11 лютого 2022 р. Справа № 440/7401/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Спаскіна О.А.,
Суддів: Любчич Л.В. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та 3 Територіального Одеського вузла урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.11.2021, головуючий суддя І інстанції: Канигіна Т.С. по справі № 440/7401/21
за позовом ОСОБА_1
до 3 Територіального Одеського вузла урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до 3 Територіального Одеського вузла урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України (далі - відповідач), в якому просив:
- визнати бездіяльність 3 Територіального Одеського вузла урядового зв'язку державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України в затримці у зв'язку з невиплатою позивачу грошових коштів у виді невикористаних додаткових щорічних відпусток строком на 14 календарних днів, як учасника бойових дій, за період з 2015 року по 2020 рік - затримки з 31.12.2020 по 24.06.2021 у розмірі 113100 грн.;
- зобов'язати 3 Територіальний Одеський вузол урядового зв'язку державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки з 31.12.2020 по 24.06.2021, тобто по день фактичного розрахунку грошову суму 113100 грн.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 02.11.2021 позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність 3 Територіального Одеського вузла урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки сплати належних при звільненні сум.
Стягнуто з 3-го Територіального Одеського вузла урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки сплати належних при звільненні сум у розмірі 5151,84 грн, з урахуванням податків, зборів і обов'язкових платежів.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Позивач не погодився з рішенням суду першої інстанції в частині відмови, подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.Просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.11.2021 та прийняти судове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
Відповідач, в свою чергу, також не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.Вказує на не відповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.11.2021 та прийняти судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Відповідач подав до суду апеляційної інстанції письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову, просив апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в цій частині залишити без змін. Також просить апеляційну скаргу 3 Територіального Одеського вузла урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати з прийняттям нового судового рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.
Відповідно до ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судовим розглядом встановлено, щорішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 12.03.2021 у справі № 440/185/21 (дата набрання рішенням законної сили - 14.06.2021) встановлено наступне.
ОСОБА_1 є учасником бойових дій з 04.12.2014, у зв'язку з чим має право на додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
ОСОБА_1 проходив військову службу в 3 ТВУЗ Держспецзв'язку в період з 20.07.1995 по 31.12.2020, що підтверджується довідкою 3 ТВУЗ Держспецзв'язку №188 від 22.07.2021.
Відповідно до підпункту 1.1.8 пункту 1.1 витягу з наказу начальника 3 Територіального Одеського вузла урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України №68-ос від 09.12.2020 позивача звільнено зі служби за підпунктом "а" пункту 2 (у зв'язку із закінченням строку контракту) частини п'ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та пунктом 173 Положення про проходження військової служби (навчання) військовослужбовцями Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, затвердженого Указом Президента України №463 від 31.07.2015, у запас Збройних Сил України майора ОСОБА_1 , начальника 3 сектору Штабу, припинено контракт та виключено його зі списків особового складу з урахуванням часу на здачу справ та посади 31.12.2020 /а.с.26/.
Позивач звернувся до відповідача із рапортом про виплату йому, як учаснику бойових дій, грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки.
Право на виплату під час звільнення зі служби компенсації за невикористані дні відпустки за 2015-2020 роки позивач захищав у судовому порядку.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 12.03.2021 у справі № 440/185/21 адміністративний позов ОСОБА_1 до 3 Територіального Одеського вузлу урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задоволено: визнано протиправною бездіяльність 3 Територіального Одеського вузлу урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки ОСОБА_1 , як учаснику бойових дій, за період 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020 років, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 31.12.2020; зобов'язано 3 Територіальний Одеський вузол урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки ОСОБА_1 , як учаснику бойових дій за період 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020 років, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 31.12.2020.
Згідно з платіжним дорученням від 23.06.2021 № 664 позивачу виплачено грошову компенсацію на виконання рішення суду в справі № 440/185/21 у розмірі 53282,91 грн - 24.06.2021 /а.с. 7, 27/.
Посилаючись на наявність підстав для виплати середнього заробітку за увесь час затримки виплати належної позивачу при звільненні суми (грошової компенсації за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2015-2020 роки) по день фактичного розрахунку, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Суд першої інстанції задовольняючи частково позов виходив з часткової обґрунтованості позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок вирішення трудових спорів та розрахунку з працівником при звільненні встановлений нормами Кодексу законів про працю України.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ тлумачить поняття «якість закону» так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. аndOthers v. Bulgaria») від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, «Олександр Волков проти України» від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France») від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65).
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України, обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Судовим розглядом встановлено, що днем звільнення позивача є 31.12.2020, проте остаточний розрахунок, на виконання рішення суду, проведено 23.06.2021, що підтверджується випискою з банківського рахунку, тобто із затримкою.
Оскільки, у день звільнення позивача - 31.12.2020 відповідачем не здійснено з ним остаточного розрахунку позивач має право на застосування статті 117 КЗпП України в частині сплати відповідачем середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Стосовно розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Статтею 117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Судовим розглядом встановлено, що повний фактичний розрахунок з позивачем шляхом виплати на підставі рішення суду, грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2020 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 31.12.2020, у розмірі 53282,91 грн здійснено 24.06.2021 /а.с. 7/.
Таким чином, загальна кількість календарних днів затримки розрахунку за період з 31.12.2020 по 24.06.2021 (згідно зі статтею 117 КЗпП України - по день фактичного розрахунку) становить 175 дня (січень 2021 року - 31 календарний день, лютий 2021 року - 28 календарний день, березень 2021 року - 31 календарний день, квітень 2021 року - 30 календарних днів, травень 2021 року - 31 календарний день, червень 2021 року - 24 календарних днів).
Колегія суддів зазначає, що обрахування затримки розрахунку при звільненні повинно відбуватись в календарних днях.
Аналогічний висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 12.08.2020 у справі №400/3365/19.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100), відповідно до підпункту "л" пункту 1 якого визначено, що цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках, зокрема, інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Згідно із абзацом 3 пункту 2 Порядку №100, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
Пунктом 8 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів.
Згідно із відомостями, які містяться у відзиві, середньоденний розмір заробітку позивача на момент звільнення становить 643,98 грн /а.с. 18/.
Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача становить 112696,50 грн (175 днів х 643,98 грн (середньоденне грошове забезпечення).
Верховний Суд України у постанові від 27.04.2016 р. у справі № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.
Одночасно Верховний Суд України зауважив, що разом із тим необхідно брати до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 26.02.2020 р. у справі № 821/1083/17.
Враховуючи те, що 24.06.2021 відповідачем виконано рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 12.03.2021 у справі №440/185/21.
Колегія суддів зазначає, що відповідачем виконано рішення суду на восьмий робочий день. При цьому, сума розрахованого судом середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 112696,50 грн., що більше ніж у два рази перевищує суму основної виплати, на яку нарахована відповідна компенсація.
Отже враховуючи вищенаведене, а також сплату відповідачем грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій - 24.06.2021, тобто на восьмий робочий день після набрання законної сили зазначеним рішенням, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для зменшення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 112696,50 грн до 5151,84 грн (8 днів * 643,98 грн (середньоденне грошове забезпечення).
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткову обґрунтованість позовних вимог.
Доводи апелянтів вказаних вище висновків суду першої інстанції не спростовують.
З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення.
Відповідно до ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини “Щокін проти України” (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про “закон”, стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі “Шпачекs.r.о.” проти Чеської Республіки” (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі “Бейелер проти Італії” (Beyeler v. Italy № 33202/96).
Колегія суддів враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах “Салов проти України” (заява № 65518/01; від 06.09.2005; пункт 89), “Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18.07.2006; пункт 23) та “Серявін та інші проти України” (заява N 4909/04; від 10.02.2010; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994, пункт 29).
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 241, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та 3 Територіального Одеського вузла урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.11.2021 по справі № 440/7401/21- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя О.А. Спаскін
Судді Л.В. Любчич О.В. Присяжнюк