79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
18.01.2022 Справа № 914/3463/21
Господарський суд Львівської області у складі
Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участю секретаря судового засідання Полюхович Х.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:
за позовом: Комунального підприємства “Адміністративно-технічне управління”, Львівська область, м.Львів;
до Відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “Галтеплобуд”, Львівська область, м.Львів;
про: відшкодування витрат
ціна позову: 7902грн.
Представники:
Позивача: Зубченко А.Д. - представник (довіреність від 16.09.2021р. №2410-07-5810);
Відповідача: не з'явився.
17.11.2021р. на адресу Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява за позовом Комунального підприємства “Адміністративно-технічне управління” від 27.10.2021р. вих. №2410-10-6712 (вх. №3771) до Товариства з обмеженою відповідальністю “Галтеплобуд” про відшкодування витрат; ціна позову: 7902грн.
Підставами позовних вимог Позивач зазначає понесення Позивачем витрат на демонтаж та зберігання самовільно встановленої Відповідачем спеціальної рекламної конструкції.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 18.11.2021р. у цій справі суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження; призначити судове засідання з розгляду справи по суті на 09.12.2021р.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті справи обов'язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 09.12.2021р. у цій справі суд постановив відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 18.01.2022р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов'язковою.
Відповідно до ст.222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу, а саме: програмно-апаратного комплексу “Акорд”.
Процесуальні права та обов'язки Учасників справи, відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердила представник Позивача в судовому засіданні, їй відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання від Учасників справи про роз'яснення прав та обов'язків до суду не надходили.
Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.
Представник Позивача в судове засідання з'явилась, в судовому засіданні надала усні пояснення по суті спору з обґрунтуванням підстав до задоволення позову, зазначила про неможливість врегулювання спору між сторонами у добровільному порядку та подання всіх наявних у Позивача доказів в обґрунтування обставин, на які посилається, як на підставу своїх позовних вимог.
13.01.2022р. за вх. №971/22 Позивачем подано до суду Додаткові пояснення до позовної заяви від 13.01.2022р. вих. №2410-10-154, у яких наводить свої доводи та міркування з приводу заявлених позовних вимог. Вказані пояснення оглянуто судом та долучено до матеріалів справи.
Представник Відповідача в судове засідання не з'явився, причин неявки суду не повідомив, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнавалась судом обов'язковою.
Приписами ч.ч.1 та 2 ст.27 ГПК України встановлено, що позов пред'являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Згідно із п.п.1, 2 ч.3 ст.2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, верховенство права та рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема, керує ходом судового процесу; роз'яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (п.п.1, 3, 4 ч.5 ст.13 ГПК України).
Приписами п.п.2, 3 ч.1 ст.42 ГПК України встановлено, що учасники справи мають право, зокрема, подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.
З врахуванням наведеного суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.01.2020р. у справі №43/122, що учасник справи, керуючись принципами рівності учасників процесу перед законом і судом та змагальності сторін, вправі реалізувати своє процесуальне право участь в судовому процесі та подання письмових заяв по суті спору. Таке право реалізується учасником справи протягом строку, встановленого судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Пунктом 6 резолютивної частини ухвали Господарського суду Львівської області від 18.11.2021р. про відкриття провадження у цій справі судом постановлено Відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали, відповідно до ст. 165 ГПК України надати відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду); одночасно надіслати (надати) Позивачу копію відзиву та доданих до нього документів, докази такого надіслання (надання) надати суду.
Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, ухвалу Господарського суду Львівської області від 18.11.2021р. про відкриття провадження у цій справі надіслано судом 18.11.2021р. на зазначену Позивачем у позовній заяві адресу місцезнаходження Відповідача: 79018, Львівська область, м.Львів, вул.Залізнична, буд.20 (адреса зазначена Позивачем у позовній заяві та відповідає даним ЄДРЮОФОП та ГФ), що підтверджується відповідним Списком розсилки поштової кореспонденції від 18.11.2021р., проте 20.12.2021р. повернуто за зворотною адресою: за закінченням встановленого терміну зберігання, що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901414261216 “Трекінг” з інтернет-порталу АТ “Укрпошта” (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).
24.12.2022р. поштовий конверт з вказаним процесуальним документом суду повернувся до суду (вх. №31171/21) із довідкою відділення поштового зв'язку про причини невручення (ф.20) “ за закінченням терміну зберігання ”.
Ухвалу Господарського суду Львівської області від 09.12.2021р. у цій справі надіслано судом 13.12.2021р. на зазначену Позивачем у позовній заяві адресу місцезнаходження Відповідача: 79018, Львівська область, м.Львів, вул.Залізнична, буд.20 (адреса зазначена Позивачем у позовній заяві та відповідає даним ЄДРЮОФОП та ГФ), що підтверджується відповідним Списком розсилки поштової кореспонденції від 13.12.2021р. та вручено Відповідачу 16.12.2021, що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901414299914 “Трекінг” з інтернет-порталу АТ “Укрпошта” (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).
Відповідно до частин третьої та сьомої статті 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018р. у справі №800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження №11-268заі18), а також Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.11.2019р. у справі №913/879/17, від 21.05.2020р. у справі№10/249-10/19, від 15.06.2020р. у справі №24/260-23/52-б та від 18.03.2021р. у справі №911/3142/19, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція 1950 року) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав (Beles and others v. the Czech Republic (Белеш та інші проти Чеської Республіки), § 49).
У свою чергу, Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом. Зокрема, «право на публічний розгляд», передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, означає право на «усне слухання». І це право було б позбавлене смислу, якби сторона у справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість брати участь у ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана до суду таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи.
Кожен має право на судовий розгляд справи, що стосується його цивільних прав та обов'язків. Порушенням права на справедливий суд визнавався судовий розгляд без повідомлення особи за її відомим місцем проживання (пункт 97 та інші рішення у справі «Schmidt v. Latvia» від 27 квітня 2017 року). У § 87 у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01) Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу (див. «Ruiz-Mateos v. Spain», рішення від 23 червня 1993 року, серія A, № 262, с. 25, параграф 63). Більш того, принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (див. «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands», рішення від 27 жовтня 1993 року, серія A, № 274, с. 19, параграф 33, та «Ankerl v. Switzerland», рішення від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, параграф 38).
Крім того, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Як видно із зазначеного вище, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.
Судові рішення, пов'язані з рухом цієї справи надсилались судом на адресу Відповідача (зокрема ухвали від 18.11.2021р. та від 09.12.2021р у цій справі), а також були оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.
У пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гурепка проти України № 2" наголошується на принципі рівності сторін, одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. На зацікавлену сторону покладається обов'язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись з подіями процесу (рішення Європейського суду з прав людини "Богонос проти Росії" від 05.02.2004).
Також суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
З врахуванням наведеного суд приходить до висновків про повідомлення Відповідача про відкриття провадження у справі, а також про дату, час та місце проведення судового засідання з розгляду спору по суті у встановлені чинним процесуальним Законом порядку та спосіб, а також надання Учасникам справи достатньо часу для реалізації ними процесуальних прав передбачених ГПК України. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.02.2018р. у справі №910/33054/15.
Разом з цим, судом враховується, що за приписами статті 129 Конституції України, статті 2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Шульга проти України").
Національним судам належить функція керування провадженнями таким чином, щоб вони були швидкими та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Скордіно проти Італії"). Держави-учасниці мають організувати правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, що стосуються цивільних прав і обов'язків упродовж відповідного терміну (рішення ЄСПЛ у справах "Скордіно проти Італії", "Сюрмелі проти Німеччини").
У свою чергу суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 202 ГПК України).
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.05.2020р. у справі №922/1200/18 та від 04.06.2020р. у справі №914/6968/16.
Окрім того, суд звертає увагу на те, що рішенням Вищої ради правосуддя від 01.04.2021р. №763/0/15-21 «Про надання уніфікованих рекомендацій для судів усіх інстанцій та юрисдикцій щодо безпечної роботи в умовах карантину» вирішено рекомендувати судам усіх інстанцій та юрисдикцій застосовувати у діяльності уніфіковані рекомендації щодо безпечної роботи в умовах карантину, що додаються.
Пунктом 4 уніфікованих рекомендацій щодо безпечної роботи в умовах карантину встановлено довести до відома учасників судових процесів можливість відкладення розгляду справ у зв'язку із карантинними заходами. При цьому відкладення розгляду справи можливе лише у крайньому разі, лише коли його проведення з використанням електронних засобів зв'язку неможливе через процедурні та технічні причини.
З врахуванням наведеного, а також вжиття судом всіх передбачених чинним законодавством заходів повідомлення Учасників справи про дату, час та місце розгляду спору по суті, визнання ухвалою суду від 21.12.2021р. явки повноважних представників Учасників справи в судове засідання 20.01.2022р. у цій справі не обов'язковою, суд приходить до висновків про відсутність підстав до відкладення розгляду справи та можливість розгляду справи за відсутності повноважного представника Відповідача за наявними у справі документами.
Позиція Позивача:
Позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що Відповідачем самовільно, без отримання дозволу на розміщення реклами, встановлено виносну спеціальну конструкцію зовнішньої реклами на газоні на вул.Сихівській, між буд.№22-28 у м.Львові, чим порушено вимоги ч.1 ст.16 Закону України «Про рекламу», у зв'язку з чим Департаментом економічного розвитку Львівської міської ради скеровано Відповідачу Вимогу від 02.07.2020р. вих. №23/Р-17-1000, якою було запропоновано добровільно усунути допущене порушення у зазначений у вимогах термін. З підстав неусунення Відповідачем виявленого порушення Позивачем здійснено демонтаж та транспортування конструкції зовнішньої реклами, внаслідок чого понесено витрати у розмірі 380грн. без ПДВ. Окрім того, Позивачем нараховано Відповідачу 6205грн. без ПДВ плати за зберігання конструкції зовнішньої реклами на складі Позивача.
З підстав наведеного Позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 7902грн. витрат, пов'язаних з проведенням демонтажу рекламної конструкції Відповідача та зберіганням її на складі Позивача.
У поданих 13.01.2022р. за вх. №971/22 Додаткових поясненнях до позовної заяви від 13.01.2022р. вих. №2410-10-154 Позивач щодо нарахування плати за зберігання конструкції зовнішньої реклами Відповідача зазначає, що, в силу приписів ст.174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акту, що регулює господарську діяльність, а відповідно до п.4 ст.20 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо благоустрою території певного населеного пункту є обов'язковими для виконання розміщеними на цій території підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які на ній проживають. Аналогічні приписи містить п.1 ст.73 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні».
В той же час Позивач зазначає, що згідно з пунктом 13.4. «Правил благоустрою Львівської міської територіальної громади», затверджених ухвалою сесії Львівської міської ради №376 від 21.04.2011р. витрати з проведення демонтажу самовільно встановлених рекламних конструкцій, вивісок, їх транспортування та зберігання відшкодовують їх власники: за демонтаж та транспортування спеціальної конструкції у розмірі фактичних витрат (п.13.4.1.); за зберігання спеціальної конструкції у розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожну добу зберігання (п.13.4.2.).
У відповідності до п. 8.5. «Правил розміщення зовнішньої реклами у м. Львові», затверджених рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 21.05.2010р. №569 компенсація витрат оператора, який організовував демонтаж або проводив самостійно демонтаж рекламного засобу, покладається на власника (законного користувача) демонтованого рекламного засобу на підставі виставленого рахунку та акта виконаних робіт з демонтажу, які надсилаються власнику в обов'язковому порядку у п'ятиденний термін з дати демонтажу. Витрати за зберігання конструкцій Відповідача виникли на підставі чинних нормативно-правових актів Львівської міської ради, які є обов'язковими до виконання всіма юридичними та фізичними особами.
З аналізу вищевказаних норм законодавства Позивач підсумовує, що нарахування плати за зберігання самовільно встановленої конструкції зовнішньої реклами Відповідача це наслідок порушення ним законодавства у сфері ведення господарської діяльності, порушення прав органу місцевого самоврядування, який є представником територіальної громади міста Львова.
Щодо підстав нарахування податку на додану вартість Позивач зазначає, що нормами Податкового кодексу передбачено, що податок на додану вартість це непрямий податок, який нараховується відповідно до розділу 5 Податкового кодексу України.
Згідно ст. 37.2. розділу 5 Податкового кодексу України, податковий обов'язок виникає у платника податку з моменту настання обставин, з якими цей Кодекс та закони митної справи пов'язує сплату ним податку.
Відповідно до підпункту «б» п. 14.1.135 ст. 185 Податкового кодексу України, метою оподаткування постачанням послуг, зокрема, є постачання послуг за рішенням органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або в примусовому порядку.
Згідно з п. 8.5 Правил, компенсація коштів, витрачених комунальним підприємством “Адміністративно-технічне управління» на примусовий демонтаж рекламного засобу, покладається на власника (користувача) демонтованого рекламного засобу.
Статтею 188 Податкового кодексу України передбачено, що база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів. До складу договірної вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних та нематеріальних активів, що передаються платнику податків безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу у зв'язку з компенсацією вартості товарів/послуг.
Станом на день подання Пояснення на рахунок КП «Адміністративно-технічне управління» коштів у вигляді відшкодування витрат за проведений демонтаж та зберігання конструкції зовнішньої реклами Відповідача не надходило. Однак, при поступленні на рахунок підприємства відшкодованих витрат, КП «Адміністративно-технічне управління» змушене сплатити 20 % ПДВ у бюджет. Виникнення податкового обов'язку станом на дату надходження коштів зі сплати ПДВ підтверджується роз'ясненням, наведеним Державною фіскальною службою листі, який долучений до матеріалів справи. Зазначений лист роз'яснює особливості оподаткування ПДВ сум бюджетних коштів стосовно отриманих підприємствами субсидій та трансферів, а також одночасно містить роз'яснення наступного змісту: «Разом з тим, якщо кошти надходять до платника податків в рахунок оплати вартості поставлених таким платником товарів/послуг, в тому числі які постачаються в рамках виконання програми благоустрою міста чи інших подібних програм, які для цілей оподаткування ПДВ є об'єктом оподаткування, то на дату зарахування таких коштів на банківський рахунок платника податку платник зобов'язаний визначити податкові зобов'язання, виходячи з вартості таких товарів/послуг».
Відповідно до пунктів 1 та 4 ст. 20 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень. установлених законом.
Згідно пункту 2.2 4 Статуту комунального підприємства «Адміністративно-технічне управління», одним із напрямків його діяльності є «виконання функцій визначених окремими ухвалами міської ради, рішеннями виконавчого комітету; розпорядженнями міського голови, наказами та дорученнями департаменту містобудування.
З наведеного Позивач підсумовує, що виконує делеговані виконавчим комітетом Львівської міської ради повноваження щодо виконання програми благоустрою на території міста Львова. З огляду на вищевикладене. нарахування ПДВ є обґрунтованим та правомірним.
Крім того Позивач у поданих Додаткових поясненнях наводить судову практику у подібних правовідносинах, - рішення Господарського суду Львівської області від 03.11.2021р. у справі №914/1594/21, від 28.10.2021р. у справі №914/2577/21 від 06.10.2021р. у справі №914/2356/21, від 29.09.2021р. у справі №914/2219/21, від 31.08.2021р. у справі №914/573/21, від 27.07.2021р. у справі №914/1114/21, від 19.07.2021р. у справі №914/1486/21, від 09.02.2020р. у справі №914/3331/20, а також рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 14.12.2021р. у справі №909/978/21.
Також Позивач звертає увагу суду на те, що аналогічна правова позиція викладена в постанові Західного апеляційного господарського суду від 29.06.2021р. у справі №914/3391/20 та постанові Північного апеляційного господарського суду від 16.12.2021р. у справі №910/7432/21.
Позиція Відповідача:
Відповідач не скористався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 80 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч.10 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.
Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.
Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання Відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202, 216 та 252 Господарського процесуального кодексу України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов, беручи до уваги строки розгляду спору у спрощеному позовному провадженні, суд вважає за можливе розглянути справу по суті без участі представника Відповідача за наявними у справі матеріалами.
За результатами дослідження наведених Позивачем доводів, поданих доказів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення повністю з огляду на наступне.
10.02.2020р. між Позивачем (за Договором - Замовник) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (за Договором - Виконавець) укладено Договір про надання послуг №10/02/2020, за умовами якого (п.1. Договору) Виконавець зобов'язується надати Замовникові послуги із демонтажу самовільно встановлених рекламних конструкцій та малих архітектурних форм (вивісок) із залученням, за необхідності, автомобільної техніки та спеціальної автомобільної техніки, (включаючи завантажувально-розвантажувальні роботи), Замовник, в свою чергу, зобов'язується прийняти надані послуги й оплатити їх.
Відповідно до п.2.1. Договору вартість наданих послуг визначається згідно з Договірною ціною на послуги по демонтажу рекламних конструкцій та малих архітектурних форм (вивісок) (додаток 1) до цього договору.
Замовник зобов'язаний за надані Виконавцем послуги перерахувати на рахунок Виконавця суму, зазначену в Актах виконаних робіт впродовж 20 днів від дати підписання Акту виконаних робіт (наданих послуг) (п.2.2. Договору).
Відповідно до п.5.1. Договору Договір набуває чинності з моменту його підписання з усіма додатками до нього та діє до 31.12.2020р.
Договірною ціною (Додаток №1 до Договору від 10.02.2020р.) встановлено, зокрема, вартість послуг з демонтажу рекламних конструкцій, вивісок, що розміщені на фасадах будинків, будівель, на огорожах, спорудах тощо, площею від 0,51 до 1,0м.кв. в розмірі 380грн. за 1шт. без урахування ПДВ.
Вказаний додаток підписано повноважними представниками, їх підписи завірено відтисками печаток Сторін Договору.
Вимогою Департаменту економічної політики Львівської міської ради від 02.07.2020р. вих. №23/Р-17-1000 Відповідача повідомлено про порушення ним вимог ч.1 ст.16 Закону України «Про рекламу», а саме: самовільне встановлення ним виносної спеціальної конструкції зовнішньої реклами, одноярусний двосторонній рекламоносій на газоні на АДРЕСА_1 ) і запропоновано добровільно демонтувати самовільно встановлену конструкцію розміром площини 0,60м. х 1,00м. в термін до 07.07.2020р., про що повідомити Позивача.
Вказану Вимогу 02.07.2020р. надіслано Відповідачу, що підтверджується Списком згрупованих відправлень рекомендованих листів, поданих в ВПЗ-8 від 02.07.2020р. та Поштовою квитанцією (касовим чеком) від 02.07.2020р.
Наказом Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради від 24.07.2020р. №62-Д наказано Позивачу в строк до 25.01.2021р. демонтувати самовільно встановлені конструкції зовнішньої реклами згідно переліку. Пунктом 2 Наказу визначено належну Відповідачу рекламну конструкцію по АДРЕСА_1 ) просто неба площею 0,6х1м. (М-1).
Актом проведення демонтажу спеціальних конструкцій від 04.08.2020р. №1 Позивач на підставі наказу Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради від 24.07.2020р. №62-Д із залученням виконавця Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на замовлення Позивача здійснено демонтаж спеціальної конструкції Відповідача силами ФОП ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 .
Вказаний Акт 07.08.2020р. надіслано Відповідачу, що підтверджується Списком згрупованих відправлень рекомендованих листів, поданих в ВПЗ-8 та Поштовою квитанцією (касовим чеком) від 07.08.2020р.
Актом надання послуг від 04.08.2020р. №0408 ФОП ОСОБА_2 (п.1 Акту) передав, а Позивач прийняв, зокрема, послуги з демонтажу рекламних конструкцій, вивісок тощо площею від 0,51м.кв. до 1м.кв. у кількості 1 шт. вартістю 380грн. без урахування ПДВ.
04.08.2020р. ФОП ОСОБА_2 виставлено Рахунок на оплату №0408, зокрема (п.1 Рахунку) на оплату демонтажу рекламних конструкцій, вивісок тощо площею від 0,51м.кв. до 1м.кв. у кількості 1 шт. вартістю 380грн. без урахування ПДВ.
Накладною від 04.08.2020р. №51 ФОП ОСОБА_2 передано на зберігання на склад Позивача одну демонтовану з АДРЕСА_1 ) рекламну конструкцію.
06.08.2020р. Позивачем оплачено на користь ФОП ОСОБА_2 9023грн. Призначення платежу: «Оплата за демонтаж зг.рах.0408 від 04.08.2020р.р. Договір №10/02/2020р. від 1.02.20р. Без ПДВ. Тендерна документація додається.».
Листом-вимогою від 27.08.2020р. вих. №2410-10-3067 Позивач звертався до Відповідача із вимогою про відшкодування у 10 денний термін з дати отримання листа 380грн. вартості демонтажу та 374грн. вартості зберігання конструкції зовнішньої реклами, що загалом становить 754грн. З урахуванням податку на додану вартість - 904,80грн. Вказаного листа-вимогу 28.08.2020р. надіслано Відповідачу, що підтверджується Реєстром рекомендованих листів та Поштовою квитанцією (Касовим чеком) від 28.08.2020р. Відповідачем вказаного листа залишено без відповіді та реагування, докази повного або часткового задоволення листа в матеріалах справи відсутні, станом на час розгляду спору по суті Сторонами не заявлено та не подано.
З підстав наведеного Позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 7902грн. витрат, пов'язаних з проведенням демонтажу рекламної конструкції Відповідача та зберіганням її на складі Позивача.
У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч.1 ст.4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.09.2019р. у справі №924/831/17.
Верховний Суд у справі №924/1022/17 (постанова від 06.11.2019 року) констатує, що встановивши наявність порушеного права заявника, суд повинен при прийнятті рішення враховувати мету звернення його до суду та забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до ч.1 ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч.1 ст.173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У відповідності до вимог ст.174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У відповідності до вимог ч.1 ст.510 ЦК України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 193 ГК України передбачено, що господарські зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Згідно із ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Приписами ч.1 ст.527 ЦК України передбачено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок.
Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Частиною 1 статті 216 ГК України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення (ч. 2 ст. 218 ГК України).
Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у пункті 7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», що за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Приписами ч.1 ст.612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Приписами ч.2 вказаної статті визначено, що відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Статтею 1 Закону України «Про рекламу» визначено, зокрема, що реклама інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару.
Частиною 1 ст.16 Закону України «Про рекламу» передбачено, що розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Згідно п.п.3 та 24 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою КМУ від 29.12.2003р. №2067, зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил. Виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов'язаних з розташуванням рекламного засобу.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.42 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» до відповідальності за порушення законодавства у сфері благоустрою населених пунктів притягаються особи, винні у порушенні правил благоустрою територій населених пунктів.
Згідно п.1.1. рішення Львівської міської ради від 17.05.2013р. №332 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету від 21.05.2010р. №569» примусовий демонтаж конструкції - це засіб примусового усунення виявленого порушення вимог законодавства про рекламу (самовільного встановлення рекламного засобу), не усунутого суб'єктом господарювання у добровільному порядку.
Пунктом 2.1. Правил розміщення зовнішньої реклами у м.Львові, затверджених рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 21.05.2010р. №569 визначено, що самовільно встановлений рекламний засіб - це рекламний засіб, розміщений без виданого у встановленому порядку дозволу або не демонтований власником після прийняття робочим органом рішення про відмову у продовженні дозволу або виконавчим комітетом рішення про його скасування у встановлений термін; робочий орган з регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами (надалі - робочий орган) - це орган, уповноважений Львівською міською радою виконувати покладені на нього функції, передбачені цими Правилами, Типовими правилами розміщення зовнішньої реклами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067.
Пунктом 3.1.2. Правил визначено, що Робочий орган у межах своєї компетенції забезпечує контроль за виконанням вимог Закону України “Про рекламу“, Типових правил розміщення зовнішньої реклами, цих Правил всіма особами незалежно від форм власності та відомчої належності. Звертається до юридичних і фізичних осіб з вимогами про усунення виявлених порушень у визначений у вимогах термін.
Розділом 8 Правил встановлено, що під демонтажем розуміють комплекс заходів, які передбачають відокремлення рекламного засобу разом з основою від місця його розташування та транспортування у місце його подальшого зберігання. При цьому демонтаж та наступне зберігання рекламного засобу не передбачає переходу права власності на нього до територіальної громади м. Львова та оператора.
Згідно пп. 8.1.1 п. 8.1 Правил, демонтажу згідно з цими Правилами підлягають:
8.1.1. Самовільно встановлені рекламні засоби: а) власник яких невідомий, у тому числі у разі відсутності маркування на рекламному засобі; б) власник яких відомий, але вимоги про демонтаж не виконав.
Пунктом 8.2. Правил передбачено, зокрема, що у випадку, зазначеному у підпункті 8.1.1 б), демонтаж рекламних засобів повинні провести власники (законні користувачі) рекламного засобу самостійно за власний рахунок у термін, вказаний у вимозі робочого органу про усунення порушення Правил розміщення зовнішньої реклами у м. Львові. У разі невиконання розповсюджувачем у зазначений термін вимог про демонтаж спеціальної конструкції оператор звертається з поданням до робочого органу не пізніше ніж через 10 робочих днів з дати виявлення невиконання вимоги для підготовки наказу про примусовий демонтаж.
Відповідно до п.8.3. Правил демонтаж рекламних засобів проводиться власними силами оператора або на його замовлення - підрядною організацією. У разі необхідності під час проведення демонтажу можуть бути присутні власник або законний користувач рекламного засобу, представники державних органів, міських служб та інших організацій.
Згідно п.8.4. Правил про проведений демонтаж рекламного засобу складається і підписується працівниками оператора та іншими особами, що були присутні при його проведенні, акт проведення демонтажу рекламного засобу. До акта додається в обов'язковому порядку фотофіксація місця розташування рекламного засобу до і після демонтажу. Акт проведення демонтажу складається у двох примірниках, один з яких залишається в оператора, другий - передається власнику демонтованого рекламного засобу одразу після складання такого акта у разі його присутності. У разі відсутності власника рекламного засобу або його відмови від підписання акта демонтажу, про що робиться відповідна відмітка, другий примірник акта оператор у п'ятиденний термін надсилає поштою за місцезнаходженням власника рекомендованим листом (якщо встановлено його місцезнаходження). Якщо місцезнаходження власника невідоме, оператор у цей же термін повідомляє про проведений демонтаж та місцезнаходження рекламного засобу районний відділ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області (за місцем демонтажу рекламного засобу). Після проведення демонтажу складається акт виконаних робіт з демонтажу рекламного засобу з зазначенням характеру робіт та їх вартості, який підписує оператор (замовник) та організація або особа (виконавець), що здійснили демонтаж.
Пунктом 8.8. Правил передбачено, що облік та тимчасове зберігання демонтованих рекламних засобів здійснює у встановленому порядку оператор. Демонтований рекламний засіб зберігається у спеціально відведених для цього місцях (сховищах, складах тощо).
Компенсація витрат оператора, який організовував демонтаж або проводив самостійно демонтаж рекламного засобу, покладається на власника (законного користувача) демонтованого рекламного засобу на підставі виставленого рахунку та акта виконаних робіт з демонтажу, які надсилаються власнику в обов'язковому порядку у п'ятиденний термін з дати демонтажу (п.8.5 Правил).
Пунктом 1 рішення Львівської міської ради від 11.11.2016р. №1025 «Про затвердження Порядку розміщення малих архітектурних форм (вивісок) у м.Львові» вирішено затвердити Порядок розміщення малих архітектурних форм (вивісок) у м.Львові.
Пунктом 2 вказаного рішення вирішено вважати проекти вивісок, які були погоджені з 2010 року до часу прийняття цього рішення, паспортами малих архітектурних форм (вивісок), перегляд яких можливий лише після спливу трирічного терміну з дати прийняття цього Порядку.
Відповідно до п.3 вказаного рішення вирішено власникам (користувачам) малих архітектурних форм (вивісок) привести свої малі архітектурні форми (вивіски) у відповідність до вимог цього рішення.
Згідно п.1.4. затвердженого рішенням Львівської міської ради від 11.11.2016р. №1025 «Про затвердження Порядку розміщення малих архітектурних форм (вивісок) у м.Львові» Порядку розміщення малих архітектурних форм (вивісок) (надалі - Порядок) Порядок є обов'язковим для виконання всіма підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності та відомчої належності, а також фізичними особами - підприємцями, які встановлюють малі архітектурні форми (вивіски) у м. Львові.
Пунктом 1.6. Порядку передбачено, що встановлення малих архітектурних форм (вивісок) з порушенням цього Порядку забороняється.
Відповідно до п.1.7. Порядку:
вивіска - мала архітектурна форма, елемент декоративного оздоблення фасаду будинку, будівлі або споруди, яка містить інформацію про зареєстроване найменування особи (включаючи герби, емблеми, знаки для товарів та послуг, які належать цій особі, комерційне (фірмове) найменування, якщо таке є; час роботи);
мала архітектурна форма - це елемент декоративного чи іншого оснащення об'єкта благоустрою. До малих архітектурних форм належать: альтанки, павільйони, навіси; паркові арки (аркади) і колони (колонади), вуличні вази, вазони і амфори; декоративна та ігрова скульптура; вуличні меблі (лавки, лави, столи); сходи, балюстради; паркові містки; огорожі, ворота, грати; інформаційні стенди, дошки, вивіски; інші елементи благоустрою, визначені законодавством;
самовільно встановлена мала архітектурна форма (вивіска) - елемент декоративного оздоблення фасаду будинку, якій розміщується з порушенням вимог діючого Порядку.
Згідно п.3.1. Порядку для узгодження паспорта малої архітектурної форми (вивіски) юридична особа або фізична особа - підприємець (надалі - заявник) або уповноважена ним особа скеровує письмову заяву встановленої форми у департамент містобудування, а у межах історичного ареалу - в управління охорони історичного середовища (всі заяви подаються централізовано через Центр надання адміністративних послуг (надалі - ЦНАП). Для узгодження паспорта комплексного розміщення малих архітектурних форм (вивісок) на фасаді будинку (споруді) документи подає власник будинку (споруди) або уповноважена ним особа.
Відповідно до п.3.4. Порядку процедура розгляду документів щодо розміщення малої архітектурної форми (вивіски) відбувається впродовж десяти робочих днів з дати отримання документів ЦНАП.
Робоча група за результатами розгляду документів у процесі спільного засідання перевіряє на відповідність вимогам цього Порядку паспорт малої архітектурної форми (вивіски) (п.3.6. Порядку).
Пунктом 5.1. Порядку встановлено, що моніторинг розміщення малих архітектурних форм (вивісок) у м.Львові здійснює комунальне підприємство “Адміністративно-технічне управління“.
Відповідно до п.5.2. Порядку контроль за дотриманням цього Порядку здійснює уповноважений орган на базі моніторингової системи комунального підприємства “Адміністративно-технічне управління“.
Згідно п.5.3. Порядку відповідальність за розміщення малої архітектурної форми (вивіски) (міцність, стійкість, безпеку, відповідність погодженому паспорту, цілісність фасаду будівлі після монтажу/демонтажу малої архітектурної форми (вивіски) несе власник або уповноважена власником особа.
За незадовільний зовнішній вигляд та технічну несправність малих архітектурних форм (вивісок), їх невідповідність вимогам цього Порядку відповідальні особи притягуються до відповідальності згідно з законодавством України (п.5.5. Порядку).
Згідно п.6.1. Порядку демонтажу підлягають самовільно встановлені малі архітектурні фори (вивіски); малі архітектурні форми (вивіски), встановлені не у відповідності до узгодженого комплексного проекту; малі архітектурні форми (вивіски), встановлені не у відповідності до узгодженого паспорта; малі архітектурні форми (вивіски), технічний стан яких створює загрозу життю чи здоров'ю людей та/або заподіяння шкоди третім особам, що підтверджується актом з фотофіксацією, підписаним представниками комунального підприємства «Адміністративно-технічне управління» та власником (балансоутримувачем) будинку; самовільно встановлені малі архітектурні форми (вивіски), власників яких встановити не вдалося (суб'єкт відмовився надати дані, передбачені Законом України «про захист прав споживачів»), що зафіксовано відповідним актом.
Власникам самовільно встановлених малих архітектурних форм (вивісок) (підпункт 6.1.1) скеровуються вимоги уповноваженого органу (департаменту містобудування) про усунення допущеного порушення. Власникам малих архітектурних форми (вивісок), вказаних у підпункті 6.1.4, вимоги не надсилаються (п.6.2. Порядку).
Відповідно до п.6.3. Порядку у випадках, зазначених у підпункті 6.1.1, демонтаж малих архітектурних форм (вивісок) повинен провести власник (користувач) малої архітектурної форми (вивіски) самостійно за власний рахунок у термін, вказаний у вимозі уповноваженого органу.
Малі архітектурні форми (вивіски), власники яких не виконали у встановлений термін вимог уповноваженого органу про добровільний демонтаж (або отримання паспорта), та малі архітектурні форми (вивіски), передбачені у підпунктах 6.1.2, 6.1.3, 6.1.4, 6.1.5, вносяться до наказу на примусовий демонтаж.
Згідно п.6.4. Порядку термін, наданий у вимозі для її виконання, не може перевищувати 15 календарних днів.
Вимога вважається врученою у разі, якщо вона надсилається рекомендованим листом власнику на адресу за місцем реєстрації суб'єкта господарювання (п.6.5. Порядку).
Пунктом 6.6. Порядку передбачено, що примусовий демонтаж малих архітектурних форм (вивісок) організовує комунальне підприємство «Адміністративно-технічне управління» за наказом уповноваженого виконавчого органу Львівської міської ради, проект якого готує орган, який здійснює нагляд за станом малої архітектурної форми (вивіски) (комунальне підприємство «Адміністративно-технічне управління»). Під час проведення демонтажу можуть бути присутні власник або користувач малої архітектурної форми (вивіски), представники державних органів, міських служб та інших організацій.
Компенсація витрат комунального підприємства «Адміністративно-технічне управління», пов'язаних із примусовим демонтажем, транспортуванням та зберіганням малої архітектурної форми (вивіски), покладається на власника (користувача) демонтованої малої архітектурної форми (вивіски) (п.6.11. Порядку).
Відповідно до пп.19.3.4.1, 19.3.4.3 п.19.3.4 Правил благоустрою м.Львова, затверджених ухвалою Львівської міської ради від 21.04.2011р. №376, уповноважені працівники КП «Адміністративно-технічне управління» у частині нагляду за станом зовнішньої реклами: забезпечують контроль за дотриманням встановленого нормативними актами утримання рекламних засобів підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм їх власності; проводять демонтаж самовільно встановлених рекламних конструкцій за наказами відповідного виконавчого органу міської ради (робочого органу з врегулювання розміщення зовнішньої реклами).
Відповідно до ч.1 ст.73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.
Частинами 1, 4 ст.20 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» передбачено, що організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, установлених законом. Рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо благоустрою території певного населеного пункту є обов'язковим для виконання розміщеними на цій території підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які на ній проживають.
Відповідно до п.п. 13.4.1 та 13.4.2 п. 13.4. Правил благоустрою м.Львова, затверджених ухвалою Львівської міської ради від 21.04.2011 №376, витрати з проведення демонтажу самовільно встановлених рекламних конструкцій, вивісок, їх транспортування та зберігання відшкодовують їх власники: за демонтаж та транспортування спеціальної конструкції у розмірі фактичних витрат та зберігання спеціальної конструкції у розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожну добу зберігання.
Щодо застосування податку на додану вартість при визначені розміру понесених Позивачем витрат, то у листі ДФС України від 28.10.2016р. вих. №23363/6/99-99-15-03-02-15 зазначено, що якщо кошти надходять до платника податків в рахунок оплати вартості поставлених таким платником товарів/послуг, в тому числі які постачаються в рамках виконання програми благоустрою міста чи інших подібних програм, які для цілей оподаткування ПДВ є об'єктом оподаткування, то на дату зарахування таких коштів на банківський рахунок платника податку платник зобов'язаний визначити податкові зобов'язання виходячи з вартості таких товарів/послуг.
Згідно з приписами статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитки в результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Відповідно до статті 224 ГК України, під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Згідно ст. 225 ГК України, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Відшкодування збитків є мірою відповідальності, що застосовується за наявності збитків, протиправності дій цієї особи, причинного зв'язку між діями особи та збитками, та вини особи, внаслідок дій якої спричинено збитки. Обов'язок доказування наявності шкоди та протиправності поведінки заподіювача шкоди покладається на особу, якій завдано збитків.
Статтею 22 ЦК України визначено, що збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
При цьому, відповідно до ч.2 ст.623 ЦК України, розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, повинен бути реальним та доведеним позивачем.
Згідно з частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Для застосування деліктної відповідальності необхідною є наявність усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправна поведінка особи; наявність шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою; вина завдавача шкоди. Причому в деліктних правовідносинах на позивача покладається обов'язок з доведення наявності шкоди, протиправності поведінки заподіювача шкоди, а також причинного зв'язку між такою протиправною поведінкою та шкодою. Водночас на заподіювача шкоди покладається обов'язок щодо доведення відсутності його вини у заподіянні цієї шкоди. (аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 03.06.2009р. у справі №25/207).
З врахуванням наведеного суд зазначає, що матеріалами справи підтверджується факт самовільного встановлення Відповідачем на вул.Сихівській, (між буд. №22-28) у м.Львові конструкції зовнішньої реклами, невиконання Відповідачем Вимоги від 02.07.2020р. вих. №23/Р-17-1000 щодо добровільного усунення допущених порушень у зазначений у вимозі термін, беручи до уваги доведеність обставин здійснення Позивачем, із залученням підрядної організації ФОП ОСОБА_2 демонтажу та демонтованої рекламної конструкції на складі Позивачем, а також доведеність факту понесення Позивачем витрат на демонтаж вказаної конструкції в розмірі 380грн. без урахування ПДВ та зберігання конструкції на складі Позивача в розмірі 6205грн. без урахування ПДВ. Загальна сума понесених Позивачем витрат з урахуванням ПДВ становить 7902грн., а відтак, право Позивача, за захистом якого він звернувся до суду, є порушеним та підлягає захисту судом.
Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).
17.10.2019р. набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.
Усталеною є практика ЄСПЛ, в якій суд посилається на “balance of probabilities” (“баланс ймовірностей”) для оцінки обставин справи. Наприклад, у рішенні BENDERSKIY v. Ukraine 15.11.2007 суд застосовує “баланс ймовірностей”. У рішенні J.K. AND OTHERS v. Sweden 23.08.2016 суд вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам.
У постанові Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15 відхилено висновки апеляційного суду про відмову в позові про стягнення упущеної вигоди лише з тих підстав, що її розмір не може бути встановлений з розумним степенем достовірності, оскільки апеляційний суд не дослідив інших доказів, які надані позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов.
Аналогічний підхід продемонстрував і Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду у своїй постанові від 06.11.2019 у справі №127/27155/16-ц (провадження №61-30580св18).
Отже, під розумним ступенем достовірності слід розуміти те, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що факт скоріше відбувся, аніж не мав місце.
У зв'язку з цим, суд першої інстанції при розгляді даної справи застосовує вищезазначений стандарт доказування.
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачем не спростовано доводів позовної заяви, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Враховуючи вищенаведене, беручи до уваги доведеність належними, достатніми, допустимими, достовірними та вірогідними доказами факту самовільного встановлення Відповідачем на вул.Сихівській (між буд. №22-28) у м.Львові конструкції зовнішньої реклами, невиконання Відповідачем Вимог від 02.07.2020р. вих. №23/Р-17-1000 щодо добровільного усунення допущеного порушення у зазначений у вимозі термін, відсутність в матеріалах справи та не заявлення Сторонами доказів оскарження чи скасування Вимоги, Наказу, Акту чи дій Позивача або Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, доведеність обставини здійснення Позивачем, із залученням підрядної організації ФОП ОСОБА_2 демонтажу рекламних конструкцій та їх зберігання Позивачем, здійснивши перерахунок суми понесених Позивачем витрат суд встановив, що витрати Позивача на демонтаж вказаних конструкцій становлять 380грн. без урахування ПДВ; на зберігання конструкцій на складі Позивача - 6205рн. без урахування ПДВ. Загальна сума документально підтверджених понесених Позивачем витрат з урахуванням ПДВ становить 7902грн. З підстав наведеного позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 7902грн. витрат, пов'язаних з проведенням демонтажу рекламної конструкції Відповідача та її зберіганням є підставними та обґрунтованими, а відтак, позов підлягає до задоволення у повному обсязі.
Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до пп.1 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Приписами статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2021 року для працездатних осіб в розмірі 2270 гривень.
Приписами ч.1 ст.124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв'язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 2270грн. у вигляді сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору.
Як доказ сплати судового збору Позивач подав Платіжне доручення від 12.11.2021р. №2941 про сплату за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2270грн. Оригінал вказаного Платіжного доручення є додатком №21 до позовної заяви.
Окрім того, суд зазначає що Відповідач наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористався.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З підстав наведеного, а також недоведення Позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу І ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2270грн., недоведення Відповідачем розміру понесених судових витрат у справі, висновків суду щодо розміру позовних вимог, які підлягають до задоволення та закриття провадження у справі суд дійшов висновків про те, що судові витрати у справі, а саме сплачений Позивачем за подання позовної заяви до господарського суду судовий збір в розмірі 2270грн. слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, стягнути з Відповідача на користь Позивача 2270грн. судового збору.
Враховуючи вищенаведене, керуючись ст. 42, п. 1, 3 ч. 1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 123, 126, 129, 165, 178, 191, 205, 216, 222, 231, 235, 236, 238, 241, 247, 252 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.173, 174, 179, 193, 216, 218, 224, 225 Господарського кодексу України, ст.ст.3, 6, 11, 15, 16, 22, 509, 525-527, 530, 599, 610-612, 614, 623, 1166 Цивільного кодексу України, суд -
1. Позов задоволити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Галтеплобуд» (79018, Львівська область, м.Львів, вул.Залізнична, буд.20; ідентифікаційний код: 41749569) на користь Комунального підприємства “Адміністративно-технічне управління” (79005, Львівська область, м.Львів, пл.Міцкевича, буд.6/7; ідентифікаційний код: 13804591) 7902грн. витрат, пов'язаних з проведенням демонтажу та зберіганням рекламних конструкцій та 2270грн. судового збору.
3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
4. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.
5. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою І розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.
Повний текст рішення складено 24.01.2022р.
Головуючий суддя Фартушок Т.Б.