Провадження № 2/760/6589/22
Справа № 334/6788/21
про відмову у відкритті провадження у справі
28 січня 2022 року Солом'янський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді Зуєвич Л.Л., перевіривши виконання вимог ст.ст. 175, 177, 184-186 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 /далі - ОСОБА_1 / (РНОКПП: НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ; адреса для листування: АДРЕСА_2 ) до Міністерства оборони України /далі - Міноборони/ (код ЄДРПОУ: 00034022; адреса: 03168, м. Київ, пр.-т. Повітрофлотський, буд. 6), про відшкодування упущеної вигоди за несвоєчасну виплату одноразової грошової допомоги,
Рух справи
21.08.2021 до Ленінського районного суду міста Запоріжжя через надійшла вказана позовна заява, за підписом представника позивача - адвоката Марцих Я.О. (діє на підставі ордеру), в якій позивач просить стягнути з Міноборони 15 227,00 грн 3% річних, 169 095,43 грн пені та 21 956,00 грн інфляційних втрат.
Ухвалою Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 09.09.2021 справу передано за підсудністю до Солом'янського районного суду міста Києва.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 28.12.2021 ухвалу Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 09.09.2021залишено без змін.
17.01.2022 вказана справа надійшла до Солом'янського районного суду міста Києва з супровідним листом Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 12.01.2022.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.01.2022 для розгляду зазначеної позовної заяви визначено суддю Зуєвич Л. Матеріали справи фактично передано судді по реєстру 26.01.2022.
Щодо можливості прийняття справи до провадження
Розглянувши матеріали справи суд враховує наступне.
Позов обґрунтовано, зокрема, наступним:
«Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 15 липня 2019 року (справа № 280/2107/19) було задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 та визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 , щодо повернення документів. Зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_2 направити документи ОСОБА_1 до комісії Міністерства оборони України щодо нарахування одноразової грошової допомоги.
31.01.2020 протоколом засідання комісії розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби № 14 Позивачу було призначено та виплачено суму для виплати у розмірі 430854 грн. 00 коп.
10.02.2020 ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснив виплату одноразової грошової допомоги у сумі 430854,00 грн (чотириста тридцять тисяч вісімсот п'ятдесят чотири гривні 00 копійок) про що свідчить платіжне доручення № 418.
30.07.2021 позивач звернувся до Міністерства оборони України та ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про нарахування та виплату інфляційних втрат та 3% річних від простроченої суми по виплаті одноразової грошової допомоги.
Станом на сьогоднішній день, жодної відповіді від відповідача позивач не отримав.
Позивач вважає, що такими діями відповідачі завдав збитків у вигляді упущеної вигоди з наступних підстав.
Відповідно до статті 41 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.
Оскільки на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов'язання, то його невиконання зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України.
Оскільки одноразова грошова допомога була виплачена несвоєчасно та без врахування суми інфляційних втрат та 3 % річних, позивач вважає, що він зазнав збитків та має право на відшкодування йому відповідачем упущеної вигоди, яка складається з 3 % річних, пені та інфляційних втрат.»
Дослідивши матеріли справи суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Частиною 4 ст. 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.02.2021 у справі № 520/17342/18 (провадження № 14-158цс20) викладено наступну правову позицію:
«Велика палата Верховного Суду неодноразово висловлювалась щодо питання юрисдикції спорів про стягнення грошових сум за невиконання грошового зобов'язання.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у параграфі 24 свого рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних особистих прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є зазвичай фізична особа (стаття 19 ЦПК України).
Натомість публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих правовідносин з їх специфічними суб'єктами та їх підпорядкованістю.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають, зокрема, у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; на публічно-правові спори, у тому числі на спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України у зазначеній редакції).
Тому загальними критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути і пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), від 05 травня 2020 року № 761/218908/16-ц (провадження № 14-5цс20), від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 (провадження № 12-42гс20).
У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Стосовно терміну «публічно-владні управлінські функції», то зміст поняття полягає в наявності у суб'єкта суспільно необхідних для невизначеного або певного кола осіб повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта.
Відтак до справ адміністративної юрисдикції віднесені, зокрема, публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення та/або спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень тощо.
Аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28 -30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24; 25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8 -4.10), від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18;19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16;17), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21).
Тому помилковим є застосування статті 19 КАС України у редакції, чинній на час подання позову до суду, та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи.
Визначальною ознакою для правильного визначення юрисдикції спору є характер правовідносин, з яких виник спір: зміст прав та обов'язків його учасників, правовий статус сторін правовідносин та їх матеріально-правове регулювання тощо.
До такого висновку, аналізуючи процесуальне законодавство, яке діяло на час відкриття справи, дійшла Велика палата Верховного Суду у постановівід 05 травня 2020 року у справі № 761/21/898/16-ц (провадження № 14-5цс20).
Захист порушених прав та інтересів здійснюється судом за вимогою особи, що вважає своє право порушеним (стаття 124 Конституції України, норми процесуального законодавства).
Захист та/або відновлення будь-якого права судом здійснюється шляхом ухвалення судового рішення як акта правосуддя. Однак судове рішення, незважаючи на те, що має ознаки нормативності, не породжує жодних правовідносин чи прав та/або обов'язків, а лише шляхом застосування відповідного способу захисту права, визначеного законом або договором, трансформує права та/або зобов'язання учасників правовідносин в іншу, прийнятну для позивача форму.
Зокрема, наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми (соціальні виплати), не нараховані та/або не виплачені як доходи, не змінює правової природи правовідносин учасників цього спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або зобов'язань, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов'язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.
Отже, можна дійти висновку, що спори, які виникають у судах у зв'язку з невиконанням суб'єктом владних повноважень своїх функцій (щодо його незаконних дій та/або зобов'язання до виконання таких повноважень), та ухвалення за результатами розгляду цих спорів судових рішень не змінює правову природу та характер правовідносин, які виникли між сторонами, а тому спори щодо порушення своїх зобов'язань суб'єктом владних повноважень, зокрема щодо перерахування, нарахування, виплати грошових сум, у тому числі після судового рішення або на його виконання, повинні розглядатись судами за юрисдикцією, визначеною відповідно до характеру цих правовідносин.
Цей висновок є також актуальним для розмежування юрисдикції спорів при застосуванні процесуальних кодексів, які набули чинності з 15 грудня 2017 року.
…
Таким чином, можна зробити висновок, що зазначені постанови ухвалені за інших встановлених судами фактичних обставин, з огляду на різну правову природу правовідносин сторін та за різних редакцій процесуальних законів і в цілому не суперечать загальній правовій позиції про те, що з 15 грудня 2017 року юрисдикція спору щодо стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України визначається за правовою природою правовідносин, які виникли між сторонами.
За змістом частини третьої статті 11 та частини першої статті 13 ЦК України вбачається, що цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Законодавець у частині першій статті 509 ЦК України визначив зобов'язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати у боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання в силу частин другої та третьої статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
Частиною другою статті 4 ЦК України передбачено, що основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в статті 610 ЦК України, а саме відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відтак у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов'язок сплатити кредитору разом із сумою основного боргу суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та 3 % річних від простроченої суми.
У кредитора при цьому згідно із частиною другою статті 625 ЦК України виникає кореспондуюче право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат та 3 % річних за період прострочення сплати основного боргу.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України дійшла до висновку про те, що зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимогу одній справі не є обов'язковим.
…
Відтак ураховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 ЦК України зобов'язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір.
Загальні висновки щодо принципів визначення юрисдикції судового спору у цілому висловлені у цій постанові вище. При цьому щодо спорів про відшкодування моральної шкоди процесуальне законодавство містить інші підходи.
Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Разом із ц им за правилами частини п'ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Аналіз положень частини п'ятої статті 21 КАС України та частини першої статті 19 КАС України у їх поєднані дозволяє виснувати, що юрисдикція спору про стягнення моральної шкоди із суб'єкта владних повноважень визначається як за правовою природою правовідносин, зокрема публічно-правових, так і у зв'язку з тим, чи пред'явлено позов про стягнення моральної шкоди в одному проваджені з вимогою про вирішення публічно-правового спору.
У випадку пред'явлення позову про відшкодування шкоди, у тому числі моральної, в іншому судовому проваджені такий спір підлягає розгляду за правилами цивільної або господарської юрисдикції, за виключенням випадку, якщо можливість об'єднання спорів у одне провадження в адміністративній юрисдикції не втрачена.
Велика Палата звертає увагу на те, що у цій справі позов про відшкодування моральної шкоди пред'явлено в одному провадженні з позовними вимогами про стягнення грошових коштів за аксесорним публічно-правовим зобов'язанням. А тому такі позовні вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
З огляду на характер правовідносин, що виникли між сторонами, зміст прав та обов'язків у цих правовідносинах і їх суб'єктний склад, слід виснувати, що у цій справі між сторонами виник публічно-правовий спір щодо нарахування, сплати та перерахунку соціальних виплат, який підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, а тому за позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України та про стягнення втрат частини соціальних виплат у зв'язку з несвоєчасною їх виплатою на підставі Закону України № 2050-III, з одночасним відшкодуванням моральної шкоди а тому справа підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.»
Застосовуючи вказані правові висновки Верховного Суду в контексті обставин даної справи, суд вважає, що у цій справі між сторонами виник публічно-правовий спір зі сплати інфляційних втрат та 3% річних від простроченої суми по виплаті одноразової грошової допомоги (призначеної на підставі рішення адміністративного суду), які є акцесорним, додатковим до основного зобов'язанням, та залежать від основного зобов'язання і поділяють його долю, а отже підлягають розгляду в тому ж порядку, що і основне зобов'язання - тобто за правилами адміністративного судочинства.
Отже, враховуючи вказані правові висновки, предмет спору та характер спірних правовідносин, спір у даній справі підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
За вказаних обставин, суд зазначає, що позивач у цій справі обрав помилкову юрисдикційну підвідомчість для звернення з відповідним позовом.
За змістом ч. 4 ст. 186, п. 7 ч. 1 ст. 353 ЦПК України ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі може бути оскаржено. У разі скасування цієї ухвали позовна заява вважається поданою в день первісного звернення до суду.
Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 186, 258-261, 353-355 ЦПК України, суд
У відкритті провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про відшкодування упущеної вигоди за несвоєчасну виплату одноразової грошової допомоги - відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання /ч. 2 ст. 261 ЦПК України/.
Ухвала може бути оскаржена безпосередньо (ч. 1 ст. 355 ЦПК України) до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня складення (ч. 1 ст. 354 ЦПК України).
Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду (ч. 2 ст. 354 ЦПК України).
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України (ч. 3 ст. 354 ЦПК України).
Суддя Л. Л. Зуєвич