пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10 E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
07 лютого 2022 року справа №903/907/21
Господарський суд Волинської області у складі судді Войціховського Віталія Антоновича, за участі секретаря судового засідання Ведмедюка Михайла Петровича
та за відсутності представників сторін/учасників судового процесу у зв'язку з їх неявкою в судове засідання
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку у приміщенні Господарського суду Волинської області в порядку загального позовного провадження матеріали справи
за позовом Дейнеки Дмитра Тарасовича , м. Ковель
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес Позика", м. Київ
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда Володимир Олександрович, м. Київ
про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню
встановив: 05 листопада 2021 року на адресу Господарського суду Волинської області за підписом адвоката Місюка Р.П. (Ордер серії ВЛ №000,084591 від 05.11.2021р.) надійшла позовна заява Дейнеки Дмитра Тарасовича від 05.11.2021р. до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес Позика" про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису №16327 від 07.07.2021р., вчиненого Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою Володимиром Олександровичем щодо стягнення з підприємця Дейнеки Дмитра Тарасовича 50 969,97 грн.
В правове обґрунтування позовних вимог позивач посилався на положення ст.ст. 87, 88 Закону України "Про нотаріат", ст.ст. 3, 15, 16, 18 Цивільного кодексу України, Глави 16 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та засвідчував, що оскаржуваний в судовому порядку виконавчий напис нотаріуса №16327 від 07.07.2021р. було вчинено з порушеннями порядку вчинення виконавчих написів нотаріусами, і, як наслідок, існує неправомірне провадження щодо виконання вказаного виконавчого напису про звернення стягнення з підприємця Дейнеки Д.Т. 50 969,97 грн.
При цьому позивачем засвідчувалось на понесенні витрат, пов'язаних із сплатою судового збору в розмірі 2 270 грн., а також на витратах по оплаті наданої професійної правничої допомоги на суму 8 000 грн.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.11.2021р. відповідну позовну заяву було розподілено судді Вороняку А.С.
08.11.2021р. суддя Вороняк А.С. на підставі ст. 35 ГПК України подав заяву про самовідвід від розгляду відповідної позовної заяви. Ухвалою від 08.11.2021р. заяву судді Вороняка А.С. про самовідвід було задоволено, матеріали позову передано для здійснення повторного автоматизованого розподілу.
Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.11.2021р., розгляд позову Дейнеки Д.Т. було призначено судді Войціховському В.А.
Ухвалою від 15.11.2021р. за позовом було відкрито провадження у справі, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, розгляд справи в підготовчому судовому засіданні призначено на 13.12.2021р., залучено до участі у справі, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бригіду Володимира Олександровича (02068, м. Київ, пр-т Григоренка, 15, прим. 3), запропоновано третій особі надати суду пояснення стосовно позову, зобов'язано останнього надати суду належним чином посвідчені копії всіх без виключення матеріалів, сформованих під час оскаржуваної в судовому порядку нотаріальної дії (вчинення виконавчого напису нотаріуса №16327 від 07.07.2021р.), запропоновано сторонам вчинити певні дії та надати суду відповідні додаткові матеріали.
Ухвалою від 13.12.2021р. було продовжено строк проведення підготовчого провадження у справі на тридцять днів до 13.02.2022р., розгляд справи в підготовчому судовому засіданні відкладено на 17.01.2021р., повторно зобов'язано третю особу надати суду копії всіх без виключення матеріалів, сформованих під час оскаржуваної в судовому порядку нотаріальної дії.
04 січня 2022 року на виконання вимог ухвал суду від 15.11.2021р. та від 13.12.2021р. приватним нотаріусом Бригідою В.О. було надано витребувані судом матеріали. При цьому нотаріус засвідчив про розгляд справи за його відсутності та винесення рішення згідно чинного законодавства України.
12 січня 2022 року на адресу суду від представника позивача адвоката Місюка Р.П. надійшло клопотання від 12.01.2022р. про стягнення з відповідача на користь позивача 8 000 грн. у відшкодування понесених витрат на професійну правову допомогу, а також приєднання у зв'язку з цим до матеріалів справи посвідчених копій договору про надання правової допомоги від 03.11.2021р., квитанції до прибуткового касового ордера №03 від 03.11.2021р. на суму 8 000 грн. Також до визначеного клопотання було долучено поштові документи в підтвердження направлення примірника заяви з додатками на адресу відповідача та третьої особи.
Ухвалою від 17.01.2022р. (відображена в протоколі судового засідання), постановленою за результатами проведеного за участю представника позивача підготовчого судового засідання, було закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 07.02.2022р.
Ухвалою від 17.01.2022р. було повідомлено ТОВ "Бізнес Позика" та приватного нотаріуса Бригіду В.О. про процесуальні дії, вчинені судом в судовому засіданні 17.01.2022р.
07 лютого 2022 року відділом документального забезпечення та контролю Господарського суду Волинської області було зареєстровано клопотання представника позивача, адвоката Місюка Р.П. про розгляд справи по суті за відсутності представника Дейнеки Д.Т., про підтримання позовних вимог та заяви про розподіл судових витрат в повному обсязі.
Відповідач своїм правом на участь в судовому розгляді не скористався, відзиву на позов та інших передбачених ГПК України заяв/клопотань до суду не подав, хоча про дату, час та місце розгляду справи по суті повідомлявся належним чином (ухвала від 17.01.2022р., згідно поштового повідомлення про вручення рекомендованої кореспонденції, була вручена ТОВ "Бізнес Позика" 21 січня 2022 року).
Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда В.О. своїм правом на участь в судовому розгляді також не скористався, письмових пояснень стосовно позову не подав, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином (ухвала від 17.01.2022р., згідно поштового повідомлення про вручення рекомендованої кореспонденції, була вручена нотаріусу 21 січня 2022 року).
Відтак, судом засвідчується, що останнім було вжито всіх необхідних заходів щодо належного повідомлення учасників справи про дату, час та місце розгляду справи по суті.
В даному аспекті суд засвідчує, що відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення у справах "Ейрі проти Ірландії", від 09.10.1979, п. 24, Series A №32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява №38695/97, п. 43, ECHR 2000-II).
При цьому, в рішеннях Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України" та від 30.05.2013 у справі "Наталія Михайленко проти України", зазначено, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг; оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб.
Згідно ст. 232 ГПК України, судовими рішеннями є: ухвали; рішення; постанови; судові накази.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 ГПК України, учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності в особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення, якщо така адреса відсутня.
В силу положень частини 6 наведеної статті Кодексу, днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Якщо судове рішення надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Частиною 1 статті 202 ГПК України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
В той же час, стаття 43 ГПК України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Згідно ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи те, що положення ст. 81 ГПК України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом учасників справи подавати докази, а п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, господарським судом в даному випадку створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції та подання доказів.
За таких обставин слід вважати, що судом було забезпечено принцип змагальності сторін, рівність сторін, що полягає у наданні їм однакових можливостей для реалізації ними своїх процесуальних прав, з огляду на сплив строків для подання доказів, з метою дотримання прав сторін на своєчасне вирішення спору, суд вважає за можливе ухвалити рішення в цій справі.
При цьому суд враховує принцип ефективності судового процесу, який діє у господарському судочинстві і направлений на недопущення затягування процесу, а також положення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що справа має бути розглянута судом у розумний строк.
Поруч з цим, згідно ст. 17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У п. 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" ("Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989р. вказано, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.
Беручи до увагу ту обставину, що відповідач та третя особа належним чином були повідомлені про дату, час і місце проведення судового засідання з розгляду даної справи по суті, а явка представників сторін /учасників судового процесу обов'язковою судом не визнавалась, неявка представників сторін та третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, учасники справи мали достатньо часу для реалізації своїх процесуальних прав, зокрема, і на подання будь-яких пояснень чи інших заяв по суті справи, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа, з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору, може бути розглянута за наявними у ній документами, а також з огляду на необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, суд дійшов висновку про відсутність перешкод для розгляду даної справи по суті у даному судовому засіданні без участі представників сторін та третьої особи за наявними в ній матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, господарський суд, оцінюючи подані сторонами/учасниками судового процесу докази за своїм переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, дійшов до висновку, що пред'явлений позивачем до відповідача позов підставний та підлягає до задоволення.
Викладена позиція суду пов'язана з наступними встановленими в судовому засіданні обставинами:
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.
Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту.
Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
В силу положень ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Як це в даному випадку вбачається з матеріалів справи, 09 серпня 2020 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Бізнес Позика" (Кредитодавець) та Фізичною особою-підприємцем Дейнекою Дмитром Тарасовичем (Позичальник), котрий у відповідності до наявного в матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань припинив підприємницьку діяльність за власним рішенням 19.10.2021р. (номер запису 2000680060002046975) дистанційно, в електронній формі, в порядку передбаченому Законом України "Про електронну комерцію", було укладено договір №127021-КВ1-001 про надання кредиту.
Відповідно до п. 1 договору від 09.08.2020р. №127021-КВ1-001, кредитодавець надає позичальнику 24 000 грн. на засадах строковості, поворотності, платності, а позичальник зобов'язується повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитними коштами в порядку та на умовах, визначених цим договором та правилами про надання грошових коштів у кредит фізичним особам-підприємцям.
Тип: Кредит. Строк кредиту: 16 тижнів. Процентна ставка: в день 1,24745796, фіксована. Загальний розмір наданого кредиту: 24 000 грн. Термін дії Договору: до 29.11.2020. Орієнтовна загальна вартість наданого кредиту: 46 800 грн.
Пунктом 3 договору №127021-КВ1-001 сторонами було погоджено графік платежів та визначено, що загальна сума платежів становить 46 800 грн.
Як стверджує позивач, 15.10.2021р. на його адресу від Приватного виконавця виконавчого округу Волинської області Пироги Сергія Степановича надійшов лист із постановами останнього, які винесені в межах виконавчого провадження №66945527 та, зокрема, із постановою про відкриття виконавчого провадження від 27.09.2021р.
Виконавче провадження було відкрито на підставі виконавчого напису за №16327 від 07.07.2021р. щодо стягнення з підприємця Дейнеки Д.Т. 50 969,97 грн., який вчинено Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О.
Судом встановлено, що відповідно до виконавчого напису №16327 від 07.07.2021р., останній вичинений нотаріусом на підставі ст.ст. 87-91 Закону України "Про нотаріат" та пункту 2 Переліку, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999р.
Відповідно до виконавчого напису від 07.07.2021р. за №16327, запропоновано звернути стягнення з Фізичної особи-підприємця Дейнеки Дмитра Тарасовича, який є боржником за кредитним договором №127021-КВ1-001 від 09.08.2020р. Стягнення заборгованості проводиться за період з 06.09.2020р. по 31.05.2021р. Сума заборгованості становить 50 319,97 грн., що складається з: 22 640,85 грн. прострочена заборгованість за сумою кредиту; 27 619,12 грн. прострочена заборгованість по несплаченим відсоткам за користування кредитом. За вчинення виконавчого напису нотаріусом стягнута плата із ТОВ "Бізнес Позика" в розмірі 650 грн. Загальна сума, яка підлягає стягненню з боржника на користь стягувача 50 969,97 грн.
Відтак, позивач вважаючи, що виконавчий напис за №16327 від 07.07.2021р. вчинено з порушеннями порядку вчинення виконавчих написів нотаріусами, звернувся до суду із відповідним позовом.
Відповідно до ст. 18 ЦК України, нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно ч. 1 ст. 34 Закону України "Про нотаріат", нотаріуси вчиняють нотаріальні дії, зокрема виконавчі написи.
Так, у ст. 87 Закону України "Про нотаріат" передбачено, що для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Згідно ч. 1 ст. 88 Закону України "Про нотаріат" (в редакції Закону на час вчинення спірного напису), нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
Аналогічні правила і умови вчинення виконавчого напису містяться у пунктах 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5.
Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (п. 19 ст. 34 Закону України "Про нотаріат"), яка полягає у посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - це надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником.
Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення, а нотаріус задля вчинення виконавчого напису повинен дійти висновку, що з дня виникнення права вимоги у стягувача минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року, та, що подані стягувачем документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед ним.
Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (ст. 88 ЗУ "Про нотаріат"). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками, якими є надані стягувачем документи згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.
Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису (наведену правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі №137/1666/16-ц, від 15.01.2020р. у справі №305/2082/14-ц).
Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджено постановою Кабінету Міністрів України №1172 від 29.06.1999р.
Пункт 2 вказаного Переліку було доповнено Постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014р. №662 "Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів".
Таким чином, вчинення нотаріусом спірного виконавчого напису відбулося за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком і мали слугувати підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014р. №662 "Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" перелік документів доповнено після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту:
"Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин
2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.
Для одержання виконавчого напису додаються:
а) оригінал кредитного договору;
б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості".
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі №826/20084/14 постанову Кабінету Міністрів України від 26.11.2014р. №662 "Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" визнано незаконною та нечинною в частині, зокрема, доповнення Переліку документів розділом "Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин".
Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі №826/20084/14 зупинено до закінчення касаційного розгляду.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі №826/20084/14 залишено без змін.
Оскільки у судовому порядку постанову Кабінету Міністрів України від 26.11.2014р. №662 "Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" визнано незаконною та нечинною у вказаній вище частині, кредитний договір, який не є нотаріально посвідченим, не входить до переліку документів, за якими може бути здійснено стягнення заборгованості у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Судом встановлено, що постанова Кабінету Міністрів України від 26.11.2014р. №662 "Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів", якою вносилися зміни до Переліку документів, що передбачали можливість вчинення нотаріусами виконавчих написів на кредитних договорах, не посвідчених нотаріально, яка набрала чинності 10 грудня 2014 року, втратила чинність (у частині) 22 лютого 2017 року з набранням законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від у справі № 826/20084/14.
Судом встановлено, що укладений між ТОВ "Бізнес Позика" та підприємцем Дейнекою Д.Т. договір про надання кредиту від 09.08.2020р. №127021-КВ1-001, копія якого знаходиться в матеріалах справи, не посвідчений нотаріально, на зазначеному договорі відсутні відмітки, зокрема, номер за реєстром, дата посвідчення договору, підпис нотаріуса та відтиск його печатки.
Суд констатує, що укладений між ТОВ "Бізнес Позика" та підприємцем Дейнекою Д.Т. кредитний договір, який був наданий нотаріусу для вчинення виконавчого напису, не був посвідчений нотаріально, тому наявні підстави для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв'язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.
Суд засвідчує, що вчиняючи 07 липня 2021 року виконавчий напис за №16327, Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда В.О. неправомірно керувався пунктом 2 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999р. №1172 із врахуванням "пункту "Переліку документів" у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26.11.2014р. №662 "Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів", яка на той час уже була нечинною згідно постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі №826/20084/14.
Поруч з цим, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається саме за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак саме по собі подання стягувачем відповідних документів нотаріусу не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості, як такого.
Суд засвідчує, що виконавчим написом від 07.07.2021р. за №16327 запропоновано звернути стягнення з підприємця Дейнеки Д.Т. по простроченій заборгованості по несплаченим відсоткам за користування кредитом в розмірі 27 619,12 грн.
Суд зазначає, що у договорі про надання кредиту від 09.08.2020р. №127021-КВ1-001 сторони погодили фіксовану процентну ставку в день - 1,24745796 (рядок "Процентна ставка" в п.1 договору) так і безпосередньо їх розмір 22 800 грн. (колонка 4 "Проценти за користування кредитом" в п.3 "Графік платежів" договору).
Суд зауважує, що в виконавчому написі від 07.07.2021р. за №16327 прострочена заборгованість по несплаченим відсоткам за користування кредитом становить 27 619,12 грн., а за договором про надання кредиту від 09.08.2020р. №127021-КВ1-001, проценти за користування кредитом становлять 22 800 грн. (різниця в сумах становить 4 819,12 грн.), у зв'язку із встановленою обставиною суд вважає, що існує спірність у вимогах стягувача в частині простроченої заборгованості по несплаченим відсоткам за користування кредитом на що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда В. О. не звернув уваги.
Отже, виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бригіди В.О. №16327 від 07.07.2021р., на думку суду, вчинено із порушенням положень ст.ст 87, 88 Закону України "Про нотаріат" та Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.
Порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року по справі №910/10374/17, постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №158/2157/17.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79 ГПК України).
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України" від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Відповідно до ч. 23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України" за заявою №63566/00 суд нагадує, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Вимога п. 1 ст. 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
При цьому суд зазначає, що згідно ч. 1 ст. 14 ГПК України, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58) відповідно до котрої згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоячщою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
Суд також приймає до уваги положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
За таких обставин суд повторно засвідчує, що відповідачем в ході судового розгляду даної справи не було вчинено будь-яких дій процесуального характеру, спрямованих на спростування доводів позовної заяви, хоча йому було створено усі можливості для надання заперечень та доказів в їх обґрунтування, а судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве та вирішальне значення для правильного вирішення спору.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про наявність достатніх підстав для задоволення позовних вимог Дейнеки Д.Т.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи прийняття рішення про задоволення позовних вимог, суд вважає, що витрати, пов'язані з поданням позовної заяви до суду та розглядом справи в суді (сплата судового збору), котрі поніс позивач, слід відшкодувати йому за рахунок відповідача.
Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову на відповідача; у разі відмови в позові на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Разом з цим представник позивача, адвокат Місюк Р.П. в клопотанні від 12.01.2022р. просив суд стягнути з відповідача понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 000 грн.
Суд засвідчує, що реалізація кожним права на правову допомогу не може залежати від статусу особи та характеру її правовідносин з іншими суб'єктами права. Правову позицію щодо цього висловив Конституційний Суд України у Рішенні від 16 листопада 2000 року №13-рп/2000 у справі про право вільного вибору захисника.
Зокрема, в абзаці п'ятому пункту 5 мотивувальної частини Рішення зазначено, що "закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав" (ч. 1 ст. 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин".
Конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість.
Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати.
Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати, тоді як конституційне право на професійну правничу допомогу не може бути обмежено.
У відповідності до ст. 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Визначення договору про надання правової допомоги міститься в статті першій Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", згідно з якою договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
За приписами ч. 3 ст. 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.
Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який в свою чергу, врегульовано Главою 63 ЦК України. Зокрема, ст. 903 ЦК України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Згідно ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Частина 1 статті 123 ГПК України встановлює, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, серед іншого, належать витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 123 ГПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 126 ГПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з ч. 2 ст. 126 ГПК України, за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК України).
При цьому ч. 8 ст. 129 ГПК України встановлює, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
В підтвердження надання адвокатом Місюком Р.П. Дейнеці Д.Т. послуг з професійної правничої допомоги в суді під час розгляду даної справи позивачем надано договір про надання правової допомоги від 03.11.2021р., квитанцію до прибуткового касового ордера №03 від 03.11.2021р. на суму 8000 грн.
Дослідивши надані докази, суд приймає до уваги, що 03.11.2021р. між Дейнекою Дмитром Тарасовичем (Клієнт) та Адвокатським об'єднанням "МСМ і Партнери" в особі керуючого партнера Місюка Руслана Петровича (Адвокатське об'єднання) було укладено договір про надання правової допомоги, згідно умов п.п. 1.1. котрого, Адвокатське об'єднання зобов'язується представляти інтереси Клієнта у Господарському суді Волинської області, Північно-Західному апеляційному господарському суді, Верховному Суді у справі про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, а Клієнт зобов'язується сплатити Адвокатському об'єднанню гонорар за надану правову допомогу, а також у випадку необхідності фактичні витрати, пов'язані з виконанням Договору.
Згідно з п. 3.1. договору, договірні сторони домовились, що за надання правової допомоги Клієнт сплачує Адвокатському об'єднанню гонорар (винагороду) у розмірі 8 000 грн.
Відповідно до квитанції до прибуткового касового ордера №03 від 03.11.2021р. АО "МСМ і Партнери", на підставі договору про надання правової допомоги від 03.11.2021р., було прийнято від Дейнеки Д.Т. кошти в сумі 8 000 грн.
Враховуючи вказане, судом констатується, що позивачем згідно ст. 74 ГПК України доведено понесення витрат в розмірі 8 000 грн. по оплаті наданих послуг з професійної правничої допомоги.
Судом враховується, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень ч. 4 ст. 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку таке втручання суперечитиме принципу свободи договору визначеному нормами ст. 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України (постанова об'єднаної палати КГС ВС від 20.11.2020р. у справі №910/13071/19).
Відповідно до позиції, викладеної у постанові об'єднаної палати КГС ВС від 22.01.2021р. у справі №925/1137/19, за умови підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, не надання іншою стороною доказів невідповідності заявлених до відшкодування витрат критеріям співмірності, у тому числі спростування правильності відповідних розрахунків, витрати на надану професійну правничу допомогу підлягають розподілу за результатами розгляду справи.
Як вбачається з наданих позивачем документів, сторони у п. 3.1. договору про надання правової допомоги від 03.11.2021р. узгодили вартість професійної правничої допомоги в розмірі 8 000 грн. у вигляді фіксованої суми. Отже, розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, є чітко визначеним.
На підставі аналізу обсягу наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, виходячи з вимог розумності та справедливості, врахувавши обставини справи, тривалість розгляду справи, мотиви прийняття даного судового рішення, суд дійшов висновку щодо доцільності відшкодування відповідачем на користь позивача витрат на надання правової допомоги в суді в розмірі 8 000 грн.
При цьому судом враховується і та обставина, що в матеріалах справи наявні поштові документи в підтвердження направлення примірника заяви з додатками на адресу відповідача. Згідно з витягу з офіційного сайту УДППЗ "Укрпошта" (трекінг поштового відправлення №4301040297701), заява адвоката Місюка Р.П. 12.01.2022р. про приєднання до матеріалів справи документів в підтвердження понесення позивачем витрат по оплаті правової допомоги була отримана ТОВ "Бізнес Позика" 18 січня 2021 року.
Відповідно до Постанови Об'єднаної Палати Верховного Суду від 03.10.2019 року за справою №922/445/19, суд може зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони; обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат адвоката, що підлягають розподілу між сторонами.
Водночас відповідно до ч.4 ст.126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.ч. 5, 6 ст. 126 Кодексу).
В розумінні положень згаданих норм законодавства, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт.
Суд, враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи, проте, беручи до уваги заявлене представником позивача клопотання про зменшення, вправі зробити це у даній справі.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у вищенаведеній нормі.
В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» зазначено, що суд не зобов'язаний керуватися тими внутрішньо національними розцінками і критеріями, з яких виходять Уряд і заявник на підтримку відповідних аргументів; він керується свободою розсуду відповідно до того, що він вважає за справедливе.
Слід зауважити, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України»).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
На думку суду, витрати на оплату послуг адвоката є дійсними та необхідними, про що йшлося вище, їх розмір вважається розумним, оскільки, на думку суду, є повністю співмірним зі складністю справи, а також із складністю і обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг).
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
За приписами ч. 6 ст. 126 ГПК України, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
В даному випадку, розмір витрат позивача на оплату послуг з правової допомоги у визначеному законодавством порядку ТОВ "Бізнес Позика" заперечений не був.
Керуючись ст.ст. 13, 14, 73-80, 126, 129, 232, 236-240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-
1. Позов задовольнити.
2. Визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис №16327 від 07.07.2021р., вчинений Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою Володимиром Олександровичем щодо стягнення з підприємця Дейнеки Дмитра Тарасовича 50 969,97 грн.
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес Позика" (м. Київ, вул. Генерала Алмазова, 13, офіс 524, код ЄДРПОУ 41084239) на користь Дейнеки Дмитра Тарасовича ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) 2 270 грн. в повернення витрат по сплаті судового збору та 8 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
4. Наказ на виконання рішення суду видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
З врахуванням положень ст.ст. 253, 256, 257 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Північно-західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення
складено 10.02.2022р.
Суддя В. А. Войціховський