Справа № 420/21524/21
20 січня 2022 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого Марина П.П., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язати вчинити певні дії
До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 , в якому позивач просить:
визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби за 9 повних календарних років військової служби;
зобов'язати військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби за 9 повних календарних років військової служби;
зобов'язати військову частину НОМЕР_2 подати звіт про виконання судового рішення.
В обґрунтування позовних вимог у позовній заяві зазначено, що ОСОБА_1 з 14.05.2020 року по 08.11.2020 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та був зарахований на грошове забезпечення до військової частини НОМЕР_2 . Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 25.03.2021 року №195 позивача було звільнено з військової служби.
Представник позивача зазначає, що як вбачається з витягу з наказу вислуга років позивача на момент звільнення складає: у календарному обчисленні 09 років 09 місяців 19 днів; у пільговому обчисленні 02 роки 04 місяці 16 днів. Тобто, загальна вислуга років становить 12 років 02 місяці 05 днів на момент звільнення. При цьому із витягу з наказу вбачається, що відповідач при звільненні не виплатив позивачу одноразову грошову допомогу в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 09 повних календарних років служби, передбачену частиною 2 статті 15 Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Представник позивач вважає, що позивач має право на виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби (09 років).
Як стверджує представник позивача, за змістом правових норм абзацу першого пункту 2 статті 15 Закону N 2011-XII та абзацу другого пункту 10 Порядку N 393 законодавець розмежовує визначення самого права військовослужбовця, крім військовослужбовців строкової військової служби, на таку одноразову грошову допомогу, при звільненні та визначення розміру такої допомоги. В розумінні вказаних правових норм військовослужбовець, що звільнений з військової служби за закінченням контракту, крім військовослужбовців строкової військової служби, має право на виплату одноразової грошової допомоги “за наявності вислуги 10 років і більше”. При цьому законодавець не передбачає, що таке право набувається за умови наявності певного виду вислуги (календарної, пільгової, тощо). Законодавець не надає визначень ні “календарної вислуги років” ні “пільгової вислуги років”, а визначає лише способи обчислення вислуги років.
Таким чином, як зазначає представник позивача, у випадку звільнення військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової військової служби, з військової служби за, закінченням контракту такі військовослужбовці мають права на спірну одноразову грошову допомогу за наявності вислуги 10 років і більше незалежно від способу її обчислення (у календарному обчисленні чи на пільгових умовах). Розмір такої одноразової грошової допомоги для такої категорії військовослужбовців знаходиться в прямій залежності від кількості повних календарних років їх служби.
Отже, на переконання представника позивача, позивач, як військовослужбовець, що звільнений з військової служби за закінченням строку контракту за наявності вислуги років 12 років 02 місяця 5 днів, що перевищує 10 років, має право на одноразову грошову допомогу, передбачену абзацом першим пункту 2 статті 15 Закону №2011-XII. Розмір такої допомоги визначається у вигляді 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожні вісім повних календарних років моєї служби (9 років).
У позові зазначено, що в Інструкції №558 допущено власне трактування положень статті 15 Закону №2011-XII та пункту 10 Порядку №393 та що правові норми Інструкції N 558 не мають вищої юридичної сили у відношенні до Закону N 2011-ХІІ та Порядку N 3933, а тому не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідачем - військовою частиною НОМЕР_1 подано до суду відзив на адміністративний позов, в якому посилаючись на розділ ХХХІІ Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 та лист Департаменту фінансів Міністерства оборони України №248/7109 від 08.09.2021 представник відповідача зазначає, що військовослужбовці звільнені з військової служби при наявності календарної вислуги менше 10 років, або з урахуванням пільгової вислуги - 10 років і більше (якщо календарна вислуга становить менше 10 років) права на отримання одноразової грошової допомоги не мають.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 15.11.2021 року прийнято до розгляду позовну заяву позивача та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження в порядку ст.262 КАС України.
Вказаною ухвалою судом також встановлено сторонам строки для подання заяв по суті справи, в тому числі, відповідачу встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву.
Копію ухвали суду від 15.11.2021 року про відкриття провадження у справі отримано відповідач військова частина НОМЕР_2 отримав 23.11.2021 року.
Однак, станом на дату вирішення даної адміністративної справи відзив на позовну заяву чи заява про продовження строку для його подання від військової частини НОМЕР_2 на адресу суду не надходили.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 КАС України, судом встановлено наступні факти та обставини.
ОСОБА_1 з 14.05.2020 року по 08.11.2020 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . (а.с. 5)
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 25.03.2021 року №195 позивача звільнено з військової служби. (а.с. 4).
Відповідно до вказаного витягу з наказу вислуга років позивача станом на 30.06.2018 року становить: календарна - 9 років 00 місяців 13 днів; пільгова - 03 роки 02 місяці 03 дні; загальна - 12 років 02 місяці 16 днів.
Як стверджує позивач та не заперечується відповідачем, ОСОБА_1 при звільненні не було виплачено одноразову грошову допомогу у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби.
Позивач вважаючи, що відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, встановленої ч.2 ст.15 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Досліджуючи подані документи і матеріали, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд виходить з наступного.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, ч. 2 ст. 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється Законом України 25 березня 1992 року № 2232-XII “Про військовий обов'язок і військову службу” (надалі - Закон № 2232-XII, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону № 2232-XII порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов'язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно зі статтею 40 Закону № 2232-XII гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України “Про Збройні Сили України”, “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, “Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей” та іншими законами.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі, визначено відповідно до Конституції України Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Статтею 1 Закону № 2011-XII передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною 1 статті 9 Закону № 2011-ХІІ визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною 2 вказаної статті встановлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Відповідно до частини 2 статті 15 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Відповідно до пункту 1 глави 9 розділу 5 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженої Наказом МВС України від 25 червня 2018 року № 558 (далі - Інструкція № 558, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу жінкою-військовослужбовцем, яка має дитину (дітей) віком до 18 років, грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше (у цьому та інших пунктах цієї глави мається на увазі наявність календарної вислуги років).
Суд зазначає, що спірним питанням у цьому провадженні є застосування частини 2 статті 15 Закону № 2011-XII та пункту1 глави 9 розділу 5 Інструкції № 558 у контексті наявності у позивача права на одноразову грошову допомогу.
При цьому, таке питання вирішувалося Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 380/2427/20, де Судом наголошено, що застосовуючи інструкції як спеціальні нормативно-правові акти, що визначають структуру та склад грошового забезпечення при нарахуванні та виплаті одноразової допомоги при звільненні, слід враховувати пріоритетність законів над підзаконними актами та дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій особам, які проходять військову службу. Верховний Суд зауважив, що частиною четвертою статті 9 Закону № 2011-XII Міністру оборони України надано повноваження визначати лише порядок виплати грошового забезпечення. Водночас, питання права військовослужбовців на отримання грошового забезпечення чи різного виду допомог можуть бути визначені лише законодавцем.
Правова позиція щодо застосування приписів частини другої статті 15 Закону №2011-XII неодноразово викладалася у постановах Верховного Суду, зокрема, від 11 квітня 2018 року у справі № 806/2104/17, від 24 листопада 2020 року у справі № 822/3008/17, від 21 квітня 2021 року № 380/2427/20, від 27 травня 2021 року №1.380.2019.005965.
Відповідно до усталеної позиції Верховного Суду правова норма частини 2 статті 15 Закону №2011-XII не містить вказівки на те, що право на призначення та виплату одноразової грошової допомоги виникає за наявності 10 і більше саме календарних років вислуги. Поняття “календарна вислуга років” застосовується не для позначення необхідної для призначення допомоги вислуги років, а для визначення розміру грошової допомоги, а саме: “в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби”.
При цьому, Верховний Суд наголошував, що умовою набуття права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги відповідно до частини другої статті 15 Закону № 2011-XII є наявність “вислуги 10 років і більше”.
Також, відповідно до ч. 3 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Судом встановлено, що на момент звільнення вислуга років позивача становить: календарна 09 років 09 місяців 19 днів, пільгова 02 роки 04 місяці 16 дні; всього 12 років 02 місяці 05 днів, тобто понад 10 років.
Відтак, з викладеного вище вбачається наявність у позивача права на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з положеннями статті 9 Конституції України та статтями 17, частиною п'ятою статті 19 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу “належного урядування”. Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах “Беєлер проти Італії” “Онер'їлдіз проти Туреччини” “Megadat.com S.r.l. проти Молдови” “Москаль проти Польщі” (Moskal v. Polandу). Також, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (рішення у справах “Лелас проти Хорватії” (Lelas v. Croatia), “Тошкуце та інші проти Румунії” (Toscuta and Others v. Romania).
Враховуючи викладене, суд вважає, що ненарахування та невиплата відповідачем позивачу одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби порушує право позивача на отримання такої одноразової допомоги, встановлене ч.2 ст.15 Закону України “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Відповідно до ч. 1. ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч.1, ч.5 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Таким чином, суд доходить висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 .
Решта доводів позивача висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини 1 статті 5 Закону України від 08.07.2011 №3674-VI "Про судовий збір".
Оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження понесення сторонами судових витрат, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат та компенсації судових витрат за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.
Згідно з ч.1 ст.382 КАС України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Суд зазначає, що позивач не навів жодного обґрунтування необхідності встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, у зв'язку з чим суд не вбачає підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення в даній адміністративній справі.
Керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 205, 242-246, 250, 251, 255, 262, 295, 297 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язати вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби за 9 повних календарних років військової служби.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби за 9 повних календарних років військової служби.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст.255 КАС України.
Відповідно до ст.295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи проводився в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_1 )
Відповідач: Військова частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_2 );
Відповідач: Військова частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_5 , адреса: АДРЕСА_2 )
Суддя П.П.Марин