вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"24" листопада 2021 р. Справа № Б3/161-12 (911/3184/20)
Господарський суд Київської області у складі судді Лопатіна А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Ліквідатора Українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" - арбітражного керуючого Перепелиці Василя Володимировича
до Громадянки ОСОБА_1 , Полтавська область, м. Кременчук
про визнання недійсним договору купівлі продажу статутного капіталу
В межах провадження у справі про банкрутство УН ТОВ "Агрос"
за участю секретаря судового засідання Рябоконь О.О.
за участю представників згідно з протоколом судового засідання.
Обставини справи:
У провадженні господарського суду Київської області перебуває справа № Б3/161-12 за заявою ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль" до УН ТОВ "Агрос" про банкрутство, провадження в якій порушено ухвалою суду від 28.12.2012 р.
Постановою господарського суду Київської області від 25.06.2013 р. УН ТОВ "Агрос" визнано банкрутом та відкрито його ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Перепелицю Василя Володимировича, якого зобов'язано протягом встановленого Законом строку за результатами роботи подати до господарського суду звіт про проведену роботу, ліквідаційний баланс, який відповідає фактичному фінансовому та майновому стану банкрута, та пояснювальну записку до нього, підприємницьку діяльність банкрута завершено.
Наразі триває ліквідаційна процедура УН ТОВ "Агрос", повноваження ліквідатора виконує арбітражний керуючий Перепелиця Василь Володимирович.
04.11.2020 р. до суду ліквідатором Українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" арбітражного керуючого Перепелицею В.В. подано позовну заяву до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу статутного капіталу дочірнього підприємства "Агрос 2" УН ТОВ "Агрос" від 22.10.2011 р., укладений між Українсько-німецьким товариством з обмеженою відповідальністю "Агрос" та ОСОБА_1 , посвідчений 22.10.2011 р. приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Дерун К.А. та зареєстрований під реєстровим № 3644.
Ухвалою господарського суду Київської області від 09.11.2020 р. позовну заяву Ліквідатора Українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" - арбітражного керуючого Перепелиці Василя Володимировича до Громадянки ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі продажу статутного капіталу залишено без руху, запропоновано позивачу в строк до десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху усунути недоліки шляхом надання суду документів, на підтвердження дотримання вимог статей 164, 172 ГПК України, витребувано в Центру надання адміністративних послуг в м. Кременчуці (39600, Полтавська область, м. Кременчук, вул. Гагаріна, 14) інформацію щодо місця проживання (реєстрації) громадянки ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ).
09.12.2020 р. на поштову адресу суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків.
21.12.2020 р. на поштову адресу суду від Департаменту "Центру надання адміністративних послуг в м. Кременчуці" надійшов лист, в якому зазначено, що органом реєстрації, що здійснює реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання осіб в м. Кременчуці за адресою, зазначеною в ухвалі суду від 09.11.2020 р., є Крюківська районна адміністрація виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області.
Ухвалою господарського суду Київської області від 21.12.2020 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, в межах провадження у справі № Б3/161-12 про банкрутство Українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос", підготовче засідання призначено на 20.01.2021 р., розміщено оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, у відповідності до частини четвертої ст. 122 ГПК України про виклик відповідача - громадянки ОСОБА_1 , або її уповноваженого представника, витребувано в Крюківської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області інформацію щодо місця проживання (реєстрації) громадянки ОСОБА_1 .
20.01.2021 р. до суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою господарського суду Київської області від 20.01.2021 р. розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 17.02.2021 р.
01.02.2021 р. на поштову адресу суду від Крюківської районної адміністраціі виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області надійшов лист, в якому зазначено, що згідно архівних облікових карток ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , знята з реєстрації місця проживання 12.05.2015 р. з адреси: АДРЕСА_1 по повідомленню в м. Жашків Черкаської області.
Ухвалою господарського суду Київської області від 01.02.2021 р. витребувано в Центру надання адміністративних послуг апарату виконавчого комітету Жашківської міської ради (19201, Черкаська область, м. Жашків, вул. Захисників України, 19) інформацію щодо місця проживання (реєстрації) громадянки ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ).
03.02.2021 р. на офіційну електронну адресу суду від позивача надійшла заява про зміну підстав позову.
15.02.2021 р. на поштову адресу суду від виконавчого комітету Жашківської міської ради надійшла інформація щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_1
16.02.2021 р. на офіційну електронну адресу суду від позивача надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи.
17.02.2021 р. через канцелярію суду представником позивача подано заяву про розгляд справи без участі останнього.
Ухвалою господарського суду Київської області від 17.02.2021 р. розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 14.04.2021 р.
У зв'язку з перебуванням судді Лопатіна А.В. на лікарняному, судове засідання у справі № Б3/161-12 (911/3184/20), відкладене на 14.04.2021 р., не відбулось.
Ухвалою господарського суду Київської області від 16.04.2021 р. розгляд справи у підготовчому засіданні призначено на 02.06.2021 р.
Ухвалою господарського суду Київської області від 02.06.2021 р. розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 07.07.2021 р.
Ухвалою господарського суду Київської області від 07.07.2021 р. розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 08.09.2021 р.
Ухвалою господарського суду Київської області від 08.09.2021 р. розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 20.10.2021 р.
Ухвалою господарського суду від 20.10.2021 р. закрито підготовче провадження; призначено розгляд справи по суті в судовому засіданні на 24.11.2021 р.
24.11.2021 р. представником відповідача - гр. ОСОБА_1 через канцелярію суду подано заяву про застосування строку позовної давності.
В судовому засіданні, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, проаналізувавши заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши аргументи присутніх учасників у справі, суд
встановив:
Протокольним рішенням загальних зборів учасників Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" від 14.10.2011 р. № 19/Г вирішено: продати частку в статутному фонді Дочірнього підприємства "Агрос 2" (48256, Тернопільська область, Гусятинський район, с. Крогулець, вул. Богдана Лепкого, буд. 3/ код ЄДРПОУ 24638598) в розмірі 100%, що становить 18000,00 грн. за вказаною вартістю; уповноважити ОСОБА_2 укласти та підписати від імені Товариства договір купівлі-продажу частки в статутному фонді Дочірнього підприємства "Агрос 2" (48256, Тернопільська область, Гусятинський район, с. Крогулець, вул. Богдана Лепкого, буд. 3/ код ЄДРПОУ 24638598) в розмірі 100%, що становить 18000,00 грн.
22.10.2011 р. між Українсько-німецьким Товариством з обмеженою відповідальністю "Агрос" (продавець) та гр. ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу статутного капіталу Дочірнього підприємства "Агрос 2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос", відповідно до умов якого, продавець зобов'язується передати у власність покупця (відступити), належний йому статутний капітал Дочірнього підприємства "Агрос 2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос", що становить 100%, загальною вартістю 18000,00 грн., з усіма правами та обов'язками, що належать учасникам Дочірнього підприємства "Агрос 2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" відповідно до статуту Дочірнього підприємства "Агрос 2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" та законодавства України, на підставі протоколу № 19/Г загальних зборів учасників Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" 14.10.2011 р., а покупець зобов'язується прийняти та сплатити за статутний капітал Дочірнього підприємства "Агрос 2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" у порядку та на умовах передбачених даним договором (п. 1.1. договору).
Відповідно до п.п. 1.2.5., 1.3. договору загальний розмір статутного капіталу становить 18000,00 грн. Статутний капітал Дочірнього підприємства "Агрос 2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" станом на 10.10.2011 р. сплачений повністю на 100% , що підтверджується свідоцтвом виданим директором Дочірнього підприємства "Агрос 2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос".
Вартість статутного капіталу Дочірнього підприємства "Агрос 2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос", який відчужується становить 18000,00 грн. (п. 2.1. договору).
Згідно із пунктом 2.2. договору покупець сплатив продавцю вартість статутного капіталу Дочірнього підприємства "Агрос 2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос", що є предметом цього договору, відповідно до умов договору та у розмірі, визначеному у п. 2.1. цього договору, до його підписання.
Пунктом 2.3. договору продавець підтвердив здійснення покупцем повного розрахунку за проданий статутний капітал Дочірнього підприємства "Агрос 2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру.
Відповідно до п. 3.1. договору право власності на статутний капітал Дочірнього підприємства "Агрос 2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" переходить від продавця до покупця з моменту підписання цього договору, отримання продавцем оплати від покупця, передбаченої п. 2.1. цього договору та державної реєстрації відповідних змін до установчих документів даного товариства з обмеженою відповідальністю.
Вказаний договір підписано уповноваженими представниками сторін, що перевірено приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Дерун К.А., яким посвідчено такий договір, зареєстровано в реєстрі за № 3644.
Українсько-німецьке Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрос" в особі ліквідатора банкрута звертаючись із позовом про визнання недійсним вищенаведеного договору, посилається на те, що провадження у справі про банкрутство Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" було відкрито 28.12.2012 р., а відтак, оскаржуваний договір було укладено в підозрілий період - протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство. Поряд із цим, оскаржений договір укладено боржником із відповідачем на час виконання останньою повноважень керівника (генерального директора) юридичної особи, що здійснювала контроль над боржником, а також, як вказує ліквідатор: "учасником боржника із часткою в статутному капіталі боржника 99,88 % Іноземного підприємства "Агро-Вільд Україна"". Крім того, ліквідатор вказує, що відповідач від імені юридичної особи, що здійснювала контроль над боржником, а також учасника боржника брала участь в загальних зборах учасників боржника, які відбулись 14.10.2011 р. та прийняла рішення про продаж частки боржника в статутному капіталі Дочірнього підприємства "Агрос 2". Таким чином, на переконання ліквідатора банкрута, вказаний правочин було вчинено боржником із заінтересованою щодо нього особою в підозрілий період - протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, при цьому, на дату укладення вказаного договору у боржника існувала заборгованість на суму 2457464,82 грн. Вищенаведені обставини, на думку ліквідатора, свідчать, що укладення спірного правочину боржником із відповідачем є способом уникнення відповідальності перед кредиторами шляхом виведення з обороту ліквідаційних активів боржника, у зв'язку із чим, він звернувся до суду із посиланням на положення статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства з позовом про визнання наведеного правочину недійсним.
В подальшому, позивачем подано заяву про зміну підстав та предмету позову, відповідно до якої позивач зазначає, що обставинами що дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір, як такий, що вчинений недобросовісно, зі зловживанням правами та направлений на шкоду кредиторам: ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль", ПАТ "КБ "Приватбанк" та УПФУ у Білоцерківському районі Київської області, є:
- наявність заборгованості у боржника перед вказаними кредиторами станом на дату укладення оспорюваного договору;
- контрагент, яка за оспорюваним правочином набула права власності на 100% статутного капіталу ДП "Агрос 2", а саме: відповідачка ОСОБА_1 на час укладення оспорюваного правочину була "керівником (генеральним директором) юридичної особи, що здійснювала контроль над боржником, а також учасника боржника з часткою в статутному капіталі боржника 99,88% - Іноземного Підприємства "Агро-Вільд Україна"; від імені юридичної особи, що здійснювала контроль над боржником, а також учасника боржника з часткою в статутному капіталі боржника 99,88% - Іноземного Підприємства "Агро-Вільд Україна" брала участь в загальних зборах учасників боржника, які відбулись 14.10.2011 р. та прийняла рішення про продаж частки в статутному фонді ДП "Агрос 2" в розмірі 100%. Тобто ОСОБА_1 була пов'язаною (заінтересованою) особою";
- Піскарьова Н.С. як керівник (генеральний директор) юридичної особи, що здійснювала контроль над боржником не могла не знати про наявність кредиторської заборгованості Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" на момент вчинення оспорюваного правочину;
- боржник здійснив відчуження 100% корпоративних прав ДП "Агрос-2" за ціною, нижчою від ринкової;
- відчуження майна боржника було здійснено без огляду на права кредиторів щодо забезпечення їхньої вимоги активами боржника.
Виходячи з наведених в заяві обставин, на переконання ліквідатора, оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), а також спеціальної норми - статті 228 ЦК України.
Відповідач своїм правом на подання до суду відзиву на позов не скористався, відзив на позов не подав. Поряд із цим, представником відповідача подано заяву про застосування строку позовної давності.
Проаналізувавши обставини та норми законодавства, на які посилається позивач, повно та всебічно здійснивши аналіз поданих до суду доказів, суд зазначає таке:
За частиною першою статті 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону про банкрутство, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку коли закон або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Отже, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце (див. висновок щодо застосування частини першої статті 58 Конституції України, викладений у постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 у справі № 3-1085гс15).
Статтею "Дія актів цивільного законодавства у часі" 5 ЦК України визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
У Рішенні від 03.10.1997 № 4-зп Конституційний Суд України надав роз'яснення стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами: конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".
Таким чином, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено в пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися 1) негайно (безпосередня дія); 2) шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма); 3) шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
Під зворотною (ретроактивною) дією акта цивільного/ господарського законодавства розуміється поширення його дії на відносини, що виникли до набрання ним чинності.
Системний аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм цивільного/ господарського законодавства: 1) коли акт законодавства пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства.
Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватися на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99).
Отже, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Закріплення названого принципу є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 у справі № 1-зп).
Водночас цивільне/ господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше, встановлена в них самих, а по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта) під час дії якого вони настали або мали місце.
Саме з такого розуміння принципу дії закону в часі слід виходити під час вирішення питання щодо застосування норм закону, що набрав чинності на зміну попередньому, який регулював аналогічні правовідносини.
Вищенаведеного висновку дотримується Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02.06.2021 р. у справі № 904/7905/16. Так, виходячи, в тому числі із вищенаведеного Верховний Суд в зазначеній постанові навів позицію щодо застосування статті 42 КУзПБ під час вирішення питання про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником до набрання чинності та введення в дію КУзПБ. Так, згідно із висновком Верховного Суду, наведеним в зазначеній постанові, підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину, а відтак, не підлягають застосуванню положення ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства до правовідносин, що виникли до введення в дію зазначеного Кодексу.
Зазначене правозастосування відповідає практиці ЄСПЛ, який у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності. В юридичній науці принцип правової визначеності розкривається через такі концепції, як непорушність і нескасовуваність набутих законних прав (vested rights); незворотність закону й неможливість застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування (non-retroactivity); законні очікування (legitimate expectations) - право особи у своїх діях розраховувати на сталість існуючого законодавства.
Заборона зворотної дії в часі нормативно-правових актів є однією з важливих складових принципу правової визначеності як складової права на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції, учасницею якої є держава Україна.
Наведене узгоджується з підходами ЄСПЛ, який вважає, що принцип унеможливлення зворотної дії закону в часі не застосовується, коли нове законодавство ставить особу в сприятливіший стан (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22.05.2012 у справі "Scoppola v. Italy").
З огляду на вищенаведене, врахувавши наведену правову позицію Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02.06.2021 р. у справі № 904/7905/16, як того вимагають положення частини четвертої статті 236 ГПК України, з огляду на те, що спірний правочин було вчинено 22.10.2011 р., тобто до введення в дію КУзПБ, суд дійшов висновку, що в даному випадку, до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства, на які в тому числі посилається позивач.
Поряд із наведеним, відповідно до частини першої, пункту п'ятого частини другої статті 162 ГПК України у позовній заяві позивач викладає свої позовні вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
У цій справі правовими підставами заявлених вимог ліквідатором визначено приписи статті 42 КУзПБ, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Пунктами 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України визначено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Тобто при ухваленні рішення суд має з'ясовувати яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
У господарському процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в господарському процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При вирішенні спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більш того, виходячи з положень ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.
Тому, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (аналогічний висновок щодо обов'язку суду з надання правової кваліфікації відносин сторін викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі N 662/397/15-ц).
Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі N 487/10128/14-ц).
У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі N 924/1473/15).
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 р. у справі N 917/1739/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.01.2020 р. у справі N 916/556/19, від 22.10.2020 р. у справі N 910/18279/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.07.2021 р. у справі № 927/531/18).
Поряд із наведеним, врахувавши наведену в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 р. у справі № 904/7905/16 правову позицію, а також вищенаведені висновку також здійснені Верховним Судом, суд також вважає за необхідне зазначити, що положення Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції чинній станом на дату укладення оспорюваного договору не містять спеціальних підстав, на які посилається позивач в даному спорі, для визнання недійсним правочину.
Разом з тим, в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 р. у справі № 904/7905/16 також наведено висновок щодо можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених в тому числі нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, з огляду на те, що законодавство про банкрутство є частиною цивільного/ господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.
Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі N 904/2979/20 тощо.
Тому в кожній справі про визнання правочину недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач, окрім наведених в положеннях статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства спеціальних підстав визнання правочину, укладеного з боржником недійсним, які не підлягають застосуванню в даному випадку, про що встановлено вище, також посилається на положення статей 3, 13, 203, 215, 228 ЦК України.
Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
Суд звертає увагу, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора (див. висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі N 910/8357/18).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника (див. висновки сформовані у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі N 904/7905/16).
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі N 910/7547/17).
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.
У період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.
Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов'язані, із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов'язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
Дії боржника, зокрема але не виключно, щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора.
Отже будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі N 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі N 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі N 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі N 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі N 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі N 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі N 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі N 908/794/19 (905/1646/17), від 02.06.2021 у справі N 904/7905/16).
Суд звертає увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03.07.2019 у справі N 369/11268/16-ц (провадження N 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Використання особою належного їй суб'єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди кредиторам, ухилення від виконання зобов'язань перед кредиторами є очевидним використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню ("вживанням права на зло").
За цих умов недійсність договору як приватно-правова категорія є інструментом, який покликаний не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.
Вищенаведена правова позиція наведена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.07.2021 р. у справі № 927/531/18.
Згідно змісту позову з урахуванням заяви про зміну підстав позову, в обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що на користь відповідача, що є заінтересованою особою щодо боржника (позивач) реалізовано активи останнього - корпоративні права за заниженою вартістю, отже метою оскарженого правочину є виведення активів боржника задля уникнення погашення наявної на час укладення оспорюваного правочину заборгованості, тобто на шкоду кредиторам, а відтак, такий правочин, на переконання позивача, порушує публічний порядок, отже, його зміст суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За загальними правилами розподілу обов'язку доказування кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини перша та третя статті 74 ГПК України).
Тож при зверненні з позовом про визнання недійсним договору позивач має довести обставини, які на його переконання є підставою для задоволення такого позову.
Поряд із наведеним, позивачем не надано, в порушення положень частини першої статті 77 ГПК України, якими визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, допустимих доказів того, що ціна продажу корпоративних прав за оспорюваним договором - 18000,00 грн. є заниженою, зокрема матеріали справи не містять, ані доказів проведення оцінки предмету продажу за оспорюваним договором, ані клопотання про проведення відповідної судової експертизи.
Разом із тим, судом враховано, що відповідно до відомостей, що мали місце станом на дату укладення оспорюваного договору, наявних в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відносно Дочірнього підприємства "Агрос 2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос", розмір статутного капіталу останнього становить - 18000,00 грн.
Частиною першою статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" визначено, що якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
Статтею 86 ГПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на наведене, за результатами повного та всебічного дослідження наявних в матеріалах справи доказів, судом встановлено, що позивачем належними, допустимими, достовірними та вірогідними, в розумінні положень ст. 76-79 ГПК України доказами не доведено, що продаж частки в статутному фонді Дочірнього підприємства "Агрос 2" в розмірі 100%, що становить 18000,00 грн. за оспорюваним правочином було вчинено за заниженою вартістю, а відтак, що такий правочин вчинено з метою виведення активів боржника та уникнення погашення наявної на час укладення оспорюваного правочину заборгованості, тобто на шкоду кредиторам, щоб, в свою чергу, свідчило, що такий правочин порушує публічний порядок, а тому, його зміст суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За таких обставин, суд дійшов висновку, про відсутність підстав, на які посилається позивач для задоволення позову, визнання недійсним договору купівлі-продажу статутного капіталу Дочірнього підприємства "Агрос 2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" від 22.10.2011 р., укладеного між позивачем та відповідачем, посвідченого 22.10.2011 р. приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Дерун К.А. та зареєстрованого під реєстраційним № 3644, у зв'язку із чим, позов задоволенню не підлягає.
Поряд із наведеним, що стосується тверджень позивача (викладених в заяві про зміну підстав позову), що доказами вчинення продажу активів боржника - корпоративних прав за заниженою вартістю є саме: копії фінансової звітності Дочірнього підприємства "Агрос 2", якими, як стверджує позивач, підтверджено наявність прибутку зазначеного підприємства станом на початок 2011 року в сумі 74000,00 грн., суд вважає такі твердження безпідставними, оскільки, по-перше, позивачем не додано до заяви зазначеної звітності, по-друге, зазначений документ, не може свідчити про ринкову вартість предмету продажу за оспорюваним договором.
Що стосується застосування строку позовної давності про який заявлено відповідачем, судом встановлено наступне:
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з положеннями статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (ст. 253 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до частини третьої та частини четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
З огляду на те, що судом встановлено відсутність порушення права позивача, яке б підлягало захисту, що виключає можливість застосування строку позовної давності та відмову в задоволенні позову з цих підстав, суд відмовляє, відповідно, в застосуванні строку позовної давності, про який заявлено відповідачем.
Керуючись ст.ст. 123, 126, 129, 231, 237-238, 240 ГПК України, суд
вирішив:
1. В задоволенні позову Ліквідатора Українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" - арбітражного керуючого Перепелиці Василя Володимировича до Громадянки ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу статутного капіталу відмовити.
Згідно ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата підписання повного тексту рішення 30.12.2021 р.
Суддя А.В. Лопатін