с
Постанова
Іменем України
14 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 383/300/20
провадження № 61-11990св21
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 18 січня 2021 року у складі судді Адаменко І. М. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 02 червня 2021 року у складі колегії суддів: Єгорової С. М., Чельник О. І., Черненка В. В.,
Описова частина
Короткий зміст вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Позов мотивовано тим, що 10 липня 2019 року позивачем на ОСОБА_3 та
ОСОБА_4 була видана нотаріально посвідчена довіреність, якою він уповноважував довірителів оформити документи на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею до 2,0 га та здійснити пошук особи, що візьме вказану земельну ділянку в оренду зі сплатою орендної плати у розмірі 7 000,00 грн щороку.
За наказом головного управління Держгеокадастру в Кіровоградській області від 25 вересня 2019 року № 11-5495/14-19-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність» позивач став власником земельної ділянки кадастровий номер 3520884000:02:000:5286, загальною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області.
Як учаснику АТО йому було відомо про шахрайські дії з земельними ділянками, тому він вирішив припинити дію довіреності, проте за інформацією з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна встановлено, що земельна ділянка відповідно до договору купівлі-продажу за № 4560 від 11 жовтня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю. перейшла у власність ОСОБА_2 .
Зазначав, що своєї згоди на продаж земельної ділянки не надавав, грошові кошти від продажу не отримував. Вважав дії його представника за довіреністю та відповідача зловмисною домовленістю, оскільки дії вчинені всупереч його волі. Позивач не знав, що на його ім'я була оформлена земельна ділянка, не збирався здійснювати продаж земельної ділянки та вважав, що земельна ділянка сільськогосподарського призначення не може бути продана у зв'язку з дією мораторію на її продаж, з позивачем не погоджувалися умови продажу, кошти він не отримував.
ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3520884000:02:000:5286, загальною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області, укладеного між ним та ОСОБА_2 11 жовтня 2019 року, зареєстрованого в реєстрі за № 4560.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 18 січня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оспорюваний договір купівлі-продажу земельної ділянки нотаріально посвідчений, зареєстрований відповідно до вимог Закону та укладений від імені позивача належним чином уповноваженим його представником, а тому заявлені позовні вимоги є необґрунтованими.
Постановою Кропивницького апеляційного суду від 02 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 18 січня
2021 року - без змін.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спірний договір купівлі-продажу зареєстрований відповідно до вимог чинного законодавства, укладений представником позивача на підставі довіреності, яка не скасована. Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження доводів про зловмисну домовленість його представника та іншої сторони договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 18 січня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 02 червня 2021 року.
У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 18 січня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 02 червня 2021 року, і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 09 вересня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 18 січня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 02 червня 2021 року.
Справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження рішень зазначено неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 у встановлений Верховним Судом строк до суду не надходив.
Фактичні обставини, встановлені судами
10 липня 2019 приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Рукавіциною Н. В. посвідчена довіреність за № 1276, згідно з якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_3 та ОСОБА_4 бути його представником, в тому числі представляти його інтереси з наданням права користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою (передачі в оренду, позичку, продажу, міни, укладення договорів емфітевзу, суперфіцію, а також будь-яких інших цивільно-правових правочинів, дозволених законодавством) за ціною та на умовах за своїм розсудом, при цьому всі істотні та факультативні умови договорів, в тому числі, але не виключно, строк дії договорів оренди та розмір орендної плати, суму, за яку буде продаватись земельна ділянка, тощо, представник вправі визначити самостійно згідно їхніх попередніх домовленості. Довіреність видана з правом передачі повноважень третім особам, строком на один рік та дійсна по 10 липня 2020 року включно.
Згідно з наказом головного управління Держгеокадастру в Кіровоградській області № 11-5495/14-19-СГ від 25 вересня 2019 року «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність»
ОСОБА_1 надано у власність земельну ділянку площею 2,0 га з кадастровим номером 3520884000:02:000:5277 для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області.
За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 04 жовтня 2019 року, за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3520884000:02:000:5286, площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства.
Відповідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку з додатками від 08 жовтня 2019 року № НВ-3510021502019, земельна ділянка з кадастровим номером 3520884000:02:000:5286, площею 2,0 га, надана ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства та розташована на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області.
11 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 , в інтересах якого на підставі довіреності від 10 липня 2019 року діяла ОСОБА_4 , та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 2,0 га, кадастровий номер 3520884000:02:000:5286, розташованої на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області. Земельна ділянка була продана за 25 000,00 грн; кошти продавець отримав готівкою повністю до укладення договору.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 27 листопада 2019 року, спірна земельна ділянка відповідно до договору купівлі-продажу, серії та номер 4560 від 11 жовтня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю., зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У статті 6 ЦК України зазначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, що передбачено статтею 627 ЦК України.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 ЦК України).
Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства (частина третя статті 237 ЦК України).
Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, що встановлено статтею 239 ЦК України.
Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 ЦК України).
Стаття 232 ЦК України регулює правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною: правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.
Отже, правочин, вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, є оспорюваним. Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Вищезазначені процесуальні норми передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
Встановивши, що позивачем ОСОБА_1 не доведено підстав, передбачених статтею 232 ЦК України, для визнання договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2019 року недійсним, суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки за змістом довіреності від 10 липня 2019 року довірителі мали право на укладення договору купівлі-продажу.
Аналогічні висновки щодо застосування норм права у спірних подібних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду: від 09 вересня 2021 року в справі № 383/304/20 та від 19 листопада 2021 року в справі № 383/302/20.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні заявленого позову ОСОБА_1 у зв'язку із його недоведеністю та необґрунтованістю.
У касаційній скарзі заявник стверджує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц.
У постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц сформульовано висновок про те, що встановивши, що позивачем не доведено підстав, передбачених статтею 232 ЦК України, для визнання договору купівлі-продажу від 30 грудня 2009 року недійсним, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову в цій частині.
Отже, у справі, що переглядається, та у наведеній постанові Верховного Суду зроблені аналогічні висновки щодо відсутності підстав для задоволення позову про визнання правочину недійсним внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.
Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися.
Наведені в обґрунтування касаційної скарги інші аргументи не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не свідчать про незаконність відповідних рішень, зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Колегією суддів Верховного Суду враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Пронінапроти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Судами попередніх інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 18 січня
2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 02 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук