Номер провадження 2/754/542/22
Справа №754/9119/21
Іменем України
13 січня 2022 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:
Головуючого судді - Галась І.А.
при секретарі - Дуб С.
за участі представника позивача - ОСОБА_1
представника відповідача - ОСОБА_2
відповідачів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,
Позивач ОСОБА_5 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позовні вимоги позивачем обґрунтовані наступним.
ОСОБА_5 , є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 06.05.2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. за реєстровим № 2259, зареєстровано право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до інформації, яка міститься в Договорі купівлі продажу, згідно витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні № 14789865 від 06 травня 2021 року, виданої приватним нотаріусом КМНО Верповською О.В. в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані дві особи: ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до іпотечного договору від 28.03.2012 року дана квартира була передана в іпотеку банку «Даніель» в забезпечення по кредитному договору.
Відповідачі в квартирі АДРЕСА_1 не проживають.
Факт реєстрації Відповідачів в квартирі, що належить Позивачу створює негативні фінансові наслідки у вигляді безпідставної переплати за комунальні послуги, порушує право на вільне та безперешкодне володіння квартирою.
Посилаючись на викладене, позивач просив: визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . та судові витрати по справі покласти на Відповідачів.
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 14 серпня 2021 року відкрито провадження в справі та призначено справу до підготовчого засідання. Надано строк для подання Відповідачами відзиву на позов.
Протягом підготовчого розгляду справи позивач, представник позивача вимоги позову підтримали в повному обсязі, просили його задовольнити.
Відповідачами, через представника - адвоката Проскуріна В.Г. 02.08.2021 року подано до суду Відзив на позовну заяву та зустрічний позов. Суддею було відмовлено у прийнятті до спільного розгляду з первісним позовом, оскільки пропущено строк подання відповідно до ч.1 ст.193 ЦПК України.
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2021 року підготовче провадження в справі закрито, справу призначено до судового розгляду.
Протягом судового розгляду справи позивач, представник позивача вимоги позову підтримали в повному обсязі, просила його задовольнити.
Сторона відповідачів в судовому засіданні просили відмовити в задоволенні позову.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням підлягають до задоволенню з наступних підстав.
Судом з матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_5 , є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 06.05.2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. за реєстровим № 2259, зареєстровано право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до інформації, яка міститься в Договорі купівлі продажу, згідно витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні № 14789865 від 06 травня 2021 року, виданої приватним нотаріусом КМНО Верповською О.В. в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані дві особи: ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Таким чином, станом на день звернення до суду із позовною заявою в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 були зареєстровані дві особи: ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
У Рішенні від 23.05.2001 № 6-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина та відповідно до частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини).
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
В свою чергу, відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.
Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Ст. 179 ЦПК України визначено, що предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 67 ЖК УРСР, плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, теплова енергія та інші послуги) береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Відповідно до ст. 68 ЖК УРСР, наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги.
Відповідно до ст. 64 ЖК УРСР, члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Квартирна плата та плата за комунальні послуги в будинках державного і громадського житлового фонду вносяться щомісяця в строки, встановлені Радою Міністрів Української РСР.
Відповідно до ст. 9 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово- комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями з оплати житлово- комунальних послуг.
Відповідно дост. ст. 71, 72 ЖК УРСР особа, яка не проживає на житловій площі більше шести місяців без поважних причин, може бути визнана судом такою, що втратила право користування житловою площею.
Пленум Верховного Суду України у постанові «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 року № 2 підкреслив, що правильний і своєчасний розгляд житлових спорів є гарантією реального здійснення конституційного права особи на житло, захисту прав і охоронюваних законом інтересів державних органів, підприємств, установ, організацій у здійснені покладених на них завдань щодо управління житловим фондом, його експлуатації і збереження. Досконалий розгляд житлових спорів є запорукою своєчасного реального здійснення конституційного права громадян на житло і зміцнення законності у житлових правовідносинах. Не проживання у жилому приміщенні понад встановлений строк без поважних причин, дають підстави для визнання цих осіб в судовому порядку такими, що втратили права користування ним.
У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich V. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-ХІ (витяги).
Зняття з реєстрації місця проживання здійснюється органом, уповноваженим на зняття з реєстрації, протягом семи днів на підставі, зокрема, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням).
Таку ж правову позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 16 січня 2012 року у справі №6-57цс11.
Згідно зі ст. 150 ЖК УРСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно ч.1 ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.
Стаття 391 ЦК України визначає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ч. 1 ст. 405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
В силу статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до п.1 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав", власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник не може завдавати шкоди правам, свободам інших осіб, інтересам суспільства і зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. З урахуванням положень ст.13, ч.3 ст.16, ст. 319 ЦК України, у разі вчинення, зокрема, наведених дій суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
За положеннями вищевказаних норм суди мають належним чином обґрунтовувати свої рішення.
Аналогічна позиція підтримується і практикою Європейського Суду з прав людини, зокрема у справі "Бочан проти України" від 03.05.2007 року, де зазначено про те, що Європейський Суд встановив порушення ст. 6 Конвенції, у тому числі через те, що національні суди не дали відповідь на аргументи заявниці стосовно правдивості показів свідків та дійсності документів, хоча ці докази були визначальними для рішення по справі.
Слід також зазначити, що однією із засад судочинства, регламентованих п.4 ч.3 ст.129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Зважаючи на викладене вище, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач ОСОБА_5 знайшли свого підтвердження у судовому засіданні, оскільки наявні підстави вважати, що позивач має перешкоди в користуванні жилим приміщенням, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_5 підлягають до задоволення.
На підставі ст.ст. 9,156 ЖК УРСР,ст.ст. 43,49,259,263 ЦПК України, ЦК України, суд -
Позов ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням задоволення.
Визнати ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) такими що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Повний текст рішення виготовлено 02.02.2022 року.
Суддя: