Справа № 199/804/20
(2/199/58/22)
Іменем України
26.01.2022 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська
у складі: головуючого судді Якименко Л.Г.
за участю секретаря Маляренко В.О.,
представника позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, -
ОСОБА_2 звернулася до суду із позовною заявою до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.
В обґрунтування своїх позовних вимог посилається на те, що ОСОБА_2 є власником житлового будинку із господарськими спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що належить їй на праві особистої приватної власності, відповідно до:
-договору купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Покинтелицею Д.В. 01.09.2017 року, за реєстром №1210.
-договору купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Покинтелицею Д.В. 01.09.2017 року, за реєстром №1211.
Зі згоди попереднього власника ОСОБА_4 у будинку проживав батько позивача ОСОБА_5 . Відповідач ОСОБА_3 періодично проживала у будинку та допомагала батькові позивача по господарству. Батько позивача ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.
Після придбання будинку ОСОБА_2 01.09.2017 року, відповідач ОСОБА_3 залишилася проживати у будинку та запевнила, що за першою вимогою позивача звільнить житлове приміщення.
Однак, на вимогу позивача ОСОБА_3 будинок не звільнила, ключі не передала, виселятися із домоволодіння відмовилася.
Позивач була змушена викликати працівників поліції та ОСОБА_3 повідомила, що виселиться із будинку тільки за рішенням суду, добровільно звільнити домоволодіння відмовилася.
Посилаючись на вказані обставини, позивач просила суд усунути ОСОБА_2 перешкоди у користуванні власністю та виселити ОСОБА_3 із домоволодіння АДРЕСА_1 , зобов'язавши її передати ключі від житлового будинку та господарських будівель.
Відповідач ОСОБА_3 надала до суду відзив на позов, у якому заперечувала проти задоволення позовних вимог.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала, надала пояснення, аналогічні викладеним у позовній заяві, просила позов задовольнити.
Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилася, причини неявки суду не повідомила, про день та час судового засідання повідомлялася у встановленому законом порядку.
У судовому засіданні був також допитаний свідок ОСОБА_6 , який повідомив суду, що він знайомий із сім'єю ОСОБА_2 .. Після смерті батька позивача ОСОБА_5 , ОСОБА_2 придбала будинок за адресою: АДРЕСА_1 , однак на той час там проживала ОСОБА_3 , яка мала певні відносини із батьком позивача. Залишившись після смерті ОСОБА_5 проживати у будинку, ОСОБА_3 запевнила позивачку, що при першій вимозі виселиться із будинку.
На прохання позивача ОСОБА_3 відмовилася виселитися з будинку та змінила замки. ОСОБА_2 намагалася вирішити спір мирним шляхом та у 2018 році попрохала свідка поговорити з відповідачам з приводу добровільного виселення з будинку, однак вона категорично відмовилася звільняти домоволодіння.
Вислухавши пояснення представника позивача, свідка, дослідивши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню з наступних підстав.
У судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_2 є власником житлового будинку із господарськими спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що належить їй на праві особистої приватної власності, відповідно до:
-договору купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Покинтелицею Д.В. 01.09.2017 року, за реєстром №1210 (а.с.8-9).
-договору купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Покинтелицею Д.В. 01.09.2017 року, за реєстром №1211 (а.с.11-12).
У вказаному домоволодінні проживає відповідач ОСОБА_3 , чим чинить перешкоди власнику домоволодіння в користуванні власністю.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява N 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".
Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно приписів ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За змістом даної норми закону звернення до суду з позовом застосовується для захисту права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, коли право власності може бути порушено без безпосереднього вилучення майна у власника.
Положення статті 391 ЦК України підлягають застосуванню у випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.
Аналіз даних норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
Дана правова позиція, висловлена Верховним Судом України в постанові від 27 травня 2015 року у справі N 6-92цс15 та постанові Верховного Суду від 12 вересня 2018 року в справі N 727/11132/14-ц.
В пункті 33 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ N 5 від 07 лютого 2014 року "Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав" роз'яснено, що відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Як встановлено судом ОСОБА_2 є власником житлового будинку з господарськими спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що належить їй на праві особистої приватної власності.
У будинку проживає, однак не зареєстрована ОСОБА_3 .
Дані обставини відповідачами не спростовані, доказів на спростування зазначеного, матеріали цивільної справи не містять.
Відповідно до ст.150 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
За ст.156 ЖК України, члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Члени сім'ї власника будинку (квартири) зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири).
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.
Матеріалами справи встановлено, що відповідач ОСОБА_3 не є членом сім'ї власника ОСОБА_2 ..
Крім цього, між сторонами був наявний спір стосовно визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 .
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 26.09.2018 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , треті особи: Дніпровська міська рада, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Покинтелиця Д.В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу, - залишено без задоволення(а.с.70).
Вказане рішення постановою Дніпровського апеляційного суду від 17.09.2019 року залишено без змін(а.с.71-73).
У правовому висновку Верховного Суду України, який викладений у постанові від 22 червня 2017 року у справі N 6-2010цс16, зазначено, що відповідно до частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
У частині третій статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
За умовами ч.3 ст.12, ч.1 ст.13 ЦПК України обов'язок доказування покладається на сторони у справі.
Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 89 ЦПК України).
Аналізуючи наведені норми законодавства та обставини, встановлені по справі, той факт, що відповідач ОСОБА_3 не є членом сім'ї позивача та проживає у будинку без належної правової підстави чим чинить позивачу перешкоди у користуванні власністю, у зв'язку з чим порушене право власника підлягає захисту, тому суд вважає позов задовольнити та усунути ОСОБА_2 перешкоди у користуванні власністю та виселити ОСОБА_3 із домоволодіння АДРЕСА_1 , зобов'язавши її передати ключі від житлового будинку та господарських будівель.
Відповідно до ч.1, п.1 ч.2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи те, що суд дійшов висновку про задоволення позову, із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору у розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 41, 47 Конституції України, ст. ст. 316, 317, 319, 355, 358, 391 ЦК України, ст. ст. 2, 10, 12, 13, 76-82, 89, 258, 263, 264, 265, 280-284, 354 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, - задовольнити.
Усунути ОСОБА_2 перешкоди у користуванні власністю та виселити ОСОБА_3 із домоволодіння АДРЕСА_1 , зобов'язавши її передати ключі від житлового будинку та господарських будівель.
Стягнути із ОСОБА_3 , ІПН НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_2 , ІПН НОМЕР_2 , витрати по сплаті судового збору у розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.
Позивач: ОСОБА_2 , ІПН НОМЕР_2 , зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідач: ОСОБА_3 , ІПН НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено вступну та резолютивну частину рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Суддя