих та достовірних доказів відсутності відповідача у вищезазначеному жилому приміщенні без поважних причин понад один рік.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, а доводи апеляційної скарги вважає безпідставними, враховуючи наступне.
За доводами апеляційної скарги, право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України, оскільки припинилася обставина, яка була підставою для встановлення сервітуту. Тобто, позивачка вважає, що відповідач мав право користуватися належним їй житлом під час перебування з нею у шлюбі, а у зв'язку з його розірванням, він позбавляється такого права.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Право члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Якщо відповідачі спільним побутом із позивачем не пов'язані, їх право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки.
У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.
Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №353/1096/16-ц та від 13.10.2020 у справі № 447/455/17.
Шлюб між сторонами розірвано 08.06.2021, рішення про розірвання шлюбу набрало чинності 09.07.2021, тобто до цього часу відповідач був членом сім'ї позивачки та мав право на користування належним їй житлом відповідно до ч. 1 ст. 405 ЦК України. Окрім того, останній зареєстрований за адресою спірної квартири, що вказує на те, що таке житло є його постійним місцем проживання. Вже 19.07.2021 позивачка звернулась до суду з даним позовом про визнання відповідача таким, що втратив право користування житлом, посилаючись на положення ч. 2 ст. 406 ЦК України та те, що відповідач тривалий час не проживає в квартирі, не оплачує комунальні послуги, не несе інших витрат з утримання квартири, їй більше одного року не відомо про місцезнаходження відповідача.
В судовому засіданні представник позивача пояснила, що відповідач не проживає у квартирі тривалий час, виїхав за межі України, тобто втратив інтерес до житла, проте, будь-яких доказів на підтвердження таких обставин (дані про перетинання державного кордону, акти житлово-експлуатаційних організацій тощо) суду надано не було.
Таким чином, у даній справі позивачка не довела порушення її прав, як власниці житлового приміщення та наявність підстав для припинення права користування відповідача спірним житлом, що відповідало б пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі ст. 8 Конвенції.
Посилання у апеляційній скарзі на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постанові від 16.01.2012 у справі №6-57цс11 та постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №766/12748/16-ц і від 16.01.2019 у справі №243/7004/17-ц колегія суддів до уваги не приймає з огляду на вищевказані висновки Великої Палати Верховного Суду, яка звернула увагу на необхідність дослідження питання балансу інтересів обох сторін спору.
Рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Богунського районного суду м. Житомира від 23 вересня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Судді
Повний текст постанови складений 21 лютого 2022 року.