02 грудня 2021 року Справа № 915/997/21
м. Миколаїв
Господарський суд Миколаївської області у складі судді Семенчук Н.О., за участю секретаря судового засідання Мавродій Г.В.,
за участю сторін:
прокурор - Бескровна І.І.,
від позивача (представник позивача) - Стасюк О.Д.,
від відповідача-1 (представник відповідача-1 ) в судове засідання не з'явився,
від відповідача-2 (представник відповідача-2 ) - Вавілов А.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу
за позовом: Виконувача обов'язків заступника керівника Вознесенської окружної прокуратури Миколаївської області (56500, Миколаївська область, м. Вознесенськ, пров. Костенка, 2; код ЄДРПОУ 02910048)
в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, 18/9; код ЄДРПОУ 00032945);
до відповідача-1: Державного підприємства «Радгосп «Виноградна Долина» (57047, Миколаївська область, Вознесенський район, с. Варюшине, вул. Тополина, 30; код ЄДРПОУ 00413995);
до відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Просперіс Агро М» (54050, м.Миколаїв, вул. Новобудівна, 7/1, кв.8; код ЄДРПОУ 43551052)
про: визнання недійсним договору.
Виконувач обов'язків заступника керівника Вознесенської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою б/н, в якій просить суд:
- визнати недійсним договір №10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції, укладений 10.03.2020 між державним підпримством «Радгосп «Виноградна долина» та ТОВ «Просперіс Агро М».
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що між ДП «Радгосп «Виноградна Долина» та ТОВ «Просперіс Агро М» 10.03.2020 укладено договір №10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції. Вказує, що зазначений Договір було укладено з перевищенням повноважень виконувача обов'язків директора державного підприємства, без відповідного погодження суб'єкта управління, чим порушено вимоги ст. 73-2 ГК України, п.20 ч.1 ст. 6 ЗУ «Про управління об'єктами державної власності» та Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою КМУ від 11.04.2012 № 296. Вважає, що зазначеним Договором також порушено виключне право держави на одержання вирощеного на державних землях врожаю сільськогосподарських культур. Зазначає, що у зв'язку з тим, що зазначений Договір було укладено із суттєвими порушеннями чинного законодавства, він підлягає визнанню недійсним.
Ухвалою суду від 29.06.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 27.07.2021
21.07.2021 до суду від позивача Фонду державного майна України надійшли пояснення № 10-25-15966 від 14.07.2021, в яких Фонд державного майна України погоджується з доводами, які викладені у позовній заяві та вважає їх обгрунтованими, а також такими, що відповідають фактичним обставинам справи.
Вказує, що Фонд державного майна України є органом управління ДП «Радгосп «Виноградна долина» з 20.12.2019. Відповідно до п.п.1.1 Статуту Державного підприємства «Радгосп «Виноградна долина», затвердженого наказом Фонду державного майна України від 04.03.2020 № 390, ДП «Радгосп «Виноградна долина» є державним унітарним підприємством, що діє як державне комерційне підприємство, засноване на державній власності та належить до сфери управління Фонду державного майна України. Нормами Статуту державного підприємства, а саме п.п. 7.1.,7.2.закріплено, що майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарського відання. Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, оборотні кошти, нематеріальні активи, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства, що відповідає вимогам ст. 22, ст. 73 ГК України.
Між ТОВ «Просперіс Агро М» та ДП «Радгосп «Виноградна долина» було укладено Договір від 10.03.2020 № 10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції, згідно умов якого сторони погодили кошторис на виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції загальновиробничі витрати, за яким становили понад 17 мільйонів гривень. При цьому, згідно із п.п. 10.7.17, 10.7.21 Статуту ДП «Радгосп «Виноградна долина», до виключної компетенції суб'єкта управління підприємства відповідно до покладених на нього завдань належить прийняття рішення про надання згоди на вчинення підприємством значних господарських зобов'язань (правочинів) в розумінні р. 11 Статуту та на надання згоди на укладення договорів про спільну діяльність, договорів комісій, доручення та управління майном, зміни до них та контроль за виконанням умов цих договорів.
Вказує, що відповідно до Фінансового плану на 2021 рік ДП «Радгосп «Виноградна долина» вартість всіх активів підприємства за 2019 рік становила 48 858,00 грн. Враховуючи це, сума Договору значно перевищує 10% вартості активів підприємства за 2019 рік, тобто значним в даному випадку є правочин предмет якого становить 4885,80 грн. Отже, Договір від 10.03.2020 потребував обов'язкового погодження із суб'єктом управління. Водночас, суб'єктом управління не надавалась згода на укладення вищезазначеного договору. Договір було укладено без відповідного погодження з уповноваженим органом управління майном, чим порушено норми п.20 ч.1 ст. 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та постанову КМУ від 11.04.2012 № 296 «Про затвердження Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном».
Окрім того зазначає, що п.1.1. Договору зазначається, що сторони за договором об'єднали зусилля для організації спільного обробітку земельних ділянок, які перебувають в постійному користуванні ДП «Радгосп «Виноградна Долина». У постійному користуванні ДП «Радгосп «Виноградна долина» на підставі державних актів про право постійного користування земельною ділянкою перебуває 17 земельних ділянок сільськогосподарського призначення загальною площею 2419,58 га на території Вознесенського району.
26.07.2021 до суду від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву вих.№ 80 від 21.07.2021, в якому зазначає, що колишнім керівником відповідача-1 Максимовим М.В. з перевищенням повноважень, наданих Статутом, та з порушенням вимог ст. 407 ЦК України, ст.ст. 95, ст.102-1 Земельного кодексу України, Закону України 185-V «Про управління об'єктами державної власності» та Порядку, здійснено укладання Договору від 10.03.2020 № 10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції з відповідачем-2, оскільки загальна сума господарського зобов'язання, вчиненого колишнім в.о. директора ДП «Радгосп «Виноградна долина» Максимовим М.В., становить 20,2% та є значним господарським зобов'язанням, та у зв'язку з тим, що Договір було укладено без відповідного погодження суб'єкта управління. Просить задовольнити позовні вимоги.
27.07.2021 до суду від представника відповідача-2 надійшло клопотання б/н від 27.07.2021 про ознайомлення з матеріалами справи та відкладення слухання справи на іншу дату та час для надання можливості ознайомитись з матеріалами справи та подовжити строк для написання відзиву на позов у справі.
Ухвалою суду від 27.07.2021, яку занесено до протоколу судового засідання, підготовче засідання відкладено на 26.08.2021.
Ухвалою суду від 26.08.2021, яку занесено до протоколу судового засідання, підготовче засідання відкладено на 08.09.2021.
30.08.2021 до суду від представника відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву б/н від 30.08.2021, в якому зазначає наступне.
Враховуючи, що внеском у спільну діяльність з боку ДП «Радгосп «Виноградна долина» є саме право користування земельними ділянками державної форми власності, то до правового регулювання питання укладення відповідного договору не можуть бути застосовані положення Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном», затверджений постановою КМУ від 11.04.2012 № 296. Вважає висновки позивача про те, що Договір №10/03 укладено з порушенням приписів вищевказаного Закону є необгрунтованими, адже норми вказаних актів не застосовуються в межах спірних правовідносин.
Зазначає, що предмет оскаржуваного правочину, за змістом якого відповідачем було взято на себе зобов'язання з вирощування сільськогосподарської продукції за рахунок наявних у його прав володіння земельними ділянками, не входить за межі визначеної Статутом ДП «Радгосп «Виноградна долина» мети і предмету його діяльності, основою чого є отримання прибутку з виробництва та реалізації сільськогосподарської продукції, що дає підстави для висновку про вчинення його саме в процесі здійснення ДП «Радгосп «Виноградна долина» своєї поточної господарської діяльності. Більш того, зміст Договору № 10/03 не містить жодних умов про відчуження чи іншим чином вибуття із власності ДП «Радгосп «Виноградна долина» будь-якого належного йому як на праві господарського відання, так і на праві постійного користування майна, а наслідками реалізації такого договору стало отримання прибутку від провадження своєї статутної діяльності. В даному контексті значне господарське зобов'язання в розумінні положень ст. 73-2 ГК України стосується взятих на себе прав і обов'язків саме ДП «Радгосп «Виноградна долина», а не обох сторін правочину. Тобто, є безпідставним використання вартості переданих відповідачем-2 посівних матеріалів, добрив і засобів захисту рослин для формування суми предмету оскаржуваного правочину, адже за умовами договору №10/03 така передача відповідних матеріалів не є закупівлею, а відтак, у ДП «Радгосп «Виноградна долина» не виникало в межах їх вартості будь-яких майнових обов'язків.
З огляду на це, вважає, що правові підстави для віднесення Договору № 10/03 до значного господарського зобов'язання ДП «Радгосп «Виноградна долина» в розумінні ст. 73-2 ГК України, відсутні, що виключає необхідність отримання попередньої згоди органу управління - як Фонду державного майна України, так і Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, на його укладення, а тому висновки позивача, що оскаржуваний Договір є значним господарським зобов'язанням, не відповідають дійсним обставинам спірних правовідносин та грунтуються на невірному застосуванні наведених норм права.
Також вказує, що саме по собі перевищення в.о. директора ДП «Радгосп «Виноградна долина» Максимовим М.В. своїх повноважень, обмежених п.п.7.4,10.2.10 Статуту підприємства, при укладенні Договору № 10/03 за наявності факту добросовісного його виконання та отримання прибутку державним підприємством, не може свідчити про наявність правових підстав для визнання такого правочину недійсним з підстав порушення положень ст. 92 ЦК України, адже відсутні такі складові застосування наведеної норми як наявність: недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента; дій сторін такого договору, які свідчать про відсутність реального наміру його укладення і виконання.
Звертає увагу на те, що сама по собі мета залучення сільськогосподарського виробника до використання землі за договором, це, насамперед, забезпечення раціонального використання земель, збереження та відтворення їх родючості, забезпечення провадження діяльності у сфері виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення вирощування сільськогосподарських культур на відведених для цього землях. Сам по собі факт порушення керівником ДП «Радгосп «Виноградна долина» в певній мірі визначених Статутом такого підприємства його повноважень, однак, забезпечення при цьому збереження фізичних властивостей (призначення) земельних ділянок і отримання прибутку підприємством та відсутність факту завданих державному підприємству збитків не може бути правовою підставою для визнання недійсним відповідного правочину виключно задля певного задоволення бюрократичної системи.
Вважає, що матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження існування правових підстав для можливості визнання Договору №10/03 недійсним, що свідчить про необгрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення.
Також зазначає, що в матеріалах справи є лист від 11.05.2021 Фонду Державного майна України на адресу позивача, де зазначено, що Фонд вживає необхідні заходи з метою недопущення збитків у межах своєї компетенції. Таким чином вважає висновки позивача про відсутність дій з боку Фонду державного майна також не находять свого підтвердження, тим самим лише підтверджує той факт, що є неналежним позивачем.
Просить у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
03.09.2021 до суду від прокуратури надійшла відповідь на відзив на позовну заяву № 15/1-1236 вих21 від 02.09.2021, в якій зазначає, що прокурором у позові обгрунтовано та підтверджено належними та допустимими доказами у розумінні ст.ст.76,77 ГПК України той факт, що Договір № 10/03 було укладено з перевищенням повноважень в.о. директора ДП Радгосп «Виноградна долина», без відповідного погодження суб'єкта управління, а отже, особою, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності, що відповідно, свідчить про наявність підстав для визнання спірного правочину недійсним на підставі ч.1 ст. 215 ЦК України.
Вважає твердження відповідача -2 стосовно відсутності підстав для представництва інтересів держави в особі Фонду державного майна України, безпідставними. У даному випадку наявний орган, уповноважений на захист інтересів держави, який не дивлячись на очевидні порушення при укладанні оспорюваного договору, та обізнаність про такі порушення протягом розумного строку, достатнього для належного реагування (з грудня 2020 року), заходів до їх усунення не вжив. Така позиція органу не відповідає вимогам законодавства та свідчить про невиконання ними своїх повноважень по захисту інтересів держави та є підставою для представництва прокуратурою інтересів держави в суді.
Ухвалою суду від 08.09.2021, яку занесено до протоколу судового засідання, у відповідності до ст.ст. 177, 182, 185 ГПК України, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 26.10.2021.
26.10.2021 до суду від представника відповідача-2 надійшла заява про відкладення слухання справи б/н від 26.10.2021.
Ухвалою суду від 26.10.2021, яку занесено до протоколу судового засідання, судове засідання відкладено на 15.11.2021.
Ухвалою суду від 15.11.2021, яку занесено до протоколу судового засідання, у судовому засіданні оголошена перерва на стадії з'ясування обставин справи, перевірки та дослідження доказів до 02.12.2021.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.
З матеріалів справи вбачається, що у постійному користуванні Державного підприємства «Радгосп «Виноградна Долина» на підставі державних актів про право постійного користування земельною ділянкою перебуває 17 земельних ділянок сільськогосподарського призначення загальною площею 2419,58 га на території Вознесенського району з наступними кадастровими номерами: 4821783800:02:000:0005; 4821783800:01:000:0006; 4821783800:01:000:0007; 4821783800:01:000:0008; 4821783800:01:000:0009; 4821780200:01:000:0010; 4821783800:02:000:0008: 4821780200:01:000:0009; 4821780200:01:000:0010; 4821783800:02:000:0022; 4821780200:04:000:0001; 4821783800:02:000:0024; 4821780201:02:006:0029; 4821783801:02:006:0028; 4821783801:02:000:0027; 4821780201:02:006:0026; 4821780201:02:006:0025 (а.с.76,107).
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20.11.2019 № 1101 -р «Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств, установ та організацій до сфери управління Фонду державного майна» Державне підприємство «Радгосп «Виноградна Долина» (код 00413995) передано до сфери управління Фонду державного майна України.
Відповідно до п. 1.1. Статуту, ДП «Радгосп «Виноградна долина», затвердженого наказом Фонду державного майна України від 04.03.2020 № 390, підприємство є державним унітарним підприємством, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Фонду державного майна України.
Згідно п.3.2. Статуту, основними напрямками діяльності Підприємства є вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур.
Відповідно до п.4.4. Статуту, Підприємство має право від свого імені вчиняти господарські зобов'язання (правочини), укладати договори, угоди, контракти, набувати майнові та немайнові права, нести зобов'язання.
Відповідно до п.4.11. Статуту, Підприємство здійснює вільний вибір видів господарської діяльності, самостійно формує програми та напрями своєї діяльності, обирає постачальників та споживачів продукції, робіт і послуг, якщо інший порядок вибору видів діяльності, постачальників та споживачів продукції, робіт і послуг не передбачений чинним законодавством. Підприємство самостійно визначає ціни на власну продукцію (товари, послуги, роботи), якщо інше не передбачено ліцензійними умовами щодо окремих видів діяльності, які здійснює Підприємство та законодавством України.
Згідно п.п.2 п. 5.1. Статуту, для реалізації мети діяльності Підприємства, передбаченої цим Статутом, Підприємство має право в порядку, встановленому чинним законодавством, Статутом Підприємства та внутрішніми документами Підприємства: вчиняти господарські зобов'язання (правочини) та укладати договори, угоди, контракти згідно з чинним законодавством, набувати майнові та особисті немайнові права, брати на себе зобов'язання в порядку, встановленому чинним законодавством та цим Статутом.
Згідно п.п.7 п.5.2. Статуту, Підприємство зобов'язане погоджувати із суб'єктом управління Підприємства питання, пов'язані з вилученням чи добровільною відмовою від користування земельною ділянкою, зміною цільового призначення земельних ділянок або їх частин, які закріплені за Підприємством.
Відповідно до п.10.5 Статуту, управління Підприємством здійснюється його Директором, якій підзвітний суб'єкту управління Підприємства.
До виключної компетенції суб'єкта управління Підприємства відповідно до покладених на нього завдань належить: прийняття рішення про надання згоди на вчинення Підприємством значних господарських зобов'язань (правочинів) в розумінні розділу 11 Статуту (п.п.10.7.17. п. 10.7 Статуту); надання згоди на укладення договорів про спільну діяльність , договорів комісій, доручення та управління майном, зміни до них, та контроль за виконання умов цих договорів (п.п.10.7.21. п.10.7. Статуту).
Відповідно до п.10.14. Статуту, Директор діє в інтересах Підприємства. Директор діє від імені Підприємства в межах, передбачених законодавством, цим Статутом та іншими актами Підприємства, рішеннями суб'єкта управління Підприємства. Директор представляє інтереси Підприємства перед юридичними та фізичними особами, державою, державними та громадськими установами, органами й організаціями, вчиняє від імені та на користь Підприємства господарські зобов'язання (правочини), інші юридично значимі дії, приймає рішення, обов'язкові для виконання всіма працівниками Підприємства. Директор розпоряджається коштами, майном та майновими правами Підприємства у межах, що встановлені цим Статутом, внутрішніми нормативними документами Підприємства, рішеннями суб'єкта управління Підприємства.
Згідно п.п. (10) п.10.16. Статуту, директор Підприємства розпоряджається майном та коштами Підприємства, з урахуванням обмежень встановлених цим Статутом, внутрішніми положеннями Підприємства та рішеннями Суб'єкта управління Підприємства.
Згідно п.п. (21) п.10.16. Статуту, директор Підприємства приймає рішення про вчинення господарських зобов'язань (правочинів), підписання (укладання), зміну та розірвання (угод, контрактів), за винятком тих, на вчинення яких відповідно до цього Статуту та/або чинного законодавства України потрібно одержати обов'язкове рішення (дозвіл, згоду) суб'єкта управління Підприємства на їх вчинення.
Відповідно п. 11.1. Статуту, значним господарським зобов'язанням (правочином) Підприємства визнається господарське зобов'язання (правочин), що вчиняється Підприємством, якщо ринкова вартість майна, робіт, послуг, чи сума коштів, що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів заданими останньої річної фінансової звітності.
10.03.2021 між Державним підприємством «Радгосп «Виноградна долина», в особі виконувача обов'язків директора Максимова Максима Валерійовича, діючого на підставі Статуту (надалі- Сторона -1), та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПРОСПЕРІС АГРО М», в особі директора Михайлюка Михайла Олександровича (надалі- Сторона -2), було укладено договір № 10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції (далі - Договір).
Відповідно до п.1.1 Договору, сторони за Договором об'єднали зусилля для організації спільного обробітку земельних ділянок, які перебувають в постійному користуванні Сторони- 1, про що Сторони укладають Додаток № 1 до цього Договору, який визначає характеристики відповідних земельних ділянок.
Згідно п. 1.2 Договору, ведення спільних справ за Договором здійснюється Сторонами за їх згодою. Обсяг зобов'язань кожної зі Сторін Договору щодо вирощування сільськогосподарської продукції визначається в Додатку № 2 («Кошторис») до Договору, де вказується перелік робіт, матеріалів, сировини та засобів, які будуть надані Сторонами.
Згідно п. 1.4 Договору, Сторони можуть надавати один одному будь-яку фінансову, технологічну або організаційну допомогу. При цьому майно Сторін та грошові кошти не об'єднуються та у спільній власності не перебувають. Даний договір не позбавляє Сторону- 1 права користування належними йому земельними ділянками та не надає прав користувача чи орендаря Стороні -2.
З метою розрахунку вартості та кількості майбутнього врожаю Сторони погоджують відповідний План врожайності (додаток № 3 «План врожайності») - п.1.5 Договору.
Відповідно до п.1.6 Договору, результат спільного вирощування с/г культур, а саме - вирощений урожай (готова продукція/товар) - є власністю Сторони-2 і не переходить у власність Сторони-1.
Передбачені в цьому Договорі роботи виконуються Сторонами з власних або наданих Стороною- 2 сировини, матеріалів та засобів (посівного матеріалу, добрив, засобів захисту рослин, паливно-мастильних матеріалів тощо). Використання сировини, матеріалів, засобів виконання робіт узгоджується в Додатку № 2 до Договору, де вказується їх вартість та понесені витрати на їх придбання Сторонами. Надання сировини, матеріалів та інших засобів Стороною -2 Стороні- 1 та навпаки здійснюється на підставі акту приймання передачі (п.п. 2.1, 2.2 Договору).
Згідно п. 2.3, п.2.4 Договору, збирання врожаю проводиться Стороною -2. З метою фіксації кількості та якості зібраного урожаю сторони забезпечують присутність своїх представників при його збиранні.
Результатом спільного обробітку земельних ділянок по Договору є вирощена сільськогосподарська продукція (урожай). Доходи, що отримуються в результаті спільного вирощування продукції, використовуються, в першу чергу, на відшкодування матеріальних витрат, понесених Сторонами на обробіток земельних ділянок, матеріали та сировину. Прибуток (винагорода), котрий отримують сторони від спільного обробітку земельних ділянок, після відшкодування матеріальних витрат, підлягає розподілу пропорційно часткам їх участі у спільному обробітку. Розміри прибутку (винагороди) кожній із Сторін, а також форма її виплати (у натуральній та у грошовій формах) обумовлюються сторонами в «Плані врожайності» (п.п. 3.1, 3.2 Договору);
Відповідно до п. 3.3 Договору, винагорода в натуральній формі передається Сторонам одноразово після завершення повного сільськогосподарського циклу вирощування та збору врожаю (готової продукції). Винагорода в грошовій формі виплачується Стороні -1 в гарантованому розмірі, що не може бути меншим від обумовленого Сторонами в Плані урожайності.
Згідно п.3.4, п.3.5 Договору, винагорода в натуральній формі виплачується Стороні -1 у гарантованому розмірі, який дорівнює кількості готової сільськогосподарської продукції, ринкова вартість якої на момент розрахунку не може бути меншою від гарантованого розміру винагороди в грошовій формі. В разі отримання готової продукції в кількості, що перевищує заплановану на 10 %, додаткова винагорода Стороні -1 становить 3 % від ринкової вартості готової продукції, що перевищує заплановану кількість, визначену в Додатку № 3 «План врожайності».
Відповідно до п.4.1.1. Договору, Сторона-1 зобов'язана виконати роботи відповідно до умов цього Договору.
Згідно п. 4.1.2. Договору, Сторона-1 зобов'язана вживати заходів для захисту одержаних під час виконання робіт результатів та інформувати про це Сторону-2.
Відповідно до п. 4.1.15. Договору, Сторона-1 має право отримувати оплату за надання передбачених Договором послуг та винагороду за виконання робіт.
Сторона-2 зобов'язана надати Стороні-1 технологічні карти вирощування сільськогосподарських культур. Передати Стороні-1 необхідну для виконання робіт інформацію, сировину, матеріали та засоби відповідно до потреб цього Договору або авансувати Сторону -1 з метою їх придбання. Призначати кваліфікованих спеціалістів Сторони-2 для проведення контролю за дотриманням Стороною-1 технологічної карти вирощування с/г культур при проведенні науково-виробничої діяльності. Приймати виконані роботи та оплатити їх у строки та в розмірі передбачених цим Договором. Здійснювати контроль за дотриманням Стороною -1 передових технологічних процесів вирощування сільськогосподарських культур в період від підготовки грунту під посів до збирання врожаю сільськогосподарських культур (п.п.5.2.1, 5.2.2, 5.2.3., 5.2.5, 5.2.6 Договору).
Термін дії цього Договору з 10.03.2020 до 31.12.2020, а у випадку порушення зобов'язань, до повного виконання зобов'язань за цим Договором (п. 8.1 Договору).
Додатками до цього Договору є: Додаток №1 «Характеристики земельних ділянок, які використовуються Виконавцем в рамках виконання Договору» до Договору № 10/03 від 10.03.2020 на виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції; Додаток № 2 «План врожайності» до Договору № 10/03 від 10.03.2020 на виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції; Додаток № 3 «Кошторис на виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції» до Договору № 10/03 від 10.03.2020 на виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції ( а.с. 33-43).
Договір № 10/03 та Додатки до нього підписані Стороною-1 - ДП «Радгосп «Виноградна Долина» в особі Масимова М.В. та Стороною-2 - ТОВ «ПРОСПЕРІС АГРО М» в особі Михайлюка М.О. та скріплені печатками сторін.
На виконання умов Договору, відповідно до актів №№1-10 приймання-передачі посівного матеріалу, добрива та засобів захисту рослин, в період з 12.03.2020 по 15.05.2020 ТОВ «ПРОСПЕРІС АГРО М» передало ДП «Радгосп «Виноградна Долина» посівного матеріалу, добрив та засобів захисту рослин на загальну суму 9 609 601,3 грн. (а.с.44-53).
На виконання умов Договору, ТОВ «ПРОСПЕРІС АГРО М» перераховано на рахунок ДП «Радгосп «Виноградна Долина» 290000,00 грн. (30.04.2020 - 110000,00 грн., 12.05.220 - 180000,00 грн.), що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями платіжних доручень № 172085 від 30.04.2020 та №37519 від 12.05.2020, в яких платником зазначено ТОВ «ПРОСПЕРІС АГРО М», отримувачем - ДП «Радгосп «Виноградна Долина», в графі призначення платежу зазначено- «плата за виконані роботи по вирощуванню с/г продукції за дог. № 10/03 від 10.03.2020р..» ( а.с.54,55).
Як зазначає прокурор, з умов оспорюваного договору № 10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції вбачається, що останній за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність. Ураховуючи, що виконувачем обов'язків директора державного унітарного підприємство укладено оскаржуваний Договір з перевищенням установлених законом та Статутом підприємства повноважень, а також те, що такий правочин суперечить інтересам держави та спричиняє прямі економічні збитки державі у вигляді неодержання прибутку від використання земель, що перебувають у постійному користуванні цього підприємства, то з урахуванням вимог ст.ст. 203, 215 ЦК України вважає, що Договір № 10/03 підлягає визнанню недійсним.
На підтвердження вищевикладеного прокурором до матеріалів позову надано, зокрема, копії наступних документів:
-Акту № 15-14-11/11 планової виїзної ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Державного підприємства «Радгосп «Виноградна Долина» за період з 01.01.2018 по 31.12.2020, складеного Управлінням Південного офісу Держаудитслужби в Миколаївській області від 16.04.2021, з якого вбачається, що Управлінням Південного офісу Держаудитслужби в Миколаївській області у період з 02.02.2021 по 16.04.2021 проведено планову виїзну ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Державного підприємства «Радгосп «Виноградна долина» за період з 01.01.2018 по 31.12.2020. За результатами ревізії, окрім іншого установлено, що в порушення вимог ч. 1 ст. 407 Цивільного кодексу України, ст.ст. 95, 102-1 Земельного кодексу України та пункту 2 Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296, колишнім директором ДП «Радгосп «Виноградна долина», без звернення до органу управління - Фонду державного майна України (далі Фонду) щодо погодження договору спільної діяльності, незаконно укладено з ТОВ «Просперіс Агро М» договір від 10.03.2020 № 10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції, внаслідок чого допущено незаконне вилучення майна державної власності (урожаю насіння соняшника та проса) на загальну суму 14,4 млн.грн.;
- Листа від 29.04.2021 № 15/1-592 вих-21 Миколаївської обласної прокуратури, яким повідомлено Фонд державного майна України та запитано у нього інформацію про вжиті заходи до усунення виявлених порушень та чи заплановано Фондом в подальшому вжиття заходів реагування до захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, зокрема шляхом звернення до суду з позовом про визнання недійсним Договору від 10.03.2020;
- Листів Фонду Державного майна України №10-47-25596 від 14.12.2020, № 10-47-10863 від 14.05.2021, в яких зазначено, що Договір про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції від 10.03.2020 № 10/03, був укладений без відповідного погодження з уповноваженим органом управління майном, чим порушено норми пункту 20 частини першої статті 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та постанови Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296 «Про затвердження Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність доручення та управління майном»; Договір укладено без проведення відповідних торгів; з перевищенням колишнім директором державного підприємства Максимовим М.В. повноважень. Згідно відповіді Фонду від 14.05.2021, останнім заходи до визнання в судовому порядку Договору недійсним не вживались та їх вжиття не заплановано. У цьому листі Фондом повідомлено, що за вказаним фактом він 14.12.2020 звертався до ГУ Національної поліції в Миколаївській області, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань із заявами про вчинення посадовими особами ДП «Радгосп «Виноградна долина» та ТОВ «Просперіс Агро М» дій, спрямованих на завдання збитків державі в особливо великих розмірах. Фондом у межах компетенції вжито необхідні заходи з метою недопущення завдання збитків державі в особливо великих розмірах.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням правових підстав позовних вимог і викладених сторонами доводів та заперечень, суд виходить з наступного.
Так, предметом позову у даній справі є вимога прокурора про визнання недійсним Договору № 10/03 про спільний обробіток земельних ділянок та вирощування сільськогосподарської продукції, укладений 10.03.2020 з підстав порушення вимог ст.73-2 ГК України, ст.ст.92,95 Земельного кодексу України, ст.ст. 203, 215 ЦК України, п.20 ч.1 ст. 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296.
Згідно ч.ч. 1-2 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Частиною першою статті 215 цього Кодексу передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Наведеними нормами визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави недійсності правочину, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (ч.3 статті 215 ЦК України).
Згідно ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Відповідно до статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
За змістом положень статей 11, 509, 526, 599 ЦК України зобов'язальні правовідносини виникають, у тому числі, з договорів, які мають виконуватися належним чином відповідно до їх умов та вимог законодавства, припинення яких обумовлюється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ч.1ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).
Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.
Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241 ЦК України).
На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.
Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.
Відповідні висновки щодо застосування статей 92, 241 ЦК України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц.
Також Верховний Суд у постанові від 18.06.2019 у справі № 915/1622/16 зазначив наступне:
«Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Разом з тим частина третя статті 92 Цивільного кодексу України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (сттатті 203, 241 Цивільного кодексу України). Закон не встановлює вичерпного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах з юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (стаття 12 Цивільного кодексу України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, обумовлених договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема підлягають оцінці обставини, чи виконала третя особа свої обов'язки за договором, у який спосіб у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором майном, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно (аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 12.07.2017 у справі № 3-537гс17, від 27.04.2016 у справі № 6-62цс16)».
В даному випадку, Договір № 10/03 було виконано сторонами, за наслідком чого ДП «Радгосп «Виноградна Долина» отримано певний прибуток, що в свою чергу вказує на дійсність намірів відповідача -2 в його реалізації, які існували на момент його вчинення. З урахуванням цього, наявності недобросовісності чи нерозумності дій з боку відповідача-2 при вчиненні оскаржуваного договору не вбачається.
Отже, саме по собі перевищення в.о. директора державного підприємства Максимовим М.В. повноважень, обмежених Статутом підприємства, при укладенні спірного Договору за наявності факту добросовісного його виконання та отримання коштів не може свідчити про наявність правових підстав для визнання такого правочину недійсним з підстав порушення положень ст. 92 ЦК України, адже відсутні такі складові застосування наведеної норми як наявність: недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента; дій сторін такого договору, які свідчать про відсутність реального наміру його укладення і виконання.
Згідно частини 1 статті 73-2 ГК України значним господарським зобов'язанням державного унітарного підприємства визнається господарське зобов'язання, що вчиняється державним унітарним підприємством, якщо ринкова вартість майна, робіт, послуг, що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності. Статутом державного унітарного підприємства можуть бути визначені додаткові критерії для віднесення господарського зобов'язання до значного господарського зобов'язання. Значне господарське зобов'язання підлягає погодженню наглядовою радою державного унітарного підприємства або, у випадках, передбачених законом, органом, до сфери управління якого відноситься державне унітарне підприємство, в порядку, передбаченому цією статтею.
Відповідно частини 2 статті 73-2 ГК України, рішення про надання згоди на вчинення значного господарського зобов'язання, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності, приймається наглядовою радою (у разі її утворення) або органом, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство.
Рішення про надання згоди на вчинення значного господарського зобов'язання, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є його предметом, становить більше 25 відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності, приймається органом, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство (частина 3 статті 73-2 ГК України).
Отже, з огляду на специфіку правового регулювання процедури укладення договорів про спільну діяльність державними підприємствами, останні не мають права без спеціального погодження (дозволу) Уповноваженого органу управління здійснювати укладення відповідних договорів.
Відповідно до положень частини 5 статті 73-2 ГК України значне господарське зобов'язання, вчинене з порушенням порядку, передбаченого частинами першою - четвертою цієї статті, може бути визнане судом недійсним за позовом державного унітарного підприємства або органу, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство.
Господарським зобов'язанням, згідно зі статтею 173 ГК України визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Зміст вказаних норм права передбачає, що значним може бути визнане господарське зобов'язання, за яким кожен з його учасників має як права, так і обов'язки, тобто взаємні зобов'язання, сторонами у яких є боржник та кредитор. Крім того, зі змісту частини 1 статті 73-2 ГПК України вбачається, що вона спрямована на зобов'язання саме державних унітарних підприємства, а не на всіх учасників господарського зобов'язання.
Відповідно до п.20 ч.1 ст. 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань: погоджують підприємствам, установам, організаціям, що належать до сфери їх управління, а також господарським товариствам, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, повноваження з управління корпоративними правами держави яких він здійснює, договори про спільну діяльність, договори комісії, доручення та управління майном, зміни до них та контролюють виконання умов цих договорів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296 затверджено Порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність доручення та управління майном. Цей Порядок визначає механізм укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном.
Відповідно до ст. 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Згідно з ст. 1131 Цивільного кодексу України умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
Так, предметом спірного договору є об'єднання сторонами зусилля для організації спільного обробітку земельних ділянок, які перебувають в постійному користуванні ДП «Радгосп «Виноградна долина» для вирощування сільськогосподарської продукції. Сторони узгодили, що можуть надавати один одному будь-яку фінансову, технологічну або організаційну допомогу. При цьому майно Сторін та грошові кошти не об'єднуються та у спільній власності не перебувають. Даний договір не позбавляє Сторону- 1 права користування належними йому земельними ділянками та не надає прав користувача чи орендаря Стороні -2.
Згідно умов Договору, внеском у спільну діяльність ДП «Радгосп «Виноградна долина» у даному випадку є виконання робіт та доступ до земельних ділянок ТОВ «ПРОСПЕРІС АГРО М» з метою організації спільного обробітку земельних ділянок щодо вирощування сільськогосподарської продукції.
Суд зазначає, що Закон України «Про управління об'єктами державної власності» від 21.09.2006 № 185-V та постанова Кабінету Міністрів України № 296 від 11.04.2012 «Про затвердження Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном» не поширюються на управління об'єктами власності Українського народу, визначеними частиною першою ст. 13 Конституції України (до яких відноситься і земля). Отже, передбачений вказаними нормативно-правовими актами порядок укладення договорів про спільну діяльність не поширюється на договори простого товариства в сфері земельних відносин.
Стаття 2 ГПК України визначає, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ГПК України).
Згідно частини першої статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
У статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до ст. 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16 та від 14.05.2019 у справі № 910/11511/18).
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.08.2019 у справі № 1340/4630/18).
Згідно частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються зі статтею 20 Господарського кодексу України, визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що не передбачено положеннями статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України.
Порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема, статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Подібні висновки щодо необхідності встановлення порушеного права та можливості його поновлення в обраний спосіб неодноразово викладалися, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 913/690/20, від 29.06.2021 у справі № 916/2040/20, від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20, від 21.04.2021 у справі № 904/5480/19 та інших.
Статтею 216 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності правочину. У ч. 1 цієї статті зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків крім тих, що пов'язані з цього недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Згідно з ч. 2 ст. 216 ЦК якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Правові наслідки, передбачені ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Суд вважає, що на стадії, коли укладений договір є виконаним, вимога про визнання такого договору недійсним, без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності, не є ефективним способом захисту.
У справі, що розглядається, предметом договору є об'єднання сторонами зусилля для організації спільного обробітку земельних ділянок, які перебувають в постійному користуванні ДП «Радгосп «Виноградна долина» для вирощування сільськогосподарської продукції.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 216 ЦК у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Таким чином у випадку визнання Договору недійсним ДП «Радгосп «Виноградна Долина» буде змушене компенсувати ТОВ «ПРОСПЕРІС АГРО М» вартість посівних матеріалів, добрив, засобів захисту рослин, яка на дату відшкодування може бути більшою аніж на дату їх передання. Таким чином, державні інтереси не будуть захищені, а навпаки - створюється ризик їх подальшого порушення.
Суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи (згідно абз. 2 ч. 5 ст. 216 ЦК таке право є у суду лише щодо нікчемних правочинів).
Суд зазначає, що визнання недійсним вже виконаного договору не відновить порушені інтереси держави через неможливість проведення двосторонньої реституції ( ДП «Радгосп «Виноградна Долина» не зможе повернути все отримане за таким Договором, і буде змушене компенсувати вартість отриманого іншій стороні Договору), а прокурор одночасно з вимогою про визнання недійсним договору не заявляє вимоги про односторонню реституцію або відшкодування збитків.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За умовами ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Європейський суд з прав людини у справі “Проніна проти України” у рішенні від 18.07.2006 та у справі “Трофимчук проти України” у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Слід зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та, зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10.02.2010 р. (заява №4909/04), відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами по справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Решта доводів та заперечень сторін судом до уваги не береться, оскільки не спростовують наведених вище висновків.
У зв'язку з викладеним, у задоволенні позову слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 2, 7, 11, 13, 53, 73, 74, 76-79, 86, 91, 195, 196, 210, 220, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241 ГПК України, суд, -
У задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення суду, у відповідності до ст.241 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано суддею 13.12.2021.
Суддя Н.О. Семенчук