справа №760/17416/19 Головуючий у І інстанції -Українець В.В. .
апеляційне провадження №22-ц/824/13840/2021 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В.
25 листопада 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Гуля В.В.,
суддів Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С.,
за участю секретаря Линок В.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду м.Києва від 31 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання інформації недостовірною, зобов'язання вчинити дії, визнання дій протиправними,-
встановив:
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання інформації недостовірною, зобов'язання вчинити дії, визнання дій протиправними.
Свої вимоги позивач мотивувала тим, що 13 березня 2019 року ОСОБА_2 у своєму відео-зверненні під назвою «За мной следит «киллер Порошенко» #ДубинськийРАССЛЕДУЕТ» та коментарях до нього, розміщеному на своїх сторінках у соціальній Інтернет-мережі «Facebook», а також на відеохостинговому веб-сайті «YouTube» та у текстовому форматі на своїй сторінці у соціальній Інтернет-мережі «Facebook» поширив інформацію невизначеному колу осіб, яка є недостовірною, принижує її честь та гідність, а також призвело до неправомірного використання її персональних даних.
Рішення Солом'янського районного суду м.Києва від 31 березня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 , подала апеляційну скаргу, посилаючись на те, що неправдивість інформації полягала у тому, що ОСОБА_2 поширив неправдиву інформацію та стверджував як про встановлений факт, що якісь люди на автомобілі позивачки здійснюють стеження за ним як за журналістом. У даному випадку мало місце поширення відповідачем негативної інформації, яка містить відомості про події, яких не існувало взагалі, а також відомості, які не відповідають дійсності.
Недостовірною інформацією у цьому випадку є саме те, що автомобіль Позивачки здійснював стеження за ним, що вона причетна до цього та має якесь відношення.
Виходячи з тексту рішення, суд першої інстанції вважав, що Позивачка повинна була надати докази стосовно того, що вона та її автомобіль не причетні до органів внутрішніх справ, що її автомобілем ніхто не користувався, що вона не стежила за Відповідачем. Проте, це неможливо підтвердити. Позивачка не має жодного відношення до державних спецслужб, національної поліції або інших органів влади.
У свою чергу, Відповідач взагалі не надав ніяких доказів, що поширена ним інформація є достовірною, що автомобіль Позивачки слідкував за ним та відбувалося реальне переслідування.
Суд першої інстанції у рішенні зазначає, що відсутні докази того, що Позивачка має реальні побоювання щодо користування своїм автомобілем, адже існує ймовірність нанесення Позивачці або її автомобілю шкоди, причиною якої є саме публікації Відповідача та поширення персональної інформації.
Проте, це не відповідає дійсності. Доказом таких побоювань є оприлюдненні коментарі у соціальних мережах під оскаржуваною інформацією, де підписники Відповідача погрожують нанесенням шкоди автомобілю Позивачки. Але суд не надав жодної оцінки даному факту, він вважав безпідставними погрози у соціальних мережах внаслідок публікацій Відповідача та не побачив прямий причинно-наслідковий зв'язок між поширенням Відповідачем неправдивої інформації / персональних даних та негативними наслідками для Позивачки. Виходячи з цього, суд поклав обов'язок доказування лише на Позивачку, відсутність будь-яких доказів зі сторони Відповідача було проігноровано, що прямо порушує цивільне судочинство та права Позивачки.
Крім того, суд безпідставно не застосував ефективний спосіб захисту, щодо незаконного поширення персональних даних, які охороняються законом.
У відзиві відповідач посилається на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що вказана інфіормація має суспільний інтерес пов'язаний з журналістською діяльністю відповідача. Информація є оціночним судженням.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 13 березня 2019 року ОСОБА_2 розмістив відео-звернення під назвою «За мной следит «киллер Порошенко» #ДубинськийРАССЛЕДУЕТ» та текстовий формат на своїх сторінках у соціальній Інтернет-мережі «Facebook», а також на відеохостинговому веб-сайті «YouTube» (а.с. 38).
Позивач зазначає, що відповідач поширив інформацію невизначеному колу осіб, яка є недостовірною, принижує її честь та гідність, а також призвело до неправомірного використання її персональних даних, а саме:
1.У своєму відео-зверненні ОСОБА_2 зазначає:
«...за мной ведётся слежка. Мы вчера случайным образом её отфиксировали, когда я заезжал домой...
... я на сейчас знаю, кто осуществляет слежку за журналистом Александром Дубинским...
Мы вчера случайным образом зафиксировали один из автомобилей, его вернее номерной знак. Это оказалась ОСОБА_3 с номерами НОМЕР_1 . Вот эта машина зарегистрирована на физическое лицо. На физическое лицо некую ОСОБА_1 . У меня вот здесь есть скрины из базы определённой. Я к сожалению не могу их опубликовать вот прям здесь в эфире, потому что пообещал этого не делать, но поверьте, данные реальные. И так, владелец автомобиля, который осуществлял за мной слежку вчера в котором находились три человека, двое из которых топтались за мной и вели видеосъёмку моих встреч, значит, владелец автомобиля этого некая ОСОБА_1 14 января 1987 года рождения. Идентификационный код у меня, кстати, тут тоже есть, я его отдельно проверю вместе с номером паспорта и может запишу ещё отдельное видео, так кто же эта женщина. Так, что бы знаете, сразу все козыря не выкладывать.
И так при регистрации этого транспортного средства, госпожа Закусила указала очень интересный адрес: Воздухофлотский проспект, 28. А в качестве квартиры указала в/ч А0202...»
2. У коментарі під відео-зверненням відповідач додатково стверджує:
«... #ДубинскийРАССЛЕДУЕТ Пока полиция разбирается с моим заявлением о слежке и преследовании, я установил собственника автомобиля Skoda Octavia НОМЕР_2 , который вчера вел за мной наблюдение.
Собственником автомобиля является гражданка ОСОБА_1 .
При регистрации авто на своё имя, гражданка ОСОБА_4 указала очень интересный адрес своего проживания: АДРЕСА_1 в качестве квартиры - указала ВЧ НОМЕР_3 - военную часть, находящуюся в ведении Минобороны.
Подтверждающие это документы уже есть в моем распоряжении.
Интересно, а что же из себя представляет ВЧ НОМЕР_3 , которая находится по адресу, указанному гражданкой Закусило? Гугл пишет, что находится там Национальная академия обороны Украины. Кстати, аккурат напротив управления патрульной полиции Киева.
То есть, слежку за мной ведут представители Минобороны. Кто?
Очевидно, Главное управление разведки Министерства обороны Украины, которое возглавляет генерал-майор Василий Бурба.
Бурбу, кстати, в некоторых кругах называют "киллером Порошенко". В связи со специфическими задачами, которые якобы доверяет ему президент.
Считайте эту публикацию официальным обращением к господину Бурбе с требованием ответить, на каком основании ГУР МО ведет за мной слежку.
ПыСы да, и ваши разведчики - палённые л@хи.»
3.У своєму письмовому дописі відповідач зазначає наступне:
«Пока полиция разбирается с моим заявлением о слежке и преследовании, я установил собственника автомобиля Skoda Octavia НОМЕР_2 , который вчера вел за мной наблюдение.
Собственником автомобиля является гражданка ОСОБА_1 .
При регистрации авто на свое имя, гражданка ОСОБА_4 указала очень интересный адрес своего проживания: АДРЕСА_1 в качестве квартиры - указала ВЧ НОМЕР_3 -военную часть, находящуюся в ведении Минобороны.
Подтверждающие это документы уже есть в моем распоряжении.
Интересно, а что же из себя представляет ВЧ НОМЕР_3 , которая находится по адресу, указанному гражданкой Закусило? Гугл пишет, что находится там Национальная академия обороны Украины. Кстати, аккурат напротив управления патрульной полиции Киева.
То есть, слежку за мной ведут представители Минобороны. Кто?
Очевидно, Главное управление разведки Министерства обороны Украины, которое возглавляет генерал-майор Василий Бурба.
Бурбу, кстати, в некоторых кругах называют "киллером Порошенко". В связи со специфическими задачами, которые якобы доверяет ему президент.
Считайте эту публикацию официальным обращением к господину Бурбе с требованием ответить, на каком основании ГУР МО ведет за мной слежку.
ПыСы да, и ваши разведчики - палённые HYPERLINK "mailto:л@хи.»" л@хи.».
Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що позивач просить суд ухвалити рішення, яким визнати протиправними дії відповідача щодо поширення її персональних даних, зобов'язання ОСОБА_2 протягом 2 календарних днів з дати набрання судовим рішенням законної сили вилучити поширену 13 березня 2019 року через мережу Інтернет на відеохостинговому веб-сайті «YouTube» та у соціальній Інтернет-мережі «Facebook» недостовірну інформацію, а також спростувати зазначену інформацію шляхом розміщення у мережі Інтернет змісту резолютивної частини рішення суду.
Разом з тим, визнання протиправним поширення персональних даних не є належним способом захисту честі та гідності фізичної особи, оскільки чинним законом такий спосіб не передбачений.
Таким чином, вимога про визнання протиправними дії відповідача щодо поширення персональних даних позивача задоволенню не підлягає.
Крім того, на підтвердження своїх доводів позивач посилається на висновок ДП «Центр компетенції адресного простору мережі інтернет» від 05 червня 2019 року.
Разом з тим, зазначений висновок не підтверджує недостовірність оспорюваної позивачем інформації, а є фіксацією та дослідженням змісту веб-сторінок у мережі Інтернет.
При цьому, позивач не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження поширення відповідачем недостовірної інформації у мережі Інтернет, а також на підтвердження того, що така інформація ганьбить честь та гідність позивача, завдає шкоди її діловій репутації, тому суд дійшов висновку, що такі вимоги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи.
У такому випадку не підлягає задоволенню інша вимога позивача, яка є похідною від первісної вимоги про визнання інформації недостовірною.
Проте такий висновок не в повній мірі відповідає обставинам справи та вимогам закону виходячи з наступного.
Так, відповідно до ч. 4 ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
У ч. 2 ст. 34 Конституції України передбачено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 20.01.2012 р. №2-рп/2012, збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у визначених законом випадках.
В аспекті конституційного подання положення частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України слід розуміти так:
- інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов'язані з особою та членами її сім'ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов'язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною;
- збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».
Відповідно до ст. 275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, шо їх спричинило це порушення.
Відповідно до ст. 16 Глави 3 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі: відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Встановлено, що 13 березня 2019 року ОСОБА_2 розмістив відео-звернення під назвою «За мной следит «киллер Порошенко» #ДубинськийРАССЛЕДУЕТ» та текстовий формат на своїх сторінках у соціальній Інтернет-мережі «Facebook», а також на відеохостинговому веб-сайті «YouTube» (а.с. 38), в якому поширив інформацію невизначеному колу осіб, персональні дані, а саме: прізвища, ім'я, по батькові, дати народження, інформації щодо реєстрації автомобіля з відповідним номерним знаком за ОСОБА_1 , місце реєстрації власника автомобіля.
Згоди на поширення своїх персональних даних позивач відповідачу не надавала.
На звернення позивача про негайне видалення її персональних даних від 14.03.2019 року відповід не відреагував (а.с. 24).
Судом встановлено, що таке втручання у особисте немайнове право позивача, а саме щодо поширення персональних даних, яке охороняється законодавством не пов'язане інтересами національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, відповідно дії відповідача щодо поширення персональних даних позивача є неправомірними.
Таким чином, встановивши, неправомірність дій щодо поширення персональних даних позивача, фактично порушення особистого немайнового права позивача, суд звертає увагу на приписи статті 276 ЦК України щодо обов'язку особи, діями якої порушене особисте немайнове право фізичної особи, вчинити необхідні дії для його поновлення.
Між тим, будь-яких доказів на підтвердження поновлення права позивача щодо вжиття заходів з видалення запису з вільного доступу в мережі Інтернет на момент звернення до суду, матеріали справи не містять.
Відповідно до частини другої статті 276 ЦК України, якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.
Тобто, у даному випадку суд першої інстанції не встановив чи є спосіб захисту наведений у позовній заяві ефективним та таким, що відповідає меті захисту порушеного права. Посилання судом про відсутність даного способу захисту в чинному законодавстві не відповідає обставинам справи. Також перелік способів захистом законом не обмежений, тому суд мав право самостійно визначити ефективний спосіб захисту.
Таким чином в цій частині позовні вимоги про визнання протиправними дій щодо поширення персональних даних та зобов'язання їх видалити є обгрунтовані і підлягають задоволенню.
Станом на 13.03.2019 року відповідач працював журналістом, телеведучим програми «Гроші» на телеканалі «1+1» та як він пояснює, що в зв'язку з його журналістською діяльністю до нього постійно надходять погрози, тому помітивши за ним стеження за допомогою автомобіля Skoda Octavia АА1921РХЮ, з метою забезпечення особистої безпеки від дій протиправного характеру він оприлюднив цю інформацію з метою привернути увагу суспільства до цього факту.
При цьому заперечуючи щодо пред'явлених вимог в частині персональних даних відповідач посилається на рішення у справі Моріс проти Франції від 23 квітня 2015 року ЄСПЛ, що є неприйнятним, оскільки ця справа стосувалася засудження адвоката за співучасть в поширенні дифамації про слідчих суддів, які були відсторонені від розгляду справи про смерть судді Бернарда Боррела, у зв'язку із зауваженнями, які він зробив у пресі.
Велика Палата визнала, зокрема, що пан Моріс висловив оціночні судження, які містили необхідну фактичну базу. Його зауваження не вийшли за межі права, гарантованого статтею 10, і вони становили предмет суспільного інтересу, а саме - функціонування судової системи та розгляд справи Боррела.
Тим не менш, Велика Палата наголосила, що адвокати не можуть прирівнюватись до журналістів, оскільки вони не є зовнішніми свідками, які мають на меті інформування суспільства, а є прямо залученими до функціонування судової системи та захисту сторони.
Окрім цього, Велика Палата встановила, що важливе значення має надаватися контексту справи, водночас, відзначаючи, що необхідно підтримувати авторитет судової влади та забезпечувати взаємну повагу суддів та адвокатів.
Отже в цій справі ЄСПЛ не розголошувались персональні дані і ця справа не прирівнювалась до журналістів.
Крім того, захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура - є завданнями кримінального судочинства (ст. 1 КПК України).
Отже, за відсутності виключних підстав для розголошення персональних даних позивача, які охороняються законом, до вирішення цього питання у встановленому законодавством порядку, що відноситься до завдань кримінального судочинства, суспільний інтерес в частині розголошення персональних даних позивача є обмеженим.
Інші аргументи наведені у відзиву в цій частині вказаних висновків суду не спростовують.
Проте в іншій частині як доводи апеляційної скарги, так і пред'явлені вимоги позову є безпідставні.
Так, позивач просить визнати недостовірною поширену відповідачем інформацію та такою, що принижує її честь і гідність.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ціх Кодексом.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Згідно з п. 5 ч. 3 ст. 175 ЦПК України в позовній заяві позивач має викласти обставини, якими він обгрунтовує свої вимоги; зазначити докази, що підтверджують вказані обставини.
У п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 року № 1 роз'яснено, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Пунктом 19 зазначеної постанови визначено, що, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Отже, предметом доказування у справах про захист честі, гідності та ділової репутації є доведення позивачем наявності всіх елементів складу правопорушення.
Встановлено, що за своїм змістом та характером поширена інформація не стосується особи позивача, оскільки в поширеній інформації відсутнє посилання на те, що саме позивачка стежила за відповідачем, окрім посилання щодо автомобіля Skoda Octavia АА1921РХЮ.
Позовні вимоги грунтуються на тому, що у невстановленого кола осіб може скластися враження, що позивач причетна до якогось незаконного стеження за відповідачем. Відповідач стверджує як про встановлений факт, що якісь люди на автомобілі позивача здійснюють стеження за ним.
В той же час позивачка сама підтверджує достовірність даних щодо права власності на автомобіль, що виключає недостовірність цієї інформації.
За таких обставин, коли відсутні такі елементу складу правопорушення, які свідчать про те, що поширена інформація стосується позивача та про те, що інформація недостовірна, суд першої інстанції обгрунтовано дійшов висновку, що позовні вимоги в цій частині є недоведеними.
В тому числі, недостовірною інформацією та такою, що містить фактичні дані позивач вважає, що автомобіль позивачки здійснював стеження за відповідачем, що вона причетна до цього та має якесь відношення.
Термін «оціночні судження» визначено ст. 30 Закону України «Про інформацію», згідно з якою оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (наприклад, вживання гіпербол, алегорії, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Виходячи зі змісту п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27.02.2009р. «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», до оціночних суджень відносяться думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які є вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, і які не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати.
Зміст понять «фактичне твердження» та «оціночне судження» також було розкрито у постанові Верховного Суду України від 01.02.2018 року у справі № 757/33799/15-ц, відповідно до якої: твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів.
Факт - це явище об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Враховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об'єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом; судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов'язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. Разом з тим, використання ряду мовних зворотів може перетворити твердження про факт в оціночне судження. Наприклад, поширеним прийомом з перетворення твердження про факт в оціночне судження є форма припущення і особистої думки (оцінки). Спірні (оціночні) висловлювання не містять фактичних даних, оскільки часто виражені з застосуванням мовних засобів не у стверджувальній формі, а як припущення, з використанням словосполучень «можливо», «у мене склалося враження», «на мою думку», «схоже на те», «мені видається». Ще один спосіб - перефразування твердження в запитання, і, виходячи з відсутності в ньому твердження як такого, встановити достовірність неможливо.
Розглядаючи справи щодо дотримання положень ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Свобода вираження поглядів»), Європейський суд зазначає: «Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини. Однак, навіть якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя”. Суд наголошує, що вимогу доведення правдивості оціночного судження виконати неможливо, отже, ця вимога порушує свободу вираження думки як таку, а вона є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення від 29.05.2005 р. у справі «Українська прес-група» проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine), заява № 72713/01, п. 41). Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Слід зазначити, що оціночне судження в образливій формі тільки тоді не тягне за собою відповідальності як за висловлення оціночного судження, коли воно має під собою достатнє фактичне підґрунтя і не є надмірним, з огляду на ситуацію та обставини, за яких відбувалось поширення таких висловлювань. У таких випадках Європейський суд зазначає, що навіть в разі, коли твердження прирівнюється до суб'єктивної оцінки, адекватність втручання може залежати від того, чи існує достатня фактична підстава для спростовуваного затвердження, оскільки навіть суб'єктивна оцінка, яка не має під собою ніякої фактичної основи, може бути надмірною (рішення у справі «Де ГАЕ і Гійселс проти Бельгії» від 24 лютого 1997 року, Звіти про рішення та вердикти 1997 - I, с. 236, § 47; рішення у справі «Обершлік проти Австрії» (№ 2) від 1 липня 1997 року, Звіти 1997 IV, с. 1276, § 33).
Як пояснив відповідач, на момент подій (березень 2019 року), які описані у його відеозверненні, він працював журналістом, телеведучим програми «Гроші» на телеканалі «1+1». До нього постійно надходили погрози, як від фігурантів журналістських розслідувань, так і від прихильників тодішньої влади, яку він гостро критикував. З метою забезпечення особистої безпеки від дій протиправного характеру його охороняли охоронці, які і помітили стеження за ним за допомогою автомобіля Skoda Octavia, д.н. НОМЕР_2 . Відповідач ніколи не говорив, що в салоні автомобіля Skoda Octavia була саме Позивачка. Він оприлюднив інформацію про стеження лише з метою привернути увагу суспільства до цього факту. В демократичному суспільстві стеження за журналістом завжди становить значний суспільний інтерес та викликає занепокоєння. А в нашій державі це особливо тривожна обставина, оскільки в історії України вже була трагічна подія, коли начальник головного управління кримінального розшуку МВС України, генерал-лейтенант міліції ОСОБА_5 , разом з іншими співробітниками міліції вів таємне стеження за журналістом ОСОБА_6 , після чого організував його викрадення та вбивство.
У Відповідача не було ніякої мети принизити честь, гідність та ділову репутацію Позивачки. Він лише оприлюднив данні про власника автомобіля, які викликали в нього занепокоєння щодо можливого зв'язку із силовими органами. Питання щодо того, хто конкретно знаходився в автомобілі під час стеження мало б з'ясувати Подільське управління поліції Головного управління Національної поліції в місті Києві, до якого Відповідач звернувся із заявою ще в березі 2019 року.
25.02.2020 року відповідач звернувся з адвокатським запитом № 7-02/20 до Подільського УП ГУНП в м. Києві про надання йому інформації про результати розгляду заяви журналіста ОСОБА_7 щодо стеження, проте до цього часу не отримав на нього відповіді.
Одже, у даній справі у висловах відповідача є фактичне підгрунтя, оскільки відповідач є журналістом і в демократичному суспільстві стеження за журналістом завжди становить значний суспільний інтерес та викликає занепокоєння, и це не є надмірним, з огляду на ситуацію та обставини, за яких відбувалось поширення таких висловлювань.
Повідомлення про стеження є суб'єктивним судженням відповідача, і враховуючи його характер, не можна вважати, що це є надмірним втручанням.
Таким чином, оцінити правдивість чи правильність судження про стеження будь-яким шляхом суду на час розгляду цієї справи неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування, оскільки воно є оціночним судженням у формі припущення і особистої думки (оцінки) відповідача, в зв'язку з чим доводи апеляційної скарги і в цій частині є необгрунтованими.
Відповідно до статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.
Також необгрунтовані доводи апелянта щодо тягара доказування.
Так, Цивільний кодекс України, що набрав чинності 01.01.2004 р., передбачав правило презумпції недостовірності негативної інформації: негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, доки не буде доведено протилежне. Ця презумпція добропорядності звільняла позивача від тягаря доведення, натомість особа, яка поширила негативну інформацію (відповідач), зобов'язана була довести, що інформація є достовірною. Однак Закон України від 27.03.2014 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації» видалив зі ст. 277 ЦК України частину 3, тобто саме цю презумпцію, внаслідок чого тягар доказування недостовірності інформації ліг на позивача.
Крім того поширення в мережі інтернет даної публікації вважається поширенням інформації, тому висновок ДП «Центр компетенції адресного простору мережі Інтернет», на який позивач посилається як на доказ у даній справі не приймається судом до уваги як такий, що не має правового значення.
Інші аргументи апеляційної скарги на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції не впливають, його висновків не спростовують.
Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 "Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)", § 23).
Виходячи з викладеного, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання дій протиправними щодо поширення персональних даних та зобов'язання вчинити дії та ухваленню по справі в цій частині нового судового рішення. В іншій частині рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін.
Керуючись ст.ст.7,367,369,374,376,381,382,389 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково.
Рішення Солом'янського районного суду м.Києва від 31 березня 2021 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання дій протиправними та, щодо поширення персональних даних та зобов'язання вчинити дії скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення.
Позов ОСОБА_8 до ОСОБА_2 про визнання інформації недостовірною, зобов'язання вчинити дії, визнання дій протиправними задовольнити частково.
Визнати протиправними дії ОСОБА_2 , щодо поширення персональних даних ОСОБА_1 , а саме прізвища, ім'я, по батькові, дати народження, інформації щодо реєстрації автомобіля з відповідним номерним знаком за ОСОБА_1 , місця реєстрації власника автомобіля та зобов'язати ОСОБА_2 видалити всі персональні данні ОСОБА_1 , які розміщені у соціальній Інтернет-мережі «Facebook» на сторінках за адресами : ІНФОРМАЦІЯ_1
ІНФОРМАЦІЯ_2 ,а також на сторінці відеохостингового веб-сайту «YouTube» https://www.youtube.com/watch?v=c_EPJCj8DMk.
В іншій частині рішення Солом'янського районного суду м.Києва від 31 березня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Суддя-доповідач В.В. Гуль
Судді Ю.О. Матвієнко
Я.С. Мельник