Справа № 699/719/21
Номер провадження № 2/699/89/22
10.01.2022 м. Корсунь-Шевченківський
Корсунь-Шевченківський районний суд Черкаської області в особі головуючого судді Літвінової Г.М., за участю секретаря судового засідання Сміян А.В., позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2
про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням внаслідок того, що тривалий час була відсутньою,
До Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням внаслідок того, що тривалий час відсутня.
Позивач свої вимоги мотивує тим, що в належному їй на праві власності будинку зареєстрований її син - відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З 2005 року відповідач у вказаному будинку не проживає, його теперішнє місце проживання позивачу не відоме. ОСОБА_1 неодноразово намагалася встановити місцезнаходження відповідача та запропонувати останньому виписатися із будинку добровільно, однак це виявилося неможливим. Жодних речей відповідача у будинку позивача немає, витрати по оплаті комунальних послуг та утриманні будинку він не несе. Домовленості про збереження за відповідачем права користування зазначеним житловим приміщенням між сторонами не досягалося. Позивач зазначає, що факт реєстрації відповідача у вищезгаданому будинку порушує її право власності, створює незручності, оскільки позбавляє можливості в повній мірі володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном, зокрема оформити субсидію.
Через це позивач просить визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування будинковолодінням, належним на праві власності ОСОБА_1 , розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою від 12.08.2021 відкрито провадження у справі, сторонам повідомлено, що розгляд даної цивільної справи здійснюється за правилами загального позовного провадження, роз'яснено право відповідача протягом п'ятнадцяти днів з дня одержання копії цієї ухвали надіслати до суду відзив на позовну заяву.
Учасники справи були належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, явка позивача була визнана обов'язковою.
Позивач у судове засідання з'явилася та позов підтримала з підстав, викладених у ньому, вказала на те, що не знає де на даний час проживає її син. Зазначила, що порушення своїх прав власника будинку вбачає у тому, що бажає оформити субсидію, проте не може цього зробити, оскільки у будинку зареєстрований але не проживає відповідач.
Відповідач, будучи повідомленим про дату, час та місце розгляду справи в порядку п. 1 ч. 8 ст. 128 ЦПК України шляхом особистого вручення судової повістки під розписку за адресою реєстрації його місця проживання, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 1940202948118, до суду не з'явився, причини неявки не повідомив, відзив на позов не подав.
Свідок ОСОБА_3 у судовому засіданні підтвердила, що відповідач протягом тривалого часу не проживає у будинку ОСОБА_1 хоча там зареєстрований. Крім того дала покази про те, що зі слів позивача їй відомо, що ОСОБА_2 тривалий час проживає у Російській Федерації разом зі своєю сім'єю, раніше приїжджав, а останні кілька років лише періодично спілкується з позивачем телефоном. Позивач проживає у власному будинку за вказаною адресою одна.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення свідка, судом встановлено наступне.
Позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право приватної власності на житловий будинок від 17.02.1989 (а.с. 6).
У вказаному будинку зареєстрований відповідач ОСОБА_2 , що підтверджується відомостями із домової книги по вказаному домоволодінню.
На підтвердження того, що відповідач у зазначеному домоволодінні фактично не проживає позивач надає акти складені сусідами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , а також депутатом міської ради ОСОБА_6 20.06.2020 (зареєстрований 21.07.2021 за № 1/5376) та 12.07.2021 (зареєстрований 21.07.2021 за № 1/5375), зі змісту яких вбачається, що при обстеженні будинку за адресою: АДРЕСА_1 встановлено, що ОСОБА_2 з 2005 року у вказаному будинку не проживає та його власні речі в будинку відсутні (а.с. 10, 11).
Водночас, суд критично оцінює вказані акти в якості доказу не проживання відповідача у вказаному будинку з 2005 року, оскільки акти складені з різницею майже в рік, однак зареєстровані в один день - 21.07.2021, при цьому акт за 12.07.2021 зареєстрований під № 1/5375, а за 21.07.2021 - під № 1/5376. При цьому, зазначаючи про те, що власні речі ОСОБА_2 у будинку позивача відсутні, не зрозумілим є за якими ознаками встановлено, які речі в будинку позивача можуть належати відповідачу.
З показань свідка судом встановлено, що позивачу достеменно відомо де саме проживає її син. Після цих показань позивач визнала, що син дійсно багато років разом з сім'єю проживає у Російській Федерації та продовжує спілкувати з позивачем телефоном. З огляду на викладене суд дійшов висновку, що позивач свідомо вводив суд в оману, виклавши у позові недостовірні відомості. Разом з тим, факт тривалого постійного проживання відповідача у іншій країні може свідчити про відсутність зв'язку відповідача з місцем своєї реєстрації та втратою інтересу до належного позивачу домоволодіння як до житла. З огляду на викладене суд запропонував позивачу надати докази на підтвердження факту проживання відповідача в іншому місці (країні), проте позивач не виявила такого бажання.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до пункту 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до ст. 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13.05.2008 у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18.11.2004 у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11.01.1995, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
При розгляді справи про визнавання особи такою, що втратила право користування житлом, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Відповідно до ст. 405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до ст. 3 СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно з положеннями ст. 72 ЖК УРСС визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Частинами 1-2 ст. 71 ЖК УРСС визначено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Положеннями ч. 3 ст. 71 ЖК УРСС визначено перелік випадків коли жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців.
Відповідно до частин 4-6 ЖК УРСС, якщо в будинку, квартирі (їх частині) не залишилися проживати інші члени сім'ї наймача, це житло може бути надано за договором оренди (найму) у встановленому законом порядку іншому громадянину до звільнення таких осіб з-під варти або до відбуття ними покарання.
У випадках, передбачених пунктами 1-7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті.
Позивач добровільно надала дозвіл на реєстрацію і проживання відповідача у належному їй житловому будинку.
Відповідно до положень частин 1, 6 ст. 83 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Матеріали справи не містять доказів на підтвердження доводів позивача щодо відсутності відповідача у спірному житловому приміщенні понад встановлені строки, наявності у нього іншого житла, а також відсутності обставин передбачених ч. 3 ст. 71 ЖК УРСС для збереження жилого приміщення за відповідачем понад шість місяців.
Позивач у позовній заяві зазначає, що відповідач з 2005 року не проживає у спірному житловому приміщенні та їй не відомо де на даний час фактично проживає відповідач. При цьому свідок у судовому засіданні вказує на те, що їй відомо зі слів позивача про те, що відповідач проживає за кордоном. Разом з тим, тривалу відсутність відповідача у належному позивачу житловому приміщенні ставить під сумнів отримання відповідачем за місцем реєстрації місця проживання як позовної заяви з додатками так і судових повісток про виклик його до суду, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень №№ 1940202875900, 1940202916135, 1940202948118, що містяться в матеріалах справи.
Ураховуючи викладе, беручи до уваги відсутність належних доказів на підтвердження обставин, що підлягають доказуванню у справах даної категорії, а також невідповідність змісту позову обставинам, установленим під час судового розгляду, суд дійшов висновку, що право власності позивача на спірне житлове приміщення не може бути захищено шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
З огляду на викладене у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, відповідно до норм Конституції України, ЦК України, ЖК УРСР, практики ЄСПЛ та правових позицій ВС, керуючись ст. ст. 141, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням внаслідок того, що тривалий час була відсутньою - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення безпосередньо до Черкаського апеляційного суду.
Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса місця реєстрації та проживання: АДРЕСА_2 , інші дані суду не відомі.
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_2 , інші дані суду не відомі.
Повний текст рішення складено 20.01.2022.
СуддяЛітвінова Г.М.