ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
23 грудня 2021 року м. Київ № 640/23256/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Бокатової Я.А., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції
про визнання протиправною та скасування постанови
представники позивача та відповідача - не з'явилися;
сторін:
ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 , адреса для листування: АДРЕСА_2 , ел. пошта - ІНФОРМАЦІЯ_1 ) (далі - позивач, ОСОБА_1 ) подано на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (адреса: 03056, м. Київ, вул. Виборзька, 32, ідентифікаційний код - 43315602, ел. пошта - dvs_kiev@ki.minjust.gov.ua) (надалі - відповідач, Відділ примусового виконання рішень), у якому позивач просить суд визнати протиправним та скасувати постанову про повернення виконавчого документа стягувача.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва (суддя Пащенко К.С.) залишено без руху позовну заяву ОСОБА_1 .
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.09.2021 відкрито провадження у адміністративній справі № 640/23256/21; постановлено розглядати справу за правилами, передбаченими ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України (скорочено - КАС України) у судове засідання на 13.10.2021; витребувано у відповідача належним чином завірені копії матеріалів виконавчого провадження ВП № 64964299.
Призначеного дня розгляд справи відкладено до 11.11.2021.
Судовими повістками від 22.10.2021 судом викликано представників сторін в судове засідання на 23.11.2021.
Обґрунтовуючи позов ОСОБА_1 зазначає, що в постанові про повернення виконавчого документу стягувачу вказано, що до відділу боржником направлено листа, яким повідомлено про часткове виконання відповідного рішення суду, в додатках до якого містились підтверджуючі документи. Розмір пенсії 45 503 грн. 20 коп. Виплату заборгованості за рішенням суду буде здійснено в межах бюджетних асигнувань виділених на цю мету.
З огляду визначену відповідачем підставу для винесення постанови про повернення виконавчого документу, позивач вказує, що не виділення коштів не означає, що це є підстава для завершення виконавчою провадження, оскільки обіцянки повернення коштів не значить їх повернення, так само як немає жодної гарантії, що у випадку виділення коштів рішення все ж таки виконається без відкритого виконавчого провадження.
На думку ОСОБА_1 , у Пенсійного Фонду України є кошти та є майно для примусового виконання рішення, яким виконавче провадження являється, тому відсутні підстави для повернення виконавчого листа, а рішення суду має бути виконане.
За цих обставин позивач звернувся із позовом до суду.
Разом з тим суд примічає, що у відповідності до ч. 1 ст. 269 КАС України, у справах, визначених статтями 273-277, 280-283, 285-289 цього Кодексу, заявами по суті справи є позовна заява та відзив на позовну заяву (відзив).
Відзиву на позовну заяву відповідач до суду не подав.
Втім через канцелярію до суду відповідачем подано суду копії матеріалів виконавчого провадження ВП № 64964299.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд відмічає таке.
Наразі, в аспекті вчинення органами державної виконавчої служби примусового виконання рішень, суд акцентує, що частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже для встановлення обставин протиправності оскаржуваної постанови, необхідним є перевірка судом такої на відповідність критеріям, що встановлені в ч. 2 ст. 2 КАС України.
Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про виконавче провадження» (в тексті - Закон), «Інструкцією з організації примусового виконання рішень» (по рішенню - Інструкція), та іншими нормаФивно-правовими актами (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно- правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
За змістом частини другої цієї статті виконавець зобов'язаний, зокрема: 1) здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; 3) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання.
В силу частини третьої цієї статті виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право: 1) проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; 2) проводити перевірку виконання юридичними особами незалежно від форми власності, фізичними особами, фізичними особами - підприємцями рішень стосовно працюючих у них боржників; 7) накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на єдиному рахунку, відкритому у порядку, визначеному статтею 35-1 Податкового кодексу України, коштів на рахунках платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на електронних рахунках платників акцизного податку, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей; 21) отримувати від банківських та інших фінансових установ інформацію про наявність рахунків та/або стан рахунків боржника, рух коштів та операції за рахунками боржника, а також інформацію про договори боржника про зберігання цінностей або надання боржнику в майновий найм (оренду) індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком; 22) здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.
Статтею 37 Закону України «Про виконавче провадження» визначені підстави для повернення виконавчого документу стягувачу.
Так, відповідно до частини першої статті 37 Закону виконавчий документ повертається стягувачу, якщо, зокрема: 9) законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.
Як свідчать матеріали справи, на примусовому виконанні (виконавче провадження № 64964299) у відповідача перебував виконавчий лист з примусового виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.03.2021 у справі № 640/6476/20.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Аналогічно, згідно положень статті 14 КАС України, судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру. У справі "Горнсбі проти Греції" Європейський суд з прав людини зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін. Крім того, невиконання рішення є втручанням у право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Від того, чи будуть виконуватись судові рішення, залежить ефективність судової влади в країні. Відтак, якщо виконання рішення не відбувається в добровільному порядку, держава зобов'язана вжити необхідних заходів для його примусового виконання, у т.ч. через застосування примусу та санкцій (покарання) за ухилення від виконання рішення суду.
Верховний Суд у постанові у справі № 619/562/18 від 20 січня 2020 року вказав, що допоки рішення суду не виконано, дії державного / приватного виконавця не можуть бути визнані правомірними.
Судом установлено, що державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гаврилів А.В., наводячи мотиви прийняття оспорюваної у даній справі постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 24.06.2021 ВП № 64964299, зазначив, що до Відділу боржником направлено листа, яким повідомлено про часткове виконання рішення суду, в додатках якого містяться підтверджуючі документи. Розмір пенсії 45 503,20 грн. Виплату заборгованості за рішенням суду 588 554,75 грн. буде здійснено в межах бюджетних асигнувань виділених на цю мету.
Утім, виконавчим документом № 640/6476/20, виданим 03.03.2021 з примусового виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.10.2020 у справі № 640/6476/20, покладено на боржника обов'язок: «... здійснити новий перерахунок та виплату з 01 січня 2019 року ОСОБА_1 пенсії у відповідності до вимог Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" в розмірі 70% грошового забезпечення, зазначеного у довідці Адміністрації Державної прикордонної служби України від 19 грудня 2019 року № 11/18081 без обмеження максимальним розміром, з урахуванням надбавок, доплат та підвищень, починаючи з 01 січня 2019 року».
З наведеного слідує, що рішення суду, яке є обов'язковим до виконання, у визначеному у цьому рішенні порядку не виконано боржником. Доказів зміни встановленого рішенням суду від 29.10.2020 у справі № 640/6476/20 порядку його виконання, сторонами не надано і матеріали виконавчого провадження ВП № 64964299 не містять.
Водночас слід наголосити, що ані чинне національне законодавство, ані зокрема практика Європейського суду з прав людини не містить правових норм, які б дозволяли іншим державним органам, органам місцевого самоврядування, установам, юридичним особам тощо змінювати встановлений судом спосіб чи порядок виконання зобов'язального характеру рішення суду, яке набрало законної сили.
Резолютивною частиною рішення суду у справі № 640/6476/20 на боржника покладався обов'язок здійснення не тільки перерахунку пенсії позивача, але й її виплати з 01 січня 2019 року в розмірі 70% грошового забезпечення, зазначеного у довідці Адміністрації Державної прикордонної служби України від 19 грудня 2019 року № 11/18081 без обмеження максимальним розміром, з урахуванням надбавок, доплат та підвищень.
Отже, наведені відповідачем в оскаржуваній постанові мотиви, не відповідають дійсним обставинам справи.
Крім того, повертаючи виконавчий документ стягувачу та ухвалюючи відповідну постанову від 29 липня 2021 року, відповідач керувався пунктом 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», згідно якого виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.
В той же час, відповідачем не наведено норм закону, яким встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника - Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві, а також не надано доказів щодо відсутності у такого боржника іншого майна чи коштів, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника.
Тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та наданих учасниками справи доказів, суд дійшов висновку, що спірна постанова державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачу ВП № 64964299 від 24.06.2021 не відповідає визначеним частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 КАС України критеріям, а відтак, є протиправною та такою, що підлягає скасуванню.
У відповідності до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За переконанням суду, відповідачем не доведено правомірності прийнятої ним оскаржуваної постанови.
Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек 8.Г.О.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських судців щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія А. З 03-А; пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 24.01.2020 (справа № 420/2921/19).
Отже виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, проаналізувавши всі обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд вважає, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.
В частині судових витрат у справі.
Оскільки в даному випадку матеріали справи містять докази, що вказують на наявність підстав для звільнення позивача від сплати судового збору, зокрема, оскільки ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серія НОМЕР_2 , правові підстави для здійснення розподілу судових витрат - відсутні.
Окремо суд, враховуючи заявления позивачем клопотання про поновлення строку на звернення до суду, визначає, що за ч. 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів. Рішення виконавця про відкладення проведення виконавчих дій може бути оскаржене протягом трьох робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.
Учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Позовну заяву може бути подано до суду: 1) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів; 2) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій (ч.ч. 1, 2 ст. 287 КАС України).
Відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 3 ст. 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 121 КАС України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Судом також враховується те, що статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантується право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
Ключовими принципами ст. 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Право на суд покриває надзвичайно широке поле різноманітних категорій - воно стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур. Своєрідним механізмом, який дозволяє розуміти, тлумачити та застосовувати Конвенцію є практика Європейського суду з прав людини, яку він викладає у своїх рішеннях.
Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.
Так, у справі Delcourt v. Belgium Європейський суд зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення ст. 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.
У справі Bellet v. France Європейський суд зазначив, що ст. 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
При цьому, як випливає з рішення Європейського суду з прав людини у справі Іліан проти Туреччини, правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.
Таким чином, як свідчить позиція Європейського суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Як видно з матеріалів справи, спірну постанову Відділом примусового виконання рішень направлено на адресу ОСОБА_1 03.08.2021, а 05.08.2021 останнім отримано оскаржувану постанову, що підтверджується поштовим конвертом про відправлення кореспонденції та витягом з даних «Укрпошта».
Відповідно, про факт прийняття оспорюваної постанови позивач дізнався 05.08.2021, обставини чого, між іншим, відповідачем не заперечуються.
Поряд з цим, доказів реального вручення ОСОБА_1 постанови від 24.06.2021 до зазначеної дати матеріали справи не містять.
З огляду на вказане, проаналізувавши у сукупності наведені позивачем у заяві доводи та наявні у матеріалах справи докази, беручи до уваги фактичну обізнаність позивача про оспорювану постанову з 05.08.2021, суд вважає обґрунтованими доводи ОСОБА_1 про звернення до суду з відповідним позовом в межах строку з дня, коли він дізнався про порушення своїх прав та інтересів, що випливає з ч.ч. 1, 2 ст. 287 КАС України.
Керуючись ст.ст. 1, 2, 72-78, 123, 241-246, 268-271, 287 КАС України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 - задовольнити повністю.
2. Визнати протиправною та скасувати постанову про повернення виконавчого документа стягувача ВП № 64964299 від 24.06.2021, прийняту старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гаврилівим А.В.
Судові рішення за наслідками розгляду судами першої інстанції справ, визначених статтею 287 КАС України, набирають законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі їх апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 6 ст. 287 КАС України, апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення.
Суддя К.С. Пащенко