Ухвала
31 січня 2022 року
м. Київ
справа № 461/5560/20
провадження № 61-660ск22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
розглянувши касаційну скаргу Львівської обласної прокуратури на постанову Львівського апеляційного суду від 14 червня 2021 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду,
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому просила стягнути з Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) на свою користь 273 934 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями, бездіяльністю органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що в провадженні слідчого відділу Шевченківського відділення поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області перебувало кримінальне провадження, внесене до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за № 12015140090000513, від 17 лютого 2015 за підозрою її та ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 355 Кримінального кодексу України (далі - КК України), тобто примушування до виконання цивільно-правових зобов'язань, вчинене за попередньою змовою групою осіб, поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров'я. За результатами проведення досудового розслідування 18 травня 2015 року до Шевченківського районного суду міста Львова Прокуратурою Шевченківського району міста Львова було скеровано обвинувальний акт про обвинувачення її та ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 355 КК України. За результатами розгляду вказаного кримінального провадження вироком Шевченківського районного суду міста Львова від 30 грудня 2015 року її було визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 355 КК України, та призначено їй покарання у вигляді трьох років позбавлення волі. Відповідно до статті 75 КК України її було звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням, з іспитовим терміном два роки. На підставі статті 76 КК України її зобов'язано не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органів кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти ці органи про зміну місця проживання і роботи та періодично з'являтися для реєстрації. Апеляційний судом Львівської області апеляційну скаргу її захисника - Шніцара А. О. задоволено частково, вирок скасовано, кримінальне провадження направлено на новий розгляд до Шевченківського районного суду міста Львова. 23 грудня 2019 року було прийняте рішення про закриття вказаного кримінального провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України у зв'язку з тим, що не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати. Таким чином, вона перебувала під слідством та судом з 18 лютого 2015 року по 29 грудня 2019 року, а всього - 4 роки 10 місяців 11 днів, тобто - 58 місяців.
Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 12 січня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного суду від 14 червня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задоволено. Рішення Галицького районного суду міста Львова від 12 січня 2021 року скасовано та постановлено нове судове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку ДКСУ на користь ОСОБА_1 273 934 грн на відшкодування моральної шкоди.
10 січня 2022 року Львівська обласна прокуратура подала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 14 червня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки скарга подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не підлягають касаційному оскарженню: судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Відповідно до частини дев'ятої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» передбачено, що у 2022 році прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць установлено в розмірі з 01 січня 2022 року (на час подання касаційної скарги) - 2 481 грн.
Ціна позову в цій справі становить 273 934 грн, що станом на 01 січня 2022 року не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2 481 грн х 250 = 620 250 грн). Тобто справа № 461/5560/20 не підлягає касаційному перегляду в силу вимог закону.
Касаційна скарга та додані до неї матеріали не містять посилань на випадки, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судові рішення у справі з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб підлягають касаційному оскарженню.
Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року у справі № 209/5369/15-ц, про те, що згідно зі статтею 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини (статті 23, 1167 ЦК України). Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору, та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 січня 2020 року у справі № 580/1617/19, про те, що сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов'язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань, тому суд доходить висновку про необґрунтованість позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, не заслуговують на увагу, оскільки у наведених заявником справах встановлені обставини, які не є подібними до обставин, встановлених судами попередніх інстанцій в цій справі.
У зазначених справах предметами позовів було відшкодування моральної шкоди на загальних підставах цивільно-правової відповідальності. Натомість в цій справі предметом позову є відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, тобто підлягають застосуванню спеціальні норми.
Згідно з частинами першою та другою статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок про те, що законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом.
Отже, правові висновки щодо загальних підстав цивільно-правової відповідальності, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року у справі № 209/5369/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 січня 2020 року у справі № 580/1617/19, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин в цій справі.
Крім того, посилання заявника на неврахування судами висновків, викладених в постанові Верховного Суду, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є підставою касаційного оскарження судових рішень, передбаченою пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, втім не є доводом, який в розумінні підпунктів а)-г) пункту 2 частини третьої статті 389 цього Кодексу підтверджує наявність випадку/випадків, який/які дає/дають право вважати судові рішення такими, що підлягають касаційному оскарженню.
Учасники судового процесу повинні розуміти, що визначені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, як від заінтересованих осіб, так і від суду, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) вказала, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. У ЦПК України визначено баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), та принципом остаточності судових рішень res judicata, фактично закріплено перехід до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають Конституції України, за статтею 129 якої основними засадами судочинства є, серед інших, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Верховним Судом досліджено та взято до уваги: ціну позову, предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства й не встановлено випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цих Рекомендацій скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Європейський суд з прав людини вказує, що було б важко погодитися з тим, що Верховний Суд у ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволило йому відфільтрувати справи, що надходять до нього, має бути пов'язаним з помилками нижчих судів при визначенні питання щодо надання комусь доступу до нього. В іншому випадку це може серйозно заважати роботі Верховного Суду і зробить неможливим виконання Верховним Судом своєї специфічної ролі. У прецедентній практиці Суду вже було підтверджено, що повноваження вищого суду щодо визначення своєї юрисдикції не можуть бути обмежені таким чином (рішення у справі ZUBAC v. CROATIA (Зубац проти Хорватії) від 05 квітня 2018 року).
Оскільки оскаржуване заявником судове рішення ухвалено у справі з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, і воно не підлягає касаційному оскарженню, то у відкритті касаційного провадження у справі необхідно відмовити.
У зв'язку з відмовою у відкритті касаційного провадження у справі не підлягає окремому розгляду клопотання Львівської обласної прокуратури про поновлення строку на касаційне оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 14 червня 2021 року.
Керуючись статтею 129 Конституції України, пунктом 2 частини третьої статті 389, пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Львівської обласної прокуратури на постанову Львівського апеляційного суду від 14 червня 2021 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко