1Справа № 335/692/21 2/335/196/2022
07 лютого 2022 року м. Запоріжжя
Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого судді Калюжної В.В., за участю секретаря судового засідання Новік Л.О., позивача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Запоріжжі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Верховного Суду, Держави України в особі Державної казначейської служби України, треті особи: Президент України, Конституційний Суд України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої бездіяльністю органу державної влади, -
21.01.2021 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя з позовом до Держави України в особі Верховного Суду, третя особа: Конституційний Суд України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої бездіяльністю органу державної влади.
Ухвалою суду від 26.01.2021 року позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху, позивачу надано строк для усунення недоліків позову, на виконання якої 10.02.2021 року позивачем подано уточнену позовну заяву ОСОБА_1 до Держави України в особі Верховного Суду, треті особи: Президент України, Конституційний Суд України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої бездіяльністю органу державної влади.
Ухвалою суду від 16.02.2021 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 було передано за територіальною юрисдикцією (підсудністю) до Печерського районного суду м Києва.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 19.04.2021 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 ; ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16.02.2021 року скасовано; справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Так, позовні вимоги ОСОБА_1 обгрунтовані наступним.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 05.12.2013 року у справі №755/18963/13-ц позивачу було відмовлено у задоволенні позовних вимог до ПАТ „БАНК ФОРУМ” про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у якому викладено висновки суду про те, що „За день до запланованого звільнення 16.04.2012 року та 19.04.2012 року позивач надавала відповідачу дві заяви про надання їй відпусток, відповідно - з 17.04.2012 року на п'ять днів, та з 23.04.2012 року на 62 дні, що і було зроблено відповідачем. Після закінчення вказаних відпусток - 27.06.2012 року відповідачем було видано наказ про звільнення позивача за ст. 40 ч. 1 КЗпП України”, при цьому судом не зазначено ані дати, ані номеру наказу про звільнення.
В цій частині рішенням Апеляційного суду м. Києва від 13.02.2014 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05.12.2013 року залишено без змін.
Апеляційний суд м. Києва у рішенні від 13.02.2014 року у справі №755/18963/13-ц, яке ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.04.2014 року залишено без змін, встановив, що копія наказу про звільнення позивачу не була вручена, трудова книжка не була видана.
Після отримання 19.01.2017 року трудової книжки з її змісту позивачем було встановлено, що ПАТ „БАНК ФОРУМ” звільнив позивача 27.06.2012 року наказом №672к/2 від 19.04.2012 року. Проте, позивач 27.06.2012 року знаходилася у щорічній відпустці на підставі наказу №70в/10 від 19.04.2012 року, тобто позивача звільнено в період перебування у щорічній відпустці, що заборонено ч. 3 ст. 40 КЗпП України.
За встановлених обставин позивач звернулася до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя з новим позовом до ПАТ «БАНК ФОРУМ», у якому просила суд поновити її на роботі та стягнути на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу (справа № 335/2235/17).
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20.12.2018 року, яка була залишена без змін постановою Верховного Суду від 17.06.2020 року, провадження у справі №335/2235/17 було закрито з тих підстав, що предметом позову у цій справі, як і у справі, яка була розглянута Дніпровським районним судом м. Києва є поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а підставою для позову є незаконне, на думку позивача, її звільнення, тобто, за підставами та предметом позову справа про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним, на думку позивача, звільненням її з роботи була вже розглянута судом.
Посилаючись на висновок Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладений в ухвалі суду від 13.01.2016 року у справі №6-29117ск15, про те, що відсутність в судовому рішенні конкретної дати про звільнення свідчить про не конкретизоване рішення суду, що може потягти за собою новий спір, позивач вважає порушеними її права на судовий захист.
Позивач вважає, що висновок суду першої інстанції у справі №335/2235/17 щодо підстав закриття провадження у справі був помилкою та підлягав перевірці Верховним Судом, як найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, оскільки в ході розгляду справи ухвалою Верховного Суду від 22.05.2020 року були витребувані матеріали справи 755/18963/13-ц, яка вмотивована наявністю підстав для призначення судового розгляду, оскільки доводи касаційної скарги викликають необхідність перевірки матеріалів справи.
На думку позивача, Верховним судом при винесенні рішення про залишення без змін ухвали Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20.12.2018 року, не дотримано гарантій захисту її прав від незаконного звільнення, тому вона наполягає на спричиненні їй діями посадових осіб органів державної влади при здійсненні правосуддя шкоди, яку вона просить стягнути з Державного бюджету України, шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України, через Державну казначейську службу України на її користь, а саме: матеріальну шкоду у розмірі 2 301 527,72 гривень та моральну шкоду, яку вона оцінює у 500 000 гривень.
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 26.04.2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до Держави України в особі Верховного Суду, треті особи: Президент України, Конституційний Суд України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої бездіяльністю органу державної влади, прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; визначено проводити розгляд справи в порядку загального позовного провадження; розпочато підготовче провадження та призначено підготовче судове засідання; сторонам встановлено строки для подання заяв по суті справи.
17.05.2021 року від представника відповідача Верховного Суду надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач проти позову заперечує, вважає, що позовні вимоги фактично обгрунтовані незгодою позивача із процесуальними діями суду під час розгляду вказаних у позові цивільних справ та з ухваленими в них судовими рішеннями, та є намаганням вирішити позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в інший спосіб, оскільки позивач вбачає порушення її прав в тому, що суди, на її думку, не дослідили належним чином докази у зазначених цивільних справах та прийняли у зв'язку з цим незаконні рішення, тому через неправомірні дії суду держава порушила гарантію захисту від незаконного звільнення, внаслідок чого їй завдано моральну та майнову шкоду.
Відповідач наполягає на тому, що позивачем не заявлено вимогу про визнання протиправними дій/бездіяльності суду під час розгляду справ № 755/189/13-ц, № 335//2235/17, а вирішення заявлених позовних вимог передбачатиме оцінку дій/бездіяльності суду, що є втручанням у здійснення правосуддя, оскільки оскарження дій судді під час здійснення правосуддя відбувається в іншому, визначеному спеціальним законом порядку, а процесуальні порушення, допущені під час розгляду конкретної справи можуть бути усунуті лише в межах відповідної справи.
Вважає позовні вимоги необгрунтованими, оскільки позивачем не наведено жодних фактичних обставин та не надано жодних доказів, які б свідчили про заподіяння їй моральної шкоди, розмір якої не обгрунтовано, та не зазначено, в чому полягала незаконність дій/бездіяльності суду, що не пов'язані із здійсненням правосуддя, тому у задоволенні позову просить відмовити.
22.06.2021 року та 19.07.2021 року позивачем подано уточнені позовні заяви, та 25.06.2021 року - відповідь на відзив відповідача, за змістом яких, позивач наполягає на тому, що під час розгляду вищезазначених справ за її позовами, за викладених у позові обставин, Держава не забезпечила реалізацію її права на судовий захист, чим допустила протиправність дій та бездіяльність, внаслідок чого позивачу спричинено матеріальну і моральну шкоду у заявленому до стягнення розмірі.
06.08.2021 року за клопотання позивача судом витребувано з архіву суду матеріали цивільної справи № 335/2235/17 за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «БАНК ФОРУМ» про поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, для огляду у судовому засіданні.
Ухвалою суду від 29.09.2021 року до участі у справі у якості співвідповідача залучено Державу України в особі Державної казначейської служби України, відповідачу надано строк для подання відзиву на позов.
Ухвалою суду від 12.11.2021 року закрито підготовче провадження у справі, справу призначено до судового розгляду по суті.
У судовому засіданні позивач підтримала позовні вимоги, з підстав, викладених у позові, відповіді на відзив та у письмових поясненнях, просила позов задовольнити у повному обсязі. Наполягала на тому, що заявлені нею позовні вимоги не зводяться до того, що вона не згодна із судовим рішення. Пояснила, що, на її думку, держава не виконала гарантії захисту від незаконного звільнення та права на судовий захист і допустила внесення неправдивих відомостей у судове рішення, в цьому і полягає бездіяльність та протиправність дій Держави, внаслідок яких вона зазнала моральної шкоди, а також матеріальної, яка полягає у стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який могла б отримати у разі поновлення на роботі, розрахунок якого нею здійснено з моменту звільнення до ухвалення Верховним Судом судового рішення від 17.06.2020 року.
Представник відповідача Верховного Суду у судове засідання не з'явися, про час та місце розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку, у відзиві на позов просив розглянути справу у його відсутність та відмовити у задоволенні позову.
Представник відповідача Державної казначейської служби України у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку, причину неявки суду не повідомив, відзив на позов не подав.
Представники треті осіб у судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися у встановленому законом порядку, причину неявки суду не повідомили.
Дослідивши матеріали даної справи, матеріали витребуваної судом цивільної справи 335/2235/17, заслухавши пояснення позивача, оцінивши доводи відповідача, викладені у відзиві, проаналізувавши зібрані та досліджені докази у їх сукупності, суд дійшов до наступного висновку.
Статтею 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судом встановлено, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 05.12.2013 року у справі № 755/18963/13-ц позивачу ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні її позову до ПАТ „Банк Форум” про визнання незаконним наказу про її звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, яке рішенням Апеляційного суду м. Києва від 13.02.2014 року змінено, виключено з мотивувальної частини рішення посилання на ст. 233 КЗпП України як на підставу для відмови в задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку позовної давності; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.04.2014 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 13 лютого 2014 року залишено без змін.
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20.12.2018 року закрито провадження у справі № 335/2235/17 за позовом ОСОБА_1 до ПАТ „Банк Форум” про поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка постановою Запорізького апеляційного суду від 03.04.2019 року залишена без змін.
Вбачається, що суд дійшов висновку про те, що, якщо позивач вважає, що при розгляді її справи про незаконне звільнення не перевірені будь-які обставини, зокрема, щодо існування на час її звільнення вакансій, які їй не було банком запропоновано, то це є підставою для оскарження судових рішень через неповноту з'ясування цих обставин, а не для звернення до суду з новим позовом щодо оспорювання незаконності звільнення та поновлення на роботі. Посилання позивача в даній справі на наявність вакантних посад на час її звільнення і факт її звільнення під час перебування в щорічній відпустці, не були підставою позову і предметом розгляду, та ґрунтувалися на невірному розумінні позивачкою предмету і підстав позову, оскільки позивач посилалася на факти, які вже перевірялися судами різних інстанцій.
Таким чином, закриваючи провадження у справі, суд виходив з того, що судовими рішеннями в інших цивільних справах, які набрали законної сили, вже вирішено спір між цими сторонами з цих же підстав і про той же предмет позову.
Постановою Верховного Суду від 17.06.2020 року ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20.12.2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 03.04.2019 року залишено без змін.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначила, що вбачає порушення її права на судовий захист, оскільки суди, на її думку, не дослідили належним чином докази у вищезазначених цивільних справах та прийняли у зв'язку із цим незаконні рішення, внаслідок чого Державою порушено гарантію захисту від незаконного звільнення та права на судовий захист, чим їй було завдано матеріальну і моральну шкоду.
Згідно із ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 56 Конституції України забезпечено кожному право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
У п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України встановлено, що підставою виникнення цивільних прав і обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється ч. 1 ст. 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування ч. 1 ст. 1176 ЦК в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (ст. ст. 1173,1174 ЦК України).
Відповідно до ст. 1173 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Статтею 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Для наявності підстав для зобов'язання відшкодувати шкоду відповідно до вимог статті 1174 ЦК України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її заподіювача та причинний зв'язок між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди, і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди у розумінні статей 1167, 1174 ЦК України.
Відповідно до ч. 5 ст. 1176 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Чинним законодавством надано можливість громадянинові повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення та дій суддів під час здійснення правосуддя.
Дії органів державної влади можуть вважатися неправомірними, якщо вони суперечать приписам законів та інших нормативних актів або здійснені поза межами їх компетенції.
Необхідними умовами для наявності підстав для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність неправомірних дій цього органу, шкоди та причинного зв'язку між такими діями та заподіяною ними шкодою, обов'язок доведення яких в силу ст. 81 ЦПК України покладається на позивача.
Гарантії незалежності і недоторканності суддів як носіїв судової влади та самостійності судів як судових органів визначені Конституцією та законами України, зокрема і «Про судоустрій і статус суддів». Незалежність судової влади, її рівність із законодавчою та виконавчою є невід'ємними ознаками правової держави, в якій кожен повинен мати право на захист. Незалежність судів існує як конституційний принцип державного устрою.
Відповідно до ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч. 1 ст. 13 Закону України „Про судоустрій і статус суддів” судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.
Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 6 Закону України „Про судоустрій і статус суддів” , здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.
У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 „Про незалежність судової влади” судам роз'яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.
Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
Відповідно до пункту 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
Вчинені суддею (судом) процесуальні дії з розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони вчиняються чи ухвалюються.
Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу.
Тобто, якщо позивачі вважали, що суд допустив порушення норм права під час розгляду їх справи, вони мали можливість оскаржити ухвалені у цих справах судові рішення до судів вищих (апеляційної чи касаційної) інстанцій у порядку та з підстав, визначених у відповідному процесуальному законі.
Щодо цивільної відповідальності, до якої позивачі мали намір притягнути суд-відповідача, Консультативна рада європейських суддів зазначає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов'язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).
Зазначений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя.
Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Вказаний висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постановах: від 08 травня 2018 року у справі № 521/18287/15-ц (провадження № 14-90цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19).
Разом з тим, згідно ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.
Відповідно до ст. 1167 ЦПК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Цивільна - правова відповідальність за завдану моральну шкоду настає при наявності протиправної поведінки заподіювача шкоди, встановлення причинного зв'язку між шкодою та протиправною поведінкою, вини заподіювача.
Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (стаття 23 ЦК України).
Як зазначено в пункті 3 Постанови Пленуму ВСУ від 31.03.1995 року № 4 „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
При цьому, згідно за змістом пункту 5 Постанови Пленуму ВСУ від 31.03.1995 року № 4 „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Суд, зокрема, повинен з'ясувати чим підтверджуються факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Як зазначено в п. 9 Постанови від 31.03.1995 р. №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема враховується стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити з засад розумності, виваженості та справедливості.
При цьому, до істотних обставин, що підлягають з'ясуванню судом та доведенню сторонами у такому спорі, є наявність всіх сукупних елементів складу цивільного правопорушення; при цьому позивач зобов'язаний довести протиправність поведінки відповідача, розмір заподіяної шкоди, причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою.
З огляду на вищевикладене, Закон пов'язує виникнення права на компенсацію моральної шкоди з випадками порушення прав особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтями 79, 80, 81 ЦПК України визначено, що достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України , суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Позовні вимоги про відшкодування матеріальної і моральної шкоди позивач обґрунтовує заподіянням такої шкоди протиправними діями/бездіяльністю держави України, які виразилися у порушенні гарантії захисту від незаконного звільнення та права на судовий захист.
Однак вказані обставини не є підставою для визнання позовних вимог обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Позивачем не надано доказів в обгрунтування протиправності дій чи бездіяльності відповідача, та на підтвердження факту заподіяння їй саме відповідачем матеріальної і моральної шкоди, не обгрунтовано, з чого позивач виходила, визначаючи розмір заподіяної їй моральної шкоди, а також причинного зв'язку дій або бездіяльності відповідача із заподіяною шкодою.
З досліджених судом матеріалів справи не встановлено об'єктивних даних та достовірних доказів про визнання у встановленому законом порядку рішень судів, про які зазначає позивач у позові, незаконними, у зв'язку із чим, визначені законом підстави для відшкодування позивачу ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальної і моральної шкоди, заявленої до стягнення, не обгрунтовані та не підтверджені належними доказами.
Вирішуючи позовні вимоги, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Враховуючи вищевикладене, а також ту обставину, що суд, розглядаючи дану справу в межах заявлених позовних вимог не уповноважений надавати оцінку діям суддів при розгляді інших цивільних справ та ухваленим судовим рішенням, які набрали законної сили, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є необґрунтовані, не підтверджені належними доказами, тому не підлягають задоволенню.
Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, судові витрати, пов'язані із розглядом даної справи, суд відносить на рахунок держави.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 76-82, 89, 141, 263-265, 353, 354 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Держави України в особі Верховного Суду, Держави України в особі Державної казначейської служби України, треті особи: Президент України, Конституційний Суд України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої бездіяльністю органу державної влади - залишити без задоволення.
Рішення може бути оскаржене до Запорізького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 17.02.2022 року.
Суддя: В.В. Калюжна