26 січня 2022 року
м. Київ
cправа № 916/2599/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснов Є. В. - головуючий, Могил С. К., Уркевич В. Ю.,
секретар судового засідання - Астапова Ю. В.,
розглядаючи касаційну скаргу фізичної особи - підприємця Ярошенко Інни Анатоліївни на постанову Південно - західного апеляційного господарського суду від 24.11.2021 (колегія суддів: Мишкіна М. А., Аленін О. Ю., Лавриненко Л. В.) у справі
за позовом Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області до фізичної особи - підприємця Ярошенко Інни Анатоліївни про визнання договору недійсним і зобов'язання повернути майно,
за участю представників:
позивача - Бережна О. В.,
відповідача - Самодурова Н. В.,
Короткий зміст позовних вимог
1. У вересні 2020 року Мологівська сільська рада Білгород-Дністровського району Одеської області (далі - Рада) звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом до фізичної особи-підприємця Ярошенко І. А. (далі - ФОП Ярошенко І. А.) про визнання недійсним укладеного між сторонами 21.07.2009 строком дії до 21.07.2058 договору б/н оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності, а також про її зобов'язання повернути територіальній громаді в особі Ради таке майно:
- будівлі та споруди, що складаються із щитової, позначеної літ. «А», башти Рожновського, позначеної № 1, артезіанської свердловини, позначеної № 2 загальною площею 2 кв. м, розташованих на земельній ділянці площею 1000 кв. м, загальною вартістю згідно з експертною оцінкою 37 353 грн, за адресою: село Випасне, вул. Кишинівська, 192-А, Білгород-Дністровського району, Одеської області та належить орендодавцеві на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Випасненської сільської ради 16.04.2009 на підставі рішення від 17.03.2009 № 47 (далі - об'єкт № 1);
- будівлі та споруди, що складаються з щитової, позначеної літ. «А», башти Рожновського, позначеної № 1, артезіанської свердловини, позначеної № 2, споруди, позначені №№ 3-5, загальною площею 2,8 кв. м, розташованих на земельній ділянці площею 700 кв. м, загальною вартістю згідно з експертною оцінкою 37 427 грн, за адресою: село Випасне, вул. Кишинівська, 159-Д, Білгород-Дністровського району, Одеської області, та належить орендодавцеві на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Випасненської сільської ради 16.04.2009 на підставі рішення від 17.03.2009 № 48 (далі - об'єкт № 2);
- будівлі та споруди, що складаються із щитової, позначеної літ. «А», башти Рожновського, позначеної № 1, артезіанської свердловини, позначеної № 2, загальною площею 2,9 кв. м, розташованих на земельній ділянці 1 000 кв. м, загальною вартістю згідно з експертною оцінкою 16 538 грн, за адресою: село Сухолужжя, провулок Совхозний, 7, Білгород-Дністровського району, Одеської області та належить орендодавцеві на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Випасненської сільської ради 16.04.2009 на підставі рішення від 17.03.2009 № 49, які передані згідно з актом приймання-передачі від 21.07.2009 (далі - об'єкт № 3).
2. На обґрунтування своїх вимог позивач послався на те, що цей договір є неукладеним, оскільки не містить усіх істотних умов, таких як: порядок та умови відновлення переданих в оренду об'єктів; порядок та умови списання (виведення з експлуатації) майна в складі оренди, концесії; обов'язків орендаря щодо страхування об'єктів; стосовно максимально допустимих обсягів втрат і технологічних витрат питної води на одиницю послуги тощо.
3. Поряд з цим позивач заявив вимоги про визнання цього договору недійсним на тій підставі, що передані в оренду об'єкти мають загальнодержавне значення в розумінні частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" у редакції, чинній на момент укладення цього договору, а тому у силу приписів частини другої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у редакції, чинній на момент його укладення, не могли бути об'єктом оренди.
4. До того ж позивач посилається на пошкодження відповідачем цього комунального майна та завдання йому збитків.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
5. 21.07.2009 між територіальною громадою сіл Випасного та Сухолужжя в особі Випасненської сільської ради Білгород-Дністровського району, правонаступником якої є Рада, як орендодавцем та фізичною особою-підприємцем Ярошенко І. А. як орендарем укладено договір б/н про передачу останній в оренду строком дії до 21.07.2058 вищезазначеного нерухомого майна з метою його використання у підприємницькій діяльності, а саме для своєчасного, якісного забезпечення питною водою об'єктів соцкультпобуту та населення, які користуються водопровідною мережею, про що сторонами підписано акт приймання - передачі.
6. Відповідно до пунктів 5.1 - 5.7 цього договору орендар зобов'язався: використовувати майно відповідно до його призначення та умов цього договору; своєчасно і повністю сплачувати орендну плату; забезпечити збереження майна, запобігати його пошкодженню і псуванню, здійснювати заходи протипожежної безпеки; своєчасно здійснювати капітальний, поточний та інші види ремонтів майна; дотримуватися рішень Ради стосовно затверджених тарифів на водовідведення та водопостачання населенню, у тому числі пільгового контингенту з урахуванням узгодження всіх служб згідно з чинним законодавством України; у разі припинення або розірвання договору повернути орендодавцеві майно у належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з врахуванням нормального фізичного зносу, та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або його втрати (повної або часткової) майна з вини орендаря.
7. Унаслідок псування орендарем орендованого майна позивачу завдано збитків у визначених ним та підтверджених судово-будівельними експертизами розмірах.
8. Рада неодноразово зверталася до відповідача про необхідність укладення додаткової угоди до цього договору внаслідок відсутності у ньому всіх істотних умов, необхідних для такого виду договорів, що залишено останнім без задоволення.
9. Поряд з цим до Ради неодноразово зверталися мешканці сіл Випасного та Сухолужжя Білгород-Дністровського району Одеської області з проханням допомогти у відновленні водопостачання за адресами їх проживання, яке було відключено відповідачем 31.03.2021, у зв'язку з чим 01.04.2021 Рада надіслала голові Одеської облдержадміністрації, голові Білгород-Дністровської райдержадміністрації, начальнику Білгород-Дністровського міськрайонного відділу ГУ ДСНС України в Одеській області, начальнику Білгород-Дністровського управління ГУ Держспоживслужби в Одеській області, керівнику Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області, начальнику Білгород-Дністровського МВ УСБУ в Одеській області та начальнику Білгород-Дністровського РВП ГУНП в Одеській області листа № 02-24/393 про безпідставне відключення водопостачання у цих селах та просила вжити заходи реагування й сприяти у вирішенні цього питання, про що 03.04.2021 Білгород-Дністровським РВП ГУНП в Одеській області зареєстроване кримінальне провадження № 12021166240000137 за цими фактами.
10. Звертаючись до суду з позовом, Рада зазначила, що цей договір слід визнати недійсним і повернути їй орендоване відповідачем майно, оскільки він не містить усіх істотних умов і не відповідає вимогам статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Серед іншого позивач як на підставу для визнання оспорюваного ним договору недійсним також послався на частину другу статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та вказав, що не можуть бути об'єктами оренди, у тому числі об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна».
Короткий зміст судових рішень
11. 09.06.2021 Господарський суд Одеської області ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову, спростувавши доводи позивача про відсутність в оскаржуваному договорі всіх істотних умов, оскільки у пункті 5.4 орендар зобов'язався своєчасно здійснювати капітальний, поточний та інші види ремонтів майна, а такі умови, як порядок та умови списання (виведення з експлуатації) майна в складі об'єкта оренди, концесії; максимально допустимі обсяги витрат питної води на одиницю послуги не визначені істотними для такого виду договорів Законом України «Про оренду державного та комунального майна».
12. Зазначив, що відсутність умови про страхування орендарем орендованого майна не може мати наслідком його неукладення, оскільки визнання договору неукладеним може мати місце лише на стадії укладення договору, а не за наслідками його виконання сторонами.
13. Стосовно невідповідності спірного договору частині другій статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», оскільки за цією нормою не можуть бути об'єктами оренди, у тому числі об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», то ці посилання позивач суд першої інстанції також визнав необґрунтованими на тій підставі, що орендовані відповідачем у позивача башти Рожновського, щитові й артезіанські свердловини не входять до переліку об'єктів, передбачених цією нормою Закону, та не мають загальнодержавного значення.
14. До того ж указав на те, що псування орендованого майна є не підставою для визнання недійсним договору оренди, а може слугувати підставою для його розірвання.
15. 24.11.2021 Південно-західний апеляційний господарський суд прийняв постанову, якою скасував це рішення місцевого господарського суду та ухвалив нове рішення про задоволення позову на тій підставі, що передані в оренду об'єкти мають загальнодержавне значення в розумінні частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" у редакції, чинній на момент укладення цього договору, а тому у силу приписів частини другої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у редакції, чинній на момент його укладення, не могли бути об'єктом оренди.
16. При цьому суд апеляційної інстанції, зробивши аналіз частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" у редакції, чинній на момент укладення цього договору, вказав, що згідно з цією нормою об'єкти інженерної інфраструктури та благоустрою міст, включаючи мережі, споруди, устаткування, які пов'язані з постачанням споживачам води, відведенням і очищенням стічних вод, а також майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування мають загальнодержавне значення. Натомість умовами спірного договору сторони визначили мету передачі в оренду цього майна - використання його в підприємницькій діяльності для своєчасного, якісного забезпечення питною водою об'єктів соцкультпобуту та населення, які користуються водопровідною мережею. Тому ці об'єкти не могли бути переданими в оренду як такі, що не підлягали приватизації згідно з частиною другою статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна».
17. Поряд з цим, погодившись з висновками місцевого господарського суду стосовно безпідставності посилань позивача на відсутність визначеного ним переліку істотних умов спірного договору, зазначив про необхідність визначення у договорі такої істотної умови, як страхування орендарем об'єктів оренди, що передбачено частиною першою статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Тому, вказавши на недодержання сторонами в момент укладення договору від 21.07.2009 умови стосовно обов'язку страхування орендарем орендованого ним майна на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), визнав його недійсним унаслідок невідповідності його нормам частини першої статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», частини другої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» та зазначив про обов'язок орендаря повернути майно власнику - Раді згідно з приписами частини першої статті 216 цього ж Кодексу.
Короткий зміст доводів та вимог касаційної скарги
18. ФОП Ярошенко І. А. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.11.2021 і залишити в силі рішення Господарського суду Одеської області від 09.06.2021.
19. Підставами касаційного оскарження ФОП Ярошенко І. А. визначила пункти 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
20. Обґрунтовуючи підставу оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вважає, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду, зазначених у постанові від 14.07.2021 у справі № 506/450/19, стосовно того, що у випадку виконання сторонами протягом певного часу цього договору, відсутність у ньому однієї з істотних умов не може бути підставою для визнання його недійсним.
21. При цьому на підтвердження обставин виконання сторонами цього договору скаржник послався на передачу орендодавцем майна орендарю та складення ними акта приймання - передачі від 21.07.2009, а також на своєчасне справляння відповідачем орендної плати. Про ці обставини також пояснив відповідач та не заперечив позивач у судовому засіданні суду першої інстанції, про що зазначено у судовому рішенні місцевого господарського суду.
22. Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник вказав на відсутність висновку Верховного Суду стосовно застосування до спірних правовідносин частини першої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» чи частини другої цієї ж статті, що включає необхідність установлення правильної правової кваліфікації спірних правовідносин, за наслідком чого можна буде дійти висновку стосовно правильності обрання позивачем належного й ефективного способу захисту. Поряд з цим зазначив про те, що, зробивши аналіз практики Верховного Суду у спорах, що виникають з правовідносин щодо оренди державного та комунального майна, ним встановлено відсутність правового висновку, який би дав змогу дійти висновку про характер правовідносин, що виникли між сторонами, а саме: чи виникли між сторонами відносини з оренди комунального майна, що відноситься до об'єкта нерухомості, який має індивідуальні ознаки та є окремою річчю, та є таким, що може бути переданим у користування за договором оренди комунального майна, чи між сторонами виникли відносини з оренди майна комунальної власності, яке є складовою системи водопостачання та водовідведення та має в собі ознаки майна, що має загальнодержавне значення.
23. До того ж скаржник наполягав на тому, що:
- майно, яке передано йому в оренду, не відноситься до загальнодержавного;
- звернув увагу на відмінність у законодавстві понять «джерело водопостачання» та «система водопостачання», вказавши на те, що заборона приватизації діє виключно до систем централізованого питного водопостачання та/або систем водовідведення, які не є об'єктами нерухомого майна;
- предмет договору оренди від 21.07.2009 без розгалуженої системи комунікацій для водопостачання та водовідведення не може вважатися тотожним об'єкту у сферах водопостачання та водовідведення у розумінні норм чинного законодавства та відповідно не є цілісним майновим комплексом;
- цей договір нотаріально посвідчений, а тому відповідає закону, підтверджує повну цивільну дієздатність та вільне волевиявлення сторін під час його укладення;
- частиною другою статті 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлено обов'язок саме органу місцевого самоврядування з розроблення типового договору оренди майна, що перебуває в комунальній власності, у зв'язку з чим саме на Раду покладено обов'язок з розробки типового договору оренди комунального майна та врегулювання всіх його істотних умов і через покладення законом обов'язку з розроблення типової форми договору оренди саме на позивача, відповідач не був зобов'язаний вносити зміни до запропонованих йому умов договору.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
24. У відзиві на касаційну скаргу Рада просить залишити без змін постанову суду апеляційної інстанції, вважаючи її законною й обґрунтованою, а оскаржуваний договір недійсним з підстав, викладених нею у позовній заяві.
Позиція Верховного Суду
Щодо касаційного оскарження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України
25. Згідно з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
26. Здійснюючи попередній конституційний контроль щодо відповідності законопроєкту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України, Конституційний Суд України у Висновку від 20.01.2016 № 1-в/2016 (справа № 1-15/2016) зазначив, що: «Пропонована законопроектом редакція пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України закріплює гарантії права на апеляційний перегляд справи, а також передбачає, що випадки касаційного оскарження судових рішень визначаються в законі. Особі має бути гарантовано право на перегляд її справи судом апеляційної інстанції. Після апеляційного розгляду справи сторони судового процесу можуть бути наділені правом оскаржити судові рішення першої та апеляційної інстанцій до суду касаційної інстанції у випадках, визначених законом, що сприятиме забезпеченню реалізації принципу верховенства права. Пропонована законопроектом редакція статті 129 Конституції України не передбачає скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина» (абзац четвертий підпункту 3.6.3 підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини цього Висновку).
27. Отже, за чинним конституційним правопорядком, який визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечено право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.
28. 15.01.2020 прийнято Закон України № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
29. Основною метою цього Закону згідно з пояснювальною запискою до нього є «комплексне врегулювання питань організації діяльності Верховного Суду задля виконання останнім основного свого завдання - забезпечення єдності та сталості судової практики. У зв'язку з цим запроваджено систему допуску та фільтрів для касаційного оскарження, передбачивши, що таке оскарження може мати місце у виключних випадках, коли потребує вирішення саме питання застосування норми матеріального та/або процесуального права, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
30. У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що: «Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Враховуючи позицію ЄСПЛ про те, що обмеження права на касацію лежить у площині внутрішнього регулювання кожної держави, яка має право вирішувати це питання на власний розсуд, а також що введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя. Тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів» (пункти 5.10, 5.16, 5.21).
31. У статті 287 ГПК України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.
32. Верховним Судом застосовуються правила статті 300 ГПК України, згідно з якою суд касаційної інстанції переглядає у касаційному порядку судові рішення лише в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і не має право здійснювати додаткову перевірку доказів.
33. Як уже зазначалося, касаційне провадження у цій справі відкрито, зокрема на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
34. Це узгоджується із частиною четвертою статті 236 ГПК України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
35. Отже, відповідно до пункту частини другої статті 287 цього Кодексу касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових:
- суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду;
- відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
- висновок стосується правовідносин, які є подібними.
36. Водночас якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього ж Кодексу.
37. Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку. Тому для розуміння цих термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
38. Так, у постанові від 19.03.2021 у справі № 922/698/20 об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги свою попередню практику (ухвала від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19), зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет), тоді як під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
39. У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала визначення подібності правовідносин, згідно з яким на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях, після чого застосувати змістовий критерій порівняння (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків сторін спору), а за необхідності - також суб'єктний і об'єктний критерії, які матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об'єкт.
40. Отже, проаналізувавши висновки, викладені у постанові Верховного Суду у справі, на яку послався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.
41. У наведеній скаржником справі № 506/450/19 фізична особа оскаржувала договори оренди землі та рішення про реєстрацію цих договорів на тій підставі, що вони не містять усіх передбачених статтею 15 Закону України «Про оренду землі» істотних умов. Суди попередніх інстанцій, з висновками яких погодився Верховний Суд, відмовили у задоволенні позову цієї фізичної особи на тій підставі, що орендодавець та орендар виконували умови договорів узгодженим способом, а позивач не підтвердив порушення своїх прав з підстав відсутності у них істотних умов, передбачених пунктом першим частини першої статті 15 цього ж Закону. До того ж він не довів, що підписи на оспорюваних договорах виконані іншими особами, які не мали на це відповідних повноважень від орендодавців.
42. Разом з тим, як установлено судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, підставою для визнання недійсним договору оренди, окрім відсутності у ньому усіх істотних умов, позивач указав невідповідність його приписам частини другої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у редакції, чинній на момент його укладення, і вважає, що будівлі і споруди, що є предметом цього договору, не могли бути об'єктом оренди.
43. У справі, що переглядається, Південно-західний апеляційний господарський суд прийняв постанову, якою скасував це рішення місцевого господарського суду та ухвалив нове рішення про задоволення позову саме з тих підстав, що передані в оренду об'єкти мають загальнодержавне значення в розумінні частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" у редакції, чинній на момент укладення цього договору, а тому у силу приписів частини другої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у редакції, чинній на момент його укладення, не могли бути об'єктом оренди.
44. Водночас погодившись з висновками місцевого господарського суду стосовно безпідставності посилань позивача на відсутність визначеного ним переліку істотних умов спірного договору, зазначив про необхідність визначення у договорі такої істотної умови, як страхування орендарем об'єктів оренди, що передбачено частиною першою статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
45. Отже, аргументи скаржника щодо необхідності врахування висновків, викладених у постанові від 14.07.2021 у справі № 506/450/19, при вирішенні спору у цій справі не знайшли підтвердження. Інший результат вирішення спору у справі, що переглядається, та у справі, на яку послався скаржник на обґрунтування підстав касаційного оскарження, зумовлений тим, що суди у кожній з цих справ встановили різні фактичні обставини, які мають юридичне значення для правильного вирішення спору.
46. Тому касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП Ярошенко І. А., відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього ж Кодексу.
Щодо касаційного оскарження на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України
47. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
48. Ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
49. Серед інших доводів скаржника, викладених у пункті 22 цієї постанови, він звернув увагу на відмінність у законодавстві понять «джерело водопостачання» та «система водопостачання», вказавши на те, що заборона приватизації діє виключно до систем централізованого питного водопостачання та/або систем водовідведення, які не є об'єктами нерухомого майна.
50. Як зазначалося вище, суд апеляційної інстанції на підставі власної оцінки доказів встановив, що передані в оренду об'єкти мають загальнодержавне значення в розумінні частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" у редакції, чинній на момент укладення цього договору, а тому у силу приписів частини другої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у редакції, чинній на момент його укладення, не могли бути об'єктом оренди. Цей суд, зробивши аналіз частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" у редакції, чинній на момент укладення цього договору, вказав, що згідно з цією нормою об'єкти інженерної інфраструктури та благоустрою міст, включаючи мережі, споруди, устаткування, які пов'язані з постачанням споживачам води, відведенням і очищенням стічних вод, а також майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування мають загальнодержавне значення. Натомість умовами спірного договору сторони визначили мету передачі в оренду цього майна - використання його в підприємницькій діяльності для своєчасного, якісного забезпечення питною водою об'єктів соцкультпобуту та населення, які користуються водопровідною мережею. Тому ці об'єкти не могли бути переданими в оренду як такі, що не підлягали приватизації згідно з частиною другою статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна».
51. Скаржник також вказав на відсутність висновку Верховного Суду стосовно застосування до спірних правовідносин частини першої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» чи частини другої цієї ж статті, що зумовлює необхідність установлення правильної правової кваліфікації спірних правовідносин, за наслідком чого можливо буде дійти висновку стосовно правильності обрання позивачем належного й ефективного способу захисту.
52. Утім з урахуванням установлених статтею 300 ГПК України меж перегляду справи судом касаційної інстанції цей суд лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права і він позбавлений права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
53. Враховуючи, що установлення правової кваліфікації спірних правовідносин та правильність обрання позивачем належного й ефективного способу захисту, зокрема під час оспорення ним договору, є прерогативою судів першої й апеляційної інстанцій, тоді як Верховний Суд лише перевіряє правильність застосування норми матеріального права, якій він суперечить, то підстава для надання висновку у справі, що розглядається, стосовно застосування до спірних правовідносин частини першої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» чи частини другої цієї ж статті відсутня.
54. Крім того, Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 у справі № 905/1266/17, від 15.03.2018 у справі № 908/457/17, від 16.05.2018 у справі № 908/2380/16 та від 24.07.2018 у справі № 904/8163/17 вже неодноразово викладалися правові висновки щодо застосування цих положень частин першої та другої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у редакції, чинній на момент укладення цього договору, що містять перелік об'єктів, які можуть і не можуть бути передані в оренду.
55. Тому касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП Ярошенко І. А., відкрите з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, підлягає закриттю на підставі пункту 4 частини першої статті 296 цього ж Кодексу.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
56. Відповідно до пунктів 4, 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо:
- після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом;
- після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
57. Зважаючи на те, що підстави для касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, не отримали підтвердження після відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції відповідно до пунктів 4, 5 частини першої статті 296 цього ж Кодексу дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у цій справі, відкритого за касаційною скаргою ФОП Ярошенко І. А. на постанову Південно - західного апеляційного господарського суду від 24.11.2021 у справі № 916/2599/20.
Судові витрати
58. У зв'язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження відповідно до приписів статті 296 ГПК України, судовий збір за розгляд касаційної скарги покладається на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" не підлягає.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою фізичної особи - підприємця Ярошенко Інни Анатоліївни на постанову Південно - західного апеляційного господарського суду від 24.11.2021 у справі № 916/2599/20 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя Є. В. Краснов
Суддя С. К. Могил
Суддя В. Ю. Уркевич