вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"18" січня 2022 р. Справа№ 910/9938/21
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Руденко М.А.
суддів: Пономаренка Є.Ю.
Барсук М.А.
при секретарі Реуцькій Т.О.
За участю представників:
від позивача: Семенуха І.О. (ордер серія ДП №015 від 09.11.2021)
від відповідача: Савенко Р.В. (ордер серія ЧК №121932 від 07.12.2021)
розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ВП «Емко»
на рішення господарського суду міста Києва від 31.08.2021
у справі №910/9938/21 (суддя Спичак О.М.)
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кеаз груп»
до товариства з обмеженою відповідальністю «ВП «Емко»
про стягнення 131 695,66 грн.,-
Позов заявлено про стягнення з відповідача основного боргу в сумі 103 498,67 грн. за поставлений за договором поставки № 1912 від 15.12.2016, але неоплачений товар, 3 % річних в сумі 8 660,89 грн. та інфляційних втрат в сумі 19 536,10 грн.
Крім того у позові позивач просив стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн.
У поданих до суду першої інстанції відзиві на позову заяву та запереченнях на відповідь на відзив відповідач проти задоволення позову заперечив пославшись на те, що:
- твердження позивача про те, що факт отримання товару відповідачем підтверджується декларацією Нової Пошти № 20400104049316 від 08.10.2018 не відповідає дійсності так як з наданої позивачем експрес-накладної № 20400104049316 від 08.10.2018 слідує, що одержувачем товару є товариство з обмеженою відповідальністю «Завод «ЕМКО» (ідентифікаційний код 01412785), а не відповідач (ідентифікаційний код 40172418);
- договір поставки №1912 від 15.12.2016 закінчив свою дію 31.12.2016 і строк його дії сторонами не було продовжено, відтак і господарські відносини сторін не продовжувались, а у спірних видаткових накладних та рахунках на оплату товару міститься посилання на вказаний договір;
- розрахунок відсотків за користування грошовими коштами та інфляційних втрат за видатковою накладною № 1163 від 14.06.2018 виконаний невірно, оскільки початок періоду нарахування визначений за два дні до дати вказаної видаткової накладної;
- за умовами спірного договору поставки поставка товару має здійснюватись на підставі письмової заявки відповідача про замовлення товару та письмової заяви відповідача щодо визначення перевізника, які позивачем не надані, а відтак можна припустити, що позивач самостійно відправив товар, який не замовлявся відповідачем;
- позивачем пропущено строк позовної давності щодо стягнення боргу за поставлений за видатковою накладною №1163 від 14.06.2018 товар, що є підставою для відмови у позовних вимогах у вказаній частині;
- сума витрат на правову допомогу є завищеною та необґрунтованою, а такі витрати не підтверджені належними чином та належними доказами.
Рішенням господарського суду міста Києва від 31.08.2021 у справі № 910/9938/21 позовні вимоги задоволено частково, до стягнення з відповідача на користь позивача присуджено 103 498,67 грн. основного боргу, 8 641,61 грн. 3% річних, 19 536,10 грн. інфляційних втрат, 10 998,39 грн. витрат на професійну правову допомогу та 2 269,67 грн. витрат по сплаті судового збору, в іншій частині позовних вимог відмовлено.
Розглядаючи спір сторін по суті, суд першої інстанції встановив, що матеріалами справи належним чином підтверджено факт невиконання відповідачем свого обов'язку по оплаті поставленого позивачем за видатковими накладними №1163 від 14.06.2018 та №2076 від 08.10.2018 товару у визначеній позивачем сумі, з огляду на що позивач має право на стягнення вартості вказаного товару, а також, нарахованих за прострочення виконання обв'язку по його оплаті, 3 % річних та інфляційних втрат.
Так, суд першої інстанції встановив, що між позивачем та відповідачем було укладено договір у спрощений спосіб, що підтверджується відповідними видатковими накладними щодо передачі товару відповідачу за змістом яких (договорів) позивач зобов'язався поставити товар, а відповідач, у свою чергу, прийняти його та оплатити у строк, визначений ст. 692 ЦК України, тобто негайно після прийняття спірного товару.
Щодо викладеної відповідачем у відзиві на позов заяви про застосування до правовідносин сторін строку позовної давності щодо вимоги про стягнення боргу за оплату товару згідно видаткової накладної №1163 від 14.06.2018, суд першої інстанції визнав поважними причини пропуску позивачем строку позовної давності щодо звернення до суду з вказаними вимогами, зазначивши про те, що між позивачем та відповідачем велися переговори щодо мирного врегулювання спору, також відповідач гарантійним листом від 17.06.2021 зобов'язався сплатити борг та повернути частину товару.
Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення 3 % річних суд першої інстанції виходив з того, що розрахунок позивача є арифметично невірним, оскільки початок періоду прострочення оплати товару згідно з видатковою накладною №1163 від 14.06.2018 починається з 15.06.2018 (в той час як позивачем у розрахунку датою початку визначено 12.06.2018 - примітка суду), а згідно з уточненим розрахунком суду з відповідача підлягає стягненню 8 641,61 грн. 3% річних та 21 882,43 грн. інфляційних втрат (тобто при перерахунку судом першої інстанції інфляційних втрат за заявлений позивачем до стягнення період їх сума виявилась більшою, ніж заявлена позивачем до стягнення - примітка суду).
Частково задовольняючи заяву позивача про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції встановивши, що позивач надав належні та допустимі докази на доведення понесених ним витрат та професійну допомогу в сумі 15 000,00 грн., пов'язаних з розглядом даної справи, дійшов висновку про необґрунтованість:
- такого виду витрат на професійну правничу допомогу як «аналіз законодавства та консультації» у розмірі 2 000,00 грн., зазначивши про те, що вказані послуги є тотожними з «вивчення матеріалів, наданих стороною 2, з метою визначення судової перспективи спору», зважаючи на те, що без аналізу законодавства під час вивчення матеріалів, неможливо визначити судову перспективу спору;
- послуг адвоката щодо «складання досудової вимоги» у розмірі 2 000,00 грн., оскільки дії позивача щодо направлення досудової вимоги відповідачу, у зв'язку з невиконанням останнім своїх зобов'язань за спірним договором є досудовим врегулюванням спору та пов'язані з господарською діяльністю позивача, що узгоджується з положеннями статті 42 ГК України.
З огляду на вказані обставини суд першої інстанції встановив, що вимоги позивача щодо відшкодування витрат на правничу допомогу є частково обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню в сумі 11 000,00 грн., проте, з огляду на часткове задоволення позовних вимог до стягнення з відповідача підлягають витрати на професійну правову допомогу в сумі 10 998,39 грн.
Не погоджуючись з судовим рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю «ВП «Емко» звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 31.08.2021 по справі №910/9938/21 та прийняти нове рішення, яким в позовних вимогах товариства з обмеженою відповідальністю «Кеаз груп» відмовити в повному обсязі.
У апеляційній скарзі апелянт послався на те, що:
- при розгляді спору сторін по суті суд першої інстанції визнав безпідставними посилання позивача, в якості доведення підстав виникнення між сторонами зобов'язань з поставки товару, на договір поставки № 1912 від 15.12.2016, тобто фактично визнав те, що правовідносини сторін за вказаним договором закінчились 31.12.2016, встановивши при цьому те, що правовідносини сторін виникли на підставі спірних видаткових накладних, проте судом першої інстанції не враховано, що позов позивачем заявлено саме про стягнення заборгованості за договором поставки № 1912 від 15.12.2016, а відтак, стягнення заборгованості за видатковими накладними № 1163 від 14.06.2018 та № 2076 від 08.10.2018, які складені на підставі договору поставки № 1912 від 15.12.2016 є також безпідставними;
- за умовами спірного договору поставки поставка товару має здійснюватись на підставі письмової заявки відповідача про замовлення товару та письмової заяви відповідача щодо визначення перевізника, які позивачем не надані, а відтак можна припустити, що позивач самостійно відправив товар, який не замовлявся відповідачем;
- судом першої інстанції не встановлено, чи проводились між сторонами переговори щодо поставки товару зазначеного у № 1163 від 14.06.2018 та № 2076 від 08.10.2018 шляхом підписання нового договору, додаткових угод чи переписка сторін щодо укладення Договору у майбутньому;
- позивачем пропущено строк позовної давності щодо стягнення боргу за поставлений за видатковою накладною №1163 від 14.06.2018 товар, що є підставою для відмови у позовних вимогах у вказаній частині;
- у оспорюваному рішенні зазначено про те, що після здійснення перевірки наведеного позивачем розрахунку штрафних санкцій та нарахувань, що передбачені ст.625 ЦК України, суд першої інстанції дійшов висновку, що розрахунок є арифметично невірним, оскільки початок періоду прострочення оплати товару згідно з видатковою накладною № 1163 від 14.06.2018 починається з 15.06.2018, а згідно з уточненим розрахунком суду з відповідача підлягає стягненню 8641,61 грн. 3% річних та 21 882,43 грн. інфляційних втрат, проте суд, не виходячи за межі позовних вимог, задовольняє вимогу про стягнення інфляційних втрат у заявленому позивачем розмірі (тобто в сумі 19 536,10 грн. інфляційних втрат - примітка суду);
- враховуючи, що підставою для виникнення у відповідача обов'язку щодо оплати товару є не договір, то між сторонами були бездоговірні відносини, а відтак, з огляду на те, що сторонами не встановлено терміну виконання відповідачем своїх зобов'язань щодо оплати товару, нарахування 3% річних, інфляційних втрат починається з моменту пред'явлення позивачем вимоги, тобто з 20.05.2021, а не з 15.06.2018,
- твердження позивача про те, що факт отримання товару відповідачем підтверджується декларацією Нової Пошти № 20400104049316 від 08.10.2018 не відповідає дійсності так як з наданої позивачем експрес-накладної № 20400104049316 від 08.10.2018 слідує, що одержувачем товару є товариство з обмеженою відповідальністю «Завод «ЕМКО» (ідентифікаційний код 01412785), а не відповідача (ідентифікаційний код 40172418).
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.10.2021 апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Руденко М.А., судді Барсук М.А., Пономаренко Є.Ю.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.10.2021 апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ВП «Емко» на рішення господарського суду міста Києва від 31.08.2021 у справі №910/9938/21 залишено без руху, надавши скаржнику строк не більше десяти днів з дня отримання копії даної ухвали для усунення недоліків шляхом подання доказів про сплату судового збору, подання до суду відповідної заяви про усунення недоліків. Роз'яснено скаржнику, що при невиконанні вимог даної ухвали апеляційна скарга вважається неподаною та повертається апелянту.
28.10.2021 через управління автоматизованого документообігу суду та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду скаржником на виконання вимог ухвали суд про залишення апеляційної скарги без руху було подано заяву про усунення недоліків апеляційної скарги.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.11..2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «ВП «Емко» на рішення господарського суду міста Києва від 31.08.2021 у справі №910/9938/21, справу призначено до розгляду на 07.12.2021 об 11 год. 30 хв.
12.11.2021 до суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому позивач, з посиланням на те, що:
- апелянт не наводить жодного аргументу щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та/або порушення норм процесуального права (незрозуміло які судом допущено порушення норм процесуального права, на думку апелянта), так саме не вказано і у чому полягає неналежна оцінка наданих суду доказів у підтвердження позовних вимог та заперечень, в той час як апелянт лише наводить власні міркування як саме він бачить результати розв'язання спору;
- безпідставними є твердження апелянта про те, що рішення суду першої інстанції ґрунтується лише виключно на видаткових накладних № 1163 від 14.06.2018 та № 2076 від 08.10.2018;
- умови спірного договору поставки містять застереження про те, що вказаний договір діє до 31.12.2016, а в частині проведення розрахунків - до повного виконання сторонами своїх грошових зобов'язань, що відповідає положенням статей 598, 599 ЦК України та статті 202 ГК України та відповідає правовій позиції Верховного Суду про те, що закінчення строку дії договору не припиняє зобов'язань позивача-виконавця, які виникли внаслідок його укладення та не були виконані на момент припинення договору, не звільняє від виконання зобов'язань за договором щодо надання відповідних послуг (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 04.05.2018 у справі №927/383/17);
- апелянт, як в суді першої інстанції, так і в апеляційній скарзі висловлює свою непричетність до поставки товару та відсутність будь-яких зобов'язань перед позивачем, проте такі доводи ґрунтуються виключно на припущеннях, що є неприпустиме в силу ч. 1 ст. 74 ГПК України;
- в суді першої інстанції позивачем зазначалось про довготривалий (ритмічний) характер договірних відносин продовж кількох років, належними засобами доказування доведено факт поставки товару Новою Поштою та оплату відповідачем за іншими видатковими накладними, в той час як позиція апелянта щодо невизнання боргових зобов'язань не узгоджується з матеріалами справи;
- після отримання відповідачем досудової вимоги та звернення до суду з позовом керівництво апелянта почало проводити перемовини з позивачем щодо вирішення спору та висловило пропозицію продовжити співробітництво, підтвердженням чого є гарантійний лист відповідача № 7 від 17.06.2021 та проект мирової угоди за супроводжувальним листом № 10 від 07.07.2021, що свідчить про визнання відповідачем спірної заборгованості за видатковою накладною №1163 від 14.06.2018 та, відповідно, про переривання строків позовної давності до вимог про стягнення основного боргу за вказаною накладною,
просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
22.11.2021 до суду від відповідача надійшов відповідь на відзив на апеляційну скаргу в якому відповідач зауважив на тому, що:
- предметом позову у даній справі є стягнення заборгованості саме за договором поставки № 1912 від 15.12.2016, проте, так як суд першої інстанції встановив, що посилання позивача в якості доведення підстав виникнення між сторонами зобов'язань з поставки спірного товару на договір поставки № 1912 від 15.12.2016, є безпідставними, підстави для задоволення позовних вимог у цій справі відсутні, оскільки стягнення заборгованості за видатковими накладними є окремим предметом позову;
- так як строк дії договору поставки № 1912 від 15.12.2016 закінчився 31.12.2016, а спірні видаткові накладні датовані 14.06.2018 та 08.10.2018, то вони не мають відношення до вказаного договору;
- судом першої інстанції не встановлено, чи проводились між сторонами переговори щодо поставки товару зазначеного у видаткових накладних № 1163 від 14.06.2018 та № 2076 від 08.10.2018 шляхом підписання нового договору, додаткових угод чи переписка сторін щодо укладення Договору у майбутньому;
- враховуючи, що підставою для виникнення у відповідача обов'язку щодо оплати товару є не договір, то між сторонами були бездоговірні відносини, а відтак, з огляду на те, що сторонами не встановлено терміну виконання відповідачем своїх зобов'язань щодо оплати товару, нарахування 3% річних, інфляційних втрат починається з моменту пред'явлення позивачем вимоги, тобто з 20.05.2021, а не з 15.06.2018.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2021 у судовому засіданні оголошено перерву до 18.01.2022.
21.12.2021 через канцелярію суду від представника позивача надійшли письмові пояснення.
У судовому засіданні, 18.01.2022 представник відповідача підтримав вимоги своєї апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення яким відмовити в задоволені позовних вимог в повному обсязі.
Представник позивача заперечив проти вимог апеляційної скарги, просив її залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Дослідивши матеріали апеляційної скарги, матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, з урахуванням правил ст. ст. 269, 270 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів встановила наступне.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 15.12.2016 позивач як постачальник та відповідач як покупець уклали договір поставки № 1912 (далі Договір) (а.с.12-17) в п. 1.1 якого погодили, що постачальник зобов'язується поставити покупцю товар, зазначений в специфікації або у рахунку-фактурі, а покупець - прийняти і оплатити такий товар в кількості, комплектності, асортименті та за ціною згідно зі специфікацією.
З матеріалів справи слідує, що за видатковими накладними №1163 від 14.06.2018 на суму 43 727,56 грн. (а.с.19) та №2076 від 08.10.2018 на суму 59 771,11 грн.(а.с.26), позивач передав відповідачеві товар на загальну суму 103 498,67 грн.
Зі змісту вказаних накладних слідує, що вони містять посилання на Договір.
Звертаючись до суду з цим позовом позивач посилається на те, що поставка товару за видатковими накладними №1163 від 14.06.2018 та №2076 від 08.10.2018 відбувалась на підставі Договору.(а.с.19,26)
Водночас суд першої інстанції визнав вказані посилання позивача помилковими, що колегія суддів вважає вірним з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною 2 ст. 509 ЦК України передбачено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України.
Відповідно до ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори.
У відповідності до ч.1 ст. 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Частиною 1 ст. 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Згідно ч. 7 ст. 180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.
Отже, законодавством передбачено, що правовим наслідком закінчення строку дії договору є відсутність договору як підстави, з якою закон пов'язує здійснення прав і виконання обов'язків сторонами за цим договором.
Згідно п. 11.1 Договору цей договір набирає чинності з дня його підписання обома Сторонами та скріплення печатками і діє до 31.12.2016, а в частині проведення розрахунків - до повного виконання Сторонами своїх грошових зобов'язань.
Тобто, у Договорі сторони узгодили, що поза межами визначеного Договором строку його дії (тобто після 31.12.2016 - примітка суду) відповідач не звільняється від договірного обов'язку оплатити в повному обсязі вже поставлену продукцію, проте не зазначили, що поза межами строку дії Договору на його підставі може бути поставлена продукція.
При цьому, умовами Договору сторонами не погоджено можливість автоматичного продовження строку його дії, а пунктом 12.1 Договору встановлено, що всі зміни та доповнення до цього Договору можуть бути внесені за згодою на це обох Сторін і оформляються додатковими угодами, які є невід'ємними частинами до цього Договору.
Враховуючи те, що жодних доказів укладення сторонами додаткової угоди до Договору щодо продовження строку його дії матеріали справи не містять, Договір припинив свою дію 31.12.2016, а відтак, поставки за спірними накладними були проведені позивачем не на його підставі.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на наступне.
Частинами 1, 2 ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Частиною 1 ст. 205 ЦК України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 208 ЦК України передбачено, що у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України:
- правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони;
- правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
- правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
- правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Стаття 181 ГК України визначає загальний порядок укладання господарських договорів, зокрема, у частині 1 цієї статті йдеться, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками; допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження до виконання замовлення, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Відповідно до ч. 1 ст. 639 ЦК України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
З огляду на обставини справи та враховуючи викладені вище приписи ЦК України та ГК України, фактично, між позивачем та відповідачем шляхом оформлення вищевказаних видаткових накладних у спрощений спосіб укладено договори поставки, за яким позивач зобов'язався поставити товар, а відповідач - прийняти його та оплатити.
За таких обставин посилання відповідача на відсутність, передбачених Договором, письмової заявки відповідача про замовлення товару та письмової заяви відповідача щодо визначення перевізника, як на підставу для відмови у задоволення позовних вимог, колегією суддів до уваги не приймаються так як, як встановлено вище, поставка спірного товару здійснювалась не на підставі Договору.
Щодо посилань відповідача на те, що твердження позивача про те, що факт отримання товару відповідачем підтверджується декларацією Нової Пошти № 20400104049316 від 08.10.2018 не відповідає дійсності так як з наданої позивачем експрес-накладної № 20400104049316 від 08.10.2018 (а.с.31) слідує, що одержувачем товару є товариство з обмеженою відповідальністю «Завод «ЕМКО» (ідентифікаційний код 01412785), а не відповідач (ідентифікаційний код 40172418), колегія суддів зазначає про те, що доказами поставки спірного товару є не вищезгадана експрес-накладна № 20400104049316 від 08.10.2018 (а.с.31), а підписані сторонами та скріплені їх печатками видаткові накладні №1163 від 14.06.2018 та №2076 від 08.10.2018 проти підписання яких відповідач не заперечує. (а.с.19,26)
При цьому, саме вказані видаткові накладні в розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» є первинним документами, які використовуються в бухгалтерському обліку для фіксації господарської операції та, відповідно, підтверджують господарську операцію поставки товару.
Згідно зі ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Згідно з ч. 3 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Враховуючи викладені вище обставини та положення ч. 1 ст. 692 ЦК України, товари, які постачались за спірними накладними, відповідач мав оплати в момент прийняття товару або підписання товаророзпорядчих документів на них, тобто в день підписання таких накладних, а саме 14.06.2018 (за видатковою накладною №1163) та 08.10.2018 (за видатковою накладною №2076).
Згідно зі ст.ст. 525, 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства; Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.
Згідно ч. 3 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Обов'язок відповідача оплатити товар саме 14.06.2018 (за видатковою накладною №1163) та 08.10.2018 (за видатковою накладною №2076). обумовлений вимогами ч. 1 ст. 692 ЦК України.
Вказаним спростовуються посилання відповідача на те, що з огляду на те, що сторонами не встановлено терміну виконання відповідачем своїх зобов'язань щодо оплати товару, нарахування 3% річних, інфляційних втрат починається з моменту пред'явлення позивачем вимоги, тобто з 20.05.2021, а не з 15.06.2018.
За правилами ч.1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання (в даному випадку актом цивільного законодавства - примітка суду), то воно підлягає виконанню у цей строк.
Матеріали справи не містять доказів виконання відповідачем зобов'язання з оплати товару на загальну суму 103 498,67 грн., поставленого за видатковими накладними №1163 від 14.06.2018 та №2076 від 08.10.2018.
Щодо викладеної відповідачем у відзиві на позов заяви про застосування до правовідносин сторін строку позовної давності щодо вимоги про стягнення боргу за оплату товару згідно видаткової накладної №1163 від 14.06.2018, колегія суддів звертає увагу на наступне.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частиною 3 ст. 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
У відзиві на позовну заяву відповідач просить застосувати позовну давність до вимог позивача про стягнення боргу за оплату товару згідно видаткової накладної №1163 від 14.06.2018. (а.с. 19)
За змістом ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Як встановлено вище, відповідач мав оплатити товар, поставлений за видатковою накладною №1163 від 14.06.2018 в день поставки товару, тобто 14.06.2018, а відтак, зобов'язання щодо оплати вказаного товару є порушеним з 15.06.2018, яке і є датою початку перебігу такого строку, а останнім днем строку позовної давності для звернення до суду з позовом про стягнення вказаної заборгованості є 14.06.2021.
Водночас як слідує з матеріалів справи з вказаним позовом позивач до суду звернувся 15.06.2021, про що свідчить відмітка пошти на конверті в якому позовна заява та додані до неї документи надійшла до суду, тобто з порушенням вказаного строку. (а.с.57)
Статтею 264 ЦК України визначено порядок переривання перебігу позовної давності.
Так, за приписами статті 264 ЦК перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення позову особою позову одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Аналіз вказаної норми статті 264 ЦК призводить до висновку, що йдеться про дві підстави для переривання перебігу позовної давності: а) вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; б) пред'явлення позову особою позову одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Слід зауважити, що правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. При цьому господарським судом слід мати на увазі таке.
У дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (частина 1 статті 264 ЦК), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.
Вказаною нормою не встановлено, які саме дії зобов'язаної особи слід розцінювати як такі, що свідчать про визнання боргу чи іншого обов'язку. Проте на переконання судової колегії, такими діями можуть бути, зокрема часткове виконання зобов'язання, сплата процентів нарахованих на основну суму боргу, вимога здійснити зарахування зустрічної вимоги тощо.
За змістом частини 2 статті 264 ЦК переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального закону, зокрема, статей 54, 56, 57 ГПК. Тому якщо господарським судом у прийнятті позовної заяви відмовлено (стаття 62 ГПК) або її повернуто (стаття 63 названого Кодексу), то перебіг позовної давності не переривається. Так само не перериває цього перебігу подання позову з порушенням правил підвідомчості справ.
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.06.2018 у справі № № 914/2026/17.
За таких обставин, враховуючи надані позивачем гарантійний лист відповідача від 17.06.2021, лист вих.№ 10 від 07.07.2021, з огляду на дату їх складення, так і пред'явлення позову до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до відповідача, яку ухвалою від 14.06.2021 у справі № 904/5679/21 було повернуто без розгляду, не можуть свідчити про переривання строку позовної давності.
За змістом ч. 5 ст. 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Водночас колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання поважними причин пропуску позивачем строків позовної давності щодо звернення до суду з вимогами про стягнення заборгованості за товар, поставлений за видатковою накладною №1163 від 14.06.2018, так як між позивачем та відповідачем велися переговори щодо мирного врегулювання спору, а також з огляду на незначне пропущення вказаного строку та звернення до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до відповідача в межах строків позовної давності.
Отже, підстави для відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за видатковою накладною №1163 від 14.06.2018 через пропуск позивачем року позовної давності відсутні.
За таких обставин, суд першої інстанції правомірно задовольнив позовні вимоги позивача в частині стягнення з відповідача основного боргу в сумі 103 498,67 грн. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.
Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача 3 % річних в сумі 8 660,89 грн. та інфляційних втрат в сумі 19 536,10 грн., слід зазначити таке.
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Пунктом 1 ст. 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання, настають наслідки, передбачені договором або законом.
Частина 2 ст. 625 ЦК України встановлює, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Враховуючи, що матеріалами справи підтверджується факт несвоєчасного виконання відповідачем свого обов'язку щодо оплати отриманого за спірними видатковими накладними, позивач відповідно до положень ст. 625 ЦК України має право нарахувати на прострочену суму грошових зобов'язань інфляційні втрати та 3 % річних та звернутися за їх стягненням до суду.
Водночас, як вірно вказано судом першої інстанції, під час перевірки розрахунків позивача щодо нарахування 3 % річних встановлено, що вказані розрахунки є частково невірними так як при розрахунку 3 % річних прострочення оплати товару згідно з видатковою накладною №1163 від 14.06.2018 позивачем невірно визначено початок періоду прострочення (12.06.2018 - примітка суду), з огляду на що суд першої інстанції здійснив власний розрахунок 3 % річних відповідно до якого обґрунтованим розміром 3% річних, що підлягають стягненню з відповідача, є 8 641,61 грн.
При цьому при перевірці виконаного позивачем розрахунку суми інфляційних втрат судом першої інстанції встановлено, що позивачем допущено арифметичні помилки, а сума таких втрат при перерахунку їх судом виявилась більшою, ніж заявлена позивачем до стягнення.
За таких обставин, суд першої інстанції правомірно задовольнив позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат за розрахунком позивача в сумі 19 536,10 грн., а 3 % річних - за розрахунком суду в сумі 8 641,61 грн. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.
Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн. слід зазначити таке.
Частина 1 ст. 123 ГПК України встановлює, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, серед іншого, належать витрати на професійну правничу допомогу, а також витрати, пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. (п. 1 та п. 4 ч. 3 ст. 123 ГПК України).
Згідно з приписами ч. 2 ст. 16 ГПК України представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Частина 1 ст. 124 ГПК України встановлює, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Водночас за приписами ч. 2 ст. 124 ГПК України, у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
При цьому ч. 8 ст. 129 ГПК України встановлює, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 221 ГПК України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Отже, за приписами ГПК України попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат сторона має подати до суду разом з першою заявою по суті спору, якою відповідно до приписів ч. 2 ст. 161 ГПК України є позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву, а докази понесення таких витрат - до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву
З матеріалів справи слідує, що у позові позивач навів орієнтовний розрахунок судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи, які складаються з судового збору та витрат на професійну правничу допомогу та просив стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу в сумі 15 000,00 грн.
До позовної заяви та відповіді на відзив позивачем були додані документи, які підтверджують понесення ним витрат на професійну правничу допомогу.
Отже, матеріалами справи підтверджується дотримання позивачем як строків подання попереднього (орієнтовного) розрахунок суми судових витрат, так і строків для подання доказів понесення таких витрат.
Частини 1 та 2 ст. 126 ГПК України встановлює, що:
- витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави;
- за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).
На підтвердження факту понесення відповідачем витрат на професійну правничу допомогу ним до матеріалів справи долучені належним чином засвідчені копії договору про надання правничої допомоги від 15.09.2020 (а.с.50), укладеного між позивачем як клієнтом та адвокатом Семенуха Іваном Олеговичем, додаткової угоди від 09.06.2021 до вказаного договору (а.с.95), квитанції до прибуткового касового ордеру від 17.05.2021 (а.с.53) та акту приймання-передачі виконаних робіт № 1 від 19.07.2021 (а.с.96).
Зі змісту укладеного між позивачем як клієнтом та адвокатом Семенуха Іваном Олеговичем як адвокатом договору про надання правничої допомоги від 15.09.2020 слідує, що клієнт в порядку та на умовах, визначених цим договором, дає право представляти його інтереси, в тому числі, в усіх господарських судах та апеляційних господарських судах (п. 1.1).
09.06.2021 сторонами укладено додаткову угоду до договору про надання правничої допомоги, умовами якої встановлено, що юридична допомога, що надається адвокатом, складає 15 000,00 грн., а за результатами надання вказаної допомоги складається акт, що підписується сторонами та в якому вказується обсяг наданої адвокатом юридичної допомоги та її вартість.
З наданого позивачем акту приймання-передачі виконаних робіт № 1 від 19.07.2021 слідує, що загалом позивачу було надано такі послуги:
- вивчення матеріалів, наданих позивачем, з метою визначення судової перспективи спору, витрачений час - 24 год., вартість 2 000,00 грн.;
- аналіз законодавства та консультації, витрачений час - 4 год. - 2 000,00 грн.;
- складання досудової вимоги, витрачений час - 2 год. - 2 000,00 грн.;
- складання позовної заяви, витрачений час - 4 год. - 3 000,00 грн.;
- ознайомлення з відзивом на позовну заяву та складання відповіді на відзив на позовну заяву, витрачений час - 4 год. - 5 000,00 грн.;
- збирання доказів по справі та подання до суду витрачений час - 6 год. - 1 000,00 грн.
Загалом адвокатом витрачено 44 години, вартість наданих послуг становить 15 000,00 грн.
Прибутковим касовим ордером від 17.05.2021 позивач перерахував адвокату Сменуха І.О. 15 000,00 грн. (а.с.53 )
Отже, матеріалами справи підтверджується факт надання позивачу адвокатом Семенуха І.О. послуг.
Щодо обставин, пов'язаних з визначенням розміру витрат на правничу допомогу при розгляді справи судом першої інстанції, слід зазначити таке.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України»).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Частина 4 ст. 126 ГПК України встановлює, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК України).
Відповідно до приписів ч. 6 ст. 126 ГПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У відзиві на позов відповідач зазначив про те, що сума витрат на правову допомогу є завищеною та необґрунтованою та про те, що витрати на правничу допомогу не підтверджені належними чином та належними доказами.
Отже, відповідач заперечував проти стягнення з нього витрат на правову допомогу в цілому, разом з цим, конкретних заперечень щодо розподілу судових витрат, їх необґрунтованості чи недоведеності, не висував.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Водночас колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для стягнення з відповідача:
- вимоги про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в частині виду послуг «аналіз законодавства та консультації» у розмірі 2 000,00 грн., так як вказані послуги є тотожними з іншим видом наданих позивачу адвокатом послуг - «вивчення матеріалів, наданих стороною 2, з метою визначення судової перспективи спору», зважаючи на те, що без аналізу законодавства під час вивчення матеріалів, неможливо визначити судову перспективу спору;
- компенсації витрат в частині послуги адвоката «складання досудової вимоги» у розмірі 2 000,00 грн., оскільки дії позивача щодо направлення досудової вимоги відповідачу, у зв'язку з невиконанням останнім своїх зобов'язань за спірним договором є досудовим врегулюванням спору та пов'язані з господарською діяльністю позивача та, відповідно, не можуть бути віднесені саме до судових витрат.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що вимоги позивача щодо відшкодування витрат на правничу допомогу є частково обґрунтованими в сумі 11 000,00 грн.
За приписами ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З огляду на вказані обставини, враховуючи приписи ч. 4 ст. 129 ГПК України, згідно з якою інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а також те, що позовні вимоги позивача у цій справі було задоволено частково, витрати позивача на послуги адвоката, пов'язані з розглядом справи в суді першої інстанції, підлягають стягненню на користь позивача пропорційно розміру задоволених позовних вимог з урахуванням суми заборгованості, яка існувала станом на дату звернення до суду з цим позовом.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, який, оцінивши витрати позивача з урахуванням усіх аспектів і складності цієї справи, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, з огляду на предмет спору та заявлений позивачем розмір витрат на послуги адвоката, враховуючи обсяг наданих адвокатом послуг, а також час, витрачений адвокатом на такі послуги, визнав справедливими та обґрунтованими витрати на оплату послуг адвоката в сумі 10 998,39 грн. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.
Інших підстав для скасування рішення у апеляційній скарзі не наведено.
Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням господарського суду міста Києва від 31.08.2021 у справі №910/9938/21, отже підстав для його скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.
Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з цією апеляційною скаргою покладаються на відповідача.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ВП «Емко» на рішення господарського суду міста Києва від 31.08.2021 у справі №910/9938/21 залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду міста Києва від 31.08.2021 у справі №910/9938/21 залишити без змін.
4. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.
5. Матеріали справи №910/9938/21 повернути до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.
Повний текст судового рішення складено 15.02.2022
Головуючий суддя М.А. Руденко
Судді Є.Ю. Пономаренко
М.А. Барсук