28 січня 2022 року Справа № 160/22298/21
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Дєєв М.В., одноособово розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Синельниківського відділу Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії,-
16.11.2021 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Синельниківського відділу Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області, в якому позивач просить суд:
- визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в особі Синельниківського відділу Головного управління державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, щодо відмови видачі неповнолітньому ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України у формі паспортної книжечки зразка 1994 року;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в особі Синельниківського відділу Головного управління державної міграційної служби України в Дніпропетровській області видати ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року відповідно до Положення про паспорт Громадянина України від 26.06.1992 №2503-ХІІ.
В обґрунтування позову зазначено, що позивач звернулася до Синельниківського відділу Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області із заявою, в якій просила оформити і видати ОСОБА_2 паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 р. №2503-ХІІ без згоди на обробку своїх персональних даних. Проте, листом від 10.11.2021 року відділ відмовив у наданні такого паспорту. Позивач не погоджується з такою відповіддю та вважає, що згідно з діючим законодавством України паспорт у вигляді книжечки повинен видаватися без звернення до суду.
17.11.2021 року у даній справі відкрито провадження, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін та встановлено відповідачу п'ятнадцятиденний строк з дня отримання копії ухвали для подання письмового відзиву на позовну заяву та всіх документів, що підтверджують заперечення проти позову.
17.12.2021 року на виконання вимог ухвали суду від 17.11.2021 року на адресу суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву, в якому відповідач просив суд у задоволенні позову відмовити та зазначив, що відповідним листом позивачу було роз'яснено, що паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України та починаючи з 01.11.2016 р. виготовляється виключно у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. Зразок бланка та порядок оформлення паспорта громадянина України затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 р. № 302 “Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина”, а отже твердження позивача про відмову відповідача у наданні адміністративної послуги з оформлення паспорта громадянина України є необгрунтованими та безпідставними, оскільки звернення позивача не є заявою про надання адміністративної послуги, а відповідно лист-відповідь ГУДМС України в Дніпропетровській області не є рішенням про відмову у наданні адміністративної послуги.
За викладених обставин, у відповідності до вимог ст.ст. 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.
Дослідивши матеріали справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступні обставини.
ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 звернулись із заявою від 06.10.2021р. до Синельниківського відділу Державної міграційної служби у Дніпропетровській області стосовно питання оформлення ОСОБА_2 паспорту громадянина України, що передбачено Положенням про паспорт громадянина України , затвердженим Постановою Верховної ради України від 26.06.1992 № 2503 XII, та видати йому паспорт виключно у формі паспортної книжечки.
Листом від 10.11.2021 відповідач відмовив у видачі вказаного паспорту обґрунтовуючи тим, що Постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2019 №398 «Про внесення змін до п.3 постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 №302» (набрала чинності 07.06.2019), до постанови КМУ від 25.03.2015 №2015 №302 внесено зміни, якими передбачається, що Державна міграційна служба до законодавчого врегулювання питання завершення оформлення та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 у формі картки, здійснює оформлення та видачу таких паспортів у порядку, встановленому Міністерством внутрішніх справ, громадянам України щодо яких прийнято рішення суду, яке набрало законної сили, про зобов'язання Державної міграційної служби оформити та видати паспорт у формі книжечки зразка 1994 року.
Позивачі не погоджується з наданою відповіддю на її звернення, що і стало підставою для звернення з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до вимог ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За приписами ст. 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Так, із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Згідно з ст. 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 35 Конституції України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. За змістом частини четвертої цієї ж статті, ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.
Статтею 5 Закону України “Про громадянство України” від 18.01.2001 року № 2235-III (далі - Закон № 2235-III) визначено, що документом, що підтверджує громадянство України, є, зокрема, паспорт громадянина України.
Так, відповідно до статті 5 Закону № 2235-III постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-XII затверджено Положення про паспорт громадянина України та Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон.
Згідно із пунктами 1, 3, 5, 8, 9-11 Положення про паспорт громадянина України, паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України. Паспорт дійсний для укладання цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення доручень іншим особам для представництва перед третьою особою лише на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення. Бланки паспортів виготовляються на замовлення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері громадянства, з високоякісного паперу з використанням спеціального захисту.
Таким чином, чинним Положенням про паспорт громадянина України передбачено дві форми паспорта громадянина України: книжечка і картка.
Згідно з ч.1 ст. 1 Закону України “Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус” від 20 листопада 2012 року № 5492-VI в редакції згідно із Законом України від 14 липня 2016 року № 1474-VIII “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України” (далі - Закон № 1474-VIII) суспільні відносини, пов'язані із збиранням, накопиченням, захистом, зберіганням, обліком, використанням і поширенням інформації Єдиного державного демографічного реєстру (далі - Реєстр), оформленням, видачею, обміном, пересиланням, вилученням, поверненням державі, визнанням недійсними та знищенням передбачених цим Законом документів, регулюються Конституцією України, міжнародними договорами України, цим та іншими законами України, а також прийнятими на їх виконання нормативно-правовими актами у сферах, де використовуються відповідні документи, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи.
Суд зазначає, що одним із документів Реєстру, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, зазначено паспорт громадянина України (підпункт “а” пункту 1 частини першої статті 13 Закону № 5492-VI).
Так, відповідно до ч. 1 та ч.2 ст. 21 Закону № 5492-VI паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.
Отже, вказаним Законом також передбачена можливість видачі документа як у формі книжечки, так і у вигляді картки.
Таким чином, заявник, звернувшись до уповноваженого суб'єкта з відповідними документами, передбаченими вказаним Законом, має право на отримання документа у формі книжечки, зокрема, паспорта громадянина України.
Відповідно до частини сьомої статті 16 Закону № 5492-VI уповноважений суб'єкт, якщо інше не передбачено цим Законом, має право відмовити заявникові у видачі документа виключно у разі, якщо: 1) за видачею документа звернувся заявник, який не досяг шістнадцятирічного віку, або представник особи, який не має документально підтверджених повноважень на отримання документа; 2) заявник вже отримав документ такого типу, який є дійсним на день звернення (крім випадків, зазначених у частині сьомій цієї статті); 3) заявник не подав усіх визначених законодавством документів, необхідних для оформлення і видачі документа; 4) дані, отримані з бази даних розпорядника Реєстру, не підтверджують інформацію, надану заявником. У рішенні про відмову у видачі документа, яке доводиться до відома заявника у порядку і строки, встановлені законодавством, мають зазначатися підстави для відмови. Особа має право звернутися до уповноваженого суб'єкта з повторною заявою у разі зміни або усунення обставин, через які їй було відмовлено у видачі документа. Рішення про відмову у видачі документа може бути оскаржено особою в адміністративному порядку або до суду.
Зі змісту вищенаведеної норми вбачається, що законодавець передбачив вичерпний перелік підстав для відмови заявникові у видачі документа. Водночас вказаним Законом визначення поняття документ не передбачено. Разом з цим, відповідно до статті 21 Закону № 5492-VI паспортом громадянина України є документ, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України. Відтак, відповідач у своєму листі на звернення позивача зобов'язаний був вказати одну з вище перерахованих підстав для відмови у оформленні паспорта у формі книжечки, оскільки паспорт громадянина України в розумінні статті 21 вказаного Закону є документом.
Також, суд зазначає, що пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 № 302 “Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України” (далі - Порядок №302) також передбачено можливість оформлення паспорта громадянина України з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки, а тому обґрунтування відповідачем відсутності можливості видачі позивачу паспорта громадянина України у формі книжечки є недоцільним.
Суд звертає увагу на те, що у рішенні від 19 вересня 2018 року по справі №806/3265/17 Велика Палата Верховного Суду констатувала, що норми Закону № 5492-VI, на відміну від норм Положення про паспорт, не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорта у вигляді паспортної книжечки. На переконання Великої Палати Верховного Суду це є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Також такий підхід не відповідає вимогам якості закону (тобто, таке втручання не було встановлене законом), не є необхідним у демократичному суспільстві. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я, що становить порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року.
Позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не є необхідним у демократичному суспільстві, і таке втручання є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.
Разом з тим, ухвалюючи вказане рішення, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ознаками типової справи є: позивач - фізична особа, який територіальним органом ДМС України відмовлено у видачі паспорту у формі книжечки, у відповідності до “Положення про паспорт громадянина України”, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ; відповідач територіальні органи ДМС України; предмет спору вимоги щодо неправомірної відмови відповідача у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки у зв'язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних та зобов'язання відповідача видати позивачеві паспорт громадянина України у формі книжечки, у зв'язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних, відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ.
Проте, предметом спору даної справи є вимоги щодо неправомірної відмови відповідача у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки у зв'язку з посиланням на те, що Державна міграційна служба до законодавчого врегулювання питання завершення оформлення та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 у формі картки, здійснює оформлення та видачу таких паспортів у порядку, встановленому Міністерством внутрішніх справ, громадянам України щодо яких прийнято рішення суду, яке набрало законної сили, про зобов'язання Державної міграційної служби оформити та видати паспорт у формі книжечки зразка 1994 року.
Таким чином, з огляду відмінність предмету спору, відсутні підстави вважати що ця справа відповідає ознакам, викладеним у рішенні Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи Пз/9901/2/18 (№806/3265/17), а тому не є типовою.
Разом з тим зазначає, що згідно ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Оскільки, спірні правовідносини між сторонами виникли саме з приводу фактичної відмови відповідача у видачі паспорту у формі книжечки, з огляду на позицію відповідача про те, що видача паспорту можлива лише у формі ID-картки, враховуючи правові висновки Верховного Суду, суд дійшов висновку щодо наявності у позивача права на отримання паспорту у формі книжечки.
Таким чином, суд вважає обґрунтованими позовні вимоги в частині визнання протиправною відмови відповідача у видачі позивачу паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року № 2503-ХІІ.
У відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що позивачем не було дотримано процедуру для отримання паспорту, а саме подана заява в довільній формі не може вважатись заявою про видачу паспорта, оскільки для оформлення такого документа необхідно подати заяву встановленого зразка та інші документи, визначені законодавством, зокрема документи, що підтверджують необхідність оформлення паспорту.
Однак, суд звертає увагу на те, що спірні правовідносини, які розглядаються в даній справі, виникли не з приводу дотримання форми заяви про видачу паспорта вимогам закону, а у зв'язку з позицією відповідача про відсутність у позивача права на отримання паспорта у формі книжечки.
Так, у наданій відповіді від 10.11.2021 року на звернення позивача про видачу паспорта у формі книжечки, відповідачем не було зазначено про невідповідність заяви визначеній законодавством формі.
Щодо вимог про зобов'язання відповідача оформити та видати позивачу паспорт у формі книжечки, суд зазначає наступне.
Повноваження суду при вирішенні справи визначені статтею 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до п.4) ч.2, ч.4 цієї статті у разі задоволення адміністративного позову, суд може зобов'язати відповідача суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь Позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь Позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся Позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Отже, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд може зобов'язати відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні певної дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з декількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає кращим за даних обставин.
При цьому, Європейський Суд з прав людини у своєму Рішенні від 14.06.2007 року по справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» наголошував, що «в національному праві має бути засіб юридичного захисту від свавільних втручань органів державної влади в права, гарантовані Конвенцією. Визначення дискреційних повноважень, якими наділені органи державної влади в сфері основоположних прав, у спосіб, що фактично робить ці повноваження необмеженими, суперечило б принципу верховенства права. Відповідно, закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та чітко визначати спосіб їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, який розглядається, щоб гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання».
Суб'єкти владних повноважень застосовують надані їм в межах закону повноваження на власний розсуд, без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб'єктами (дискреційні повноваження). Втручання в дискреційні повноваження суб'єкта влади виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
Системний аналіз обставин даної справи в контексті наведених вище норм Кодексу адміністративного судочинства України та практики Європейського Суду з прав людини дозволяє зробити висновки, що: суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача прийняти конкретне остаточне рішення у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення.
Пунктом 13 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-XII встановлено, що для одержання паспорта громадянин подає: заяву за формою, встановленою Міністерством внутрішніх справ України; свідоцтво про народження; дві фотокартки розміром 35х45 мм; у необхідних випадках - документи, що підтверджують громадянство України.
Суд зазначає, що відповідачем не було надано належної оцінки тим документам, які були подані позивачем разом із заявою про видачу паспорту у формі книжечки, у зв'язку з чим, відповідачу необхідно розглянути заяву позивача по суті, всебічно і повно з'ясувати всі фактичні обставини пов'язані з питанням оформлення та видачі паспорта позивача, з перевіркою і дослідженням всіх документів, які подаються для оформлення та видачі паспорта та прийняти обґрунтоване і законне рішення із наведенням відповідного правового обґрунтування.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про зобов'язання відповідача оформити та видати позивачу паспорт громадянина України у формі книжечки.
З урахуванням дискреційних повноважень відповідача на перевірку наданих документів для оформлення паспорту та прийняття рішення про видачу паспорту, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача щодо видачі паспорта громадянина України у формі книжечки.
Суд звертає увагу, що відповідно до абз.2 ч. 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта і владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Згідно частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Доказів, які б спростували доводи позивача, відповідач суду не надав. З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що підлягають частковому задоволенню.
Згідно ч. 1, 3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Відповідно до ч.1 ст.132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору за подання адміністративного позову до суду в сумі 908,00 грн., що документально підтверджується квитанцією №ПН5292488 від 12.11.2021 року.
Враховуючи, що адміністративний позов задоволено частково, частина судових витрат пов'язана зі сплатою судового збору за подання адміністративного позову до суду підлягає стягненню в сумі 454,00 грн., що становить 50 відсотків від суми сплаченого судового збору.
Керуючись ст.ст. 139, 243-246,257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (49000, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, вул.В.Липинського будинок 7, код ЄДРПОУ 37806243) в особі Синельниківського відділу Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області (52500, м.Синельникове, вул.Виконкомівська, 30) про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в особі Синельниківського відділу Головного управління державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, щодо відмови видачі неповнолітньому ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України у формі паспортної книжечки зразка 1994 року.
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Синельниківського відділу Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 від 06.10.2021 року щодо видачі паспорта громадянина України у формі книжечки з урахуванням висновків суду, викладених у рішенні суду.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати у розмірі 454,00 грн. (чотириста п'ятдесят чотири гривні) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені ст. ст.295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя М.В. Дєєв