ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
19 січня 2022 року м. Київ №640/22614/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у письмовому провадженні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
провизнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Генеральної прокуратури України, в якому просив:
-визнати бездіяльність Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) протиправною в частині не внесення до наказу Генерального прокурора від 17.10.2019 №1150ц щодо звільнення ОСОБА_1 посилання на п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України;
-зобов'язати відповідача доповнити наказ Генерального прокурора від 17.10.2019 №1150ц та трудову книжку записами з посиланням на п.1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України;
-визнати бездіяльність Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) протиправною в частині невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку та зобов'язати здійснити цю виплату;
-зобов'язати відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати належних позивачу сум при звільненні за період з 18.10.2019 по день фактичного розрахунку із компенсацією втрати частини доходів (індексацією) у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Позовні вимоги мотивовані тим, що наказом Генерального прокурора №1150ц від 17 жовтня 2019 року позивача звільнено з посади прокурора Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 29 жовтня 2019 року. Вказаним Законом визначено особливості порядку звільнення прокурорів. Проте, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, а саме «зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників» урегульовано Кодексом законів про працю України (п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України). Відповідно до частини першої статті 1 КЗпП України, Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, а приписи статті 3 цього Кодексу - регулюють трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності. Отже, як вказує позивач, наявність спеціального закону, яким регулюються особливості правовідносин в області праці, не може викреслити прокурорів із кола суб'єктів, на яких розповсюджуються загальні норми трудового законодавства, а відтак наказ про звільнення позивача без урахування норм пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України є неповним та незаконним.
При цьому, як наголошує позивач, згідно статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації провадиться в день звільнення. А згідно з вимогами статті 44 Кодексу законів про працю України, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Всупереч зазначених норм позивачеві вихідна допомога не була виплачена. Тому, посилаючись на положення статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України, позивач вважає, що відповідачем повинно бути виплачено позивачу його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку з урахуванням індексу споживчих цін.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 листопада 2019 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Ухвалою суду від 23 січня 2020 року задоволено заяву представника Генеральної прокуратури України та ухвалено здійснювати розгляд справи №640/22614/19 за правилами загального позовного провадження.
Під час підготовчого провадження у даній справі змінено назву відповідача з Генеральної прокуратури України на Офіс Генерального прокурора.
У своєму відзиві на позов представник відповідача наголошував на безпідставності позовних вимог позивача. Зокрема, посилаючись на правові позиції Верховного Суду, які містяться у постанові від 31 січня 2018 року у справі №820/1119/16, представник відповідача вказував на пріоритетність норм Закону України «Про прокуратуру» перед нормами Кодексу законів про працю України. Зазначав, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-IX, який набув чинності 25 вересня 2019 року, запроваджено реформування системи органів прокуратури, і відповідно до пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехід ні положення» Закону №113-IX з дня набрання його чинності усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
За приписами пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехід ні положення» Закону №113-IX передбачається переведення, зокрема на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, лише у разі успішного проходження прокурорами атестації, що здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, яка затверджується Генеральним прокурором. У відповідності з пунктом 10 Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року №221, до 15 жовтня 2019 року прокурорами, які мають намір бути переведеними, зокрема до Офісу Генерального прокурора, та про намір пройти атестацію, подається заява за встановленою формою. За недодержання вказаних вимог, відповідно до вимог підпункту 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехід ні положення» Закону №113-IX, наказом Генерального прокурора від 17 жовтня 2019 року №1150ц позивача звільнено з займаної ним посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Щодо виплати вихідної допомоги при звільненні, то така виплата відповідно до Закону України «Про прокуратуру» не передбачена.
Що стосується індексації грошових доходів, то, як вказує відповідач, відповідно до пункту 14 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078, сума індексації за серпень та вересень 2019 року увійшла до розрахунку середньоденної та середньомісячної заробітної плати, на підтвердження чого надані розрахункові листи.
У відповіді на відзив позивач, в свою чергу, посилався на дискримінаційний підхід відповідача у сфері праці, зокрема у питаннях виплати вихідної допомоги.
Ухвалою суду від 11 лютого 2020 року закінчено підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті.
Ухвалою суду від 16 червня 2020 року було зупинено провадження у справі та поновлено згідно з ухвалою суду від 24 листопада 2021 року.
У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідача заперечував проти задоволення позову та просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
Заслухавши доводи та заперечення учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд вирішив завершити розгляд справи у порядку письмового провадження.
Вирішуючи спір суд виходив з наступного.
Як вбачається із матеріалів справи, наказом Генерального прокурора №1150ц від 17 жовтня 2019 року ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Генеральної прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18 жовтня 2019 року.
Під № запису 14 у трудовій книжці ОСОБА_1 18 жовтня 2019 року зроблено запис про звільнення позивача на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Вважаючи, що норми Кодексу законів про працю України розповсюджуються на усіх працівників без виключення та на всі підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, наказ про звільнення позивача без урахування норм пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, на його думку, є неповним та незаконним.
Крім того, наказом Генерального прокурора №1150ц від 17 жовтня 2019 року зобов'язано Департамент планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
Позивачу у день звільнення не виплачено вихідну допомогу, що не заперечується відповідачем.
Дана обставина також зумовила звернення позивача до суду із заявленим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходив з такого.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України регулює Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII, який містить спеціальні норми організації та порядку діяльності органів прокуратури України, особливості розгляду трудових спорів (зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії та ін.).
Поряд із цим, порядок розгляду трудових спорів деяких категорій працівників визначено статтею 222 Кодексу законів про працю України, в якій зазначено, що особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.
Таким чином, особливості розгляду трудових спорів зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії регулюються Законом №1697-VII.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113-IX), який оприлюднено зокрема в газеті «Голос України» 24 вересня 2019 року №182, запроваджено реформування системи органів прокуратури.
При цьому, згідно з пунктом 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (Закон №1697-VII).
Крім того, Законом №113-IX доповнено статтю 40 Кодексу законів про працю України та уточнено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Також частиною п'ятою статті 40 Кодексу законів про працю України встановлено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Такими законами є Закон України «Про прокуратуру» № 1697-VII та Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113-IX).
Відповідно до частини третьої статті 16 Закону України №1697-VII прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Частиною п'ятою цієї статті визначено, що на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Розглядаючи дане спірне питання суд враховує позицію Верховного Суду України, викладену зокрема у постановах від 19 листопада 2015 року справа №К/9991/18577/12, від 15 вересня 2015 року справа К/9991/20127/11, постановах Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі №807/211/17, від 31 січня 2018 року у справі №820/1119/16, від 26 листопада 2019 року № 824/19/16-а, яка полягає у тому, що під час вирішення справ щодо звільнення публічних службовців, пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Норми Закону № 1697-VII, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади, є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі Кодексу законів про працю України.
Також Верховним Судом у постанові 05 грудня 2019 року у справі № 804/7399/16 висловлено правову позицію, що згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII однією з умов звільнення прокурора з посади є ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Поряд із цим, не виключається звільнення прокурорів за правилами Кодексу законів про працю України у випадках, коли підстави звільнення є загальними, передбаченими законодавством про працю. В такому разі роботодавцем мають бути дотримані і гарантії при звільненні, передбачені трудовим законодавством.
Як було зазначено вище позивача звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.
Оскільки положення пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII передбачають підстави для звільнення: ліквідація органу, реорганізація або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, а таких організаційних заходів в органі прокуратури, в якому займав посаду прокурора позивач не відбулось, позивач вважає посилання на вказану норму без урахування пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України протиправною та такою, що призводить до протиправності та незаконності вказаного наказу.
З цього приводу суд вважає за доцільне звернути увагу на правову позицію, викладену Верховним Судом, зокрема у постанові від 21 вересня 2021 року у справі №160/6204/20.
Так Верховним Судом наголошено:
« 36. 19 вересня 2019 року прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-ІХ), яким внесено зміни до кодексів та законів України не скільки щодо форми чи змісту діяльності прокуратури, а скільки щодо реформи органів прокуратури в частині кадрових питань. Встановлена Законом переатестація не має систематичного характеру, відбувається одноразово за окремим законом, є винятковою. У Пояснювальній записці до цього законопроекту було зазначено, що він спрямований на запровадження першочергових і, багато в чому, тимчасових заходів, пов'язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури шляхом атестації чинних прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навички, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури.
37. Отже, проведення атестації прокурорів було визначено на законодавчому рівні як умова реформування органів прокуратури, що стосувалась зокрема усіх без винятку прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати у органах прокуратури.
38. Відповідно до пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
39. Відповідно до пунктів 7 - 17 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ з метою проведення атестації прокурорів наказом Генерального прокурора від 3 жовтня 2019 року № 221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації, який визначає процедуру надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур (далі - Порядок № 221).
40. Пунктом 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ визначено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї із наступних підстав:
1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію;
2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури;
3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію;
4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.
41. Посилання у пункті 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ на нормативний припис - пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, як на підставу для звільнення прокурора, містить інший зміст положень цієї статті, які визначають загальні підстави для звільнення прокурорів, визначені Законом №1697-VII.
42. Прокурор відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
43. Таким чином, посилання на пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII і посилання в пункті 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ на пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, які передбачають законодавче регулювання підстав і умов звільнення прокурорів, має місце ситуація, коли на врегулювання цих правовідносин претендують декілька правових норм, які відмінні за своїм змістом і містяться в різних законах.
44. Порівнюючи співвідношення правових норм Закону №1697-VII і Закону № 113-ІХ, які визначають загальні підстави і умови, за яких можливе звільнення прокурорів, можна сказати, що вони не суперечать одна одній, кожна з них претендує на відповідне застосування для врегулювання певного аспекту правовідносин.
45. Існування Закону №1697-VII та Закону № 113-ІХ, які претендують на застосування до спірних правовідносин, були прийняті в різний час. Так, Закон №1697-VII, який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України, прийнятий 14 жовтня 2014 року (набрав чинності 15 липня 2015 року), а Закон № 113-ІХ, положення якого передбачають реалізацію першочергових заходів із реформи органів прокуратури, прийнятий 19 вересня 2019 року (набрав чинності 25 вересня 2019 року, крім окремих його приписів, що не мають значення для цієї справи). Тобто, Закон № 113-ІХ який визначає способи і форми правового регулювання спірних правовідносин, набрав чинності у часі пізніше.
46. Оскільки Закон № 113-ІХ визначає першочергові заходи із реформи органів прокуратури, то він є спеціальним законом до спірних правовідносин. А тому пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, який визначає загальні підстави для звільнення, не є застосовним у розв'язанні спірних правовідносин щодо оскарження рішення атестаційної комісії, незгоди з результатами атестації та наказу про звільнення з посади прокурора за результатами такого рішення.
47. Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року №5-рп(II)/2020, до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori) - «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali) - «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.
48. Використовуючи згаданий принцип верховенства права (правовладдя), можна зробити висновок, що до спірних правовідносин застосовним є пункт 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ, оскільки він передбачає процедуру атестації прокурорів і є спеціальним, прийнятий пізніше у часі, а отже, згідно з правилом конкуренції правових норм у часі має перевагу над загальним Законом №1697-VII.
49. Таким чином, у пункті 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ вказівку на пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, як на підставу звільнення прокурора, необхідно застосовувати до спірних правовідносин у випадках, які визначені нормами спеціального Закону № 113-ІХ, що передбачають умови проведення атестації (а саме три етапи, визначені пунктом 6 розділу І Порядку відповідно до Закону № 113-ІХ…»
«…55. У Рішенні Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року № 5-р(ІІ)/2020 вказано що одним зі складових елементів загального принципу юридичної визначеності є вимога (як принцип) передбачності приписів права. Європейський суд з прав людини виснував принцип передбачності юридичної норми, зазначивши: «Припис не може розглядатись як «право», якщо його не сформульовано з достатньою мірою чіткості, даючи громадянинові змогу регулювати свою поведінку: громадянин повинен мати змогу (отримавши при потребі відповідну пораду) передбачити - до тієї міри, що є допустимою за конкретних обставин, - наслідки, що їх може спричинити конкретна дія» [рішення Європейського суду з прав людини у справі "The Sunday Times v. The United Kingdom (No. 1)"]. Як зазначено у спеціальному Дослідженні Європейської Комісії «За демократію через право" (Венеційська Комісія) "Мірило правовладдя», «передбачність означає не лише те, що приписи акта права мають бути <...> проголошеними ще до їх імплементації, а й що вони мають бути передбачними за своїми наслідками: їх має бути сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, аби суб'єкти права мали змогу впорядкувати свою поведінку згідно з ними».
56. Враховуючи викладене, Верховний Суд зазначає що правові норми Закону №113-ІХ, які передбачають умови звільнення прокурорів, свідчать про те, що прокурори були ознайомлені з процедурою атестації і настанням відповідних наслідків у випадку непроходження чи проходження атестації і мали змогу впорядковувати свою поведінку згідно з ними…».
З огляду на наведені правові висновки Верховного Суду, не додержання позивачем вимог Закону №113-ІХ щодо наміру пройти атестацію у встановлений спосіб слугувало підставою для його звільнення з посади прокурора Генеральної прокуратури України наказом №1150ц від 17 жовтня 2019 року за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», що повністю узгоджується з вимогами Закону №113-ІХ та Закону №1697-VII.
Зазначення ж пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України при звільненні позивача, не є застосовним в силу пріоритетності спеціального законодавства, а саме Закону №113-ІХ та Закону №1697-VII, над Кодексом законів про працю України.
Таким чином позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання бездіяльності Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) протиправною в частині не внесення до наказу Генерального прокурора від 17 жовтня 2019 року №1150ц щодо звільнення ОСОБА_1 посилання на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України, та зобов'язання відповідача доповнити наказ Генерального прокурора від 17.10.2019 №1150ц та трудову книжку записами з посиланням на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України - є такими, що не підлягають задоволенню судом.
Щодо позовної вимоги визнати бездіяльність Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) протиправною в частині невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку та зобов'язати здійснити цю виплату, суд наголошує на наступному.
Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 Кодексу законів про працю України ( КЗпП України).
Конституційний Суд України у Рішенні від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічні правові висновки неодноразово висловлені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.
Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу).
Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої вказаної статті).
Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Згідно із статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев'яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».
Внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
Отже, частиною п'ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків, за яких до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України.
Разом з тим, цей виключний перелік не містить питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а тому суд дійшов висновку, враховуючи при цьому правові висновки Верховного Суду, висловлені зокрема у постанові від 25 лютого 2021 року у справі №640/8451/20, що застосування положень статті 44 КЗпП України під час вирішення спірного питання не заборонено.
Також Верховний Суд у вказаній постанові звернув увагу, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
Позивач просив стягнути вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
Обчислення середнього заробітку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.
Абзацом 3 пункту 2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках (крім випадків обчислення середньої заробітної плати для оплати щорічної відпустки) збереження середньої заробітної плати, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За правилами пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно довідки Генеральної прокуратури України №18-950зп від 20 листопада 2019 року сума середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 складає 2215,39 грн., середньомісячної заробітної плати - 46523,19 грн.
Таким чином, з урахуванням вищенаведених правових норм, підлягає стягненню з Офісу Генерального прокурора на користь позивача вихідна допомога у розмірі 46523,19 грн.
За змістом пункту 4 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
При цьому, відповідно до частини другої цієї статті захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Позивач просив зобов'язати відповідача здійснити виплату вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку. В той же час, на переконання суду, належним способом захисту позивача буде саме стягнення з відповідача суми вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньомісячної заробітної плати, що згідно довідки Генеральної прокуратури України №18-950зп від 20 листопада 2019 року становить 46523,19 грн.
Що стосується вимоги про визнання протиправною бездіяльності Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) в частині невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні, суд вважає за доцільне вказати на таке.
Протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень має місце в тому випадку, коли в межах повноважень суб'єкта владних повноважень існує обов'язок вчинити конкретні дії, але він не виконаний. На цьому наголосив Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у справі № 320/5970/17.
Верховний Суд у постанові від 22 січня 2021 року у справі № 640/16224/19 зауважив, що як протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з'ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
З урахуванням наведених вище правових норм обов'язок роботодавця здійснити при звільненні працівника виплату йому вихідної допомоги - визначений на законодавчому рівні. Невиплата такої допомоги у день звільнення є протиправною бездіяльністю роботодавця.
З огляду на викладене підлягає задоволенню позовна вимога щодо визнання протиправною бездіяльності Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку.
З приводу позовної вимоги зобов'язати відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати належних позивачу сум при звільненні за період з 18 жовтня 2019 по день фактичного розрахунку із компенсацією втрати частини доходів (індексацією) у зв'язку з порушенням строків їх виплати, слід зауважити на наступному.
За змістом статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України не відповідає ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану роботу, а за затримку розрахунків при звільненні. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.
Метою законодавчого регулювання умов відшкодування працівнику за час затримки усіх виплат при звільненні є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак, у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Суд звертає увагу на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 39-41 постанови від 18 березня 2020 року по справі №711/4010/13-ц, згідно яких встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
1. Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.
2. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
3. Ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
4. Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені також Верховним Судом у постанові від 20 травня 2020 року у справі №816/1640/17.
У пунктах 77-78 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі № 761/9584/15-ц також зазначено, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
У пункті 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц викладено правову позицію, відповідно до якої з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Суд враховує, що відповідач заперечував проти права позивача на виплату вихідної допомоги, оскільки норми спеціальних законів щодо прокурорів (Закон №113 та Закон №1697) не передбачають такої виплати, а тому факт порушення цього права був встановлений лише під час судового розгляду.
Отже, тривалість періоду затримки розрахунку щодо виплати вихідної допомоги була пов'язана, у тому числі із нечіткістю чинного законодавства.
Позивач, звертаючись до суду з даним позовом, не наводив розрахунку сум, які, на його думку, мали б бути виплачені йому ані як вихідна допомога, ані як сума середнього заробітку за весь час затримки виплат при звільненні.
Позивач не вказує про наявність будь-яких майнових втрат, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні в частині невиплати відповідної допомоги.
При цьому суд враховує і те, що тривалий розгляд даної справи пов'язаний, у тому числі із клопотанням позивача про зупинення провадження у справі №640/22614/19 (яке було задоволено судом ухвалою від 16 червня 2020 року) до набрання законної сили рішення суду у справі №640/22601/19, в якій позивач ОСОБА_1 оскаржував наказ Генерального прокурора №1150ц від 17 жовтня 2019 року про його звільнення та просив поновити на посаді і стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також моральну шкоду.
Слід відмітити, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 березня 2021 року у справі №640/22601/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.
Доказів зацікавленості позивача в як найшвидшому вирішенні питання щодо отримання вихідної допомоги при звільненні та вчиненні дій, спрямованих на цю мету, навіть після ухвалення Окружним адміністративним судом м. Києва рішення у справі №640/22601/19, позивачем не надано.
Отже, враховуючи принцип пропорційності та справедливості, зокрема по відношенню до інших працівників Офісу Генерального прокурора, які проходили атестаційну процедуру, зазнавали певних моральних переживань, успішно склали іспити та пройшли атестацію, в подальшому були призначені на відповідні посади, згідно яких почали виконувати свої посадові обов'язки (у тому числі і під час запроваджених Урядом карантинних заходів) та отримувати заробітну плату з урахуванням коефіцієнтів посадового окладу, в той час, як позивач відмовився від процедури проходження атестації, а також враховуючи відмову позивачу у задоволенні позовних вимог у справі №640/22601/19 щодо поновлення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд дійшов висновку, що сумою, яка підлягає виплаті позивачу як середній заробіток за час затримки при виплаті вихідної допомоги є саме сума середньомісячної заробітної плати у розмірі 46523,19 грн.
Що стосується вимоги застосування компенсації втрати частини доходів (індексації) при затримці виплати належних сум при звільненні, суд погоджується з позицією відповідача.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року за № 1078 затверджено Порядок проведення індексації грошових доходів населення.
Цей Порядок визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення і поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, державних та приватних виконавців, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників.
При цьому, у відповідності з пунктом 3 Порядку до об'єктів індексації, визначених у пункті 2, не відносяться, зокрема, виплати, які обчислюються із середньої заробітної плати.
Окрім того, пунктом 14 Порядку14 визначено, що роз'яснення щодо застосування цього Порядку надає Мінсоцполітики.
В свою чергу, у листі Міністерства праці та соціальної політики України від 24 грудня 2003 року №024-159 «Щодо індексації грошових доходів» зазначено, що нарахування сум індексації та їх виплата здійснюється одночасно з нарахуванням та виплатою заробітної плати за відповідний місяць, доходи за який згідно з Порядком підлягають індексації. Всі виплати, які обчислюються виходячи із середньої заробітної плати, у тому числі за час відпустки, індексації не підлягають, але при визначенні її розміру сума індексації враховується як складова частина оплати праці.
Як було наголошено вище, відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України не відповідає ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану роботу, а за затримку розрахунків при звільненні. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.
В той же час, як вказав відповідач та як вбачається із наявних у справі розрахунків, сума індексації за серпень та вересень 2019 року увійшла до розрахунку середньоденної та середньомісячної заробітної плати.
Отже, враховуючи викладене, підстави для застосування індексації грошових доходів щодо суми стягнення за затримку виплати вихідної допомоги при звільненні позивача - відсутні.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також доводи позивача та відповідача щодо заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
При зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 768,40 грн. згідно квитанції №18-3149971/с від 18 листопада 2019 року.
Враховуючи, що позов задоволено частково, відшкодуванню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягає сума у розмірі 384,20 грн.
Керуючись статтями 2, 77, 139, 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України суд -
Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України в частині невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/1, код ЄДРПОУ 000334051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІНПП НОМЕР_1 ) суму вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньомісячної заробітної плати, що становить 46523,19 грн. з вирахуванням при виплаті встановлених податків та зборів.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/1, код ЄДРПОУ 000334051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІНПП НОМЕР_1 ) суму середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні, що становить 46523,19 грн. з вирахуванням при виплаті встановлених податків та зборів.
В задоволенні решти позову відмовити.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/1, код ЄДРПОУ 000334051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІНПП НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 384,20 грн.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко