Справа № 638/16752/19
Провадження № 2/638/1161/22
11.01.2022 Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:
головуючого судді за участю: секретаря судового засідання представників відповідачів - Поволяєвої О.В., - Варданян К.Г., - Подобайло Т.О., Смородської М.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові у порядку загального позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації, Міністерства соціальної політики України, Кабінету Міністрів України, Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди,-
30 жовтня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації, Міністерства соціальної політики України, Кабінету Міністрів України, Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, в якому просив суд стягнути солідарно з відповідачів на його користь компенсацію моральної шкоди, завданої тривалою бездіяльністю відповідачів, в розмірі 150 000,00 грн.
Позов мотивовано тим, що постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.05.2017 року, яка набрала законної сили, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено, зобов'язано Департамент соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації позачергово безоплатно провести заміну автомобіля інваліду війни першої групи ОСОБА_1 , на підстав раніше виданого висновку облМСЕК про наявність медичних показань для забезпечення автомобілем без повторного медичного огляду з обов'язковим урахування висновку лікувально-профілактичного закладу про спроможність інваліда керувати автомобілем на момент прийняття рішення про забезпечення автомобілем.
Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 18.06.2018 року, яка набрала законної сили, Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації відмовлено у задоволенні заяви про відстрочення виконання зазначеної постанови.
11.08.2017 року Дзержинським районним судом м. Харкова видано виконавчий лист з примусового виконання зазначеної постанови.
28.09.2017 року державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України направлено на адресу ОСОБА_1 повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання на підставі п.6 ч.4 ст. 4 ЗУ «Про виконавче провадження».
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 06.03.2018 року, яка набрала законної сили, задоволено позов ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії, визнано неправомірними дії Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України щодо повернення виконавчого листа, виданого Дзержинським районним судом м. Харкова 11.08.2017 року на виконання постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.05.2017 року. Зобов'язано Відділ примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України прийняти до виконання виконавчий лист, виданий Дзержинським районним судом м. Харкова 11.08.2017 року.
За вказаним виконавчим листом виконавче провадження за № 55869213 відкрито державним виконавцем після ухвалення постанови Харківського окружного адміністративного суду від 06.03.2018 року, а саме 06.03.2019 року.
Неприйняття Відділом примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України виконавчого листа призвело до тривалого невиконання судового рішення (постанови) та порушення прав стягувача - ОСОБА_1 .
Таким чином тривалим невиконанням відповідачами Департаментом соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації, Міністерством соціальної політики України, Кабінетом Міністрів України, Відділом примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.05.2017 року позивачу завдано моральну шкоду.
20.12.2019 року представником Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації подано відзив на позов, в якому просив суд у задоволенні позову відмовити з підстави його необґрунтованості та безпідставності. Позивачем не доведено заподіяння йому моральної шкоди поведінкою Департаменту, протиправність поведінки Департаменту та розмір моральної шкоди. Департаментом з метою виконання судового рішення прийнято на облік ОСОБА_1 для безоплатного позачергового забезпечення автомобілем, про що останнього було повідомлено. Забезпечити позивача автомобілем не вбачається за можливе, оскільки до Департаменту не надходили автомобілі для видачі інвалідам. Рішення суду не може бути виконане з підстав, що не залежать від Департаменту. Департамент є нижчою ланкою у процесі забезпечення інвалідів автомобілями та видає їх тільки за умови, що вони до нього надходили. Відсутність бюджетних асигнувань свідчить про відсутність вини Департаменту.
27.12.2019 року представником Міністерства соціальної політики України подано до суду відзив на позов, в якому проти задоволення позову заперечував, зазначив, що Міністерство є неналежним відповідачем у справі, оскільки судові рішення, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги були ухвалені відносно інших осіб, в зазначених позивачем справах Міністерство не було учасником справи (відповідачем). Міністерство не є тим суб'єктом, який порушив права чи інтереси позивача. Позивачем не доведена наявність шкоди та її розмір. Правові підстави для стягнення моральної шкоди з Міністерства відсутні, оскільки судовими рішення не встановлено протиправність його поведінки.
Представником Державної казначейської служби України подано до суду відзив, в якому проти задоволення позову заперечував, зазначив, що держава бере участь у справі як відповідач через органи державної влади, діями якого завдано шкоду. Казначейство не є тим суб'єктом, який порушив права чи інтереси позивача. Позивач не звертався до суду з позовом про встановлення факту неправомірності (незаконності) дій державного виконавця, що призвели до завдання шкоди.
В судове засідання позивач та його представник не з'явилися, до суду подали заяву про розгляд справи без їх участі.
Представник відповідачів Кабінету Міністрів України та Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України - Смородська М.С. проти задоволення позову заперечувала. В обґрунтування заперечень посилалася на доводи, викладені у відзиві на позов.
Представник відповідача Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації - Подобайло Т.О. проти задоволення позову заперечувала, надала пояснення, аналогічні доводам, викладеним в відзиві на позов.
Представник Державної казначейської служби України в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Суд, заслухавши пояснення представників відповідачів, дослідивши матеріали справи, встановив наступні факти та відповідні ним правовідносини.
Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.05.2017 року, яка набрала законної сили, адміністративний позов ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації задоволено, зобов'язано Департамент соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації позачергово безоплатно провести заміну автомобіля інваліду війни першої групи ОСОБА_1 , на підстав раніше виданого висновку облМСЕК про наявність медичних показань для забезпечення автомобілем без повторного медичного огляду з обов'язковим урахування висновку лікувально-профілактичного закладу про спроможність інваліда керувати автомобілем на момент прийняття рішення про забезпечення автомобілем.
Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 18.06.2018 року, яка набрала законної сили, в задоволенні заяви представника Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації про відстрочення виконання рішення суду по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації про проведення безоплатної заміни автомобіля відмовлено.
На виконання постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.05.2017 року у справі № 638/2713/17 Дзержинським районним судом м. Харкова 11.08.2017 року видано виконавчий лист, яким зобов'язано Департамент соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації позачергово безоплатно провести заміну автомобіля інваліду війни першої групи ОСОБА_1 на підставі раніше виданого висновку облМСЕК про наявність медичних показань для забезпечення автомобілем без повторного медичного огляду з обов'язковим урахуванням висновку лікувально-профілактичного закладу про спроможність інваліда керувати автомобілем на момент прийняття рішення про забезпечення автомобілем.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06.03.2018 року, яке набрало законної сили, встановлено, що у вересні та жовтні 2017 року ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України двічі направлялися заяви про примусове виконання судового рішення, на виконання якого виданий виконавчий лист.
28.09.2017 року та 27.11.2017 року державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України на адресу ОСОБА_1 направлені повідомлення про повернення виконавчого документу стягувач без прийняття до виконання на підставі п.6 ч.4 ст.4 ЗУ «Про виконавче провадження».
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06.03.2018 року, яка набрала законної сили, задоволено позов ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії. Визнано неправомірними дії Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України щодо повернення виконавчого листа, виданого Дзержинським районним судом м. Харкова 11.08.2017 року на виконання постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.05.2017 року. Зобов'язано Відділ примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України прийняти до виконання виконавчий лист, виданий Дзержинським районним судом м. Харкова 11.08.2017 року.
Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 26.02.2018 року відкрито виконавче провадження № 55869213 за вказаним вище виконавчим листом.
Стосовно позивних вимог щодо стягнення з Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації моральної шкоди, спричиненої тривалим невиконанням постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.05.2017 року, то суд дійшов висновку про їх часткове задоволення, зважаючи на наступне.
Згідно із ст. 3 Конституції України держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами ст.ст. 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади або органом місцевого самоврядування визначені ст.ст. 1173, 1174 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Згідно із ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно до ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Відповідно до цієї норми обов'язок відшкодувати завдану шкоду покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу.
Результат системного аналізу вказаних вище норм матеріального права дозволяє дійти висновку, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідача - Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації, відшкодовується державою незалежно від його вини в порядку, визначеному законом.
Судом встановлено, що спірні правовідносини між сторонами (позивачем та Департаментом соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації) виникли з підстави тривалого невиконання Департаментом постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.05.2017 року, яка набрала законної сили, в частині позачергового безоплатного проведення заміни автомобіля інваліду війни першої групи ОСОБА_1 .
Відповідно до ч. 2, 4 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
В рішеннях Конституційного Суду України неодноразово було зазначено, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012, п. 2 мотивувальної частини рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 ); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року, право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
Надані представником Департаменту пояснення щодо відсутності вини у невиконанні рішення суду, яке пов'язано з відсутністю бюджетних асигнуван, вільного транспортного засобу та ненадання такого транспортного засобу саме Міністерством соціальної політики України, не є правовою підставою для відмови у задоволенні позову в частині вимог, пред'явлених до Департаменту, у зв'язку з невиконанням судового рішення, оскільки саме Департамент було зобов'язано провести заміну автомобіля. Представником відповідача не надано доказів правомірності невиконання вказаної вище постанови.
Відповідно до чіткої й усталеної практики Європейського Суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (див. рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (див. рішення у справі "Immobiliare Saffi" проти Італії", заява N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).
Проблема невиконання остаточних рішень проти держави розглядалась у пілотному рішенні ЄСПЛ проти України у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" від 15 жовтня 2009 року, заява N 40450/04), а також у ряді інших справ проти України, які також розглядались на основі усталеної практики суду з цього питання.
У п. 53 цього рішення ЄСПЛ зауважив, що саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (рішення у справі Войтенка; рішення у справі "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), N 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі "Дубенко проти України" (Dubenko v. Ukraine), N 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі "Козачек проти України" (Kozachek v. Ukraine), N 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі "Шмалько проти України" (Shmalko v. Ukraine), N 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), N 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі "Крищук проти України" (Kryshchuk v. Ukraine), N 1811/06, від 19 лютого 2009 року).
В одній з перших справ проти України, в якій ЄСПЛ розглядав питання наявності ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг на тривале невиконання судових рішень, суд зазначив свою практику, яка полягає у тому, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого ст. 1 Протоколу N 1 (п.53 рішення ЄСПЛ у справі "Войтенко проти України" від 29 червня 2004 року N 18966/02).
При цьому, беручи до уваги усталену практику (рішення від 15 жовтня 2009 року у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", заява N 40450/04, п. п. 56 - 58 та 66 - 70) ЄСПЛ неодноразово постановляв, що у зв'язку з тривалим невиконанням рішень, винесених на користь заявників, мало місце також порушення ст. 13 Конвенції, оскільки заявники не мали ефективного національного засобу юридичного захисту, за допомогою якого вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням.
У той же час, Україну було зобов'язано вжити необхідних заходів для вирішення цієї проблеми, зокрема, запровадити ефективні засоби юридичного захисту або поєднання таких засобів, здатні забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів відповідно до принципів Конвенції, які закріплені в практиці Суду (див. рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", згадане вище, п. 94 та п. 5 резолютивної частини).
У п. 1 ст. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" зазначено, що "Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою, і без укладання спеціальної угоди, юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції", а ст.ст. 13 і 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" від 23.02.2006 року передбачено, що "при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права" та змінюють практику застосування національного закону відповідно до Рішення цього Суду.
Отже, забезпечення адекватного та достатнього відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів є прямим обов'язковим держави. При цьому, держава, запровадивши компенсаторний засіб юридичного захисту, має подбати про те, щоб такий засіб не вважався неефективним.
Стосовно останнього критерію ЄСПЛ також зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (див. згадані вище рішення у справах Скордіно, пп. 203 - 204, та Вассермана, п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов'язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу (див. згадане вище рішення у справі Бурдова, п. 100).
Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальністю, презумується.
Судовий акт, який набрав законної сили, підлягає обов'язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов'язок. Це означає, що особа, якій належить виконати судовий акт, повинна здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому ст. 8 Конституції України принципу верховенства права.
При вирішенні питання відносно того, чи спричинена позивачу моральна шкода невиконанням судового рішення, що набрало законної сили, суд вважає, що факт невиконання Департаментом ухваленої постанови, що набрала законної сили, свідчить про наявність негативних емоції позивача внаслідок тривалого невиконання судового рішення, що перебуває у причинно-наслідковому зв'язку із діями відповідача, а відтак завдало моральної шкоди позивачу.
Оскільки невиконання вищевказаної постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.05.2017 року триває, позивач зазнав душевних страждань та йому завдано моральної шкоди.
За цих обставин, оскільки неможливість для позивача отримати виконання рішення, винесеного на його користь, протягом тривалого строку становить втручання у його право на мирне володіння своїм майном та є порушенням вимог § 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу N 1, суд дійшов висновку, що через душевні страждання, які позивач зазнав у зв'язку з надмірно тривалим невиконанням остаточного рішення з вини Департаменту, за дії (бездіяльність) якого держава несе відповідальність, відповідно до ст. 56 Конституції України, ст.ст. 23, 1167, 1173, 1174 ЦК України, позивач має право на відшкодування йому за рахунок держави моральної шкоди.
Суд вважає необґрунтованими доводи представника відповідача щодо невиконання постанови у зв'язку з відсутністю бюджетних асигнувань та ненаданням транспортного засобу Міністерством соціальної політики України, зважаючи на наступне.
У рішенні ЄСПЛ від 15 жовтня 2009 року по справі "Комнацький проти України" визначився, що держава повинна забезпечити гарантії, передбачені Конвенцією, і що протиріччя між органами місцевої влади не повинні вплинути на права заявника, гарантовані Конвенцією.
У рішенні ЄСПЛ від 17 січня 2006 року по справі "Гордєєви і Гурбик проти України" зазначено, що державний орган не може довільно посилатись на брак коштів для оплати заборгованості, присудженої рішенням суду. Таким чином, відмовою протягом декількох років здійснити необхідні заходи для виконання остаточних судових рішень державні органи України частково позбавили положення пункту 1 статті 6 Конвенції її корисного ефекту. Цього достатньо для того, щоб суд міг зробити висновок про те, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
Отже, відповідно до правової позиції Європейського суду, в тому числі, рішення ЄСПЛ від 8 листопада 2005 року по справі "Кечко проти України" (Заява № 63134/00), якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Тобто, органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Відтак доводи представника відповідача про недостатнє асигнування за бюджетною програмою не узгоджується із правовою позицією Європейського суду з прав людини.
Беручи до уваги встановлений судом факт невиконання постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.05.2017 року та практику Європейського суду з прав людини з вказаного питання, суд вважає, що в даному випадку тривалість невиконання судового рішення є надмірною і не відповідає положенням ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень".
Стосовно доводів представника Департаменту про необґрунтованість вимоги щодо відшкодовування моральної шкоди, то суд вважає їх неспроможними, зважаючи на те, що відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальністю, презумується.
Доводи представника відповідача на відсутність причинно-наслідкового зв'язку між бездіяльністю відповідача під час виконання судового рішення та моральною шкодою позивача, суд також вважає неспроможними, оскільки невиконання рішення суду на користь позивача протягом тривалого часу зумовлено, в тому числі й діями відповідача, який своєчасно не вжив заходів, необхідних для виконання остаточного судового рішення, зважаючи на що суд дійшов висновку щодо наявності причинно-наслідкового зв'язку між бездіяльністю та шкодою.
Щодо визначення розміру суми відшкодування моральної шкоди, що підлягає стягненню з держави у зв'язку з тривалим невиконанням Департаментом рішення суду, то суд дійшов наступних висновків.
Положеннями ч. 1-3 ст. 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно з роз'ясненнями, які містяться у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 25 травня 2001 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою належить розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності, прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
В постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року по справі № 638/6944/16-ц зазначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне-за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Дослідивши обставини справи, які слугували підставою для завдання моральної шкоди позивачу, суд зазначає, що такими обставинами є тривале невиконання судового рішення, що набрало законної сили.
Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17 зазначено, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних стажань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав стаждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано. При цьому, в сила ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розачарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (Рішення у справі «Рисовський проти України», «Антоненков та інші проти України»).
Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчити про спричинення моральної шкоди.
При визначенні розміру відшкодування спричиненої позивачу моральної шкоди суд виходить із засад розумності, виваженості та справедливості, враховує характер і обсяг страждань, яких зазнав позивач, їх глибину, тривалість, характер немайнових витрат, вік, стан здоров'я позивача та визначає розмір спричиненої позивачу моральної шкоди в сумі 2 500,00 грн.
В іншій частині позовних вимог суд відмовляє, оскільки позивачем всупереч вимог ст. 12, 13, 81 ЦПК України не доведений факт спричинення йому моральної шкоди в більшому розмірі, ніж 2 500,00 грн.
Стосовно позовних вимог про стягнення моральної шкоди з відповідача - Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України, то суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в цій частині, зважаючи на наступне.
В частині позовних вимог до Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України позивач обґрунтовує позов тим, що дії щодо повернення виконавчого листа стягувачу, визнані неправомірними рішенням суду, яке набрало законної сили, спричинили тривале невиконання постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.05.2017 року.
Проте суд не погоджується з даним твердженням.
Як було зазначено вище, на виконання постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.05.2017 року у справі № 638/2713/17 Дзержинським районним судом м. Харкова 11.08.2017 року видано виконавчий лист. У вересні та жовтні 2017 року ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України двічі направлялися заяви про примусове виконання судового рішення, на виконання якого виданий виконавчий лист.
28.09.2017 року та 27.11.2017 року державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України на адресу ОСОБА_1 направлені повідомлення про повернення виконавчого документу стягувач без прийняття до виконання на підставі п.6 ч.4 ст.4 ЗУ «Про виконавче провадження».
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06.03.2018 року, яка набрала законної сили, визнано неправомірними дії Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України щодо повернення виконавчого листа, виданого Дзержинським районним судом м. Харкова 11.08.2017 року на виконання постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 04.05.2017 року. Зобов'язано Відділ примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України прийняти до виконання виконавчий лист, виданий Дзержинським районним судом м. Харкова 11.08.2017 року.
Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 26.02.2018 року відкрито виконавче провадження № 55869213 за вказаним вище виконавчим листом.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилалася на те, що невчинення посадовими особами державної виконавчої служби необхідних виконавчих дій, а саме прийняття виконавчого листа та відкриття виконавчго провадження також призвело до тривалого невиконання судового рішення.
Дослідивши матеріали справи суд дійшов висновку, що позивачем не доведений факт тривалого невиконання рішення суду внаслідок дій Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, які були визнані рішенням суду неправомірними.
Зі змісту виконавчого листа вбачається, що його було видано Дзержинським районним судом м. Харкова 11.08.2017 року, виконавче провадження на підставі пред'явленого до виконання виконавчого листа, відповідно до постанови головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відкрито 26.02.2018 року за № 55869213, тобто ще до ухвалення рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06.03.2018 року.
Факт тривалого невиконання рішення суду внаслідок неправомірних дій Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, на який посилається позивач як на підставу позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв'язку між несвоєчасним виконанням рішення, яке набрало законної сили, та завданою шкодою.
В даному випадку невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися з визнаними рішенням суду неправомірними діями Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України щодо повернення виконавчого листа, оскільки остаточно не втрачена можливість стягнення грошових коштів з боржника - Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації.
Спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, пов'язані з тривалим невиконанням судового рішення, у яких державна виконавча служба виступає суб'єктом примусового стягнення коштів за виконавчими документами, а не боржником, та є відповідальною за свої дії чи бездіяльність у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суд враховує, що відповідні права позивача на відкриття виконавчого провадження були відновлені судовим рішенням. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що відшкодування моральної шкоди може здійснюватись не лише у формі грошової компенсації, а й у іншій формі. Встановлення факту порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію в частині відшкодування моральної шкоди (рішення у справі «Нєдбала проти Польщі» віл 04.07.2000 року, «Джабарі проти Туреччини» від 11.07.2000 року, «Єрошкіна проти України» від 18.06.2009 року).
Зважаючи на зазначене, суд відмовляє у задоволені позову в частині вимог, пред'явлених до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.
Стосовно позовних вимог, пред'явлених до Міністерства соціальної політики України, Кабінету Міністрів України, то суд відмовляє у їх задоволені з тієї підстави, що дані особи не є належними відповідачами у справі.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач.
Відповідно ч.2 ст.48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Належними є сторони, які є суб'єктами спірних правовідносин. Належним є відповідач, який дійсно є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права.
На позивача покладений обов'язок довести, що саме йому належить оспорюване право, а вказаний ним відповідач зобов'язаний виконати покладений на нього законом або договором обов'язок.
За змістом ст. 51 ЦПК України належними є сторони, які є суб'єктами спірних правовідносин. Відповідачем є та зі сторін у процесі, яка вказується позивачем як порушник його права. Належним є відповідач, який дійсно є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Тому, неналежним відповідачем є особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом.
Як вбачається зі змісту ст.ст.51, 175 ЦПК України на позивача покладено обов'язок визначати відповідача у справі. При цьому, суд, при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові, що не позбавляє позивача права пред'явити позов до належного відповідача.
Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) у якій зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження".
Пред'явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові, що не позбавляє позивача права пред'явити позов до належного відповідача.
Як вбачається із змісту та предмету позовної заяви позивачем пред'явлено позов про відшкодування моральної шкоди також до Міністерства соціальної політики України та Кабінету Міністрів України, які не є належним відповідачем у справі.
Тлумачення ч. 2 ст. 48 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду.
З досліджених матеріалів справи та змісту позовних вимог вбачається, що позов було подано у зв'язку з тривалим невиконанням рішення суду Департаментом соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації, проте позивачем не доведено факт невиконання рішення у зв'язку з винними діями відповідачів - Міністерства соціальної політики України та Кабінету Міністрів України. Будь-які судові рішення, якими визнано дії вказаних відповідачів незаконними, пов'язаними з невиконанням судового рішення та порушенням прав позивача відсутні.
Стосовно солідарного стягнення з відповідачів моральної шкоди, то підстави для такого стягнення відсутні, зважаючи наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 1190 ЦК України особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.
Оскільки судом не встановлено спільність дій відповідачів щодо тривалого невиконання судового рішення, підстави для солідарного стягнення моральної шкоди відсутні.
Оцінюючи інші доводи і аргументи позивача та представників відповідачів, викладені у позові та відзивах на позов, а також висловлені під час судового розгляду справи, суд керується прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, викладеної зокрема в рішенні від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», відповідно до якої хоча п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 1994 р., Серія A, N 303-A, параграф 29).
Керуючись ст. 2, 4, 10-13, 76-81, 89, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України,-
Позов ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації, Міністерства соціальної політики України, Кабінету Міністрів України, Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.
Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди 2 500,00 грн. (дві тисячі п'ятсот гривень нуль копійок).
В іншій частині позову - відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 Цивільного процесуального кодексу України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст складено 24.01.2022 року.
Суддя О.В. Поволяєва