Справа №430/1608/21
Провадження № 2/430/61/22
15 лютого 2022 року смт. Станиця Луганська
Станично-Луганський районний суд Луганської області у складі: головуючої судді Попової О.М., при секретарі судового засідання Романової М.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Станиця Луганська цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі законного представника відповідача ОСОБА_2 , треті особи - Станично-Луганська селищна військово-цивільна адміністрація Щастинського району Луганської області; Служба у справах дітей Щастинської районної державної адміністрації Луганської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -
ОСОБА_1 звернулась до Станично-Луганського районного суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі законного представника відповідача ОСОБА_2 , треті особи - Станично-Луганська селищна військово-цивільна адміністрація Щастинського району Луганської області; Служба у справах дітей Щастинської районної державної адміністрації Луганської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивачка посилалася на те, що вона є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 на підставі: договору купівлі-продажу житлового будинку ВВТ 646080 реєстр. № 121 від 25.12.2004 року. У будинку позивачки зареєстровані: невістка ОСОБА_2 та онук ОСОБА_3 , цей факт підтверджується довідкою № 1074 від 13.07.2021 року, виданою виконкомом Валуйської сільської ради. Проте, зазначені особи не проживають у будинку позивача з липня 2014 року, що підтверджується актом складеним секретарем виконкому Валуйської сільської ради, ОСОБА_4 . Позивачка зазначила, що її невістка та онук у липні 2014 року виїхали до Російської Федерації на постійне місце проживання у зв'язку із активними бойовими діями, що мали місце у смт. Станиця Луганська під час проведення АТО. Зв'язку із ними позивачка не має. Тому, єдиним шляхом вирішення питання щодо зняття їх з реєстрації є звернення до суду. Також, позивачка зауважила, що її онук та її невістка зареєстровані у будинку, але не проживають, що перешкоджає її праву отримувати субсидію на оплату житлово-комунальних послуг. Тому, за викладених вище обставин єдиним шляхом захисту її права як власника є звернення до суду.
Згідно з ч. 3 ст. 211 ЦПК України, особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності.
Позивачка у позовній заяві просила розглянути справу без її участі.
Відповідачі в судове засідання повторно не з'явилися, жодних заяв чи клопотань від них не надходило. Враховуючи, що відповідачі про дату та час розгляду справи повідомлялись своєчасно та належним чином, шляхом направлення судових повісток та розміщення оголошення на офіційному сайті суду, а також те, що позивачка не заперечує проти заочного вирішення справи, а відповідачі відзив не подавали, наявні всі умови, встановлені ст. 280 ЦПК України, які необхідні для ухвалення заочного рішення.
Представник третьої особи - Станично-Луганської селищної ВЦА Щастинського району Луганської області у судове засідання не з'явився, надав суду заяву про розгляд справи за відсутності представника.
Представник третьої особи - Служби у справах дітей Щастинської РДА у судове засідання не з'явився, надавши суду заяву з проханням слухати справу за його відсутності, проти задоволення позову не заперечував.
Таким чином, суд вважає за можливе розглядати справу за відсутності відповідачів за доказами, що містяться в матеріалах справи, відповідно до положень ст. 281 ЦПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи судом встановлено, що відповідно до копії договору купівлі-продажу від 25.12.2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Станично-Луганського районного округу Незнайкою Є.В., житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 .
Вищезазначені обставини, також підтверджуються копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 7865008 від 25.07.2005 року.
В зазначеному будинку зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується довідкою №1074 від 13.07.2021 року, виданою секретарем виконкомом сільської ради Новосельською Н.П., однак відповідачі фактично там не проживають з 2014 року, що підтверджується актом обстеження житлово-побутових умов, посвідченим секретарем виконкому сільської ради Новосельською Н.П.
Таким чином, з досліджених в судовому засіданні фактичних обставин справи судом встановлено, що спір між сторонами виник з приводу захисту позивачкою свого права користування житловим приміщенням.
Статтею 47 Конституції України визначено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 391 ЦК України, передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
В силу ст.160 СК України місце проживання дитини визначається по місцю проживання батьків.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини) держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
На батьків покладається обов'язок забезпечення дітей всім необхідним, в тому числі житлом. Неповнолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає.
Права неповнолітньої дитини є похідними від права батьків (або одного з них). Причини не проживання неповнолітньої дитини за місцем реєстрації не залежать від волі дитини, а тому неможливо встановити їх характер (поважні або неповажні) окремо для неповнолітньої дитини, незалежно від причин відсутності батьків.
Неповнолітня дитина не є самостійним суб'єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками.
Отже, системний аналіз цивільного та житлового законодавства дає підстави вважати, що неповнолітня дитина зберігає або втрачає право користування житлом автоматично разом з батьками.
Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Частиною 1 ст. 321 ЦК України закріплено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні та згідно з ч. 1 ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю на власний розсуд.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997 р. відповідно до Закону №475/97-ВР від 17.07.1997р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Статтею 405 ч.2 ЦК України визначено, член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
З аналізу встановлених обставин, відповідно до вказаних норм закону відповідачі не проживають та не користуються означеним житловим приміщенням понад один рік, а тому відповідно до вимог статті 405 ч.2 ЦК України втратили право на користування цим житлом.
Таким чином, враховуючи, що відповідачка та її неповнолітні сини не проживають у спірному будинку, а реєстрація відповідачів у спірному нерухомому майні порушує права позивачки на розпорядження та користування майном, тому позовні вимоги у частині визнання відповідачки та її неповнолітніх синів такими, що втратили право користування спірним будинком є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, а тому його положення підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 року, зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою в день звернення особи із заявою в органи реєстрації.
У відповідності до п.3 Правил реєстрації місця проживання, реєстрація/зняття з реєстрації місця проживання/перебування здійснюється виконавчим органом сільської, селищної або міської ради, сільським головою (у разі коли відповідно до закону виконавчий орган сільської ради не утворено) (далі - орган реєстрації) на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради. Реєстрація/зняття з реєстрації місця проживання/перебування здійснюється управліннями, відділами (секторами) Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення (далі - територіальний підрозділ ДМС України) у день подання особою документів (п.1.3. Порядку).
Зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про зняття з реєстрації місця проживання особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, що передбачено п. 26 вищевказаних правил.
З врахуванням вищенаведеного, вимога позову про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування будинком, який належить позивачці є обґрунтованою і такою, що підлягає задоволенню та є достатньою підставою для зняття відповідачів з реєстрації у зазначеному будинку, у порядку встановленому зазначеними Правилами та Законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Суд враховує, що позивачка, звертаючись до суду з позовом, не заявляла вимог про стягнення з відповідачів на її користь судовий збір, а тому вважає судові витрати залишити за її рахунок.
Керуючись ст. ст. 2, 4, 82, 89, 206, 210, 259, 263-265, 273, 279 ЦПК України, ст.160 СК України, ст.317, 319, 321, 383, 391, 405 ЦК України, суд -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі законного представника відповідача ОСОБА_2 , треті особи - Станично-Луганська селищна військово-цивільна адміністрація Щастинського району Луганської області; Служба у справах дітей Щастинської районної державної адміністрації Луганської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням - будинком , розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Рішення може бути оскаржене в загальному порядку до Луганського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя О.М. Попова