26 січня 2022 року
м. Черкаси
Справа № 711/3724/21
Провадження № 22-ц/821/32/22
категорія: 304020000
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Василенко Л. І.,
суддів: Карпенко О. В., Нерушак Л. В.,
секретаря: Винник І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ;
третя особа: приватний виконавець Плесюк Олексій Степанович
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гончара Сергія Миколайовича на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 30 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний виконавець Плесюк Олексій Степанович, про визнання правочину недійсним (фраундаторним) та застосування наслідків недійсності правочину, у складі: головуючого судді Кондрацької Н. М., повний текст рішення складено 06 грудня 2021 року,
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним (фраундаторним) та застосування наслідків недійсності правочину.
Позовні вимоги мотивовані тим, що вироком Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 23.02.2021 визнано винуватим ОСОБА_2 за ч. 2 ст. 286 КК України та призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права керування транспортним засобом на 2 роки. На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_2 звільнено від відбування основного покарання з випробуванням, встановивши іспитовий строк 3 роки.
Зазначала, що цивільний позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 майнову шкоду в розмірі 167876,86 грн та моральну шкоду в розмірі 300000 грн.
Вироком Черкаського апеляційного суду від 20.05.2021 вирок Чорнобаївського районного суду Черкаської області в частині призначеного покарання скасовано та ухвалено в цій частині новий вирок, яким призначено покарання у вигляді 3 років позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 3 роки. Також скасовано вирок Чорнобаївського районного суду Черкаської області в частині розв'язання цивільного позову про відшкодування матеріальної шкоди та призначено в цій частині новий судовий розгляд в порядку цивільного судочинства. В частині стягнення відшкодування моральної шкоди вирок Чорнобаївського районного суду залишено без змін.
07.06.2021 Чорнобаївським районним судом Черкаської області видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в сумі 300000 грн.
Постановою приватного виконавця Плесюка О. С. від 09.06.2021 відкрито провадження за вказаним виконавчим листом, номер виконавчого провадження 65753234.
10.06.2021 представник стягувача ОСОБА_1 адвокат Гончар С. М. ознайомився із матеріалами виконавчого провадження і виявив, що боржник ОСОБА_2 ще 13.12.2019 відчужив своєму батькові ОСОБА_3 за договором дарування належну йому частку (1/2) у праві власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 .
Щодо хронології подій, що має значення для спору, вказує наступне: 19.11.2019 ОСОБА_1 , як потерпілою, подано цивільний позов до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої злочином, у межах кримінального провадження (справа № 695/2968/19), що було передане на розгляд Чорнобаївського районного суду Черкаської області внаслідок зміни підсудності; 05.12.2019 у справі, відбулося підготовче судове засідання, в якому стороною потерпілої заявлено клопотання про арешт майна обвинуваченого та водночас цивільного відповідача ОСОБА_2 , а саме: 1/2 частки квартири за адресою АДРЕСА_1 ; 05.12.2019 Чорнобаївський районний суд за наслідками підготовчого судового засідання постановив ухвалу про призначення судового розгляду, якою, серед іншого, відмовив у задоволенні клопотання потерпілої ОСОБА_1 про арешт майна.
Вважає, що 05.12.2019 ОСОБА_2 дізнався про намір арешту його майна, в забезпечення цивільного позову потерпілої, на загальну суму 496581,86 грн, а суд відмовив в арешті майна, внаслідок чого у ОСОБА_2 виникла можливість приховати зазначене майно від подальшого звернення стягнення на нього; 13.12.2019 ОСОБА_2 скористався наданою йому можливістю, та подарував свою 1/2 частку квартири батькові ОСОБА_3 .
Договір дарування від 09.12.2019 має усі ознаки фраудаторного, оскільки спрямований саме на уникнення звернення стягнення на майно потенційного боржника, тому являє собою зловживання правом та порушує засади цивільного законодавства (добросовісність). Також вказаний правочин має ознаки фіктивності, оскільки його реальною метою, як вбачається із обставин, є не перехід права власності до набувача, а унеможливлення в майбутньому звернення стягнення на таке майно.
Просила суд визнати недійсним договір дарування частки квартири за адресою АДРЕСА_1 , від 13.12.2019, серія та номер 1308, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Висоцькою С. І. та застосувати наслідки недійсності правочину шляхом повернення сторін у попередній стан.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 30 листопада 2021 року в задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.
Рішення суду мотивоване тим, що заборони щодо укладення договорів, зокрема дарування, між близькими родичами законом не передбачено, навпаки положеннями ст. 627 ЦК України закріплено свободу договору, тобто, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.
На момент укладення спірного договору ОСОБА_2 був власником 1/2 частини вказаної квартири, мав право розпоряджатися нею на власний розсуд, нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало під арештом або під заставою та не було предметом іпотеки.
Тому суд дійшов висновку, що посилання позивача на те, що договір дарування від 13.12.2019 укладений виключно з метою уникнення цивільно-правової відповідальності в межах кримінального провадження, не може бути підставою задоволення позову, оскільки на момент його укладання між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не існувало жодних зобов'язань, а сам по собі факт подання цивільного позову до відповідача у кримінальному провадженні, без ухвалення вироку, не свідчить про виникнення у останнього будь-яких, у тому числі і грошових зобов'язань.
До того ж, позивачем не доведено належними та допустимими доказами ухилення відповідача від виконання судового рішення (в тому числі вироку) про відшкодування шкоди.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
24 грудня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гончар С. М. подав апеляційну скаргу в якій, вважаючи рішення таким, що ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема судом проігноровано висновки Верховного Суду щодо подібних спірних правовідносин, просив скасувати рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 30.11.2021 у цій справі та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Стягнути з відповідачів понесені позивачем судові витрати в апеляційній інстанції.
Апеляційна скарга мотивована тим, що відчуження ОСОБА_2 належної йому 1/2 частки квартири за договором дарування (безоплатно) своєму батькові відбулося хоч і до ухвалення вироку у кримінальній справі, проте після того, як потерпілою було заявлено цивільний позов на загальну суму 496581,86 грн (з яких в подальшому задоволено 300000 грн моральної шкоди, а решта вимог передана на новий судовий розгляд в порядку цивільного судочинства), а також після того, як потерпілою було заявлено клопотання про арешт майна ОСОБА_2 , в задоволенні якого було відмовлено з технічних підстав (відсутність на той час в матеріалах кримінальної справи відомостей РНОКП обвинуваченого).
Вважає, що вказане свідчить про те, що ОСОБА_2 знав про наявні до нього позовні вимоги значного розміру, знав про бажання потерпілої досягнути арешту його майна, усвідомлював наявність обвинувачення проти нього та можливість визнання його винуватим разом із задоволенням в тому чи іншому розмірі цивільного позову, передбачав можливі негативні наслідки у вигляді звернення стягнення на нерухоме майно та вжив невідкладних заходів щодо відчуження майна на безоплатній основі найближчій рідній особі - батькові.
Наголошує на тому, що судом першої інстанції не вірно викладена правова позиція Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц, не застосовано правову позицію Верховного Суду у постанові від 07.10.2020 у справі №755/17944/18, від 24.02.2021 у справі № 583/780/17 та від 26.05.2021 у справі № 727/2525/20.
17 січня 2022 року від представника відповідачів - адвоката Чакалова А. К. надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому просив суд відмовити повністю представнику ОСОБА_1 - адвокату Гончару С. М. в задоволенні апеляційної скарги на рішення Придніпровського районного суду. Посилання скаржника на те, що суд першої інстанції не застосував якусь постанову Верховного Суду є незаконним, так як суд першої інстанції, як того просив сам позивач дослідив постанову Великої Палати Верховного Суду по справі № 369/11268/16-ц від 03.07.2019, яка стосується саме визнання правочину недійсним (фраундаторним) та прийняв законне та обґрунтоване рішення. Крім того, у наведеній постанові Верховного Суду та даній справі різні фактичні обставини.
Зазначає, що в ухвалі Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 05.12.2019, якою відмовлено в арешті майна ОСОБА_2 було зазначено, що станом на 13.12.2019 у відповідача ОСОБА_2 не було жодних заборон (арештів, обмежень) на розпорядження власним майном. При цьому, заявляючи клопотання про арешт майна, ані потерпілою, ані її представником не доведено необхідність накладення такого арешту.
Факт подання потерпілою цивільного позову із значною ціною позову не може слугувати самостійною і беззаперечною підставою для накладення арешту на майно обвинуваченого.
Окремо зазначає, що з моменту вчинення ДТП ОСОБА_2 намагається сплатити ОСОБА_1 борг, проте остання є принциповою і коштів отримувати не бажає, а має на меті створити якомога більше труднощів відповідачу ОСОБА_2 в житті. Тобто, злісного ухилення чи наміру не платити у відповідача ОСОБА_2 немає.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
03.08.2018 відбулася дорожньо-транспортна пригода за участі автомобіля «Chevrolet Aveo» під керуванням ОСОБА_2 та мопеду «Honda Tact» під керуванням ОСОБА_4 , в результаті якої ОСОБА_4 отримав тілесні ушкодження та помер.
По даному факту розпочато кримінальне провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудового розслідування за № 12018250150000887 від 24.08.2018, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 286 КК України.
В рамках даного кримінального провадження ОСОБА_1 має статус потерпілої, оскільки внаслідок дорожньо-транспортної пригоди настала смерть її сина ОСОБА_4 .
19.11.2019 потерпілою ОСОБА_1 заявлено цивільний позов до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої злочином, у загальному розмірі 496581,86 грн.
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта № 189928224 від 22 листопада 2019 року, ОСОБА_2 був власником 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 (а.с. 9-10).
05.12.2019 потерпілою ОСОБА_1 до суду подано клопотання про арешт майна обвинуваченого, а саме 1/2 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , з метою забезпечення цивільного позову (а.с. 8).
Ухвалою Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 05.12.2019 у задоволенні клопотання про арешт майна відмовлено, у зв'язку з недостовірністю даних про власність, адже пошук у наданій довідці здійснений лише за прізвищем ОСОБА_2 , недоведеністю необхідності такого арешту, а також наявності ризиків, передбачених абз. 2 ч. 1 ст. 170 КПК України (а.с. 11-12).
13.12.2019 між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровуваний) укладено договір дарування, який посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Висоцькою С. І. та зареєстрований в реєстрі за № 1308, згідно якого дарувальник безоплатно передав, а обдаровуваний прийняв у власність 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 . Вартість частки оцінена в 30000 грн. Вказана обставина також підтверджується даними договору (а.с. 35-37).
Вироком Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 23.02.2021 ОСОБА_2 визнано винуватим у вчинені злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України та призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права керування транспортним засобом на 2 роки, на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування основного покарання з випробуванням, встановивши іспитовий строк 3 роки. Цивільний позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 майнову шкоду в розмірі 167876,86 грн та моральну шкоду в розмірі 300000 грн (а.с. 13-25).
Вироком Черкаського апеляційного суду від 20.05.2021 вирок Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 23.02.2021 в частині призначеного покарання скасовано та ухвалено в цій частині новий вирок, яким призначено ОСОБА_2 покарання у вигляді 3 років позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 3 роки. Також скасовано вирок Чорнобаївського районного суду Черкаської області в частині розв'язання цивільного позову про відшкодування матеріальної шкоди та призначено в цій частині новий судовий розгляд в порядку цивільного судочинства. В частині стягнення відшкодування моральної шкоди вирок Чорнобаївського районного суду Черкаської області залишено без змін (а.с. 26-30).
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Плесюка О. С. від 09.06.2021 відкрито виконавче провадження № 65753234 з примусового виконання виконавчого листа № 695/2968/19, виданого 07.06.2021 Чорнобаївським районним судом Черкаської області, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 300000 грн (а.с. 31-33).
Мотивувальна частина
Позиція Апеляційного суду
Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Згідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 367 ЦПК України).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та її представника - адвоката Гончара С. М., представника відповідачів - адвоката Чакалова А. К., переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права
Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У ч. 3 ст. 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно зі ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.
Предметом спору у справі, що переглядається, є договір дарування частини квартири за адресою АДРЕСА_1 , від 13.12.2019, серія та номер 1308, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Висоцькою С. І.
Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).
Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України).
Правочином є найбільш розповсюджений юридичний факт, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов'язки всіх учасників цивільних правовідносин.
Згідно зі ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у ст. 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у ст. 215 ЦК України.
Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Зі змісту зазначеної норми можна зробити висновок про те, що правом оспорювати правочин законодавець наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи».
Цивільне законодавство не містить визначення поняття «заінтересована особа», тобто залишає його оціночним. Тому слід враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.
Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Обґрунтовуючи позовні вимоги щодо визнання фраудаторним договору, що є предметом спору у цій справі, ОСОБА_1 посилалася на те, що вказаний правочин укладено між близькими родичами без наміру створення правових наслідків, а з метою уникнення цивільної відповідальності у зв'язку з відкритим судовим провадженням у справі № 695/2668/19 за цивільним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про стягнення майнової та моральної шкоди, завданої злочином у рамках кримінального провадження № 12018250150000887.
Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч. 1 та ч. 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.
У постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц зроблено висновок про те, що у спорах, які виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, необхідно перевірити, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Зокрема, дії спрямовані на відчуження майна, особою, яка достеменно обізнана про необхідність виконання грошового зобов'язання, заниження нею вартості майна при відчуженні, а також невжиття протягом тривалого часу до відчуження майна заходів, спрямованих на належне виконання своїх зобов'язань перед кредитором, свідчать про недобросовісність цієї особи при укладенні договору відчуження майна та про зловживання своїми правами.
При цьому фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, а така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 ЦК України.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (касаційне провадження № 14-260цс19), у якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є джерелом права (ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»), ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.
Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, у тому числі і тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного особі суб'єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.
Пунктом 6 ст. 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частин 2 - 4 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Отже, цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення зобов'язання зі сплати грошових коштів, в тому числі на відшкодування шкоди або виконання судового рішення.
Боржник, який вчиняє дії, пов'язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов'язання, діє очевидно недобросовісно і зловживає правами стосовно кредитора. Водночас будь-який правочин, вчинений боржником, у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.
Таким чином, обізнаність особи про наявність позовних вимог про стягнення з неї заборгованості (збитків, шкоди), тобто існування майнового спору на момент вчинення правочину щодо відчуження майна, може свідчити про наявність умислу при укладенні безоплатного договору (договору дарування) на приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 727/2525/20, від 11 листопада 2020 року у справі № 619/82/19, від 28 квітня 2021 року у справі № 236/16179/18, від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18.
Так, зокрема, у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 727/2525/20 зроблено висновок про те, що при укладенні договору дарування частки квартири воля відповідачів не відповідала зовнішньому прояву та не мала на меті реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, оскільки особа відчужила майно після пред'явлення до неї позову про стягнення заборгованості, майно відчужено на підставі безвідплатного договору близькому родичу, а також що, після відчуження спірного майна відсутнє інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїм зобов'язанням перед кредитором.
Судом встановлено, що цивільний позов пред'явлено ОСОБА_1 19 листопада 2019 року, заяву про накладення арешту на майно ОСОБА_2 - 05 грудня 2019 року, ухвалою Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 05 грудня 2019 року відмовлено у клопотанні про накладення арешту на майно. А вже 13 грудня 2019 року ОСОБА_2 подарував частку своєї квартири батьку.
При цьому, судом встановлено, що згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 05 липня 2021 року, ОСОБА_3 на момент укладення спірного договору дарування вже володів 1/2 часткою квартири АДРЕСА_2 з 27.01.2015 року, відповідач ОСОБА_2 теж був власником частини вказаної квартири з 27.01.2015.
Крім того, ОСОБА_3 зареєстрований у вказаній квартирі з 14.06.2002, тобто, як до укладення спірного договору, так і після його укладення, проживав та проживає у вказаній квартирі.
З матеріалів справи вбачається, що на час безоплатного відчуження, 13 грудня 2019 року, своєму батькові квартири ОСОБА_2 було достеменно відомо як про ДТП, яка сталася 23 серпня 2018 року за його участю, так і про наявність обвинувального акту у кримінальному провадженні № 12018250150000887, внесеного до ЄРДР 24.08.2018, за обвинуваченням його у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, а також те, що вказаний обвинувальний акт перебуває на розгляді в суді, під час розгляду якого і заявлено цивільний позов про відшкодування майнової та моральної шкоди.
Крім того, з вироку Чорнобаївського районного суду Черкаської області та вироку Черкаського апеляційного суду від 20 травня 2021 року вбачається, що під час розгляду справи відповідач ОСОБА_2 частково визнав свою вину у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, а отже, розумів й про відповідні наслідки таких подій та обов'язок винної особи відшкодувати потерпілому шкоду. За викладеного апеляційний суд дійшов висновку, що сторони вчинили оспорюваний правочин з метою виведення з власності ОСОБА_2 майна, за рахунок якого можливо було б звернути стягнення під час виконання в майбутньому судового рішення про відшкодування майнової шкоди та моральної шкоди потерпілій, у зв'язку з чим цей договір є фіктивним та підлягає визнанню недійсним.
За встановлених в цій справі обставин інший висновок до якого дійшов суд першої інстанції не відповідає засадам справедливості, добросовісності і розумності, оскільки укладення особою, яка заподіяла шкоду, договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на нього в рахунок відшкодування шкоди відповідно до ст. ст. 1166, 1188 ЦК України свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі).
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції залишив поза увагою те, що сам по собі факт відсутності обтяжень власності на квартиру, укладення договору дарування з дотриманням визначеного законом порядку та державної реєстрації за обдарованим права власності на спірну квартиру не може слугувати підтвердженням реального настання правових наслідків, обумовлених оспорюваним правочином, оскільки дії сторін були спрямовані на перехід права власності на нерухоме майно з метою його приховування від звернення стягнення на це майно в рахунок відшкодування потерпілій шкоди. Отже, правова мета оспорюваного договору дарування є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена таким правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей договір є фіктивним і може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених ст. 234 ЦК України.
Крім того, висновок суду першої інстанції про те, що договір дарування було укладено до винесення вироку у справі № 695/2968/19 та набрання ним законної сили, яким ОСОБА_2 визнано винним у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України та стягнення з останнього майнової та моральної шкоди, а тому цей правочин не міг бути використаний відповідачем для ухилення від обов'язку відшкодування шкоди, є безпідставним виходячи з наступного.
Завдання шкоди потерпілій, внаслідок смерті її сина, завданої дією джерела підвищеної небезпеки, породжує виникнення позадоговірного, деліктного зобов'язання. Воно виникає з факту завдання шкоди й припиняється належним виконанням у момент відшкодування потерпілому шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала, в тому числі в добровільному порядку. В день скоєння ДТП ОСОБА_2 як учаснику цієї пригоди було достеменно відомо про складення працівниками поліції протоколу огляду місця події ДТП від 23 серпня 2018 року, вилучення 23 серпня 2018 року у останнього відеореєстратора, посвідчення водія, техпаспорту та про вилучення транспортного засобу ОСОБА_2 до Золотоніського ВП ГУНП в Черкаській області.
Крім того, під час розгляду судом кримінальної справи, суд встановив, що відповідач ОСОБА_2 частково визнав свою вину, а отже, мав усвідомлювати, що необхідно відшкодовувати потерпілій особі шкоду, як моральну, так і майнову. Однак, не зважаючи на наявність деліктного зобов'язання, ОСОБА_2 вирішив подарувати своєму батькові 1/2 частину квартири, чим фактично зменшив свою платоспроможність перед кредитором (потерпілим). Такі дії особи, яка завдала шкоди, є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог кредитора.
При цьому, доводи сторони відповідача відносно того, що ОСОБА_1 не бажає виконання вироку в частині цивільного позову, відмовляється від отримання коштів, не підтверджені належними та допустимими доказами.
Щодо наданих доказів адвокатом відповідачів - ОСОБА_6 про зменшення ОСОБА_1 позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, то це вказує лише на те, що частково майнову шкоду завдану потерпілій відшкодовано страховою компанією ПрАТ УСК «Княжа воєнна іншуренс груп», а не ОСОБА_2 .
На ряду з цим, будь-яких доказів виконання виконавчого листа від 07.06.2021, у ВП № 65753234 матеріали справи не містять.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року справа № 310/2529/20, провадження № 61-1320св21.
Разом з тим, враховуючи, що укладенням спірного договору його сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, адже квартира як до, так і після укладення спірного договору фактично перебувала у володінні користуванні відповідача ОСОБА_3 , як співвласника квартири з 27.01.2015, а в подальшому як її власника, а відповідач ОСОБА_2 зареєстрований та фактично проживав за іншою адресою ( АДРЕСА_3 ), тому апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, місцевий суд не вірно визначився з характером спірних правовідносин та не вірно застосував нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, внаслідок чого прийшов до помилкового висновку про відмову в задоволенні позову.
Враховуючи викладене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову, а саме про визнання недійсним договору дарування частки квартири за адресою АДРЕСА_1 , від 13.12.2019, серія та номер 1308, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Висоцькою С. І.
Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Частинами 1 - 6 ст. 137 ЦПК України встановлено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок спростування співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, фінансового стану обох сторін та інших обставин.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
В підтвердження судових витрат скаржником надано наступні документи: пенсійне посвідчення № НОМЕР_1 від 03.10.2017, яким надано пенсію по інвалідності 2 групи, що дає право на пільгу по сплаті судового збору згідно зі ст. 5 ЗУ «Про судовий збір», Ордер на надання правничої (правової) допомоги адвокатом Гончар С. М. від 11 червня 2021 року, Договір про надання професійної правничої допомоги від 10 червня 2021 року, яким визначено, що оплата професійної правничої допомоги становить за підготування апеляційної скарги - 3000 грн, а за участь в одному судовому засіданні - 1500 грн, та квитанцію до прибуткового касового ордеру № 4 від 23 грудня 2021 року на суму 4500 грн.
Враховуючи, що ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору за подачу апеляційної скарги, до часткового стягнення з відповідачів на користь ОСОБА_1 підлягають витрати на правничу допомогу по 1500 грн, а всього у розмірі 3000 грн.
Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гончара Сергія Миколайовича задовольнити частково.
Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 30 листопада 2021 року - скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним (фраундаторним) та застосування наслідків недійсності правочину задовольнити частково.
Визнати недійсним договір дарування частки квартири (1/2) за адресою АДРЕСА_1 , від 13 грудня 2019 року, серія та номер 1308, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Висоцькою С. І.
Стягнути із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу по 1500 грн, а всього у розмірі 3000 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов визначених ЦПК України.
Повний текст постанови складено 28 січня 2022 року.
Головуючий Л. І. Василенко
Судді: О. В. Карпенко
Л. В. Нерушак