Рішення від 08.02.2022 по справі 128/3269/21

Справа № 128/3269/21

РІШЕННЯ

Іменем України

08 лютого 2022 року м. Вінниця

Вінницький районний суд Вінницької області

в складі:

головуючого судді Бондаренко О.І.

секретаря судового засідання Літневської А.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниці цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до комунальної установи «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за період відсторонення, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до комунальної установи «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за період відсторонення, мотивуючи свої вимоги тим, що 05.11.2021 ним було отримано від директора комунальної установи «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради повідомлення №2 про обов'язкове профілактичне щеплення від СОVID-19, згідно якого з 08.11.2021 він буде відсторонений від роботи без збереження заробітної плати, якщо не надасть документ про щеплення від СОVID-19; про зміну умов праці його попередили за 1 робочий день до моменту впрова­дження таких змін.

08.11.2021 позивач отримав Наказ № 54-К від 08.11.2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », яким його фактично відсторонено від роботи з підстав того, що він відмовився надати медичну документацію на підтвердження щеплення від СОVID-19; як підстава відсторонення зазначено повідомлення №2 від 05.11.2021.

Із зазначеним Наказом позивач не погодився,

як з незаконним, про що на Наказі зроблено відмітку.

Ні в посадовій інструкції, ні в будь- якому іншому документі, що підписані між позивачем та відповідачем такого зо­бов'язання з боку позивача немає, так само, як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення його з роботи з підстав відсутності вищезгаданого щеп­лення.

Позивачем було надано письмове заперечення, яке було надане ним у відповідь на попередження про відсторонення від робо­ти через відсутність щеплення від СОVID-19.

Вказаний наказ позивач вважає незаконним та таким, який підлягає скасуванню судом з наступних підстав.

Так, на думку позивача, порушується його конституційне право на працю.

Наказ про відсторонення від роботи обмежує гарантоване статтею 43 Кон­ституції України право на працю. Також відповідно до ст. 2 Кодексу зако­нів про працю України, право громадян України на працю, - тобто на одержан­ня роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального роз­міру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забез­печується державою.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року №14-оп/2004 право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення рівних можливостей кожному для його реалізації.

Статтею 3 Конституції України гарантовано, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соці­альною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість дія­льності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвер­дження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Статтею 21 Конституції України гарантовано, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непору­шними.

Частинами 1, 2 статті 22 Конституції України гарантовано, що права і сво­боди людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Статтею 64 Конституції України гарантовано, що конституційні права і сво­боди людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбаче­них Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конститу­ції.

Конституція (найвищий закон) чітко і конкретно встановлює, що обмеження прав і свобод людини, у тому числі права на працю, може бути встановлено ли­ше в умовах воєнного або надзвичайного стану, все інше є незаконним.

Такої думки прийшов і Конституційний суд у своєму рішенні №10 від 28.08.2020. У пункті 3.2 мотивувальної частини рішення КСУ зазначає, що такі обмеження конституційних прав можуть встановлюватися виключно Зако­ном, ухваленим Верховною Радою України. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1,3,6,8,19,64 Конституції України.

Згідно ст. 5 ЗУ «Про правовий режим надзвичайного стану» надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента Украї­ни, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України.

15.11.2021 був зроблений запит до Управлін­ня доступу до публічної інформації Департаменту з питань звернень громадян Офісу Президента України. 19.11.2021 прийшла відповідь, що надзвичай­ного стану не приймалося, і воєнного стану під час карантину введено не було.

З наведеного вище вбачається, що, оскільки в Україні не введено воєнного чи надзвичайного стану, відтак, пункт 41-6 Постанови Кабінету міністрів Украї­ни №1236 від 09.12.2020, який покладає на керівника (роботодавця) обов'язок забезпечити відсторонення особи, яка не є щепленою від COVID-19, суперечить статтям 8, 19, 43, 64 Конституції України.

Відповідно до частини четвертої статті 4 Цивільного кодексу України ак­тами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Ко­дексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Отже, пункт 41-6 Постанови Кабінету міністрів України №1236 від 09.12.2020, на який спирається відповідач у наказі про моє відсторонення, не підлягає правозастосуванню. Отже, роботодавець відповідно до ст. 19 Конституції України, був зобов'язаний утриматись від виконання цього пункту постанови Кабміну.

Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Закони і інші нор­мативно-правові акти повинні відповідати Конституції.

Конституція є законом прямої дії. (ст. 8 Конституції України). В зазначе­них тезах узагальнений зміст верховенство права, яке забезпечується шляхом встановлення юридичної сили норм Конституції, зокрема щодо прав людини і громадянина, як домінуючими над змістом інших законів і нормативно-правових актів (постанов уряду, наказів міністерств). Тобто, якщо норма закону чи норма­тивно-правового акту суперечить нормі Конституції України, для правильного правозастосування слід використовувати норму Конституції.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.(ст. 19 Конституції України). Таким чином, будь-яких застережень та незалежно від будь-яких цілей, причин чи суспільного або особистого інтересу, всі органи і посадові особи держави Ук­раїна повинні діяти строго у відповідності до Конституції та не мають повнова­жень виходити за межі норм Конституції, навіть якщо вони керуються законом, оскільки закон також не має суперечити Конституції.

Відповідно до ст. 147 та п. 2 ст. 150 Конституції України, повноваження тлумачити зміст Конституції Украї­ни та вирішувати питання відповідності законів України Конституції України, належить виключно Конституційному Суду України. Відтак, будь-які органи чи посадові особи держави, крім Конституційного Суду України, не мають повно­важень тлумачити зміст законодавства.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України за №9 від 01.11.1996 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», у разі, якщо діючий закон чи нормативно-правовий акт суперечить Конституції Украї­ни в усіх необхідних випадках слід безпосередньо застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніх­то не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.(ст. 19 Конституції України). Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні роз­порядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність, (ст. 60 Конституції України). Із на­ведених норм вбачається, що акти і норми, які суперечать Конституції, заборо­нено видавати та виконувати. При чому відповідальність настає як за видання, так і за виконання незаконного розпорядження.

Тобто, сумлінний громадянин, який проінформований про невідповід­ність Конституції України певного нормативно-правового акту, зобов'язаний відмовитись від виконання незаконного акту. Якщо він виконає незаконний акт, для нього наступить така ж відповідальність, яка передбачена за видання неза­конного акту.

Виходячи із змісту Конституції України (норми наведені вище), карантин в Україні, що введений органом влади шляхом видання нормативно-правового (підзаконного) акту, повинен строго відповідати закону і Конституції. Основним аспектом законності, поряд із змістом акту, є строге дотримання встановленої законом процедури, оскільки органи влади і їх посадові особи повинні діяти ви­ключно в межах повноважень, встановлених законом і Конституцією. Не може вважатись законним акт, навіть правильний за змістом, який виданий із пору­шенням процедури, оскільки в такому випадку будуть невільовані норми верхо­венства права і буде порушений правопорядок.

Відповідно до ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» карантин встановлюється і відміняється Кабінетом Міністрів України. Проте, Кабмін не є абсолютно вільним в цьому питанні - це повноваження Кабміну обмежене законом. Це обмеження полягає у встановленні жорсткої і беза­льтернативної процедури.

Зазначена стаття Закону встановлює, що питання про встановлення каран­тину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

В свою чергу, головний державний санітарний лікар, також, не є абсолютно вільним в цьому питанні. Його повноваження на ініціювання карантину, вини­кають лише в тому випадку, коли в Україні вже введено надзвичайний стан, під­пункт й частини 1 статті 40 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» встановлює:

У разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму надзвичайно­го стану головний державний санітарний лікар вносить центральному органу ви­конавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, обґрунтоване подання для прийняття рішення щодо звернення до Кабі­нету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину.

Відтак, законною і такою, що не суперечить Конституції України є наступна процедура введення в Україні карантину: Президент видає Указ про введення надзвичайного стану. Верховна Рада затверджує цей Указ. Указ набуває чиннос­ті. Головний санітарний лікар подає в Міністерство охорони здоров'я України подання щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про вста­новлення карантину. Міністерство охорони здоров'я України порушує перед Ка­бінетом Міністрів України питання про встановлення карантину. Кабінет Мініс­трів України встановлює карантин. Карантин набуває чинності.

При цьому, всі чотири дії є обов'язковими і хронологічними. Тобто, до ви­конання першої та другої дії, четверта відбутись не може.

Як відомо, надзвичайний стан в Україні не введено. Відповідно, станом на цей момент головний санлікар ще не отримав повноважень ініціювати карантин, а у Кабінету Міністрів не було підстав встановлювати карантин. Відтак, слід стверджувати, що в правовому полі чинного законодавства України каран­тин не введено.

Таким чином, діюча постанова про введення карантину є незаконною і не підлягає виконанню. На підставі ст. 60 Конституції України кожна людина зо­бов'язана відмовитись від виконання постанови Уряду про введення карантину. На підставі ст. 19 Конституції України у взаємозв'язку із ст. 60 Конституції Ук­раїни, жодний орган чи посадова особа не має права вимагати від людини вико­нання постанови Уряду про введення карантину.

Отже, неприпустимо змушувати робити обов'язкове щеплення проти СОVID-19 на період дії карантину, тому що Постанова КМУ від

р. №1236 «Про встановлення карантину», на основі якої позивача відсторонили від роботи, є незаконною.

Вимога пред'явлення медичних даних (сертифікату, довідки про протипока­зання чи будь-який інший документ) суперечать ст.39-1 ЗУ «Основи законодав­ства України про охорону здоров'я», відповідно до якої людина має право на таємницю про стан свого здоров'я. Деталізовану інформацію про стан здоров'я не мають права вимагати за місцем роботи чи навчання (відповідно до ст.286 ЦК України).

Стаття 286 Цивільного кодексу України та стаття 39-1 «Основ законодавст­ва України про охорону здоров'я» визначають право кожної особи на таємницю про стан здоров'я:

Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звер­нення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інфо­рмацію шо діагноз та методи лікування фізичної особи.

Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, за­значеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.

Фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.

Дані про вакцинацію, що заносяться в сертифікат або про протипоказання є інформацією, що вноситься в електронні реєстри та форми, а отже є відомостя­ми, що одержані при медичному обстеженні перед вакцинацією.

Лише згідно ст. 17 Закону «Про охорону праці» роботодавець зобов'язаний відсторонити працівника від роботи, якщо він ухиляється від проходження ме­дичного огляду. Однак, у позивача є проходження медичного огляду 31.08.2021 з висновком медичної комісії про допуск до роботи.

Право на нерозголошення конфіденційної інформації про людину гаранту­ється Конституцією України (статті 39 (ч.2),34 (ч.3)). Право на медичну таємни­цю закріплене в Основах законодавства України про охорону здоров'я (статті 39 (ч.2, 5), 39-1, 40, 43 (ч.1)). Окремі аспекти визначені у Кримінальному кодексі України (стаття, 145), Законах «Про інформацію» (стаття 21 (ч.2)). Порушення лікарської таємниці є зловживанням права на інформацію, що тягне цивільно- правову відповідальність.

Забороняється використовувати конфіденційні медичні дані на підставі Рі­шення КСУ від 20 січня 2012 року №2-рп/2012. Конституційний суд України, вирішив: збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної ін­формації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне жит­тя.

Крім цього, на офіційному веб-сайті МОЗ України розміщено статтю-роз'яснення «Які дані становлять таємницю». Зміст зазначеної статті повністю узгоджується з правовою позицією позивача та доводами щодо порушення гарантованої таємниці про стан здоров'я.

Так як позивач не має небезпечних для оточення захворювань, не має будь-яких симптомів інфекційних захворювань, веде здоровий спосіб життя і його право на таємницю про стан його здоров'я захищено Конституцією та іншими Законами України - він не зобов'язаний надавати відповідачу будь-які документи про стан свого здоров'я,окрім медичної карти про проходження медичного огляду, оригінал якого вже знаходиться у відповідача.

Позивач вважає, що вакцинування проти COVID-19 є ризикованою медичною процедурою, а відтак не надає своєї згоди на участь в медичних експериментах, так як ці вакцини не пройшли всіх стадій необхідних клінічних випробувань, а саме: не пройшли четвертої фази досліджень - вивчення побічних ефектів і протипоказань. Всі лікарські препарати від COVID-19 не мають сертифікату якості та приховується повний склад компонентів, через що навіть не можна дізнатись, чи не має позивач алергічних реакцій на компоненти препарату.

Вакцина від COVID-19 не є традиційною вакциною. Це генно-інженерний продукт, в якому містяться білки матричної РНК - мРНК. Ці агенти вбудову­ються в геном людини, змінюють та модифікують його. Подібні технології рані­ше не використовувались і немає ніяких гарантій що цей лікарський препарат безпечний для здоров'я. Тим більше Верховна Рада ухвалила закон, за яким ви­робники вакцин та медичні працівники, які проводять щеплення повністю звіль­няються від відповідальності за можливі ризики вакцинації.

На сьогоднішній день вакцинація проти коронавірусної інфекції виклика­ної вірусом SARS-CoV-2, є «примусовим» медичним експериментом над грома­дянами України, оскільки відповідно до ЗУ №4613 «Про лікарські засоби», який спрощує процедуру реєстрації та використання вакцин від COVID-19 в Україні, від 29.01.2021 допущена прискорена процедура реєстрації вакцин від коронавірусу, при якій дозволено в надзвичайних ситуаціях (або для їх запобіган­ня) реєструвати препарати на основі неповних даних клінічних дослі­джень та до завершення клінічних випробувань. Без цього законопроекту уряд не мав би права реєструвати вакцини від коронавірусу, тому що жодна з них не пройшла четвертої фази досліджень - вивчення побічних ефектів і про­типоказань.

Той факт, що вакцини проти COVID-19 перебувають в стадії клінічних випробувань підтверджено інструкціями до всіх використовуваних вакцин від COVID-19, наказом МОЗ №2164 від 6 жовтня 2021 року, наказом МОЗ №2148 від 4 жовтня 2021 року та Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS- CeV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021 - 2022 роках, затвердженою Наказом Міністерства охорони здоров'я України 24 грудня 2020 року № 3018.

Зараз дослідження вакцин тривають і перебувають на різних стадіях. Тож люди, що роблять собі щеплення, по суті, є добровольцями- експериментаторами, учасниками медичного експерименту. Жодна вакцина в світі від COVID-19 не завершила повний цикл клінічних випробувань, тому її застосування має бути виключно добровільним, а примус до її застосуванню є нічим іншим, ніж проведенням незаконного медичного експерименту на людях.

Разом з тим, примушування до участі в медичному експерименті, є оче­видно аморальним і неправомірним діянням. Особливо, в тому випадку, якщо примус пов'язаний з цинічною дискримінацією, втручанням в приватне життя або введенням обмежень, що ускладнюють людині отримання засобів для існування, а також в ситуації, коли держава не несе встановленої законодавством відповідальності за негативні наслідки поствакцинальних ускладнень, при цьому абсолютно звільнивши виробників та постачальників вакцин від будь-якої юри­дичної відповідальності.

Згідно ст.ст. 1, 8, 9 Нюрнберзького кодексу 1947 року абсолютно необхідною умовою проведення експерименту над людиною є добровільна згода останньої. В ході проведення експерименту випробовуваний повинен мати можливість зупинити його. Ніякі національні закони або підзаконні акти не можуть применшувати чи скасовувати гаранти, викладені в даному кодексі.

Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медич­ним. науковим чи іншим дослідам.

Згідно п.3 ст. 281 ЦК України медичні, наукові та інші досліди можуть про­вадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною зго­дою.

Згідно статті 2, 5 Конвенції про захист прав і гідності людини щодо засто­сування біології та медицини, інтереси та благополуччя окремої людини превалюють над виключними інтересами усього суспільства або науки.

Таким чином, згідно з чинним законодавством України і нормам міжнаро­дного права примус до експериментального медичного втручання є неприпусти­мим. Відповідно відмова від участі в медичних експериментах не може бути підставою для відсторонення від роботи та позбавлення заробітної плати.

Статтею 46 КЗпП України, на яку посилається відповідач у оскаржуваному Наказі, передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законо­давством.

Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені зако­нодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підп­риємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомле­ний. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумо­вили. Працівник має право оскаржити наказ про відсторонення від роботи у встановленому законом порядку.

Разом з тим за змістом статті 46 КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які по­вніші бути також передбачені певним нормативним документом.

Такої підстави відсторонення, як відмова працівником від щеплення, же перебуває в стадії клінічних випробувань, нормами статті 46 КЗпП України не передбачено, будь-якого іншого нормативно-правового акту, який би надавав право роботодавцю відсторонювати від посади працівника за відмову працівни­ком від щеплення, же перебуває в стадії клінічних випробувань, відповідачем не зазначено.

Правовий висновок про те, що статтею 46 КЗпП України встановлений ви­черпний перелік випадків відсторонення працівника від роботи висловлено Вер­ховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивіль­ного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 755/6458/15-ц (прова­дження № 61-18651св18).

Крім того, при прийнятті Постанови від 19.09.2018 р. в справі № 806/3265/17 (Пз/9901/2/18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку обмеження конституційного права позива­ча на працю, у зв'язку з категоричною відмовою позивача від щеплення, законо­давством не передбачено.

Відсутність у позивача щеплення не є порушенням трудової дисципліни і не може бути підставою відсторонення від роботи і тим більше позбавлення заробі­тної плати.

Позивач вважає даний наказ незаконним та таким, що грубо порушує його право на працю і супутні соціальні права, гарантовані Конституцією України, тому що навіть законної підстави для відсторонення такої немає, як відсутність щеп­лення, які перебувають у стадії клінічних випробувань.

Наказ про відсторонення позивача від роботи мотивовано ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04. 2000 №1645- III та Наказом МОЗ «Про за­твердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких, що підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» №2153 від 04.10.2021.

Так, відповідно до ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфек­ційних хвороб», на яку посилається відповідач, встановлено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень. Перелік хвороб, встанов­лений частиною першою цієї статті профільного Закону є вичерпним і серед ньо­го відсутня хвороба COVID-19.

Так само, ст. 27 Закону України «Про санітарно-епідеміологічне благополуччя населення» встановлено, профілактичні щеплення з метою запобігання захворю­ванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов'язковими. Зазначений перелік є вичерпним.

Також, відповідно до Наказу МОЗ України від 16.09.2011 р № 595 календар профілактичних щеплень в Україні (далі - Календар) - нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, яким встановлюються перелік обов'язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення. Цей Календар включає обов'язкові профілактичні щеплення з метою запобігання захворюван­ням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз. Зазначений перелік є вичерпним, і серед нього відсутня коронавірусна хвороба COVID-19. Так само, за текстом зазначеного Наказу № 595 щеплення проти COVID-19 не віднесено до рекомендованих чи до щеплень, які проводяться за епідемічними показаннями для певного переліку професій, орга­нізацій, підприємств, тощо. Жодних змін до календаря щеплень за час трива­лості захворювань на СОVID-19 не вносилось.

Відповідно до ДОРОЖНЬОЇ КАРТИ з впровадження вакцини від гострої рес­піраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, і про­ведення масової вакцинації у відповідь на пандемію СОVID-19 в Україні у 2021 - 2022 роках, затвердженої Наказом Міністерства охорони здоров'я України 24 грудня 2020 року № 3018, вакцинація від СОVID-19 є рекомендованою щодо цільових та пріоритетних груп та добровільною щодо будь-кого.

Відповідно до ч.2 ст. 12 вказаного вище Закону працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зара­ження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфе­кційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Профільний закон «Про захист населення від інфекційних хвороб» не містить порядку відсторонення працівників, які ухи­ляються або відмовляються від проведення щеплень від СОVID-19, так само, на сьогоднішній день жоден нормативно-правовий акт, закон, включаючи Наказ МОЗ, на який посилається відповідач у спірному наказі, не містить зазначено­го порядку відсторонення.

Відповідно до ч.6 ст. 7 ЗУ «Про санітарно-епідеміологічне благополуч­чя населення» підприємства, організації, установи зобов'язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носі­ями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забез­печує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

Відповідно до п. 2.1 «Інструкції про порядок внесення подання про відсто­ронення осіб від роботи або іншої діяльності» Наказу МОЗ №66 від 14.04.1995 року, осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небез­печні для оточуючих інфекційні хвороби, осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, здійснюється за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Відповідач не надав подання посадової особи дер­жавної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення від роботи позивача, оскільки такого подання взагалі не існує.

Відповідно до частини 6 статті 12 Закону України «Про захист населен­ня від інфекційних хвороб» повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Особам, які не досягай п'ятнадцятирічного віку чи визнані у встановленому за­коном порядку недієздатними, профілактичні щеплення проводяться за згодою їх об'єктивно інформованих батьків або інших законних представників. Особам віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено діє­здатними профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єк­тивної інформації та за згодою об'єктивно інформованих батьків або інших за­конних представників цих осіб. Якщо особа та (або) її законні представники від­мовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтверджен­ня - засвідчити це актом у присутності свідків.

Отже, згода або обґрунтована відмова від проведення щеплення нада­ється особою не своєму роботодавцю, а лікарю відповідного медичного за­кладу. Враховуючи зазначене вище, позивач був позбавлений можливості на­дати обґрунтовану відмову від проведення щеплення проти СОVID-19.

Разом з тим, відповідач видав оскаржуваний Наказ про відсторонення позивача від роботи з численними порушеннями: щеплення проти СОVID-19 не віднесено до переліку обов'язкових; Наказ МОЗ, на який посилається відповідач, не містить зазначеного по­рядку відсторонення в принципі, не маючи фактично підтвердженої інформації про відсутність/наявність щеплення від СОVID-19, за відсутності належним чином задокументованої лікарем обґрунтованої відмови позивача від проведення щеплення, не надав доказів необгрунтованої відмови від щеплення, за відсутності подання посадової особи державної санітарно- епідеміологічної служби.

Виходячи зі змісту вищезазначених норм права, не можна вважати законним відсторонення працівника від роботи. Оскаржуваний Наказ вида­ний відповідачем завідомо безпідставно та з порушенням норм чинного за­конодавства.

Окремих зауважень підлягає Наказ МОЗ України № 2153 від 04.10.2021, який хоча і не є предметом розгляду в даній справі, однак на який в оскаржува­ному Наказі посилається відповідач. Назва зазначеного Наказу «Про затвер­дження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підляга­ють обов'язковим профілактичним щепленням» не відповідає його змісту, оскі­льки із назви цього документу вбачається необхідність затвердження одночасно переліку професій, виробництв та організацій, в той час як в наказі міститься ви­ключно перелік організацій, працівники яких підлягають обов'язковим щеплен­ням проти СОVID-19, що так само суперечить ч.2 ст. 12 ЗУ «Про захист насе­лення від інфекційних хвороб», на підставі якої прийнято зазначений наказ. Професія - це здатність виконувати подібні роботи, що вимагають від особи пев­ної кваліфікації. Перелік професій відображений у Класифікаторі професій ДК 003:2010, який призначений для застосування центральними органами виконав­чої влади, органами місцевого самоврядування, всіма суб'єктами господарюван­ня. В зазначеному Наказі будь-які посилання на Класифікатор професій ДК 003:2010 відсутні, тобто, робітники яких професій підлягають відстороненню не зрозуміло, що порушує принцип правової визначеності. Зазначений наказ не мі­стить обґрунтування, статистичних даних, що рівень захворюваності саме серед працівників зазначених організацій вищий, ніж серед інших категорій, що саме ці працівники ризикують поширювати інфекцію COVID-19. Також, зазначений наказ залишає поза межами правового регулювання питання щодо вакцинації осіб, яким обов'язкове профілактичне щеплення протипоказане за станом здо­ров'я.

Крім цього до складу вакцин від СОVID-19 входить абортивний матеріал людини (кліткова лінія НЕК-293 ), що є відкритою інформацією, та підтверджу­ється самими виробниками.

Позивач, як християнин, не допускає введення його в ор­ганізм. Змушуючи позивача прийняти вищевказану вакцину або відсторонюючи його від роботи за його відсутність, позивач зазнає дискримінації за релігійною ознакою і згідно ЗУ «Про посилення відповідальності за дискримінацію на расовому, етні­чному і релігійному грунті» суб'єкти дискримінації несуть цивільну, адміністра­тивну, кримінальну відповідальність, відповідно до вимог законодавства Украї­ни, а об'єкти дискримінації мають право на відшкодування моральної та матері­альної шкоди, завданої внаслідок дискримінації. Обставинами, які обтяжують дискримінацію є дискримінація, здійснена службовою особою.

Відповідно до п. 1 ст.161 ККУ дискримінація, тобто дії або бездіяльність, що призводять до ство­рення несприятливих умов, встановлення обмежень реалізації прав та свобод або надання привілеїв у будь-якій сфері життя для особи (групи осіб) за ознаками раси, кольору шкіри, етнічного походження, віросповідання, релігійних переко­нань, конфесійної належності порівняно з особою (групою осіб) позбавлених цієї ознаки - караються штрафом від двухсот до п'ятисот неоподаткованих мініму­мів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавлен­ням права обіймати певні посади або без такого.

За змістом статті 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, полі­тичних, релігійних та інших переконань, статі, тендерної ідентичності, сексуаль­ної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здо­ров'я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у профе­сійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, за мовними або іншими ознака­ми, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Крім того, відповідно до ст. 14 Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Кон­венції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, ра­си, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно з наведеного вище, не допускається відсторонення позивача наказом від­повідача, тому що порушується його Конституційне право на свободу світо­гляду та віросповідання (стаття 35).

Відповідно до статті 22 Закону Україна «Про оплату праці» суб'єкти ор­ганізації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рі­шення з питань оплати праці, що погіршують умови, установлені законодавст­вом, угодами і колективними договорами.

Відповідно до приписів ч. З ст. 32 КЗпП роботодавець зобов'язаний до­тримуватись 2-місячного строку повідомлення про зміни істотних умов праці та може в односторонньому порядку змінити істотні умови праці окремого праців­ника, повідомивши його не пізніше ніж за два місяці про зміну цих умов.

Про нові або зміну чинних умов оплати праці в бік погіршення роботода­вець повинен повідомити працівникові не пізніше, як за два місяці до їх запрова­дження або зміни.

З наведеного вбачається, що при виданні оскаржуваного Наказу відпо­відачем, серед іншого, був порушений чітко регламентований чинним зако­нодавством порядок повідомлення про зміну істотних умов праці, зокрема, не виплату заробітної плати та відсторонення від роботи у зв'язку із відсу­тністю щеплення проти СОVID-19.

Згідно з резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27.01.2021 та профільним законодавством України, щеплення проти СОУЮ-19 не є обов'язковим.

Так, зокрема, у даній резолюції ПАРЄ зазначено: «Вакцини про­ти СОVID-19: етичні, правові і практичні питання»: «Забезпечити, щоб гро­мадяни були проінформовані про те, що вакцинація НЕ є обов'язковою і що ніх­то не піддається політичному, соціальному чи іншого тиску з метою зробити собі вакцинацію, якщо вони не хочуть робити це самі» (ст. 7.3.1); «Гаранту­вати, що ніхто не піддаватиметься дискримінації за те. шо він не був вакци­нований, через можливі ризики для здоров'я або небажання пройти вакцинацію» (ст. 7.3.2).

Крім цього, Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респі­раторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, і прове­дення масової вакцинації у відповідь на пандемію СОVID-19 в Україні у 2021 - 2022 роках, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров'я від 24.12.2020 № 3018 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України 09.02,2021 № 213), встановлено, що вакцинація від коронавірусної хвороби СОVID-19 в Україні буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп.

Міністерство охорони здоров'я наказом «Про затвердження Переліку про­фесій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» від 04 жовтня 2021 р. №2153 суперечить Дорожній карті, яка затверджена наказом самого ж Міністерства охорони здоров'я.

Тобто, позивача фактично змушують одержати щеплення вакциною від СОVID-19, відсторонюючи від роботи без збереження заробітної плати, тобто, створюють умови для примусової вакцинації без наявності вільного воле­виявлення. Більше того, позивача примушують вакцинуватися від СОVID-19, при цьому звільнивши від будь-якої відповідальності за можливі наслідки виробни­ків та постачальників цих самих вакцин. Більш того, вакцин, які проходять ста­дію клінічних досліджень.

Отже, неприпустимо змушувати позивача робити обов'язкове щеплення проти СОVID-19 або відсторонити її від роботи за відсутність щеплення проти СОVID-19, яке є добровільним для професійних груп та гарантується, що ніхто не піддаватиметься дискримінації за те, що він не був вакцинова­ний.

Враховуючи все вищевикладене, Законодавством України не передба­чено правової можливості відсторонення працівника від роботи із підстав відсутності у нього щеплення від СОVID-19.

Отже, не вбачається законних підстав у відповідача примушувати позивача вакцинуватися від коронавірусної хвороби та відсторонювати від роботи за відмову вакцинуватися від цієї хвороби.

Наказ про відсторонення позивача від роботи є незаконним та таким, що грубо порушує її право на працю і супутні соціальні права, гарантовані Конституцією України.

Оскаржуваним Наказом позивача відсторонено від роботи без збере­ження заробітної плати. Враховуючи наведені вище доводи щодо незаконності та безпідставності відсторонення, Згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного суду України, викладеними у пункті 10 Постанови від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням випла­ти заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв'язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП).

Відповідно до п.8 постанови Кабінету Міністрів України «Про затверджен­ня Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08,02.1995р. № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (го­динного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням за­робітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (кален­дарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передба­чених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно довідки про нарахування заробітної плати для визначення розрахунку стягнення заробітної плати під час незаконно­го відсторонення, середнє арифметичне значення нарахованої заробітної плати за два місяця (вересень-жовтень) складає 15556 грн.: за вересень 2021 нараховано 15704 грн.; за жовтень 2021 нараховано 15408 грн.

Тобто, попередньо сума невиплаченої середньої заробітної плати за один місяць незаконного відсторонення позивача від роботи складає 15556 грн. На момент пред'явлення позову встановити точний розрахунок стягнення не­можливо, оскільки незаконне відсторонення від роботи без збереження зарплати триває і, який проміжок часу пройде до моменту винесення рішення судом по справі позивач не може встановити.

З урахуванням викладених положень трудового законодавства, а також вра­ховуючи ту обставину, що відсторонення від роботи незаконне та необгрунтова­не, позивач вважає, що з відповідача необхідно стягнути на його користь середній заро­біток за весь період відсторонення від роботи.

За наведених обставин позивач звертається до суду з позовом, в якому просить визнати незаконним та скасувати Наказ відповідача про відсторо­нення її від роботи та поновити на роботі; зобов'язати відповідача виплатити йому середню заробітну плату за період незаконного відсторонення від роботи від 08 листопада 2021 року.

На вказану позовну заяву стороною відповідача було надано відзив, в якому відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з огляду на наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України від 2010.2021 № 1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 236», Кабінет Міністрів України постановив внести до постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби/COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2». При цьому, Кабінетом Міністрів України визначено, що вказана постанова набрала чинності з дня її опублікування, крім пункту 19 змін, затверджених цією постановою, який набирає чинності з 8 листопада 2021 року.

При цьому, пунктом 19 вказаної Постанови КМУ доповнено постанову пунктом 416 такого змісту:

« Керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств установ та організацій забезпечити: контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичний щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 жовтня 2021 року № 2153 (далі - перелік); відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 4( Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону Україні «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказанні до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я; взяття до відома, що на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 9 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону Україні «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про держави службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного орган (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковий доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили».

Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 № 215 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівник яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», зареєстрованим Мін'юсті 07.10.2021 за №1306/36928 визначено, що обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, підлягають працівники: Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; Місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; Закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно- технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної та шкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ - незалежно від типу та форми власності.

Враховуючи вимоги вказаних нормативно-правових документів, а також у відповідності до вимог ст. 10 Закону України «Основи законодавства країни про охорону здоров'я», статті 12 Закону України «Про захист населення і ід інфекційних хвороб» пункту 8 Положення про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), на виконання Постанови МОЗ №9 від 26 серпня 2021 року, наказу МОЗ №2153 від 04.10.2021 року «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», листа відділу освіти, сім'ї, молоді, спорту, культури та туризму Стрижавської селищної ради № 01-16/960 від 20.10.2021 «Про обов'язкову вакцинацію проти COVID-19 працівників закладів освіти», відповідачем було утворено у «Вайбер» групу, в яку також входив позивач, де висвітлювались зазначені документи, що свідчить про знайомлення позивача з ними. Таким чином, позивач був ознайомлений з вимогами наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 № 2153, зокрема, про те, що обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби ГОУГО-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, підлягають працівники складів вищої, післядипломної, фахової передвшцої, професійної (професійно- технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ - незалежно від типу та форми власності.

У частинах першій, третій статті 100 ЦПК України передбачено, що електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом.

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Зазначені роздруківки з електронного додатку «Вайбер» можуть слугувати доказами ознайомлення позивача з вимогами наказу МОЗ №2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням». (Касаційний цивільний суд ВС у постанові у справі № 753/10840/19 від 13 липня 2020 року погодився із таким висновком.)

Таким чином, про необхідність надання документу, який би підтверджував отримання вакцинації або довідки про абсолютні протипоказання та застереження щодо проведення щеплень, а також про можливе відсторонення від роботи з 08.11.2021 позивач був повідомлений. Вказане повністю спростовує доводи позивача про те, що його було ознайомлено про відсторонення лише за 1 день до фактичного відсторонення.

Так як у період з 20.10.2021 по 05.11.2021 ОСОБА_1 не було надано документів про вакцинацію або довідку про абсолютні протипоказання до проведення щеплень, відповідач змушений був додатково повідомити викладача класу баяна/акордеона ОСОБА_1 про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 офіційним письмовим повідомленням від 05.11.2021. З вказаним повідомленням позивач ознайомився та другий примірник отримав, але від підпису відмовився.

Враховуючи те, що позивачем не надано документу, який би підтверджував отримання ним вакцинації або довідки про абсолютні протипоказання та застереження щодо проведення щеплень, наказом КУ «Стрижавська дитяча музична школа» від 08.11.2021 № 54-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » позивача було відсторонено від роботи з 08.11.2021 на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Таким чином, дії КУ «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради щодо відсторонення від роботи ОСОБА_1 повністю відповідають вимогам Постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021року № 1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2» із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2021 року № 981 і від 11 жовтня 2021 року № 1066, а також вимогам Наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», зареєстрованим в Мін'юсті 07.10.2021 за №1306/36928.

Вказані нормативно-правові акти є чинними, зареєстрованими в Мін'юсті, а тому, обов'язковими до КУ «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради. Крім того, відповідно до ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних захворювань», обов'язковій вакцинації підлягають працівники, які контактують з великою кількістю людей. Серед обов'язкових вказано щеплення проти дифтерії, кашлюку, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу. Ця норма також встановлює, що перелік професій, працівники яких підлягають обов'язковій вакцинації проти інших хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, тобто Міністерством охорони здоров'я України.

ОСОБА_1 перебуває на посаді викладача класу баяна/акордеона комунальної установи «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради, навчання здійснюється в очній формі, при цьому позивач контактує з великою кількістю дітей та працівниками закладу, а тому підлягає обов'язковим профілактичним щепленням з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19. Обов'язковість профілактичного щеплення викладачів зумовлена, в першу чергу, піклуванням про здоров'я дітей.

У своїй позовній заяві позивач зазначає, що вказаним відстороненням від праці порушено його право на працю, передбачене ст. 43 Конституції України.

З огляду на вказане твердження, в даному випадку вказане відсторонення є превентивним і абсолютно вимушеним заходом, оскільки незаперечне право на працю в період стрімкого поширення COVID-19 не може порушувати права інших працівників і здобувачів музичної освіти закладу на безпечні умови праці і навчання.

Відповідно до ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Згідно ст. 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Ніхто через будь-як власні переконання не має права наражати на потенційну небезпеку інших. Тому, небажання окремого громадянина через будь-які власні переконання проходити обов'язкові профілактичні щеплення, передбачені законодавством, не може ставитися вище права інших громадян захищати своє життя і здоров'я життя і здоров'я дітей від потенційної небезпеки зараження гострої респіраторною хворобою COVID-19.

Згідно ст. 27 Конституції України обов'язок держави - захищати життя людини. В даному випадку, відсторонення від роботи особи, яка контактує великою кількістю дітей та працівниками закладу є дієвим та ефективним способом захистити життя і здоров'я інших.

Позивач зазначає, що відповідно до ст. 43 Конституції України, він має право на працю. Відповідно до статті 43 Конституції України право на працю має не тільки Позивач, а і всі інші працівники навчального закладу. Одночасно, вказана норма Конституції України гарантує, що кожен повинен мати належні, безпечні і здорові умови праці. В даному випадку, відсторонення від роботи працівника навчального закладу, який відмовився пройти обов'язкове профілактичне щеплення якраз і є однією з ключових гарантій, визначених ст. 43 Конституції України щодо реалізації права працівників навчального закладу і дітей на належні, безпечні і здорові умови праці і навчання.

Відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи інших людей.

З огляду на те, що право працівників навчального закладу і дітей на належні, безпечні і здорові умови праці і навчання прямо гарантовано ст. 43 Конституції України, відповідач вважає, що ніхто не має права через будь-які власні переконання посягати на права і свободи інших людей, наражати на небезпеку зараження гострою респіраторною хворобою COVID-19 дітей, учителів та усіх інших працівників навчального закладу. Намагання позивача, не зважаючи на об'єктивну складну епідемічну ситуацію в регіоні, збільшення кількості важких хворих і летальних випадків, спричинених гострою респіраторною хворобою COVID-19, поставити власні переконання вище права інших людей і особливо дітей на належні, безпечні і здорові умови праці і навчання, є свідченням грубого порушення позивачем вимог ст. 43 Конституції України. Разом з цим, що в даному випадку мова йде не лише про так звані особисті переконання позивача.

З метою сприяння усім працівникам навчального закладу для проведення вакцинування було організовано інформування про наявні вакцини, дати та час проведення вакцинування, заміну викладачів, які виявили бажання вакцинуватися, обраною ними вакциною. При цьому, це питання знаходилось на особистому контролі директора закладу, так як проведення 100% вакцинації працівників закладу було обов'язковою умовою для здійснення очного навчання у будь-якій зоні карантину.

При цьому, можливістю вакцинуватися скористалися всі працівники навчального закладу, окрім декількох осіб, включаючи позивача.

З позивачем неодноразово директором закладу в присутності інших учителів, проводилися індивідуальні розмови щодо необхідності проведення вакцинації або надання ним довідки про абсолютні протипоказання та застереження щодо проведення щеплень задля продовження виконання позивачем обов'язків згідно займаної посади. Однак, в ході вказаних розмов, позивач відмовлявся вакцинуватися, посилаючись на те, що вакцинація це «чіпування», «зміна ДНК», «зміна генотипу» тощо. З огляду на вказані особисті переконання позивача та активну протидію вакцинуванню, виникає логічне запитання про те, яких саме конкретних заходів очікував позивач від адміністрації закладу, які б спонукали його до проведення вакцинації? Якими саме діями адміністрація закладу позбавила можливості позивача скористатися правом на вакцинацію?

Відсторонення від роботи за своєю правовою природою не є тотожним поняттю звільнення з роботи за ініціативою власника у визначених законодавством випадках. При звільненні з роботи за ініціативою власника відбувається припинення трудових правовідносин з працівником. В даному випадку при відстороненні працівника трудові правовідносини з ним не припинено, за відстороненим працівником зберігається його робоче місце.

Відсторонення від роботи працівника, який не бажає пройти обов'язкове щеплення, не може вважатися дискримінаційним заходом, оскільки таке відсторонення є прямим наслідком вільного волевиявлення самого працівника, який через власні переконання свідомо не бажає виконати необхідні умови для продовження роботи за його посадою. При цьому відсторонення від роботи може бути припинено негайно - після усунення працівником підстав, які зумовили таке відсторонення. Тобто, відсторонення є вимушеним, превентивним, захисним заходом, спрямованим на забезпечення захисту життя і здоров'я дітей та працівників від потенційної небезпеки зараження гострою респіраторною хворобою COVID-19.

Крім того, Постанова Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2021 року № 981 і від 11 жовтня 2021 року № 1066, а також Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», зареєстрованим в Мін'юсті 07.10.2021 за №1306/36928 є діючими нормативно - правовими актами і вимоги вказаних керівних документів є обов'язковими до виконання. Із цих же правових підстав, не може бути задоволена судом позовна вимога щодо стягнення заробітної плати за період відсторонення.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків: втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки, економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі, для захисту прав і свобод інших осіб. У рішенні від 28 квітня 2021 року (CASE OF VAVRICKA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC) Європейський суд з прав людини підкреслив, що, на загальну думку, вакцинація є одним із найбільш успішніших та ефективних з точки зору витрат заходів у сфері охорони здоров'я і що кожна держава має намагатися досягати максимально можливого рівня вакцинації серед свого населення. Конвенція та інші міжнародні документи покладають позитивне зобов 'язання на Договірні Держави зі вжиття належних заходів із захисту життя і здоров'я осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією. У світлі цих аргументів ЄСПЛ дійшов висновку, що обов'язок проходження вакцинації в Чехії є відповіддю національних органів влади на нагальну соціальну потребу в захисті здоров'я окремої особи та суспільства в цілому від відповідних хвороб та недопущенні будь-якої тенденції зменшення рівня вакцинації дітей. Суд дійшов висновку, що оскаржувані заходи можуть вважатись такими, що були «необхідними у демократичному суспільстві», а тому не вбачав порушення статті 8 Конвенції. Отже, Європейський суд з прав людини дійшов висновків, що вакцинація є одним із найбільш успішніших та ефективних заходів у сфері охорони здоров'я, мета якої є захист здоров'я окремої особи та суспільства в цілому від інфекційного захворювання. А відтак обов'язкова вакцинація певної категорії громадян від COVID-19 (захворювання, яке згідно наказу МОЗ України від 19.07.95 № 133 належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби) задля попередження його поширення серед населення є виправданим та таким, що не порушує статтю 8 Конвенції.

Так, координуючу роль у боротьбі з поширенням COVID-19 відіграє ВООЗ, проте важливі питання у сфері принципів та основних засад міжнародного співробітництва з цієї проблематики обговорюються і на порядку денному Генеральної Асамблеї ООН. Саме Генеральна асамблея ООН прийняла вже дві резолюції, присвячені боротьбі з поширенням і розповсюдженням COVID-19. Перша резолюція 74/270 «Глобальна солідарність у боротьбі з коронавірусним захворюванням 2019 року (COVID-19)» була прийнята 2 квітня 2020 року. У ній підкреслена центральна роль системи ООН у співробітництві щодо прийняття глобальних заходів з недопущення та стримування поширення COVID-19; визнано, що ВООЗ відіграє найважливішу роль у боротьбі з поширенням COVID-19; вказано, що боротьба з COVID-19 можлива шляхом прийняття глобальних заходів на основі єдності, солідарності та активного багатостороннього співробітництва; міститься перелік напрямів міжнародного співробітництва, які необхідно активізувати, а саме: обмін інформацією, науковими знаннями і досвідом, включаючи досвід імплементації рекомендацій та стандартів ВООЗ. Наступною резолюцією, яка була прийнята Генеральною асамблеєю ООН, стала 74/274 «Міжнародне співробітництво з метою забезпечення глобального доступу до ліків, вакцин і медичного обладнання для протидії COVID-19» від 20 квітня. Її авторами стали 75 держав, включаючи Україну. Ця резолюція закріплює алгоритм співробітництва ВООЗ та інших відповідних установ системи ООН, включаючи міжнародні фінансові установи, щодо рекомендацій у оперативному розширенні масштабів виробництва, зміцненні виробничо-збутових ланцюгів, які сприяють справедливому, транспарентному, рівному, ефективному і своєчасному доступу до засобів профілактики, лабораторних досліджень, реагентів і допоміжних матеріалів, основних предметів медичного призначення, нових засобів діагностики, ліків і майбутніх вакцин проти COVID-19. Також у резолюції 74/274 зазначається, що така медична продукція має бути доступна для всіх, хто її потребує, включаючи держави, що розвиваються. ВООЗ має право встановлювати правила, що стосуються санітарних і карантинних вимог та інших заходів, спрямованих проти міжнародного поширення хвороб; номенклатури хвороб, причин смерті і практики суспільної громадської охорони здоров'я; стандартів діагностичних методів дослідження для їх міжнародного використання; стандартів щодо нешкідливості, чистоти і сили дії біологічних, фармацевтичних та подібних продуктів, що обертаються в міжнародній торгівлі; реклами і ярликів біологічних, фармацевтичних та подібних продуктів, що мають обіг в міжнародній торгівлі (ст. 21 Статуту ВООЗ). Одним з міжнародно-правових механізмів боротьби з пандеміями та епідеміями є нормотворча діяльність ВООЗ у сфері співробітництва щодо подолання та профілактики інфекційних захворювань. Саме для розв'язання цієї проблеми і сприяння міжнародно-правовому співробітництву держав у рамках ВООЗ у 2005 році були прийняті удосконалені та доповненні Міжнародні медико-санітарні правила (ММСП). Мета і сфера застосування Правил полягають «у запобіганні міжнародному розповсюдженню хвороб, оберіганні від них, боротьбі з ними і прийнятті відповідних заходів на рівні громадської охорони здоров'я, які сумірні з ризиками для здоров'я населення та обмежені ними і не створюють зайвих перешкод для міжнародних перевезень і торгівлі» (ст. 2 ММСП (2005). Механізм боротьби з інфекційними хворобами передбачений ММСП 2005 р. У випадку спалаху або надзвичайної ситуації держава-учасниця повинна повідомити ВООЗ (повідомлення про таку ситуацію можуть бути від інших держав, представників громадськості, міжнародних неурядових організацій тощо). Ця інформація надсилається комітетові ММСП з надзвичайної ситуації, який обробляє її та представляє висновок та тимчасові пропозиції щодо відповідних і необхідних медико-санітарних заходів у відповідь на надзвичайну ситуацію генеральному директорові ВООЗ, який і приймає рекомендації з цього приводу. У комітет, створений для COVID-19, увійшли 15 членів. Саме комітет ММСП з надзвичайної ситуації приймав рішення щодо кваліфікації COVID-19 надзвичайною ситуацією в галузі охорони здоров'я, що становить міжнародне значення. Комітет приймає рішення на основі доказів та інформації, наданих державами-членами ВООЗ. Загальна відповідальність за дотримання ММСП 2005 року покладена на держави-учасниці та ВООЗ. Для того, щоб бути в змозі повідомляти про події або приймати відповідні заходи щодо ризиків для здоров'я населення або надзвичайних ситуацій, держави- учасниці повинні володіти потенціалом для виявлення таких подій за допомогою добре організованої національної інфраструктури епіднагляду і відповідних заходів. ММСП 2005 р. уповноважує генерального директора ВООЗ оголосити «надзвичайну ситуацію в галузі охорони здоров'я, що становить міжнародне значення» після консультацій з комітетом з надзвичайних ситуацій та державами- членами ВООЗ, що і було зроблено у випадку з COVID-19, а потім перекваліфіковано у пандемію. Ст. 15 ММСП 2005 року передбачено надання тимчасових рекомендацій ВООЗ у зв'язку з надзвичайною ситуацією в галузі охорони здоров'я, що становить міжнародне значення, які після завершення ситуації можуть бути відмінені. Резолюція «Відповідь COVID-19» Всесвітньої асамблеї охорони здоров'я ВООЗ \УНА73.1 від 19 травня 2020 року спонукає до перегляду ефективності самих ММСП 2005 р. через аналіз виконання зобов'язань держав-учасниць, включаючи дії КНР відповідно до ст. 6 «Сповіщення» та ст. 7 «Обмін інформацією в разі несподіваних або незвичайних подій», і того, наскільки самі правила адаптовані до реагування на спалах та поширення пандемії, якою виявилася пандемія COVID-19.

З огляду на викладене, відповідач вважає, що його дії щодо відсторонення від роботи ОСОБА_1 повністю відповідають вимогам діючого законодавства. Вказані дії викликані необхідністю забезпечення належних, безпечних і здорових умов праці прямо гарантованих ст. 43 Конституції України, а також спрямовані на дотримання безпечного освітнього середовища в навчальному закладі і враховують права і інтереси усіх працівників та учнів школи.

Позовні вимоги є надуманими, безпідставними та необгрунтованими. Наведені у позовній заяві аргументи щодо «незаконності чинного карантину», «вакцинації як примусового медичного експерименту» тощо ґрунтуються на припущеннях і є особистими світоглядними переконаннями позивача, вони жодного відношення до оскаржуваного наказу про відсторонення позивача від займаної посади не мають, оскільки знаходяться поза межами компетенції навчального закладу.

За таких обставин відповідач вважає, що пред'явлений позов не може бути задоволений.

В свою чергу позивачем ОСОБА_1 надано суду відповідь на відзив на позовну заяву, в якому позивач зазначає, що у відзиві відповідач не надав доказів для спростування тверджень позивача та аргументів стосовно суті позовних вимог. Твердження, викладені у відзиві є необгрунтованими, хибними, упередженими, такими, що не відповідають та суперечать нормам діючого законодавства з огляду на наступне.

Відповідач стверджує, що ним була створена у «Вайбер» група, де висвітлювались документи, згідно з якими позивач повинен бути відсторонений від роботи. Позивач не був приєднаний в групу, створену відповідачем, і за весь час роботи в КУ «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради був приєднаний лише в одну «Вайбер» групу, яку сам і створив і яка вже існувала не один рік. Однак в цю групу 26.10.2021 були відповідачем завантажені файли, які не відкрились на мобільному пристрої. Відповідачем ніяким чином не було встановлено, чи ознайомлений позивач з документами, ні в усній формі, ні в письмовій і навіть не в групі «Вайбер». Тим більше група «Вайбер» не є офіційним джерелом для отримання будь-яких документів від керівника, керівник зобов'язаний надати письмовий документ в оригіналі, ознайомивши працівника під підпис/зауваження, тим більше документ, яким будуть суттєво змінені трудові відносини, залишивши позивача без можливості заробляти на життя.

Попередження про те, що позивач буде відсторонений, якщо не надасть документ, який свідчить про вакцинацію, він отримав в особисті повідомлення 05.11.2021, а єдине офіційне письмове попередження - 08.11.2021, безпосередньо перед отриманням наказу про відсторонення, а не 05.11.2021, як стверджує відповідач. У відповідача була можливість вручити його раніше, тому, що позивач неодноразово кожного тижня заїжджав в школу за інструментами та нотами, де зустрічався з директором, але вручення повідомлення не відбувалось і навіть усно ця тема не піднімалась. Про те, що попередження було отримано під підпис 08.11.2021 свідчить відеозапис, який надано позивачем.

Відповідач зазначає, що Касаційний цивільний суд ВС у постанові у справі №753/10840/19 від 13 липня 2020 року погодився з тим, що роздруківки з додатку «Вайбер» можуть слугувати доказами ознайомлення з документами. В даному випадку йде мова не про ознайомлення з документами чи постановами через додаток, а про нецензурну переписку чоловіка з колишньою дружиною та малолітнім сином, яка дає підстави для висновку, що дії чоловіка слід кваліфікувати як домашнє насильство у формі психологічного насильства. Тому, незрозуміло, яким чином дана інформація надана адміністрацією має відношення до ознайомлення з документами позивача, а тим більше слугувати офіційним документом, наданим для ознайомлення і представленим, наразі, як доказ для суду.

Навіть не зважаючи на все вищевикладене, відповідно до приписів ч. 3 ст. 32 КЗпП роботодавець зобов'язаний дотримуватись 2- х місячного строку повідомлення про зміни істотних умов праці та може в односторонньому порядку змінити істотні умови праці окремого працівника, повідомивши його не пізніше, ніж за два місяці про зміну цих умов.

З наведеного вбачається, що при виданні оскаржуваного Наказу відповідачем, серед іншого, був порушений чітко регламентований чинним законодавством порядок повідомлення про зміну істотних умов праці, зокрема, можливе відсторонення від роботи та не виплату заробітної плати, у зв'язку із відсутністю щеплення проти COVID-19.

Відповідач вказує, що директором закладу в присутності інших учителів, проводилися індивідуальні розмови щодо необхідності проведення вакцинації, що було організовано інформування про наявні вакцини, дати та час проведення. Жодної розмови на цю тему з позивачем не було. Єдиний раз коли за все дистанційне навчання викладачі зібрались - це була виробнича нарада 11 жовтня, де на позивачку було здійснено психологічний тиск з обвинуваченням що через неї школа не працює очно, тому що немає 80 відсотків вакцинованих.

Крім того, розмови про необхідність вакцинування, примус до вакцинації чи навіть перевірка документів про проходження вакцинації взагалі не в компетенції директора закладу, про що детально йдеться в позовній заяві позивача.

Відповідач стверджує, що позивач посилався при відмові на те, що вакцинація - це «чіпування». Жодного разу такого твердження не висловлювалось позивачем.

На рахунок впливу мРНК вакцин на організм людини та незворотніх змін в організмі від них ОСОБА_2 - американський вірусолог та імунолог, один із творців цих вакцин заявляє, що цей ген встроюється в клітини організму і призводить до незворотніх змін. Його робота була зосереджена на технології мРНК, фармацевтиці та дослідженнях перепрофілювання ліків.

Американський вчений-іммунолог Фаучі, який виступає за вакцинацію від ковід, заявив що коли розробили вакцину - додали в неї ген і відразу почали досліджувати на людях, і тільки через роки можна буде дізнатись чи можна використовувати цю вакцину на людях, бо ніхто не знає які будуть наслідки.

Під час глобальної конференції з охорони здоров'я World Health Summit президент фармацевтичного підрозділу Bayer (міжнародного концерну, що спеціалізується на медико-біологічних рішеннях для охорони здоров'я та сільського господарства) ОСОБА_3 зізнався міжнародним «експертам» - обидві мРНК-«вакцини» від Pfizer- BioNTech та Moderna - це зовсім не вакцини, а швидше замасковані ін'єкції «клітинної та генної терапії, що якби при продажі вони маркувались тим, чим є насправді - більшість людей відмовилися б від них».

Відео та статті цих виступів є у вільному доступі в мережі Інтернет.

Більшість лікарів та імунологів не заперечують, що відбувається дослідження на людях та самі виробники вказують на неоднозначний вплив на організм людини.

Відповідач обґрунтовує обов'язковість виконання КУ «Стрижавської дитячої музичної школи» Стрижавської селищної ради Постанови Кабміну №1096 від 20 жовтня 2021 року, №1236 від 9 грудня 2020 року із змінами, внесеними постановами Кабміну від 22 вересня 2021 року №981 і від 11 жовтня 2021 року №1066, а також вимогам Наказу МОЗ від 04.10.2021 року №2153 тим, що ці акти зареєстровані в Мін'юсті.

Однак, виконанням цих актів відповідач порушує низку конституційних прав позивача і законів, зокрема, право на працю, яке гарантовано ст.43 Конституції України, ст.2 Кодексу законів про працю України, рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року №14-рп/2004.

Відповідно до ст. 64 Конституції України право позивача на працю може бути порушене лише при введенні надзвичайного або воєнного стану, які так і не вводилися.

Відповідно до ч.1 ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права,

Частиною 2 ст. 8 Конституції України прямо і категорично визначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до ч.3 ст.8 Конституції України норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосереднього гарантуються на підставі Конституції України.

Як зазначив Пленум ВСУ в п.2 постанови від 01.11.1996 року №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»: оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Відповідно до ч. І ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Згідно з ч.2 ст. 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ч.6 ст. 10 ЦПК України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Згідно з частиною 2 статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ч.1 ст.43 Конституції України кожен мас право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Позивач здійснює право на працю в частині можливості заробляти собі на життя на роботі вчителя, від якої його відсторонено оскаржуваним наказом без збереження заробітної плати.

Водночас, зміст статті 43 Конституції України не передбачає можливості обмеження права на працю на підставі закону та з легітимною метою, в тому числі і з такою метою, як захист здоров'я населення, захист прав інших осіб тощо.

Згідно ч.1 ст.64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 64 Конституції України, передбачені розділом II Конституції України права та свободи людини і громадянина поділяються на дві групи: права та свободи, для яких Конституцією передбачена можливість їх обмеження на підставі закону та з визначеною в Конституцією легітимною метою (забезпечення громадського порядку, захист прав інших осіб, здоров'я населення і т. ін.). Такі обмеження мають бути необхідними у демократичному суспільстві, і для з'ясування їх допустимості, відповідно до практики ЄСПЛ, суди використовують трискладовий текст: обмеження на підставі закону, наявність легітимної мети, необхідність в демократичному суспільстві; права та свободи - для яких Конституцією взагалі не допускається можливість їх обмеження на підставі закону та з визначеною легітимною метою. Для таких прав трискладовий текст не застосовується, оскільки самими статтями Конституції України, які гарантують ці права, не допускається можливість їх обмеження.

Зокрема, конституційними правами та свободами, для яких Конституція України не допускає можливість їх обмеження та не передбачає легітимної мети такого обмеження, є: право людей бути вільними та рівними у своїй гідності та правах; невідчужуваність та непорушність прав і свобод (ст.21 Конституції); рівність конституційних прав перед законом (ст. 24 Конституції); заборона свавільного позбавлення життя (ст. 27 Конституції); право на повагу до гідності; заборона катування; заборона жорстокого поводження чи покарання; заборона поводження чи покарання, що принижує гідність; заборона підданим дослідам без вільної згоди людини (ет.28 Конституції); право на працю (ст. 43 Конституції).

Водночас, права, передбачені ст. 23, ст. 26, ст. 29, ст. 30, ст. 31, ст. 32, ч.1 ст.33, ст.34, ст. 35, ст. 36, ст. 37, ст. 39, ст. 41, ст. 42, ст. 44, ст. 47 Конституції України можуть бути обмежене за визначеними у цих статтях випадками та легітимною метою, у випадках, передбачених законами.

Тобто, передбачене статтею 43 Конституції України право на працю, яке включає можливість кожного заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується - не може бути обмежене в жодному випадку, в тому числі і з такою метою, як захист населення від інфекційних хвороб.

Відтак відсторонення людини від роботи, що позбавляє людину можливості заробляти собі на життя, а в даному випадку таке відсторонення торкнулось мене та мого чоловіка, при цьому ми виховуємо троє малолітніх дітей, є прямим порушенням передбаченого ст.43 Конституції України право на працю, а відтак є протиправним незалежно від того, чи передбачена така можливість банкетною нормою статті 46 КЗпП України («в інших випадках, передбачених законом»), частиною 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» чи такими підзаконними актами, як наказ МОЗ України від 04.10.2021 року №2153 та п. 46-1 Постанови КМ України від 09.12.2020 №1236.

В даному випадку, на підставі ч.2, ч.3 ст. 8 Конституції України та ч.6 ст. 10 ЦПК України суд мас застосувати положення частини 1 статті 43 Конституції України, яка гарантує позивачам право на працю в частині можливості заробляти собі на життя працею вчителя в Комунальній установі «Стрижавської дитячої музичної школи» Стрижавської селищної ради - за відсутності будь яких обмежень цього права, оскільки жодна можливість таких обмежень не допускається статтею 43 Конституції України.

Відсторонення позивача від роботи є порушення права позивача заробляти собі на життя, оскільки відповідно до 4.1 ст. 94 КЗпП України: заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відсторонення позивача від роботи не дає позивачеві можливості виконувати роботу вчителя, що відповідно ст. 94 КЗпП України є підставою для не нарахування та не виплати позивачеві заробітної плати.

Також, в самому оскаржуваному наказі від 08.11.2021 про відсторонення позивача від роботи прямо зазначено: «без збереження заробітної плати».

Поряд з цим, будучи відстороненим від роботи та не маючи права працювати, але перебуваючи на посаді, позивач не має правових підстав стати на облік до центру зайнятості та отримувати допомогу по безробіттю чи будь-які інші соціальні виплати, маючи троє малолітніх дітей, чим приречений на голодне існування, що вказує на очевидну протиправність оскаржуваного наказу про відсторонення позивача від роботи та істотне порушення прав позивача.

Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження,

Тобто, стаття 24 Конституції України безпосередньо забороняє дискримінацію за ознакою: відсутності документу, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19.

Крім того, відповідно до статті І Протоколу №12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (дата набуття чинності для України 01.07.2006р.): Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи Інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь- якою ознакою, наприклад за тими, які зазначені в пункті 1.

Відтак, оскаржуваний наказ відповідача від 08.11.2021 про відсторонення позивача від роботи за ознакою відсутності в позивача документу, що підтверджує щеплення від COVID-19 (інша дискримінаційна ознака) або медичного висновку про наявність протипоказань до щеплення (ознака стану здоров'я) прямо суперечать забороні дискримінації, передбаченої статтею 1 Протоколу №12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року №3477-1У: Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Під Конвенцією в статті 1 Закону №3477-ІУ розуміється як сама Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, так і протоколи до неї.

В зв'язку з чим, протиправність оскаржуваного наказу відповідача про відсторонення позивача від роботи за дискримінаційними ознаками відсутності документу про щеплення (інша ознака) та протипоказань до щеплення (ознака стану здоров'я) прямо слідує з положень 1 Протоколу №12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка с обов'язковою для застосування до цих правовідносин згідно ст. 17 Закону України №3477- IV.

Як визначено в ст. 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Отже, законом визначено виключні підстави відсторонення, які не підлягають вільному тлумаченню, таке відсторонення можливе лише в межах закону, який регулює відповідні правовідносини.

Так, відповідно до ст. 10 Закону України «Про Основи законодавства України про охорону здоров'я» встановлено обов'язки громадян у сфері охорони здоров'я, серед яких зокрема передбачено: а) піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Крім того, згідно з ч.ч. 1,2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

Наказом МОЗ України від 04.10.2021 № 2153, відповідно до статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 8 Положення про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням».

Згідно Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням до вказаного переліку увійшли працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів, закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Сам наказ МОЗ України від 04.10.2021 № 2153 не містить положень про обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, а лише затверджує «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» (в подальшому Переліком).

Обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, визначено відповідним Переліком, який підписаний Генеральним директором Директорату громадського здоров'я та профілактики захворюваності і який відповідно не уповноважений визначати окремі професії, виробництва та організації, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб. Тобто, фактично обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 наказом МОЗ України від 04.10.2021 № 2153 для певних професій, виробництв та організацій не визначена, а затверджено лише «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням».

Відповідно ч. 1 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено, що лише профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень. Тобто, фактично з прийняттям відповідного наказу правове регулювання та визначення тих профілактичних щеплень, які є обов'язковими не змінилось, а відтак відсторонення працівника, який і входить до переліку затвердженого наказом МОЗ України від 04.10.2021 № 2153 є незаконним, оскільки саме до компетенції МОЗ України входить повноваження визначати Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, що відповідно і зобов'язує МОЗ самостійно визначати відповідні хвороби та інфекції.

В будь-якому випадку, відповідно до п.4 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, яке затверджене Наказом Міністерства охорони здоров'я України 16.09.2011 № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України 11.08.2014 № 551) щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16.09.2011 року № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України від 11.08.2014 № 551), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку. Профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 до вказаного Календаря профілактичних щеплень в Україні не включені, а відтак посилання та обґрунтування відповідачем необхідності наявності доказів щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 з якимись датами є незаконним.

Положення п.5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» зобов'язують, а не надають право підприємствам, установам і організаціям усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

Крім того, вказана норма права передбачає таку можливість щодо осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. В той же час МОЗ України не затверджувало на даний час переліку інфекцій, ухилення щеплення від яких може бути підставою для відсторонення від роботи.

Якщо обов'язкове щеплення проводиться не у порядку, встановленому законом, то відмова або ухилення працівника від такого щеплення (здійснюваного не у порядку встановленому законом) не матиме наслідком відсторонення працівника від роботи.

До того ж, якщо визначені в Переліку МОЗ «інші щеплення» не включені до календаря щеплень, то вони не набувають статусу обов'язкових. Що має наслідком відсутність підстав для відсторонення за ч.2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» №1645-111.

В будь - якому випадку постановою КМ України від 09.12.2020 № 1236 було введено карантин, термін дії якого закінчився 28 лютого 2021 року і в подальшому жодних постанов КМ України, яким би встановлювався карантин на інший період не приймалось. Внесення змін до п. 1 постанови КМ України від 09.12.2020 № 1236 є неприйнятним з точки закону, оскільки КМ України вправі, відповідно вимог ч. 1 ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановлювати та відміняти карантин, а повноважень продовжувати його дію, шляхом внесення змін до відповідних пунктів постанови, якою встановлювався карантин та визначався період його дії не наділений.

Згідно ст.92 Конституції України виключно Законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина.

Таким чином, діюча постанова про введення карантину є незаконною і не підлягає виконанню. На підставі ст. 60 Конституції України кожна людина зобов'язана відмовитись від виконання постанови Уряду про введення карантину. На підставі ст. 19 Конституції України у взаємозв'язку із ст. 60 Конституції України, жодний орган чи посадова особа не має права вимагати від людини виконання постанови Уряду про введення карантину та виконання наказів та актів, які суперечать діючому законодавству України та Конституції України.

Жодний документ, жодний Наказ чи Акт не містить доказів, обґрунтування чи статистичних даних, що рівень захворюваності саме серед невакцинованих працівників вищий, ніж вакцинованих, чому саме ці невакциновані ризикують поширювати інфекцію COVID-19. Саме вакциновані ризикують поширювати інфекцію, тому що їм не потрібно робити ПЛР-тести та здавати аналізи, які б довели що людина не є перенощиком хвороби. На 5 Міжнародному форумі «Креативна Україна 2021» міністр охорони здоров'я Віктор Ляшко, який є основною фігурою з запровадження примусової вакцинації, заявив що «людина, яка вакцинована, може переносити збудника хвороби та інфікувати невакцинованих». А Угур Шахін, генеральний директор компанії ВіоNTесh, яка розробляє вакцину Pfizer зазначив: «люди, які навіть отримали тройну вакцинацію можуть передавати хворобу і їм необхідно проходити тестування». З такої логіки можна зробити висновок: вакцинація не гарантує, що вакциновані не є такими ж носіями хвороби як і невакциновані, тому відсторонювати саме невакцинованих - це груба дискримінація і порушення основоположних прав людини, навіть, не зважаючи на те, що щеплення проти COVID-19 є незаперечно примусовим експериментом над людьми, про що детально викладено в позовній заяві позивача.

Відповідача насправді не хвилює питання небезпеки людей, а лише необхідність установою отримати документ про вакцинацію, який не є затверджений жодним Законом України, на підтвердження чого позивачем надано аудіо запис з наради викладачів 11.10.2021, де йшла мова про вакцинацію викладачів для досягнення порогу 80 відсотків вакцинованих для виходу на роботу в очному режимі. Там директор прямим текстом говорить, що не змушує колотися, але просить вирішити це питання, натякаючи на купівлю сертифіката. Крім цього в аудіозаписі директор говорить: «ви не читайте Конституції», «ми не по Конституції живем», «в Конституції написана казка».

Відповідач, який заявив що ми «живем не по Конституції» в поданому Відзиві стверджує, що згідно ст.27 Конституції України обов'язок держави - захищати життя людини, при цьому не пояснюючи: чим відсторонення здорової людини, яка веде здоровий спосіб життя, від роботи загрожує життю чи здоров'ю інших людей; чому захищаючи чиєсь життя - залишає багатодітну сім'ю без можливості заробити кошти навіть на їжу щоб жити; чим загрожує працівник життю інших людей, який тим більше на момент відсторонення працював дистанційно.

Відповідач стверджує що висновки Європейського суду з прав людини у справі «CASE OF VAVRICKA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC» від 28 квітня 2021 року доводять, що вакцинація проти Covid-19 є обов'язковою і не порушує ст.8 Конвенції про права людини.

У цій справі ЄСПЛ йдеться що обов'язкова вакцинація є законна якщо річ йде про: перевірені вакцини, а не експериментальні; річ йде про ту вакцинацію, після якої держава несе відповідальність за можливі побічні наслідки після вакцинування; про вакцинування дітей від хвороб; про вакцинування від хвороб, які внесені до Календаря щеплень.

Суд ЄСПЛ в цьому рішенні звернув увагу, що обов'язкова вакцинація не є абсолютною - за наявності протипоказань можливі винятки. А у вакцині від Covid-19 дізнатись неможливо чи є протипоказання до складових препарату, тому що приховується повний склад компонентів, через що навіть не можна дізнатись, чи не має людина алергічних реакцій на компоненти препарату. Навіть у разі відмови - примусова вакцинація не допускається.

До позивача застосовують прихований примус, залишаючи його без можливості на заробіток у разі відмови.

Абсолютно не йдеться і немає жодного слова про несертифіковані вакцини, які знаходяться в стані клінічного випробування, за які з держави, виробників і лікарів знята повністю відповідальність за наслідки.

Крім того, про зміст рішення вищевказаної справи докладно розповіла суддя ЄСПЛ від України Ганна Юдківська . Вона звернула увагу, що справа стосувалася виключно «стандартної і планової вакцинації дітей від хвороб, які добре відомі медичній науці».

Виходячи з вищевказаного, рішення ЄСПЛ у справі «CASE OF VAVRICKA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC» від 28 квітня 2021 року не може вважатись аргументом на користь вакцинування проти Covid-19.

Крім цього є інші рішення ЄСПЛ, які вказують на недопущення обов'язкової вакцинації: в справі 1978 року - «X. v. The Netherlands» (справа № 8239/78) - Європейська комісія з прав людини (існувала до її злиття з ЄСПЛ) зазначила, що навіть мінімальне фізичне втручання може ставити питання відповідності статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Роком пізніше у справі 1979 р. «X. v. Austria» (No.8278/78) Європейська Комісія визнала, що «Примусове медичне втручання, навіть якщо і незначне, має вважатися втручанням у право гарантоване статтею 8 Конвенції».

У справі Соломахін проти України (2012 р.) заявник стверджував, що він був підданий примусовій вакцинації без його згоди. ЄСПЛ, підтвердивши наведену вище позицію, вказав, що «Примусова вакцинація - як примусове медичне втручання - становить втручання у право на повагу до приватного життя, що включає фізичну та психологічну недоторканість, як це гарантовано частиною першою статті 8».

У справі «Jehovah's Witnesses of Moscow and Others v. Russia» (2010 p.) ЄСПЛ встановив важливі загальні стандарти щодо згоди на медичне втручання: сутність Конвенції полягає у повазі до людської гідності і людської свободи, тому самовизначення і персональна автономія становлять важливі принципи, що визначають тлумачення гарантій Конвенції. Тому в сфері медичної допомоги, навіть коли відмова від конкретного лікування може вести до летальних наслідків, надання такої медичної допомоги без згоди дорослого дієздатного пацієнта становитиме втручання у його чи її право на фізичну недоторканість і порушуватиме права, гарантовані статтею 8 Конвенції (п. 135 рішення); свобода погодитись на специфічне медичне втручання чи відмовитися від нього або обрати альтернативну форму лікування є важливою складовою принципів самовизначення і персональної автономії. Ця свобода означає, що пацієнти повинні мати право робити вибір, що відповідає їх переконанням і цінностям, незалежно від того, наскільки ірраціональним, нерозумним чи невиваженим такий вибір може здаватися іншим (п. 136 рішення).

ЄСПЛ на основі аналізу національної практики також зазначив: «... хоча публічний Інтерес у збереженні життя чи здоров'я пацієнта є безсумнівно легітимним і сильним, він має поступитися сильнішому інтересу пацієнта у контролі над своїм власним життям. ... вільний вибір і самовизначення є самі по собі основоположними складовими життя і, за відсутності будь-якої потреби у захисті третіх сторін - наприклад, у випадку обов'язкової вакцинації у період епідемії, держава має утриматися від втручання у особисту свободу вибору в сфері охорони здоров'я, адже таке втручання може тільки зменшити, а не посилити цінність життя» (п. 136 рішення).

Таким чином, сучасні міжнародні стандарти вимагають, що будь-яке медичне втручання, включаючи вакцинацію, повинно супроводжуватись попередньою вільною і проінформованою згодою. Вільна згода означає відсутність прямого чи опосередкованого примусу, включаючи можливість будь-яких негативних наслідків прийнятого особою рішення. Поінформована згода передбачає не тільки повідомлення про загальні притаманні ризики вакцинації, але й інформацію про ризики для індивідуальних особливостей і фізичного здоров'я кожного окремого пацієнта.

Відповідно, запровадження обов'язкової вакцинації має супроводжуватись дотриманням таких міжнародно визнаних гарантій і стандартів: законність: обов'язковість вакцинації, її порядок, види, відшкодування шкоди, що може бути завдана життю та здоров'ю, мають бути встановлені законом; наявність нагальної суспільної потреби: повинна існувати «нагальна суспільна потреба» у запровадженні обов'язковості конкретної вакцинації. Така потреба повинна бути реальною, а не гіпотетичною чи уявною. Коли держава покладається на міркування загального інтересу чи суспільного блага для обмеження людських прав, такі міркування мають тлумачитися вузько, беручи до уваги необхідність дотримання справедливого балансу між різними інтересами у цій сфері; найменш обтяжлива для людських прав альтернатива: обов'язкова вакцинація повинна бути найменш обтяжливою для людських прав альтернативою. Якщо досягнути мети - захисту населення від інфекційних хвороб - можливо досягти іншими способами, то запровадження обов'язкової вакцинації є невиправданим і неправомірним. Тому при запровадженні обов'язкової вакцинації слід довести, що менш обтяжливі для прав людини альтернативи є неможливими чи неефективними; пропорційність: запровадження обов'язкової вакцинації має бути пропорційним легітимній меті, тобто має існувати розумне співвідношення між вжитими заходами і метою, що переслідується. Пропорційність також вимагає дослідження того, чи дотримується баланс між суспільними інтересами і захистом прав людини, а також оцінки реального ризику для населення, який має зменшити чи усунути примусова вакцинація.

У будь-якому випадку запровадження обов'язкової вакцинації повинно відбуватися з урахуванням першого принципу Нюрнберзького кодексу та міжнародних документів, згідно якого будь-яке медичне втручання вимагає добровільної згоди, а відмови не повинні мати негативних наслідків для особи.

Відповідач стверджує, що вакцинація від COVID-19 не є медичним експериментом. При цьому, ніяк не давши відповідей на аргументи позивача і не довівши, що накази МОЗ України за № 1576 від 27.07.2021, № 1585 від 29.07.2021, №1599 від 29.07.2021, № 1709 від 10.08.2021, №2148 від 04.10.2021 «Про затвердження суттєвих поправок до клінічного випробування лікарських засобів, призначених для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню, локалізацію та ліквідацію короновірусної хвороби COVID-19» не є такими ж чинними як і ті, якими керувався відповідач при відстороненні. Підкреслюю ще раз - в вище наведених наказах чітко вказано, що проводяться клінічні випробування.

Відповідач зазначив, що аргументи позивача у позовній вимозі є надуманими і не мають відношення до оскаржуваного наказу, що вони є припущеннями.

Позивачем даний факт заперечується, тому, що жодного припущення він не робив, а кожен аргумент, наведений в позовній заяві підкріплений посиланнями на Конституцію України, Закони України та Міжнародні договори, які ратифіковано в Україні. Тим більше відповідач визнає що аргументи, які грунтуються лише на документах і законодавстві є поза межами компетенції навчального закладу, однак це не заважає директору безпідставно звинувачувати позивача в посяганні на життя та здоров'я інших людей, писати неправдиві свідчення на позивача та на основі цього просити суд відмовити в задоволенні позову.

Відповідач жодним чином не доводить, що позовні вимоги є безпідставними, надуманими та необгрунтованими. Навпаки ж - у відзиві відповідача немає відповідей на аргументи позивача по всіх положеннях позовної вимоги.

Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування досягнень біології та медицини, підписаною Україною 22.03.2002, встановлює, що «інтереси та благополуччя окремої людини превалюють над інтересами усього суспільства або науки». (Згідно ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Згідно ст.9 Конституції України Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.)

Твердження відповідача, наведені у відзиві на позовну заяву, є необгрунтованими, безпідставними, в деяких місцях неправдивими, такими, що не відповідають та суперечать нормам чинного законодавства України, а відтак мають бути залишеними без задоволення.

В судове засідання 08.02.2022 позивач ОСОБА_1 надав суду заяву, в якій зазначив, що заявлені позовні вимоги підтримує в повному обсязі, на технічній фіксації судового засідання не наполягає.

Представник відповідача комунальної установи «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради - директор закладу Дзипетрук Т. в судове засідання 08.02.2022 не з'явилася, попередньо, 28.12.2021 надала суду заяву, в якій просить справу розглянути в її відсутність за наявними матеріалами, позовні вимоги ОСОБА_1 не визнає та просить винести рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Згідно ч.1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до ст. 247 ч.2 ЦПК України, суд вважає, що справу можливо розглянути без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Дослідивши матеріали справи, врахувавши відзив, наданий стороною відповідача та відповідь на нього, надану позивачем, суд приходить до наступного висновку.

Статтею 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Відповідно до ст.16 ЦК України встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Тобто, за змістом ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що згідно наказу №12-К від 08.02.2021, позивач з 09.02.2021 призначений на посаду викладача класу баяна/акордеона та концертмейстера КУ «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради в порядку переведення зі Стрижавської дитячої музичної школи сектору культури Вінницької РДА (а.с.22 - 23). Даний факт також підтверджується копією трудової книжки позивача (а.с. 15 - 16).

Відповідно до Посадових інструкцій викладача та концертмейстера, затверджених т.в.о. директора КУ «Стрижавська ДМШ» Стрижавської селищної ради Милою Н.В., позивач був ознайомлений із правами, обов'язками, кваліфікаційними вимогами та відповідальністю при виконанні ним посадових обов'язків (а.с. 24 - 27).

Відповідно до вказаних Посадових інструкцій, в тому числі, у своїй роботі викладач та концертмейстер призначається на посаду і звільняється з посади директором школи. Керується чинним законодавством України, наказами, розпорядженнями, інструктивними документами державних органів управління, Статутом і Правилами внутрішнього трудового розпорядку, наказами, розпорядженнями директора, розпорядженнями заступників директора і завідуючого відділом, цією посадової інструкцією. Викладач несе відповідальність за порушення законодавства України, наказів, розпоряджень, інструктивних документів державних органів управління, Статуту і Правил внутрішнього трудового розпорядку, наказів і розпоряджень директора, заступників директора, завідуючого відділом, цієї інструкції.

Розпорядженням селищного голови Стрижавської селищної ради Демченко М. №109 від 25.02.2021 Дзипетрук Тетяну Григорівну з 01.03.2021 призначено директором КУ «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради (а.с. 44).

Статутом КУ «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради передбачено, зокрема, що директор школи здійснює керівництво колективом, призначає на посади та звільняє з посад працівників школи (а.с. 65 - 77).

05.11.2021 за підписом директора КУ «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради викладачу класу баяна/акордеона ОСОБА_1 направлено повідомлення № 2 про обов'язкове профілактичне щеплення від СОVID-19, згідно якого з 08.11.2021 він буде відсторонений від роботи без збереження заробітної плати, якщо не надасть документ про щеплення від СОVID-19 (а.с. 11 - 12).

На вказаному повідомленні позивач зазначив, що категорично з ним не згоден, вважає його незаконним та таким, що порушує його конституційні права.

08.11.2021 на вказане повідомлення позивач направив заперечення на адресу директора закладу, в якому також зазначив, що вважає його незаконним та таким, що порушує його конституційні права і в разі відсторонення його від роботи він звернеться до суду з позовом про поновлення на роботі, стягнення середньомісячної заробітної плати за вимушений прогул, стягнення судових витрат та моральної шкоди (а.с. 13 - 14).

Відповідно до наказу № 54-К від 08.11.2021 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », ОСОБА_1 , викладача класу баяна/акордеона та концертмейстера відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти СОVID-19 без збереження заробітної плати. Підстава: повідомлення про обов'язкове профілактичне щеплення СОVID-19 ОСОБА_1 №2 від 05.11.2021 (а.с.10).

Як вбачається з наданого скріншоту мобільного додатку «Вайбер», позивач являється учасником групи (Д)е (М)и, (Ш)коло?, в якій користувачем ОСОБА_6 закріплено фотоповідомлення щодо обов'язкової вакцинації усіх працівників закладу без винятку (а.с. 78 - 80).

З довідки про доходи № 89 від 08.11.2021 вбачається, що виплату заробітної плати ОСОБА_1 здійснює відділ освіти, сім'ї, молоді, спорту, культури та туризму Стрижавської селищної ради; за період з травня по жовтень 2021 позивачу заробітна плата нарахована в розмірі 105051 грн. 98 коп., в тому числі 6667 грн. 10 коп. цільова одноразова матеріальна допомога на оздоровлення (а.с.19).

Згідно посвідчення серії НОМЕР_1 позивач має право на пільги, передбачені законодавством України для багатодітних сімей (а.с. 28).

Відповідно до ч.1 ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується верховенством права. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України. Відповідно до ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч.1 ст. ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників. Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України. Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 1 частини першої статті 3 ЦК України. Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.

Відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3); органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8); правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19). Стаття 24 Конституції України гарантує громадянам рівні конституційні права і свободи та рівність перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (частини перша, друга статті 43); кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48); кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (частина перша статті 49); кожен має право на освіту (частина перша статті 53).

З метою реалізації зазначених конституційних положень, визначення організаційно-правових засад запобігання та протидії дискримінації, забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина ухвалено і діє Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», який вводить загальну заборону дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними.

Стаття 2 Загальної декларації про права людини передбачила, що кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права2 (МПГПП) також встановлює загальну заборону дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини (стаття 2). Пакт покладає на держави обов'язок передбачити в національному законі заборону не тільки дискримінації будь-якого роду (стаття 26), але й будь-якого відступу "на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства" (стаття 20). Крім того, стаття 4 Пакту передбачає, що під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави-учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов'язань за цим Пактом тільки в такій мірі, в якій це диктується гостротою становища, при умові, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов'язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ) у статті 14 та статті 1 Протоколу № 12 також закріплює принцип недискримінації.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про освіту» законодавство України про освіту ґрунтується на Конституції України та складається із цього Закону, спеціальних законів, інших актів законодавства у сфері освіти і науки та міжнародних договорів України, укладених в установленому законом порядку. Підзаконні нормативно-правові акти не можуть звужувати зміст і обсяг конституційного права на освіту, а також визначених законом автономії суб'єктів освітньої діяльності та академічних свобод учасників освітнього процесу. Листи, інструкції, методичні рекомендації, інші документи органів виконавчої влади, крім наказів, зареєстрованих Міністерством юстиції України, та документів, що регулюють внутрішню діяльність органу, не є нормативно-правовими актами і не можуть встановлювати правові норми. Суб'єкт освітньої діяльності має право самостійно приймати рішення з будь-яких питань у межах своєї автономії, визначеної цим Законом, спеціальними законами та/або установчими документами, зокрема з питань, не врегульованих законодавством.

Відповідно до ст.23 Закону України «Про освіту» держава гарантує академічну, організаційну, фінансову і кадрову автономію закладів освіти. Обсяг автономії закладів освіти визначається цим Законом, спеціальними законами та установчими документами закладу освіти.

Статтею 1 Закону України «Про освіту» визначено, що автономія - право суб'єкта освітньої діяльності на самоврядування, яке полягає в його самостійності, незалежності та відповідальності у прийнятті рішень щодо академічних (освітніх), організаційних, фінансових, кадрових та інших питань діяльності, що провадиться в порядку та межах, визначених законом.

Згідно ст. 24 Закону України «Про освіту» система управління закладами освіти визначається законом та установчими документами. Установчі документи закладу освіти повинні передбачати розмежування компетенції засновника (засновників), інших органів управління закладу освіти та його структурних підрозділів відповідно до законодавства. Управління закладом освіти в межах повноважень, визначених законами та установчими документами цього закладу, здійснюють: засновник (засновники); керівник закладу освіти; колегіальний орган управління закладу освіти; колегіальний орган громадського самоврядування; інші органи, передбачені спеціальними законами та/або установчими документами закладу освіти.

Повноваження керівника закладу освіти визначені статтею 26 Закону України «Про освіту», згідно якої керівник закладу освіти здійснює безпосереднє управління закладом і несе відповідальність за освітню, фінансово-господарську та іншу діяльність закладу освіти. Повноваження (права і обов'язки) та відповідальність керівника закладу освіти визначаються законом та установчими документами закладу освіти. Керівник є представником закладу освіти у відносинах з державними органами, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами і діє без довіреності в межах повноважень, передбачених законом та установчими документами закладу освіти. Керівник закладу освіти призначається засновником у порядку, визначеному законами та установчими документами, з числа претендентів, які вільно володіють державною мовою і мають вищу освіту. Додаткові кваліфікаційні вимоги до керівника та порядок його обрання (призначення) визначаються спеціальними законами та установчими документами закладу освіти. Керівник закладу освіти в межах наданих йому повноважень: організовує діяльність закладу освіти; вирішує питання фінансово-господарської діяльності закладу освіти; призначає на посаду та звільняє з посади працівників, визначає їх функціональні обов'язки; забезпечує організацію освітнього процесу та здійснення контролю за виконанням освітніх програм; забезпечує функціонування внутрішньої системи забезпечення якості освіти; забезпечує умови для здійснення дієвого та відкритого громадського контролю за діяльністю закладу освіти; сприяє та створює умови для діяльності органів самоврядування закладу освіти; сприяє здоровому способу життя здобувачів освіти та працівників закладу освіти; забезпечує створення у закладі освіти безпечного освітнього середовища, вільного від насильства та булінгу (цькування), у тому числі: з урахуванням пропозицій територіальних органів (підрозділів) Національної поліції України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, головного органу у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, служб у справах дітей та центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді розробляє, затверджує та оприлюднює план заходів, спрямованих на запобігання та протидію булінгу (цькуванню) в закладі освіти; розглядає заяви про випадки булінгу (цькування) здобувачів освіти, їхніх батьків, законних представників, інших осіб та видає рішення про проведення розслідування; скликає засідання комісії з розгляду випадків булінгу (цькування) для прийняття рішення за результатами проведеного розслідування та вживає відповідних заходів реагування; забезпечує виконання заходів для надання соціальних та психолого-педагогічних послуг здобувачам освіти, які вчинили булінг, стали його свідками або постраждали від булінгу (цькування); повідомляє уповноваженим підрозділам органів Національної поліції України та службі у справах дітей про випадки булінгу (цькування) в закладі освіти; здійснює інші повноваження, передбачені законом та установчими документами закладу освіти.

Права та обов'язки педагогічних, науково-педагогічних і наукових працівників, інших осіб, які залучаються до освітнього процесу визначені статтею 54 Закону України «Про освіту», згідно якої педагогічні, науково-педагогічні та наукові працівники мають право на:

академічну свободу, включаючи свободу викладання, свободу від втручання в педагогічну, науково-педагогічну та наукову діяльність, вільний вибір форм, методів і засобів навчання, що відповідають освітній програмі; педагогічну ініціативу; розроблення та впровадження авторських навчальних програм, проектів, освітніх методик і технологій, методів і засобів, насамперед методик компетентнісного навчання; користування бібліотекою, навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою інфраструктурою закладу освіти та послугами його структурних підрозділів у порядку, встановленому закладом освіти відповідно до спеціальних законів; підвищення кваліфікації, перепідготовку; вільний вибір освітніх програм, форм навчання, закладів освіти, установ і організацій, інших суб'єктів освітньої діяльності, що здійснюють підвищення кваліфікації та перепідготовку педагогічних працівників; доступ до інформаційних ресурсів і комунікацій, що використовуються в освітньому процесі та науковій діяльності; відзначення успіхів у своїй професійній діяльності; справедливе та об'єктивне оцінювання своєї професійної діяльності; захист професійної честі та гідності; індивідуальну освітню (наукову, творчу, мистецьку та іншу) діяльність за межами закладу освіти; творчу відпустку строком до одного року не більше одного разу на 10 років із зарахуванням до стажу роботи; забезпечення житлом у першочерговому порядку, пільгові кредити для індивідуального і кооперативного будівництва; забезпечення службовим житлом з усіма комунальними зручностями у порядку, передбаченому законодавством;

безпечні і нешкідливі умови праці; подовжену оплачувану відпустку; участь у громадському самоврядуванні закладу освіти; участь у роботі колегіальних органів управління закладу освіти; захист під час освітнього процесу від будь-яких форм насильства та експлуатації, у тому числі булінгу (цькування), дискримінації за будь-якою ознакою, від пропаганди та агітації, що завдають шкоди здоров'ю. Педагогічні, науково-педагогічні та наукові працівники зобов'язані: постійно підвищувати свій професійний і загальнокультурний рівні та педагогічну майстерність; виконувати освітню програму для досягнення здобувачами освіти передбачених нею результатів навчання; сприяти розвитку здібностей здобувачів освіти, формуванню навичок здорового способу життя, дбати про їхнє фізичне і психічне здоров'я; дотримуватися академічної доброчесності та забезпечувати її дотримання здобувачами освіти в освітньому процесі та науковій діяльності; дотримуватися педагогічної етики; поважати гідність, права, свободи і законні інтереси всіх учасників освітнього процесу; настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до суспільної моралі та суспільних цінностей, зокрема правди, справедливості, патріотизму, гуманізму, толерантності, працелюбства;

формувати у здобувачів освіти усвідомлення необхідності додержуватися Конституції та законів України, захищати суверенітет і територіальну цілісність України; виховувати у здобувачів освіти повагу до державної мови та державних символів України, національних, історичних, культурних цінностей України, дбайливе ставлення до історико-культурного надбання України та навколишнього природного середовища; формувати у здобувачів освіти прагнення до взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами; захищати здобувачів освіти під час освітнього процесу від будь-яких форм фізичного та психологічного насильства, приниження честі та гідності, дискримінації за будь-якою ознакою, пропаганди та агітації, що завдають шкоди здоров'ю здобувача освіти, запобігати вживанню ними та іншими особами на території закладів освіти алкогольних напоїв, наркотичних засобів, іншим шкідливим звичкам; додержуватися установчих документів та правил внутрішнього розпорядку закладу освіти, виконувати свої посадові обов'язки; повідомляти керівництво закладу освіти про факти булінгу (цькування) стосовно здобувачів освіти, педагогічних, науково-педагогічних, наукових працівників, інших осіб, які залучаються до освітнього процесу, свідком якого вони були особисто або інформацію про які отримали від інших осіб, вживати невідкладних заходів для припинення булінгу (цькування). Педагогічні, науково-педагогічні та наукові працівники мають також інші права та обов'язки, передбачені законодавством, колективним договором, трудовим договором та/або установчими документами закладу освіти. Права та обов'язки інших осіб, які залучаються до освітнього процесу, визначаються законодавством, відповідними договорами та/або установчими документами закладу освіти. Відволікання педагогічних, науково-педагогічних і наукових працівників від виконання професійних обов'язків не допускається, крім випадків, передбачених законодавством. Особи, винні в порушенні цієї статті, несуть відповідальність згідно з законом.

Державні гарантії педагогічним і науково-педагогічним працівникам передбачені статтею 57 Закону України «Про освіту», згідно з якою держава забезпечує педагогічним і науково-педагогічним працівникам: належні умови праці та медичне обслуговування; оплату підвищення кваліфікації; правовий, соціальний, професійний захист; диференціацію посадових окладів (ставок заробітної плати) відповідно до кваліфікаційних категорій, встановлення підвищених посадових окладів (ставок заробітної плати) за педагогічні звання, надбавок за почесні звання, доплат за наукові ступені та вчені звання; виплату педагогічним працівникам щорічної грошової винагороди в розмірі до одного посадового окладу (ставки заробітної плати) за сумлінну працю, зразкове виконання покладених на них обов'язків; виплату педагогічним і науково-педагогічним працівникам допомоги на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу (ставки заробітної плати) при наданні щорічної відпустки; надання пільгових довгострокових кредитів на будівництво (реконструкцію) чи придбання житла або надання службового житла у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України; пенсію за вислугу років; інші гарантії, визначені законом України. У разі захворювання педагогічного чи науково-педагогічного працівника, яке тимчасово унеможливлює виконання ним посадових обов'язків і обмежує можливість перебування у колективі осіб, які навчаються, або тимчасового переведення за цих чи інших обставин на іншу роботу чи проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період за таким працівником зберігається попередній середній заробіток. У разі хвороби або каліцтва попередній середній заробіток виплачується до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Вимоги до освіти та професійної кваліфікації педагогічного працівника закладу освіти визначені статтею 58 Розділу VII Закону України «Про освіту», згідно з якою педагогічну діяльність у закладах освіти здійснюють особи, які працюють на посадах педагогічних працівників. На посади педагогічних працівників приймаються особи, фізичний і психічний стан яких дозволяє здійснювати педагогічну діяльність та які мають освітню та/або професійну кваліфікацію, що відповідає встановленим законодавством, зокрема професійним стандартом (за наявності), кваліфікаційним вимогам до відповідних посад педагогічних працівників.

Розділом VIII Закону України «Про освіту» визначено органи управління у сфері освіти та їх повноваження.

До органів управління у сфері освіти належать: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки; центральний орган виконавчої влади із забезпечення якості освіти; постійно діючий колегіальний орган у сфері забезпечення якості вищої освіти; державні органи, яким підпорядковані заклади освіти; Верховна Рада Автономної Республіки Крим; Рада міністрів Автономної Республіки Крим; органи місцевого самоврядування. (Стаття 62)

Повноваження Кабінету Міністрів України визначені ст.63 Закону України «Про освіту», в якій зазначено, що Кабінет Міністрів України: вживає заходів щодо забезпечення конституційного права кожної особи на освіту; забезпечує проведення державної політики у сфері освіти; затверджує стратегію розвитку освіти України; розробляє, затверджує та виконує державні цільові програми у сфері освіти; здійснює повноваження засновника державних закладів освіти або доручає їх здійснення уповноваженому ним органу; забезпечує рівні умови розвитку закладів освіти всіх форм власності; визначає порядок формування і розподілу освітніх субвенцій між бюджетами відповідно до цього Закону та з урахуванням статті 94 Бюджетного кодексу України; визначає порядок розподілу державного фінансування професійної (професійно-технічної) та фахової передвищої освіти; затверджує державні пріоритети з підготовки фахівців, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів у розрізі галузей знань; затверджує перелік галузей знань та спеціальностей для підготовки фахівців вищої, фахової передвищої та професійної (професійно-технічної) освіти; затверджує перелік посад науково-педагогічних і педагогічних працівників закладів освіти; затверджує ліцензійні умови провадження освітньої діяльності; затверджує індикатори оцінки стану освіти в Україні та регіонах; визначає органи ліцензування закладів дошкільної та загальної середньої освіти; утворює спеціально уповноважену державну установу, що організує і забезпечує надання освітніх послуг у сферах дошкільної та повної загальної середньої освіти особам, які перебувають на стаціонарному лікуванні або яким надається реабілітаційна допомога в закладах охорони здоров'я, затверджує статут такої державної установи, порядок проведення конкурсного відбору на зайняття посади її директора, умови оплати праці її працівників та інші акти, якими регулюється її діяльність; затверджує порядок організації здобуття дошкільної та повної загальної середньої освіти особами, які перебувають на стаціонарному лікуванні або яким надається реабілітаційна допомога в закладах охорони здоров'я; здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Постановою Кабінету міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 ,з відповідними змінами (надалі-Постанова №1236), визначено, що з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2021 року на території України карантин. У зв'язку з цим На території регіонів, на яких установлений «червоний» рівень епідемічної небезпеки, додатково до обмежувальних протиепідемічних заходів, передбачених пунктом 3 цієї постанови, забороняється, зокрема: - відвідування закладів освіти здобувачами освіти, крім здобувачів дошкільної освіти, учнів спеціальних закладів освіти та 1-4 класів закладів загальної середньої освіти, а також крім закладів освіти, усі працівники яких мають документ, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації; чи міжнародний, внутрішній сертифікат або іноземний сертифікат, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією дозою однодозної вакцини або двома дозами дводозної вакцини (зелені сертифікати), які включені Всесвітньою організацією охорони здоров'я до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях, негативний результат тестування методом полімеразної ланцюгової реакції або одужання особи від зазначеної хвороби, чинність якого підтверджена за допомогою Єдиного державного вебпорталу електронних послуг, зокрема з використанням мобільного додатка Порталу Дія (Дія); (п.п.10п.3-5 Постанови).

Крім того, Керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити: контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 жовтня 2021 р. № 2153 (далі - перелік); відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я; взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. (п.41-6 Постанови).

Згідно з Постановою КМ № 1096 від 20.10.2021, пункт 41-6 Постанови набирає чинності з 8 листопада 2021 року.

Згідно Наказу МОЗ від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», зареєстрованого в Мін'юсті 07.10.2021 за №1306/36928, на час карантину обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: центральних органів виконавчої влади та їх територіальних підрозділів; місцевих державних адміністрацій; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності. Наказ набирає чинність через один місяць з дня його публікації.

Згідно ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 12 цього Закону рішення про проведення обов'язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об'єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено порядок відсторонення від роботи осіб, які є бактеріоносіями: У разі якщо бактеріоносіями є особи, робота яких пов'язана з обслуговуванням населення і може призвести до поширення інфекційних хвороб, такі особи за їх згодою тимчасово переводяться на роботу, не пов'язану з ризиком поширення інфекційних хвороб. Якщо зазначених осіб перевести на іншу роботу неможливо, вони відсторонюються від роботи в порядку, встановленому законом. На період відсторонення від роботи цим особам виплачується допомога у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності.

Зазначені в частині першій цієї статті особи можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров'я для виконання певних видів робіт.

Рішення про тимчасову чи постійну непридатність осіб, які є бактеріоносіями, для виконання певних видів робіт приймається медико-соціальними експертними комісіями на підставі результатів лікування, даних медичних оглядів тощо. Таке рішення медико-соціальної експертної комісії може бути в установленому порядку оскаржено до суду.

Перелік видів робіт, для виконання яких особи, які є бактеріоносіями, можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними, визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

Відповідно до ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Рішення про встановлення карантину, а також про його відміну негайно доводиться до відома населення відповідної території через засоби масової інформації.

У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов'язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов'язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров'я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

До відміни карантину його територію можуть залишити особи, які пред'явили довідку, що дає право на виїзд за межі території карантину.

Організація та контроль за дотриманням встановленого на території карантину правового режиму, своєчасним і повним проведенням профілактичних і протиепідемічних заходів покладаються на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

У статті 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» дано визначення поняттю «календар профілактичних щеплень» (далі - календар щеплень) - нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, яким встановлюються перелік обов'язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення;

Статтею 11 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено організацію та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів, зокрема щодо санітарної охорони території України, обмежувальних заходів стосовно хворих на інфекційні хвороби та бактеріоносіїв, виробничого контролю, у тому числі лабораторних досліджень і випробувань при виробництві, зберіганні, транспортуванні та реалізації харчових продуктів і продовольчої сировини та іншої продукції, при виконанні робіт і наданні послуг, а також організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров'я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Організацію та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів у межах територій, об'єктів, частин і підрозділів, підпорядкованих центральним органам виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Службі безпеки України, забезпечують зазначені органи, підпорядковані їм установи державної санітарно-епідеміологічної служби, медичні служби, а також керівники зазначених об'єктів, частин, підрозділів.

Проведення профілактичних щеплень забезпечують центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та органи державної санітарно-епідеміологічної служби.

Прикінцевими положеннями Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено: тимчасово, на час дії карантину, запровадженого у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), та/або запровадження надзвичайного стану у зв'язку із запобіганням виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) та з метою забезпечення виробництва дезінфекційних засобів, дозволити: виробництво дезінфекційних засобів (код згідно з УКТ ЗЕД 3808 94 90 00) без їх державної реєстрації у встановленому законодавством порядку, за умови відсутності у такому дезінфекційному засобі діючих речовин, небезпечних для здоров'я людини; застосування дезінфекційних засобів (код згідно з УКТ ЗЕД 3808 94 90 00), не зареєстрованих у встановленому законодавством порядку, за умови відсутності у такому дезінфекційному засобі діючих речовин, небезпечних для здоров'я людини.

Тимчасово, на період здійснення заходів щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), передбачених карантином, встановленим Кабінетом Міністрів України, громадяни України, які повертаються до України з країн, де виявлено особливо небезпечні інфекційні хвороби, зобов'язані виконувати обмежувальні протиепідемічні заходи, встановлені уповноваженими органами, у тому числі щодо перебування в ізоляції на визначений цими органами термін.

Тимчасово, на період здійснення заходів щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), передбачених карантином, встановленим Кабінетом Міністрів України, з урахуванням епідемічної ситуації, можуть бути запроваджені обмежувальні протиепідемічні заходи щодо фізичних осіб.

За порушення встановлених обмежувальних протиепідемічних заходів особи несуть відповідальність згідно із законом».

Статтею 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

В п.п.3.2п.3 Рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020 в справі № 1-14/2020(230/20), суд зазначає, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Конституційний Суд України наголошує, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Згідно ст.2-1 КЗпП України, забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Згідно ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Частиною 1 ст. 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

На підставі ст. 15 ЗУ «Про оплату праці» від 24.03.1995р. оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці, а згідно ст. 24 цього Закону своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

За вимогами ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Відповідно до ст. 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця.

В абз. 5 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» №13 від 24.12.1999 року зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Середній заробіток працівника визначається відповідно ст. 27 ЗУ "Про оплату праці" за правилами передбаченими положенням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою КМУ від 08.02.1995 року № 100. Відповідно до п.5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Згідно з абзацом І п.8 розділу IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються, із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадиться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадку передбаченим чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 76 ЦПК України визначено, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ч. 1 ст. 95 ЦПК України).

Відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За правилами ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на встановлені в ході судового розгляду факти та відповідні їм правовідносини, відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов'язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Працівник має право оскаржити наказ про відсторонення від роботи у встановленому законом порядку.

За змістом статті 46 КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативно-правовим актом.

В позовній заві, в запереченні на відзив на позовну заяву позивач зазначила, що відстороненням її від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19, відповідачем порушено її право на працю, гарантоване статтею 43 Конституції України та КЗпП України. Також зазначає, що рішення прийняте відповідачем суперечить Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Водночас, відповідач у відзиві на позовну заяву, обґрунтовуючи законність прийнятого рішення, зазначила, що при винесенні спірного Наказу вона керувалась ст.46 КЗпП України, ч.2ст.12,Наказу МОЗ №2153 від 04.10.2021р., п.41-6 Постанови КМУ №1236 від 09.12.2020 року.

Вирішуючи даний спір необхідно перевірити чи дотрималась держава негативних обов'язків покладених на неї Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, який полягає в тому, що обов'язок держави утримуватися від втручання з метою поваги до прав людини. У разі ж якщо таке втручання відбувається, воно має бути на підставі закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві.

Відповідач направивши позивачу повідомлення про необхідність подання перелічених в ньому документів та відсторонивши через три дні ОСОБА_1 від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19, фактично покладає на нього обов'язок вчинити дії, які не визнані державою як примусові. З наведених судом нормативних актів вбачається, що вакцинація від COVID-19 не включена до календаря щеплень ні як обов'язкові, ні як обов'язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Відтак, наказом відповідача про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19 порушено його права, гарантовані Конвенцією про захист прав та основоположних свобод. Крім того, Наказ про відсторонення суперечить Постанові КМУ №1236 від 09.12.2020 р., оскільки вакцинація передбачена лише на час дії карантину, який згідно Постанови КМУ №1236 встановлено до 31.12.2021 р. Піддавши ретельному аналізу ситуацію, що склалася суд приходить до переконання, що втручання держави у права позивача відбулося.

Відповідач у своєму відзиві зазначала, що відсторонення від роботи осіб, які не мають вакцинації від COVID-19 направлене на запобігання зараженню вірусом всіх учасників освітнього процесу, у тому числі й самого ОСОБА_1 та на відновлення навчання в приміщенні школи. Суд погоджується з тим, що запобігання зараженню вірусом, може розглядатись як легітимна мета за обставинами цієї справи. Тоді як повернення до очного навчання, не може розглядатись як легітимна мета для обмеження позивача в праві заробити собі на життя та на повагу до його приватного життя, яке полягає у праві вибору не робити те, що не визнано обов'язковим для всіх жителів України.

Відповідач не змогла переконливо довести, що обмежувальний захід, у виді відсторонення ОСОБА_1 від роботи, до якого вона вдалася і який мав для позивача негативні наслідки, сприяв досягненню заявленої державними органами мети - запобіганню зараженню вірусом учасниками освітнього процесу.

Системний аналіз нормативно правових актів, які регулюють правовідносини, що склались між сторонами у справі, дає право суду зробити висновок, що відповідач мала право вдатись до альтернативних заходів, направлених на обмеження контакту невакцинованої особи з учнями і які могли б мати менший «травматичний» ефект для позивачки. Зокрема, на думку суду, Закон «Про освіту» та п. п.10п.35 Постанови КМУ не забороняє відповідачу надати можливість позивачці на час дії карантину проводити уроки в дистанційному режимі. Крім того, загально відомим є факт, що зараження вірусом можна уникнути шляхом дотримання дистанції під час спілкування, а тому і учні й педагоги мають можливість захиститись від зараження вірусом, без втручання держави у права учасників освітнього процесу.

Покладення Постановою КМУ на відповідача обов'язку відстороняти від роботи без збереження заробітної плати педагога, який не має протипоказань до вакцинації, але не вакцинований від COVID-19, на думку суду має ознаки дискримінації. В цьому випадку не дотримано справедливого балансу між суспільними інтересами та повагою до прав позивачки, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Конституцією України. Становище, в якому опинилася позивачка, у зв'язку втручанням держави у її права, виявляється ще більш несправедливим, якщо зауважити, що Постановою КМУ №1236 не вимагається від педагогів, які не мають вакцинації від COVID-19, але мають протипоказання до вакцинації, підтверджувати при виході на роботу відсутність у них позитивного результату на Короновірус. Тоді як навіть для проїзду в транспорті пасажир, який не має вакцинації від COVID-19 змушений був кожні 72 години робити тест на відсутність у нього Короновірусу. Не можна назвати справедливим залишення позивачки без засобів до існування, тоді як ст.23 Закону України «Про захист від інфекційних хвороб» та ст.57 Закону України «Про освіту» за працівниками, які не можуть виконувати свої обов'язки в колективі за станом здоров'я з тих чи інших причин у зв'язку з чим відстороняються від роботи або переводяться на іншу роботу, за ними зберігається середній заробіток.

З огляду на викладене, Наказ відповідача про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності вакцинації від COVID-19, на думку суду, суперечить статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 (право на приватне життя) та ст.1 Протоколу №1, оскільки не обмеження його прав є не пропорційним поставленій меті за наявності можливості досягти поставлену мету (запобігання зараженню вірусом всіх учасників освітнього процесу) менш інтрузивними за характером заходами.

Спірний Наказ № 54-К від 08.11.2021 суперечить Закону України "Про захист від інфекційних хвороб", оскільки вакцинація від COVID-19 не включена до календаря щеплень. Спірний Наказ прийнятий до набрання чинності змінами до Постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020 та Наказу МОЗ № 2153 від 04.10.2021.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що Наказ №54-К від 08.11.2021 підлягає скасуванню в частині відсторонення позивача від роботи.

Для відновлення прав позивача попередньо визнання Наказу незаконним Законом не вимагається.

При відстороненні трудові відносини працівника з роботодавцем не припиняються. Однак при цьому працівник тимчасово не допускається до виконання своїх трудових обов'язків, але тут не йдеться про звільнення з роботи. У зв'язку з цим вимога про поновлення на роботі задоволенню не підлягає за не обґрунтованістю.

З довідки про доходи № 89 від 08.11.2021 вбачається, що виплату заробітної плати ОСОБА_1 здійснює відділ освіти, сім'ї, молоді, спорту, культури та туризму Стрижавської селищної ради, а тому середній заробіток за час вимушеного прогулу має виплачуватися саме цим відділом, а позивачем пред'явлено вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу до комунальної установи «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради, тобто до неналежного відповідача.

Згідно ч. 2 ст. 51 ЦПК України якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Відповідно до п. 3 ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій.

Клопотання до суду про залучення до участі у справі співвідповідача, позивачем подано не було.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Одночасно суд роз'яснює позивачу, що останній не позбавлений права вимоги в цій частині заявлених вимог в порядку, визначеному чинним законодавством до належного позивача.

Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» від 09.12.1994 р.). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 р.).

Такі висновки також викладені у постанові Верховного Суду від 12.01.2021 року у справі № 607/9865/16-ц.

Згідно ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ч.6 ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

При подачі вказаного позову до суду позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.1 ч.1 ст.5 ЗУ «Про судовий збір», а всі виплати проводяться відділом освіти, сім'ї, молоді, спорту, культури та туризму Стрижавської селищної ради, який не є відповідачем у справі, тому судовий збір необхідно віднести за рахунок держави.

На підставі викладеного, керуючись Законом України «Про освіту», Законом України «Про захист населення від інферкційних хвороб», Законом України «Про оплату праці», ст.ст. 3, 6, 8, 19, 24, 43, 48, 49 Конституції України, ст. ст. 21, 46, 94 КЗпП, ст. ст. 4, 10, 16, 76, 133, 141, 247, 263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України ,-

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 - задоволити частково.

Скасувати наказ комунальної установи «Стрижавська дитяча музична школа» Стрижавської селищної ради №54-К від 08.11.2021 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », викладача класу баяна/акордеона та концертмейстера з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID - 19 без збереження заробітної плати.

В решті позовних вимог - відмовити.

Судові витрати по сплаті судового збору віднести за рахунок держави.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Вінницького апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення виготовлено 14.02.2022.

Суддя О.І. Бондаренко